VI
Демко прокинувся, бо почув, що йому в спину холодно. Від його руху прокинулась і Марта.
— Оттакої! Поснули! — промовила вона сміючись, і стала, але зараз же скрикнула:
— Ой, лишенько! Чого це вода в хаті?
Демко тим часом, лапнувши себе за спину, почув, що вона мокра. Мацнув по вікну — і там вода.
— Оце диво! — промовив парубок і глянув у вікно.
— А що це? — скрикнув він раптом.
— А що там? Що? — питалася злякана Марта.
Демко показав їй на вікно. На дворі було темно, хмарно, але все ж можна було побачити, що під самим вікном колихалося щось темне, наче вода.
Демко черкнув сірником. Захищаючи його рукою, щоб не погас, парубок глянув по хаті. Долі скрізь було води на четверть; з вікна дзюрчала вода і стікала на лаву.
Сірник погас, Марта та Демко зосталися в темряві. Який час вони стояли мовчки, прислухаючись, і чули, як на дворі, круг усієї хати, щось шуміло, щось ніби терлось об стіни. Тоді парубок знову прихилився до вікна. Він уже догадався, що це було.
— Так і є, — промовив, — вода по самі вікна вода.
— Та де ж вона взялася? — питалася Марта, неймучи віри.
— Греблю прорвало.
— Та невже? А чому ж у хаті так трохи води?
— Бо двері добре причиняються: що натекло крізь щілини, тільки те й е. А от як розібє часом шибку, то зараз повна хата буде. На горище, швидше на горище!
Брьохаючись по хаті, Демко знайшов світло й засвітив. Відчинив сіни, — і там була так само вода. Тільки надвірні двері вдержували ту силу води, що так би й линула в хату, скоро двері відчинилися б.
— Треба поспішатися! — сказав Демко й глянув по сінях, — А бодай йому! — нема драбини, зосталася на дворі. Ну, та дарма! Ставай, Марто, на діжку, я тебе
підсаджу.
Марта стала на діжку, що стояла в сінях, перевернена догори дном, а за нею зліз туди й Демко. Він узяв дівчину на руки й підняв угору. Марта вхопилася за горище. Демко ще підсадив, і вона вже була там. Тоді Демко скочив із діжки.
— Куди ж ти, Демку? — злякалася Марта.
— Я заразі — одмовив Демко й кинувся в хату.
Там, у скрині, лежало двадцять п'ять рублів грошей, — з своїх важких: заробітків Демко почав приховувати на нову хату. Поспішаючись, одімкнув парубок скриню, знайшов гаманець, привязав до його мотузочок і надів на шию. Ну, тепер на горище глянути, що робиться.
— Де ти, Марто? — спитався він вилізши.
— Та ось, — одмовив дівчинин голос у темряві. Голос той трохи тремтів: дівчина боялася.
— Треба продерти покрівлю та подивитися з хати, що воно там робиться, — сказав Демко, находячи Марту. Дівчина так і припала до його.
— Так темно ж надворі, нічого не побачимо. Місяць уже зайшов.
— Ні, де-не-де світять на чистому небі зірки, то трохи видно. Ану лиш, давай!
Вони вдвох почали продирати покрівлю, обдряпуючи собі руки об солому та об дерево. Продрали таку дірку, що можна було вистромити голову. Демко висунувся, глянув, але нічого не побачив.
— Треба вилізти, — промовив парубок, і почав продирати ширше. Трохи згодом він уже сидів на хаті, аж біля димаря.
Півнеба було чистого, на йому мигтіли зірки, і при їх Демко побачив, що греблі вже не видко було. Вода лилася через неї, поняла вже всю балку й текла по їй широкою каламутною річкою. Де-не-де щось чорне швидко пливло по воді, то зринаючи нагору, то знову потопаючи.
— Мабуть, з греблі повикручувала вода, — подумав Демко. — Бач, як швидко пливе, це ж вода так прудко йде.
— А що там, Демку? — питалася Марта, стоячи біля дірки.
— Скрізь вода. От, якби човен!
— Що ж ми будемо робити?
— Треба щось вигадати.
— А в хаті все загине.
— І справді треба б хоч дещо з хати повитягати на горище, — сказав Демко й хотів лізти назад. Але саме в цю мить щось дзенькнуло, тоді зашуміло.
— Шкода вже! Пропала вся худоба ні за цапову душу! Уже якоюсь ломакою розбило шибку — тепер у хаті повно води.
Жаліючи та нарікаючи, Демко швидко зліз назад на горище й глянув у сіни, повисши головою вниз над дверима в хату. Але за стіною він нічого не побачив у хаті, саму воду. На столі в хаті ще горіло світло, і видко було, що вода стояла вже високо.
Враз лампа пихнула й зовсім погасла — вода залила й її, тобто піднялася вище столу. Зробилося зовсім поночі.
— Пропало все, — промовив іще раз сумно Демко. — Ну, нема чого робити, треба думати, щоб хоч самим не пропасти. Знаєш що, Марто?
— А що? Коли вода так прибуватиме, то ми не всидимо й на горищі.
— То треба лізти на хату.
— Балка глибока, а хата низенька й маленька та й стоїть у найглибшому місці. Можемо не всидіти й на хаті.
— Ой, боже мій! Що ж його робити?
— Треба щось вигадати.
Обоє замовкли й почали думати в темряві. Марта тремтячими руками держалася за Демка.
— Погукати б треба! — промовила вона.
Почути їх могли тільки з Корнієвої хати, та й то голос, а не слова. А все ж треба було це зробити. Демко виліз на хату й що є сили заходився гукати: «Рятуйте!» Але вода шуміла на греблі так, що біля греблі, у Корнієвій хаті, його не могли почути. Могли тільки побачити вранці, як розвидниться. Демко вернувся назад і знову стали думати. Але з дум нічого не виходило. Добре ж як вода не сягне високо до ранку, то їх побачать і помочі дадуть, а як же сягне? Якби він був сам, то не побоявся б кинутись у воду, щоб добитися до сухого, але Марта не вміла добре плавати.
— Стривай! — нарешті промовив парубок і знову поліз у дірку.
— Чого ти?
— Треба глянути.
Він видерся на хату й проліз на той причілок, що був од греблі. Там, біля причілкової стіни, у його лежала деревня, що він її почав уже потроху купувати на хату. Він хотів подивитися, чи її ще не занесло водою. Ні, не занесло. Зверху, на високій купі, лежала біля самої стіни здоровенна вербова колода. Вона вже хиталася на воді, але не пливла, бо вода прибивала її до стіни. На щастя, тут саме й драбина стояла.
— Не журись, Марто, — розважав дівчину Демко, вернувшися на горище, — у нас човен добрий буде.
У сінях на кілку висіли в його віжки. Демко досяг їх рукою й зняв. Тоді знову подавсь до деревні, зліз до неї по драбині і прив'язав колоду на один кінець вірьовки, а другий закрутив за димар. Тоді вернувся на горище.
— Я привязав нашого човна, щоб його не занесло водою. Як набереться води стільки, що й на хаті не всидимо, тоді попливемо.
— Куди?
— Спробуємо впоперек до берега, а коли не зможемо, то куди вода понесе. Там далі, в степу, вода повинна розлитися вшир і дедалі, то все ширше: то вже кудись нас приб'є, до якогось шпиля, чи до скосогору.
А здержить же нас двох колода?
— Здержить, бо здорова. Та чого ми стоїмо? Давай
сідати, а то ще натомимося, як пливти доведеться.
Вони посідали. Марта притулилася до Демка. Вночішній холод, переляк — усе вкупі примушувало її тремтіти.
— Змерзла, моя голубко? Давай рученята, я нагрію! — казав Демка, голублячи дівчину.
Вона нічого не відмовляла, тільки дужче тулилася до його. І вони сиділи мовчки, слухаючи, як під їми й навкруги їх клекотіла, булькотала й шуміла вода. Ця вода забрала, знищила мало не все, що мав Демко… То був убогий, а тепер уже такий, що мотузком хліб доведеться різати. Усе, що було в хаті, тепер у воді, хату мабуть розваляє, бо хатка благенька, а деревнею порозносить. Тепер гинули всі надії на те, щоб Корній оддав за його Марту. Гіркі думи снувалися в Демка в голові, пекли йому душу. Він не витерпів:
— А що, Марто, то був убогий твоєму батькові в зяті, а тепер уже й поготів, бо всього рішився.
— Коли бог дасть вирятуватися, то підемо вдвох та впадемо батькові в ноги. Коли бог над нами зласкавиться, то може й батько змилосердиться.
— А як ні?
— Тоді підождемо трохи… А тоді побачимо. Тільки знай: або твоя, або нічия.
Демко дужче пригорнув дівчину.
А вода все клекотіла, все плюскала та шуміла і нарешті сягнула до горища. Демко й Марта повинні були вилізти на хату. Там вони сиділи кілька часу біля димаря і в темряві бачили, як водії сягала все вище й вище. Привязана колода піднялася вже аж на хату.
— А що, серце, мабуть уже треба тікати з хати, — обізвався Демко.
— Та вже, мабуть, не всидимо тут.
— Ну, то на одчай божий!
Демко роззувся. Марта теж роззулася.
— Ех, жалко чобіт та черевиків, а не минеться кидати! — промовив Демко. — Бо як часом доведеться обернутися, то погано взутому пливти. Куди ж їх діти? А положу на димар, — може води там не буде. І він положив зверху на димар чоботи та черевики.
Потім притяг колоду ближче. Води було так багато, що колода вже билася їм об ноги. Демко спершу сів на неї сам. Марта сіла позад його й обхопила його руками. Колода одним кінцем трохи пірнула в воду.
— Ой, лишенько! — скрикнула Марта.
— Не бійсь! Пересуньмось дужче на середину, то буде краще.
Вони посунулись, і потоплий кінець ізнову зачорнів над водою. Демко ще раніш виламав собі на горищі доброго дрючка, щоб керувати своїм химерним човном.
— Марто, добре сидиш?
— Добре.
— Держись за мене дужче!
— Держусь.
— Ну, боже поможи!
Демко розвязав віжки на колоді — тепер вона була вільна. Тоді відіпхнувся від хати. Вода бігла прудко, і колоду понесло так, що аж закрутило. Демко хотів був привернути до берега, та колода не човен, а дрючок не весло, і вода погнала їх.
Колода була мало не вся в воді. До того вона хиталася, а як Демко або Марта перехилялися дужче, — пірнала тим або тим кінцем у воду. І парубок, і дівчина були мало не по пояс мокрі. Од води їм було холодно. Але вони на те не зважали, з усієї сили пильнуючи тільки одного, — як би не обернутися. Демко часом сягав дрючком у воду, думаючи досягти дна, але не знаходив його. Та далі балка ширшала, та й вода мусила розливатися дедалі все ширше.
Проїхавши ще трохи, Демко знов сягнув дрючком у воду,
— Хвала богові, є дно! — скрикнув він радісно. — От коли б швидше на мілкіше місце!
Вони проїхали ще далі і враз почули, що вода дужче заклекотіла у їх біля ніг, і колода попливла прудкіше. Демко спробував дрючком, — дна вже не було.
— От тобі й маєш! Чого ж це воно?
А колода ще дужче почала поспішатися. І Демко відразу пригадав, що це: колода звернула не праворуч, а ліворуч. Демко похолов. Балка тут розходилася двома гілками, і ліворуч було глибоке провалля. Туди несла вода їх колоду. Коли їх кине в те провалля, то вже вони живі не будуть. От дурень клятий він! Чому він і досі не згадав про це, чому він не силкувався навернути колоду праворуч, а тепер занапастив і дівчину, й себе.
А тим часом провалля наближалося. Його не видко, звісно, було, але вже виразно чути було, як шуміла вода, спадаючи в глиб. Треба було щось робити.
— Марто, а чи ти знаєш, куди нас жене?
— Знаю, — у провалля.
— А знаєш, що буде?
— Знаю… потопнемо… І дівчина ще дужче притулилася до Демка.
— Голубе мій, молись, щоб бог нас простив, бо скоро смерть.
— Слухай, серце: я добре плавати вмію. Я кинусь у воду й попливу, а ти держись за мене.
— Куди ж ми пливтимемо?
— Тут управоруч шпиль. Будемо націляти так, щоб випливти на його. Може потопнемо а може й випливемо. А вже, коли в кручу шубовснемо, то не випливемо.
— Добре, кидайсь, бо ось-ось круча.
— Господи поможи!
Демко перехилився з колоди і, простягти руки, ліг на воду, впоперек течії.
Вода гнала його назад, але він боровся з нею, розбивав її грудьми. Марта однією рукою держалась за його, а другою пособляла собі пливти. Вони билися так який час. перерізуючи течію впоперек, і дуже мало посунулися наперед.
Та таки ж посунулися! Що вони справді посувалися, це їм видко було, бо якісь чорні речі — дерево, гілка, чи ще щось, — пливло їм назустріч і минало їх, швидко линучи до кручі. Демко добре плавав і хоч мало що перед себе бачив, але плив і плив.
— А що, Марто, важко?
— Ні.
— Гаразд!
Але дедалі — сили меншало, це вже починав Демко почувати. Та зате й вода мов не так прудко стала йти. Враз Демко почув, що його нога черкнула об щось тверде. Він спробував ногою. Шпиль! І справді, це був шпиль: Демко й Марта могли стати по пояс у воді й відпочити.
— А що тепер будемо робити? — спиталася дівчина.
— Он що! — і Демко показав рукою.
Марта глянула, і в темряві замаячило перед нею дерево. Відкіля це? Згадала! — це ж той дуб, що сам росте на степу. Тепер він їх обрятує.
За кілька хвилин наша мандрівна пара вже була біля дерева, а потім і на дереві.
VII
Корній прокинувсь, як уже зовсім розвиднилося. Може б іще спав, та застукано до його в вікно. Він схопивсь і вибіг із хати. Там стрів наймита.
— Біда, дядьку!
— Яка?
— Греблю прорвало й балку залило водою.
Корній повернувсь і глянув на балку. Демкової хати не видко було зовсім. Сіро-руда широка течія виповняла балку, текла прудко і простяглась аж геть-геть у степ. Гребля була вся в воді.
— І Демкову хату потопило. Оце лихо! А я встав та пішов до волів, коли дивлюсь…
І балакучий наймит почав розказувати, як він побачив уперше воду, як ізлякався, як застукав у вікно. Він за своєю оповіддю й не помічав, що Корній мовчить і нічого йому не каже. А втім, Корній і завсігди був мовчазний, — не було дива, що й тепер мовчав.
— Треба буде на село бігти, людей сповістити, а то тут, мабуть, не без нещастя! — казав далі наймит.
— Яке там нещастя!
— Та хто ж його знає, що воно з Демком сталося. Може заснув, а вода його й теє…
— Демко поїхав у город.
— Ба ні, не поїхав. Тільки думав їхати, а не поїхав.
— Що ти плещепі! Я сам бачив, як він виїздив з двору.
— Та то ж він не в город… Я спершу сам думав, що в город, а тоді дивлюсь, — уже як спати на тік пішов, — аж він іде додому. То я думаю собі: то виходить, він не в город їздив, а на село. То вже й не знаю, що він далі робив, бо заснув.
— Так біжи ж на слободу швидше! — звелів Корній. — Та швидше ж, кажу тобі! Чого ти баришся, бісова личино! — гримнув він зовсім несподівано.
Наймит кинувся з двору.
Корній пішов у хату й сів, зіпершися на стіл.
Він бачив, що наймит казав правду, що Демко справді ночував цю ніч дома. І коли він спав, то міг і не вийти з хати.
Цього Корній не сподівався. Він хотів знищити хату, прогнати з своєї землі того, хто (він так думав) не мав права на їй жити, прогнати геть настирного парубка, щоб він не вяз до його дочки, але смерті йому він не хотів, він цього гріха на свою душу не бажав.
А зробив!
А може ж іще не зробив? Може Демко вирятувався?… Ні, коли спав, то не вирятувався: хатка низенька, у темряві вода на неї шугнула — й край.
А він, Корній, душогуб.
Господи, невже цьому правда? Ні, цього не може бути! Парубок здоровий, плавати вміє, — чого йому топнути? Запевне вирятувався. Що там іще вигадувати! І Корній силкувався сам себе впевняти, що так саме зробилося, як йому хочеться.
Щось затупотіло біля вікон. То поприбігали люди. Треба до їх вийти. Корній вийшов, силкуючись не виявляти перед їми свого непокою. Вкупі з людьми він пішов ближче до води. Там стояли, гомоніли про те, чого це греблю прорвало та як це її прорвало. Одні казали, що вона вже була стара, а оця велика вода від дощів як наперла на неї, то й поламала; другі доводили, що треба було частіше оглядати греблю; треті клопоталися, щоб пошукати, де Демко. Ну, та вже коли в хаті зостався, то туди не можна буде лізти, поки вся хата в воді. Нехай вода спаде, тоді й можна буде. А може поплив, і коли не виплив, то гляди, чи не прибило тіло до берега. Кілька чоловік йшло вздовж балки понад водою, а інші зосталися вкупі з Корнієм, стояли й розмовляли про нещастя. Раз у раз приходили з села ще люди дивитися на лихо, — чутка про його вже розкотилася по слободі. Коли враз почулося, що хтось біжить, почувся крик, чи плач якийсь. Корній озирнувсь і побачив, що з шпиля збігала його наймичка Пріська.
— О, боже ж мій! Ой, лишенько ж мені! Ой, що ж воно тепер буде? — голосила дівчина, надбігаючи до людей.
— Чого ти кричиш? — спитався Корній.
Але вона нічого не відмовляла, тільки дивилася на воду, а тоді враз мов упала додолу й сіла, обхопивши коліна руками. І припадаючи головою до колін, почала голосити:
— Ой, Марточко ж моя, лебідонько моя, сестричко моя! Ой, нащо ж я тебе пускала, нащо ж я тебе з собою не забрала, а тепер пойняла бистра вода твоє біле тіло!… Корній кинувся до неї і вхопив її за плече.
— Що ти кажеш, дурна? га? — Він трусив її за плече, штовхав. — Кажи зараз, чого ти виєш?
— Ой, як же мені не плакати, коли там Марта, коли там моя сестричка!… — відмовляла дівчина своїм голосінням.
— Де — там?
Дівчина махнула рукою на воду.
— Чи ти не здуріла? Вона ж пішла з тобою до церкви.
— Ой, якби ж то вона до церкви, а то ж вона мене саму відіслала, а сама до Демка на часиночку, на хвилиночку забігла, та й досі ж її нема!…
— Брешеш, іродко! — крикнув несамовито Корній. — Брешеш! Кажи мені зараз правду, а то я тебе тут і вбю! Де Марта?
— Пішла до Демка, та й не вернулася.
Корній поточився, але вдержавсь, повернувсь і пішов у хату. Люди, вражені, мовчки стояли на березі, а серед їх сиділа дівчина. її голова, зіперта щокою на ліву руку, то припадала до колін, то знову піднімалась, і сумний голос витяжний не переставав тужити:
— Ой, сестричко ж моя, лебідонько! Золоте моє зернятко, дорога моя душечко! Та ти ж мені вірненькою подругою була, раз у раз мене поражала, а тепер ти не та стала: ні словом до мене не промовиш, ні оченьками не зглянеш!… Поняла тебе вода бистрая, холодная, твоє білеє тіло занесла…