III
Літо було дощове. Дощів ішло скрізь стільки, що корита маненьких степових річок виповнялися каламутною сіро-рудою водою. Маненькі річечки ставали справжніми річками й заливали слободи, городи. Але хутір Маненький був безпечним, бо його захищала висока гребля. Та коли б і гребля не вдержала, то страшно було самій Демковій хаті, а Корніева стояла так високо, що вода не могла до неї досягти.
Була субота. Марта випрохалась у батька на завтра до церкви і вдвох із наймичкою пішла на село звечора. Вона мала там переночувати в подруги, щоб завтра рано-вранці поспіти до утрені.
Дівчата пішли з дому вже смерком. Щебечачи збігли вони на гору й подалися понад балкою. Скоро високий горб закрив од їх батькову хату. На дворі вже зовсім споночіло.
— Тепер уже я сама піду, — промовила Пріська — наймичка.
— Ну йди ж, сестричко, а я туди піду.
— Та гляди ж не барися, сестричко! — перестерігла Пріська Марту. — А може б я підождала тут?
— Ні, не треба, бо може загаюся. Я й сама прибіжу.
— Ну, гляди!
Дівчата розлучилися. Пріська пішла вправоруч до села. Марта постояла трохи, а тоді завернула вліворуч і почала збігати в балку. Вона вже заздалегідь умовилась про це з Пріською. Марті треба було побачити Демка. Треба було через те, що їй хотілося цього: потім іще хотіла сказати Демкові, як батько казав, що цієї осені мають старости в їх у хаті бути. Від кого — батько не згадував, але це було Марті байдуже, бо знала, що не від Демка. Про це та про багато ще інших — дуже, дуже важливих — річей мала поговорити Марта з Демком. Все це не давало їй спокою. Вона дві ночі мало що й спала за всякими думками. Побачитися з Демком інакше не могла, бо батько так за нею й зорить, — то мусила випрохатися до церкви, щоб по-темному забігти до Демка й розказати що треба.
Демко ж тим часом справді вже був дома. Він мав сьогодні їхати в город на ніч, та облишив, бо товариш із слободи попрохав на день коня. Він поїхав на село, покинув там коня, вернувсь і тепер, упоравшися, сидів на приспі та й думав.
Думав про Марту та про те, що вони мають робити… Про своє письменство… Він уже навчивсь од Марти читати, а самотужки й писати вчився: добув у дяка зразок і доти працював над їм, поки подужав хоч трохи писання… у його вже є кілька книжок, ще й у людей бере читати… тільки ніяк він не знайде такої книжки, щоб там посписувано було, як гарні порядки громадські завести…
Білий світ одразу осяяв Демка. Він глянув угору. Було хмарно й темно, а тепер хмари порозходилися й випустили на волю місяць. Білолиций позирнув на землю, і його погляд упав на неї сріблястим світом.
— Демку, чи то ти? — почувся біля парубка тихий голос.
Демко стрепенувся й глянув. Перед їм, уся в сяєві, стояла Марта.
— Марто!
— Тихо, не кричи! — прошепотіла дівчина. — Та ходім швидше у хату, а то так видко: йтиме хтось стежкою, то побачить нас.
Проз Демкове дворище була стежка через балку. Хоч і не часто там ходжено ввечері, та все ж Демко повів дівчину в хату. Світити не треба було. Сівши біля вікна, закохані дуже добре могли бачити одне одного, бо місячний світ не тільки їх повивав, але й заливав усю хату.
Парубок та дівчина сиділи й розмовляли тихо, мало не пошепки. Іноді слова стихали зовсім, як двоє вуст доторкалися одні до одних. Про що вони розмовляли?
Вони переказували одне одному ті старі, як світ, слова, що завсігди стають нові, скоро серце прихилиться до серця. І їм ті слова були тепер нові, і через те вони обоє були щасливі.
— Марто, коли батько не згодиться, давай утечемо!
— Я спершу кинуся батькові в ноги, буду прохати-благати: а може вони зласкавляться над нами.
— А як ні? Тоді втечемо?
— Куди? Чого?
— Кажуть, у городі є такий батюшка, що звінчає без батька.
— Ох, а як же то проти батька йти, закон ламати?
— То не ламай закону, — тоді підеш за нелюба.
— Ні, за нелюба не піду. Нехай хоч убють. Свідчуся тобі богом! Або твоя, або нічия!…
І тоді полилися ті старі, але такі дорогі, такі любі, такі нові слова про те, що він її любить без міри, а вона його без краю, і вуста шукали вуст, а соловейко, сидячи біля хати в кущах, голосно та радісно видзвонював їм до тих слів свою соловїну музику…
Спершу Марта щебетала жваво й весело, але дедалі почала притихати, її обнімала втома. Вона прихилилася на груди Демкові й замовкла. Демко пригорнув дівчину до себе, зіперся на лутку, і так вони сиділи тихо, нічого не кажучи, але щасливі, спокійні…
Іноді нахилявся Демко й доторкався своїми губами до вуст дівчини, і ті вуста злегенька відповідали йому поцілунком, а очі всміхалися.
Тиша була в хаті… Молода пара забувала, де вона й що з нею…
Демко ще раз нахилився поцілувати дівчину, але її вуста не поворухнулися. Він глянув на її очі — вони заплющились. Дівчина спала. Демко сидів не ворушачись. Нехай одпочине, бо казала, що не спала дві ночі. А йому так гарно, так любо почувати біля серця дороге серце. Убога Демкова хата, звичайно повна самотності й суму, тепер здавалася йому царським палацом, бо в їй було його кохання. Це був палац, небесним сріблом побиваний. Демко прислухався до Мартиного дихання, іноді тулився злегенька щокою до її голови. Чи довго так було, він сам не знав. Він зовсім забув, де він і що він. Чув тільки, що без міри щасливий. Далі він помітив, що сріблястий світ погас, — хмари знову закрили небо. Марта все спала. Потім Демко чув щось невиразне, так мов ліс десь шумів. Він хотів подумати, зрозуміти що воно, але вже не почув нічого. Щасливі закохані спали. Вона в обіймах у його. А ніч обнімала їх обох.
IV
Удень Корнієві трапилося йти через греблю. Ідучи він тудою, помітив, що в одному місці крізь неї дзюрчить вода.
— Бач, таки пробило дірку! — подумав Корній, — Треба забити.
І він обглядів те місце, де йшла вода. Воно було недалеко від поверху і дуже небезпечне. Коли його зоставити як є, то за кілька часу вода пробє більшу дірку і нарешті зірве в цьому місці верх із греблі, — тоді вся річка шугне в балку,
— Треба забити дірку, — думав Корній, ідучи додому, — а то вода заллє балку й Демкову хату.
А воно й не погано було б, якби залила. Вода збігла б, розваливши хату, двір зостався б Корнієві, а Демко подався б куди інде, то й не було б клопоту з Мартою, І це так легко може зробитися: нехай собі вода тече, — вона зробить своє діло…
Корній вернувся додому і не йшов лагодити греблі. Яке його діло? Йому байдуже, до його вода не сягне, хоч у річці її тепер і багато: мабуть десь угорі дощі великі йдуть, — тим вода все прибуває та прибуває. Ну, й нехай вона робить, що робить! Хіба Корнія приставлено греблі доглядати, що він має її лагодити?
Ну, а як вода заллє балку вночі, то вона потопить і того, хто в хаті.
— А мені яке діло? — подумав Карній, але зараз же почувся, що йому до цього діло є. Він може обрятувати чоловіка, та не хоче, — хіба де не однаково,
що прийти та самому його втопити? Треба б піти на греблю, або послати наймита полагодити.
А що, дядьку, — запитався його в двері наймит, — чи ми на завтра не поїдемо в город?
— Чого?
— Та на базар.
— А чого ми там не бачили?
— А хіба я знаю? Може чого треба.
Корній знав, чого наймитові було треба: по дорозі в город була його слобода, і парубкові хотілося в город, щоб заїхати додому. І Корній одмовив:
— Нічого там не треба.
Наймит помовчав, а тоді додав:
— А он сусіда їде.
— Демко? А ти почому знаєш?
— Сам мені казав.
Корній мовчки відійшов геть, але на греблю не пішов, і наймита не послав.
То й добре! Нехай собі Демко цю ніч їде, а тим часом вода зробить своє діло. Він вернеться, як уже його хата буде в воді. Аби вода була добра, то її зовсім розваляє, бо то хатка на курячій ніжці. Та, здається, вода таки добра буде, бо в річці її дуже багато. То й гаразд!
Корній повештався ще по хазяйству, зробив дещо, а думки все не покидали його. Добре ж, як за цю ніч вода розмиє греблю та заллє балку, а як ні? А як на ту ніч? Тоді вже Демко буде дома.
— Ні, так не можна!…
А ще й так може бути, що завтра вдень, вернувшися Демко з города, помітить, що греблю розмиває та й полагодить її сам. Тоді нічого й не станеться, і все буде, як і досі.
І так не годиться! Так довго Корній дошукувався способу спекатися Демка, і тепер так легко це робиться, саме робиться, і може з цього нічого не вийти! Треба якось зарадити.
Але як?
А в тім… Почому він знає, що Демко тоді тут не житиме? Корній сам на себе розсердився за цю думку. Ну, певне не житиме! Як розваля йому хату, хліви, замулить садок, то тут, щоб направити все знову, стільки буде праці та клопоту, що не варто буде й панькатися. Певне подасться в безпечніше місце — на село. Корній сам дбатиме, щоб громада дала йому там хоч поганенький двір.
Та треба так ізробити, щоб таки подався.
Але як же його зробити? Ну, сказати, там небагато й роботи: копирснув залізною лопатою раз та вдруге, та витяг скільки там гнилих хворостин та й годі, а то вже вода сама зробить.
Хіба розкопирсати? А що ж це воно буде? Хіба ж не однаково, що хату підпалити, що це? А хіба ж він хотів бути палієм?… Ні, нехай йому всячина! Облишити про це й думати.
Корній знову заходився коло свого діла, а сам тим часом усе поглядав на Демкову хату. От він бачить, що Демко викотив насеред двору воза. Далі веде коня запрягати. То наймит не збрехав — справді поїде в город. Корній бачив, як Демко запрягав коня, ходив у хату, знов виходив і таки поїхав.
Тим часом прибігла Марта проситися на ніч на село, щоб завтра піти до церкви. Знаючи, що Демка нема дома, то й не може він зустрітися з дівчиною на селі, Корній не сперечався. Марта побігла від його весела.
— Еч, яке козеня! Як за їм углядиш, коли цей шибеник буде тут?
Корній ще походив, подумав і гукнув на наймита.
— Степане, запрягай коня!
— Якого?
— Гнідого.
— Нащо?
— Поїдеш у город.
— А ба! Я ж казав, що чогось та треба буде, їхати не треба було, але Корній вигадав потребу: нехай цього Степана не буде дома, а то він такий, що всюди свого носа так і вткне. Марта з Пріською підуть. Правда, ще другий наймит зостається дома, але він спить на току, та ще й так добре спить, що хоч у дзвони бий над їм, то не збудиш.
Швидше повечерявши, наймит рушив у дорогу. За їм, трохи згодом, пішла Марта з Пріською. Уже смеркало. Другий наймит пішов спати на тік. Корній зостався сам.
На небі було хмарно. Корнієві це було добре. Але треба було трохи підождати: часом бувало, що і ввечері йшов хто греблею з хуторів на село, або з села на хутори. Як уздрить хто, то буде зовсім кепсько.
Корній пішов у хату й ліг на полу. У голові в його мов стукало щось. Але він усе думав про своє діло. Він візьме залізну лопату й копирсне кілька разів. Буде досить.
О, що це? Відразу ясний світ упав у хату. Корній глянув у вікно й побачив, що хмари розійшлися і засяяв місяць.
— Лиха година його просила! — подумав Корній, розсердившись. — А це ж гріх так на місяць казати!… Та тільки нащо ж він саме тепер із хмар випірнув?
А що, як він усю ніч отак світитиме? А втім можна зробити діло, як він зайде. Тільки треба не лежати, а то як заснеш, то ще проспиш, а другої ночі такої вже може ніколи не буде. Але даремно Корній боявся заснути. Йому було не до спання. Мов пропасниця починала його трусити: то морозом сипне з-за спини, то полумям у голову вдарить.
— Чи це я: не занедужав часом? — думав собі Корній. — Та ні, це дурниця! Тільки хоч би швидше!
Хоч би цей місяць за хмари зайшов! А місяць і не думав заходити: гордо та ясно сяючи, тихо він плив на просторі серед блакитного неба. Хмари, правда, були, але з другого боку.
— Хоч би вітер повернув та знову погнав назад
хмари! — подумав Корній і вийшов з хати подивитися,
звідки вітер. Вітер наче й справді повернув, і хмари тихо-тихо, ледве помітно, знову почали насувати на місяць.
— Ще трохи перечасувати. — подумав Корній, — то й можна буде йти.
Він вернувсь у хату і сів за стіл. Далі схопивсь і почав сновигати по хаті. Неспокій усе більший та більший обнімав його. Він зазирав у вікно, чи не нахмарило вже. Але там було ще й досі ясно.
— От усе складається мені на шкоду! — думав сердито Корній.
Але трохи згодом він побачив, як біле проміння, що лежало на всю хату, почало тремтіти, то пригасало, то знову сяло: то хмарки невеличкі набігали на місяць і пропливали далі. Але потім мусила насунути вже велика хмара, бо сріблястий світ одразу погас, а далі й зовсім у хаті поночі стало.
— Уже час! — подумав Корній, насунув шапку на голову, взяв у сінях лопату й тихо-тихо відчинив двері.
Він визирнув спершу, чи не видно кого. Не було, звісно, нікого, і було таки добре поночі. Місяць потоп у широкому морі темних хмар, що залягли півнеба.
Корній постояв ще в дворі, послухав, чи не чуть наймита з току. Тоді помалу пішов до воріт. Тільки взявся за хвіртку, — щось ззаду обхопило його за стан. Корній так і похолов. Але за мить уже він зрозумів, що то собака: здоровий пес Хапай мав звичай обнімати своїми кудлатими лапами.
— Геть, ідольська тварюко! — сердито відіпхнув його Корній.
Ображений Хапай повернувсь і почапав геть.
Корній вийшов із двору і швидко пішов до греблі. Чоботи гупали, і Корніеві доводилося здержувати ноги, щоб тихше йти.
Він зійшов із скосогору і наблизився до греблі. От погано він учинив, що не зробив ніякої прикмети на тому місці, де вода тече, а тепер як його поночі знайдеш? Корній знав, що це було мабуть посередині, і вийшов на середину. Почав прислухатися, чи не дзюрчить вода — не чуть. Пройшов трохи далі, — тут почув. Він тоді ліг грудьми на греблю і перехиливсь у прірву, шукаючи рукою, чи не намацає, де вода тече. Нема! Він перехилився ще дужче, поколов руку об колючки і сягнув нею далі. Холодна течія облила йому руку.
— Є! Добре!…
Він підвівсь і глянув на річку. Води ще побільшало. Якби ще на пів-аршина піднялась угору, то полилась би через греблю. То треба пособити їй, коли вона сама не зможе.
Корній узяв лопату в руки і спинивсь. Він глянув округи. Скрізь було темно: балка лежала перед їм якоюсь глибокою чорною смугою; з правого боку вгорі чорніла його оселя; вода в річці ледве блищала. Корній прислухався й нічого не чув. Тільки здалека, з слободи, чути було собаче гавкання, та й воно стихло.
— Ну, боже поможи! — промовив Корній і поставив лопату під ногу,
«Боже поможи!» чи то ж можна тут це казати? Хіба ж бог може пособляти на таке діло? Адже це однак, що підпалити, а хіба палій може кликати собі на поміч бога?
Корній спинився. Чи не кинути? Еге, кинь! — а він же не кине твою дочку з розуму зводити, та й зведе, а ти, старий дурню, сидітимеш сам та кулаки гризтимеш. Коли в його не буде хати, то може він і зовсім з села повіється на заробітки, щоб на нову хату грошей заробити, а Корній тим часом оддасть Марту, — тоді вже край буде. А коли тепер він його не вижене, то нічого доброго з Мартою не буде. Та й не з його, а з своєї землі він його вигонитиме, бо він, Корній, цю землю купив. Чи то ж він винен, що Демко такий упертий, і не хоче йому віддавати того, що треба? Сам заробив…
Корній натиснув на лопату. Суха, втоптана та прибита ногами й колесами земля була тверда, як камінюка, і лопата не йшла вглиб. Поки Корній прокопав перший рівчачок упоперек греблі, то добре впрів. Але треба його ширшого зробити, а то й не розкопаєш. Там далі повинно бути мякше. Але ж і клята лопата, яка тупа!
Налягаючи з усієї сили, Корній зробив широкий рівчачок, тоді пробив іще далі вглиб. Там уже був гнилий трухлявий хворост. Корній викидав його то лопатою, то руками. Тоді знову була глина, тільки вже мякша, з нею легко впоратися. Нахиливсь і взявся руками, — глина і хворост, що під нею, були мокрі.
— Хвала богові, вже докопався! — подумав Корній і знову згадав, що ці слова тут не годиться казати. Він звик прикладати їх до всіх своїх звичайних діл, до своєї щоденної важкої праці, але тут вони не прикладалися, і Корнієві ставало якось моторошно, як він думав про те, що робив діло — без бога…
Він положив лопату, став навколішки й почав руками ламати й витягати мокрий гнилий хворост. Трохи тріщить. Коли б хто не почув!…
Нарешті Корнієві пальці увійшли в холодну течію. Тремтячими руками Корній почав уже не витягати, а якось рвати цурупалок за цурупалком, поспішаючись, щоб швидше, швидше зробити. Трапилась якась велика ломака, що не ламалася відразу. Корній з усеї сили смиконув її й переломив, розідравши собі руки так, що аж кров потекла. Але скоро він викинув ломаку, його вуха зараз почули, як вода задзюрчала жвавіше й голосніше.
Корній спустив лопату в прокопаний рівчак. Він був завглибшки з пів-аршина!
Ще ширше й глибше! Корній ще трохи покопався. Вода вже не дзюрчала, а шуміла, пливла з річки.
— Овва! Треба самому тікати, а то як зостануся по цей бік балки, то зараз люди знатимуть, чого вода греблю поламала.
Він перестрибнув через воду й побіг додому. І відразу страх якийсь обняв його, обсипав його холодом. От-от доженуть, от-от побачать, що це він, — у тюрму закинуть!… Корній біг, не озираючись, як божевільний, і вскочив у свій двір так, що перелякані собаки загавкали були, але зараз позмовкали, пізнавши хазяїна.
— Цитьте, кляті! — гарикнув Корній на їх, — чого ви?
Тільки тепер він схаменувся. Чого він біг? От дурний, — наче хто гнався за їм! Гніваючись сам на себе, пішов у хату й кинувся на піл, але не міг заснути й схопився знову. Який час він сидів на полу та дививсь у темряву. А що там вода? Вийти б послухати!… Він вийшов. Вода шуміла.
Корній вернувсь у хату й сів на полу. І відразу він почув, що сила покидає його, що йому байдуже до всього, до всього! Вода… Марта… Демко… знову вода, вода через греблю… Боже мій! Нащо це все? Ох, не того йому треба, а того, щоб серце не боліло. Так болить… Корній схилився і впав на піл. Сон подужав його. А вода шуміла, розривала греблю, заливала балку й хатку, де, на грудях у свого милого, спала чистим невинним сном Корнієва дочка.