V. НАПАД
Приходила весна.
Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так палко дожидає, що вiн уже вернувся, стоїть тут, бiля неї, – ще мить, i вiн одним дужим рухом пригорне її до себе на груди, обiйме її сяєвом свого сонячного погляду, i вони поєднаються в одному прекрасному, як мрiя, поцiлунку. Так земля зiтхала за сонцем i не знала, що за малу годину вона потопне в його золотих обiймах, i тi сльози-тумани розвiються, зникнуть од одного ясного променистого погляду.
А поки ще хмари темнi, – але теплi веснянi хмари, – снували по небу. Землю приспала нiч. Не видко було мiсячка, спали й зiрки, заступивши за хмару. Тихий упокiй панував скрiзь, той дужий i радiсний упокiй, що схиляється над землею перед новим весняним днем, повним сонячного сяєва, блискучих кольорiв, спiву, руху, могучої працi…
Пiшовши ще вдень у Чорновус, вертався тiєї ночi Зiнько потемному додому. З вулицi повернув через Карпiв город наниз, щоб швидше дiйти, бо забарився. Iшов лукою, звичайною стежкою попiд городами. Вже близько й провулок на гору. Увiйшов у тi верби, що росли над криничкою. Там було ще темнiше.
Щось зашелестiло, i враз перед Зiньком зачорнiла чиясь висока постать.
– Хто це? – поспитався вiн, припинившись.
Здорова постать замахнула руками вгору, i Зiнько почув, як щось тверде штовхнуло його болюче в груди так дуже, що вiн схитнувся. Але в ту ж мить ударено його i в спину. Зiнько скочив наперед i встиг ухопиться за коляку, що здоровий чоловiк уже пiднiмав удруге. Вирвав коляку i вiдстрибнув набiк.
– Не пiдходь! – крикнув, пiднявши коляку вгору.
– Який страшний! – озвався глузливо чийсь голос, що здавсь Зiньковi по знаку. – Оце тобi за жалоби губернаторовi.
I троє з коляками кинулись на його. Зiнько зачепив когось своєю, але його-вдарили три враз, вибили йому з рук ломаку й почали бити його в груди, в спину, в боки, молотячи, як снiп цiпами.
– Рятуйте! – скрикнув Зiнько i впав додолу непритомний…
* * *
Гаїнка того вечора довго дожидалася Зiнька з Чорновуса.
– Мамо, чого це його досi нема? – питалася.
– Та, мабуть, дочко, зостався там ночувати, бачить, що нiч темна, йти погано – ну й зостався.
– Нi, вiн казав, що сьогоднi вернеться.
Та мати й дiд певнi були, що Зiнько заночував у Чорновусi, i, не турбуючись, спали всю нiч. Гаїнка ж не могла заснути: лежала й прислухалася, чи не йде Зiнько. Кiлька разiв їй чулася хода, вона схоплювалася, пiдбiгала до вiкна й дивилась у двiр, у темряву. Нiхто не йшов. Одного разу вчулося навiть, що вiн уже ходить у дворi, щось робить. Вона вибiгла, гукнула стиха, – не було нiкого. Вернулася й лежала, все ловлячи вухом ту знайому їй ходу. Нiколи так не було, щоб Зiнько сказав «вернусь» i не вернувся. Тiльки раз це було, – як його до тюрми взято. А тепер?..
Нiмий страх дивився на неї великими, як темрява, очима, обнiмав її холодними обiймами.
Вже свiтало, як її, знеможену, поборов на хвилину сон.
Ураз щось застукало в вiкно, аж шибки задзвенiли. Гаїнка схопилася з лiжка i стала серед хати, не розумiючи зо сну, що це.
«Зiнько!» – враз подумала i кинулась у сiни вiдчинити. Вiдчинила, перед нею стояла сусiдка Стручиха.
– Нещастя! – крикнула.
– Яке? – спиталася, вся похоловши, Гаїнка.
– Зiнька твого на луцi знайдено… побитого…
Гаїнка захиталася i впала б, якби не вхопилася за одвiрки.
Iз-за Стручишиної постатi побачила: у двiр увiходило троє людей i несло… Струк iз Васютою держали за плечi й за голову, а Струкiв наймит за ноги.
Гаїнка дивилася на їх, як вони вступили в двiр i йшли обережно, помалу. Дивилася, не одводячи очей, вся закам'янiвши, не можучи ворухнутися.
Вони пiдходили ближче. Тiло трохи згиналося посерединi вниз; безсило хиталася, звисаючи, одна рука, голова з мертво-блiдим обличчям одкинулася назад i лежала трохи боком на Васютинiй руцi; вiд уст, трохи розкритих, значилася по щоцi й потiм на бiлому комiрi сорочки темно-червона смуга.
Вони пiдiйшли до хати. Стручиха оступилася, а Гаїнка стояла нерухома i все глядiла. – Гаїнко, оступись! – промовив Васюта.
– Ай! – скрикнула та, вхопившися за серце, i впала.
Стручиха кинулася в сiни, вхопила попiд плечi Гаїнку i вiдтягла її вiд дверей. Чоловiки понесли Зiнька в хату.
Трохи згодом Васюта вже бiг верхи в Чорновус по лiкаря…
Зiнько лежав на лiжковi. Вiн опритомнiв уже, але був такий знеможений, що не здужав озиватися i лежав, заплющивши очi. Кров з обличчя йому змито, але сорочки, всiєї закривавленої, не зважилися скинути: вона прикипiла до тiла; скинули саму чумарку. Гаїнка сидiла бiля лiжка в ногах i дивилася на блiде Зiнькове обличчя. Сидiла, як витесана з каменю, дивилася застиглим, нерухомим поглядом, їй здавалося, що вiн уже вмирає.
В другiй хатi мати, припавши навколiшки перед образами, молилася. Благала не вiднiмати в неї останню надiю в життi…
А на дворi Струк розказував дiдовi, як вiн iзнайшов Зiнька на луцi, як покликав на помiч наймита й Васюту, що на той час iшов вулицею…
Аж пiсля обiду приїхав лiкар. I то довго вмовляв його Васюта: все не хотiв їхати, казав, щоб Зiнька до його привезено.
Увiйшовши до хворого, зараз повисилав обох жiнок геть, «щоб не рюмсали», лишив тiльки дiда та Васюту i почав оглядати побитого. Треба було скинути сорочку. Дiд iз Васютою обережно пiдвели Зiнька, а лiкар почав скидати. Сорочка поприкипала до тiла вкупi з кров'ю. Лiкар став її вiддирати, – Зiнько злегка застогнав.
– Не манiжся! Не маленький! – гарикнув на його лiкар.
Але як скинув сорочку, то побачив, що було чого «манiжиться»: спина, груди, плечi – все було в страшних синяках, все попухло, тiло побито так, що поробилися великi рани кривавi.
– Добре впiймав! – крутнув головою лiкар. – П'яний, мабуть, побився з ким?
Хворий мовчав.
– Хто тебе побив? Чуєш?
– Не знаю… – простогнав хворий.
Лiкар ще поглянув, припав ухом до грудей…
– Хм… Усерединi багато пошкоджено… Треба тобi переїхати до Чорновуса в лiкарню… Не буду ж я до тебе щодня їздити!
– Не хочу… я буду дома… – прошепотiв Зiнько.
– «Не хочу, я буду дома»! – перекривив його лiкар. – Усi ви боїтесь лiкарнi, як чорта, а чого? З'їдять тебе там, чи що? Та хiба вам що втовчеш у дурну довбешку!.. Як знаєш!.. То жiнка твоя тут сидiла? Покличте її!
Васюта покликав. Увiйшла Гаїнка.
– Ну, слухай!.. Та не кисни, бо терпiти не можу рюмсання! – гримнув лiкар, хоч у занiмiлої Гаїнки й сльози на очах не видко було. – Ось тобi лiки… – I вiн почав розказувати. Гаїнка мало що розiбрала з його московської мови, тiльки останнi слова добре зрозумiла: щоб доглядала, а то вмре.
Як лiкар виходив, дiд Дорош iз Васютою перепинили його в сiнях.
– Скажiть, пане, спитав дiд, – чи вiн буде жити, чи нi? По правдi!
– Як вичухається, то буде, – вiдмовив лiкар.
– Пане! – загомонiв Васюта. – Що хочте вiзьмiть, тiльки вигойте його! – I сльози закапали йому з очей.
– Не рюмсай!.. Що ти йому – брат чи родич який?
– Товариш…
– Дак чого ж i киснеш? Я не бог!.. Понапиваються, поб'ються, а ти їх воскрешай!.. Дав же лiки… Як не стане – знов приїдеш.
Лiкар вийшов з сiней i скочив на бричку.
– Рушай!
Дзвоник задзеленчав.
Дiд махнув рукою.
– Чорт зна що! Нiчого з цього лiкаря не буде.
– Чому ж не буде? – спитав Васюта.
– Ну, що вони тямлять, цi лiкарi? Нiчогiсiнько! От тiльки до одного й голiннi: як попадеться до їх чоловiк, то зараз йому руку або ногу вiдрiзати, а то й зовсiм требушити бiдолаху… Хiба я не знаю, нащо йому Зiнька в лiкарню? Хотiлося подивитися, як там усерединi побито! Дав би чогось, що той би й сконав, а тодi б i покарбував. Рiзники, та й годi!..
– Та постривайте ж, дiду, може ж, це iще й не такий?
– Усi вони однаковi!
Тим часом Гаїнка сидiла бiля хворого. Вiн лежав нерухомо, все заплющивши очi, хрипко дихаючи, не озиваючись. Iнодi тiльки прохав пошепки пити, i Гаїнка подавала йому тремтячою рукою води. Пiдводила йому голову, вiн на хвилинку припадав смажними устами до кухля – i знову лежав, як мертвий.
Приходили Карпо й Дмитро, – вiн не озвався до їх, та вони й не займали його…
Насунула нiч. Гаїнка все сидiла бiля лiжка й дивилася на Зiнька. При темрявому свiтлi вiд маленької лампочки його обличчя здавалося ще блiднiшим, ще мертвiшим. I таким помертвiлим був тепер Гаїнцi ввесь свiт. Вiн жив i озивався до неї тiльки тодi, як жив i озивався Зiнько.
Як же вiн лежав такий нерухомий, тодi i в Гаїнку вступала тая нерухомiсть. Мов усе тiло обважнiє, застигне, не ворухнеться. I вкупi з тiлом застигає, нiмiє душа i озивається тiльки на Зiнькiв рух, на Зiнькiв голос.
В головi тiльки одна думка – отi лiкаревi слова:
«Доглядай, а то вмре».
Страшна була тюрма, як у їй сидiв Зiнько, але це страшнiше. Коли б Зiнько пiшов навiть у Сибiр, то вiн був би живий, i вона пiшла б слiдом за їм, вона жила б iз їм. Тюрма вернула б iще їй Зiнька, смерть не верне.
«Доглядай, а то вмре!» Вона доглядала. Пильнувала кожного його руху, дослухалася до кожного подиху… Вiн ще дихає, ворушить устами, живе… Живе й вона…
Так проминула нiч, проминув другий день. Увечерi мати й дiд хотiли положити її спати. Вона мовчки похитала головою i зосталася бiля лiжка.
Сидiла знову всю нiч, не помiчаючи нiчого навкруги, тiльки бачила Зiнька, тiльки прислухалася, як його палке дихання вихоплювалося з пiводкритих уст.
А вiн спав i дедалi дихав рiвнiше, спокiйнiше. Удосвiта його дихання зробилося таке рiвне й тихе, що Гаїнцi здалося, мов уже вiн перестає дихати… Нахилившися над їм, слухала довго…
Розвиднiлось. Зiнько поворухнувся, розплющив очi i вперше озвався голоснiше:
– Гаїнко!..
Вiн звiв руку i за шию прихилив її голову ближче до себе, промовивши:
– Моє серденько…
I враз Гаїнка скрикнула голосним плачем i вибiгла з хати. Мати й дiд Дорош злякалися й кинулися до Зiнька, думаючи, що вiн уже вмер.
А Гаїнка вибiгла в противну хату, впала перед образами й ридала так, що аж груди їй розривалися. Але почувала, що з тим плачем верталася до неї сила, оживала душа, як земля, морозом згнiчена, вiд сонячного погляду оживає.
Вiн озвався!.. Вiн буде живий!.. Це вона знала й оживала сама…
Дiд знайшов її й привiв знову до Зiнька…
Ввечерi Гаїнка таки намагалася сидiти нiч, але й сама не помiтила, як заснула, схилившись на лаву, це була вже їй четверта нiч без сну.
Мати з дiдом пильнували хворого…
Другого дня йому трохи полегшало, та тiльки ж трохи. Минув тиждень, Зiнько все лежав. Тяжкi думки снувались у його в хворiй головi. За що? Що вiн лихого зробив людям? Вiн тiльки оступався за правду, а вони ганьбили його, в тюрму закинули i тепер трохи не вбили, здоров'я збавили. Чи то ж правда є на свiтi? Коли тепер таке, то далi ще гiрше буде: i зовсiм його вб'ють. Добуватиметься, досягатиме чогось, а смерть ураз все зруйнує… Та й чи добудеться чого? Коли в їх така сила i нiчого вони не страхаються робити. Ой, чи не краще воно буде не змагатися вже, облишити це все та, коли бог дасть йому здоров'я, тихо жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано?
От i хазяйство. Тодi бiльше як три мiсяцi згаяв, у тюрмi сидячи, – воно ж у господi не побiльшало, а поменшало. А тепер? Хто його зна, доки ще вiн лежатиме. А надворi ж весна вже зеленiє, треба ж i сiяти, й орати. Хто ж те все зробить? Будуть вони цього року без хлiба сидiти!
Як гарно, як добре було торiк повеснi, як iще нiчого цього не починалося! Зiньковi згадався той день, як вiн iшов торiк полем на пасiку та озирав хлiб високий та буйний, що хвилями котився поперед їм. I так мов запахло Зiньковi тими пахощами польовими, мов повi яло на його тим вiтром теплим i потягло його в поле непереможною могучою силою… Пiдвiвся, хотiв устати – i гострим болем пройняло йому груди, упав назад, на подушку…
Земленько моя рiдна, ти ж неорана-невпорана лежиш! Та хто ж тебе зоре, хто ж тебе засiє, хто ж тебе житами-пшеницями покриє? Лежить твiй робiтник як колода, рукою не рухне, ногою не ступить на тебе, моя земленько!.. Сиротою ти зостанешся недоглянутою, а ми без хлiба святого…
I буйнi сльози котилися в його по обличчю…
Треба щось же йому думати, так же не можна. Прохав дiда, щоб той найняв наймита: удвох iз наймитом хоч трохи впорали б землi. Дiд казав: «Добре! Добре!» – а наймита Зiнько так-таки й не бачив, от уже три днi, а все нема.
Увечерi Зiньковi так полегшало, що вiн уже сидiв на лiжковi з закладеною за спину подушкою. На столi блимала лампочка, а бiля неї, з шитвом у руках, сидiла Гаїнка. Зiньковi виразно було видко її схилене до роботи обличчя, поблiдле за турботами та за безсонними ночами.
– Як ти змарнiла, Гаїночко! – промовив Зiнько.
– Мовчи вже! Сам гарний! – вiдказувала вона жартом, удивляючись у знеможене Зiнькове обличчя, що здавалось iще страшнiшим у темнiшому куточку. – Сам гарний: жовтий, як вiск, а худий, як скiпка, ще й очi позатягало, а пiд їми мов хто чорним попiдводив.
– Може, ти? – шуткував Зiнько. – Ти ж примазувала оце колись.
– От, не мала б чого робити!.. Он треба тобi сорочку к великодню пошити, щоб ти не був такий сердитий, як вiтер, що як йому мати дасть товсту сорочку, то вiн зараз розпустить губи та й почне з серця вiяти, що аж дерева стогнуть… Стривай, он хтось iде!
В сiнях справдi щось тупало. Дверi вiдчинилися, i в хату вступили Карпо та Васюта, а за їми дiд Дорош.
– Здоров, брате! Ще не спиш? О, та ти вже сидиш! Пiшли нашi вгору, як той циган! – вигадував Васюта.
– Сиджу… Сiдайте й ви!..
– Спасибi… Таки тобi полегшало, Зiньку? – питався Карпо.
– Полегшало…
– Дай боже, щоб i встав швидко! Тодi зараз можна буде позивати тих, хто побив тебе.
Зiнько махнув рукою:
– Про що думати!.. Хоч би одужати!.. Та й на кого я жалiтимусь? Хiба я знаю, хто це зробив? Я ж нiкого не пiзнав.
– Повинен урядник iзнайти!.. А коли не знайде, то в город жалiтися. Не можна ж так лиходiям безбожним попускати, не послухали тодi слова мого, а iстинно воно було, кари на їх великої треба: хоч би й смертi завдати лютим, то й того вони заробили грiхами своїми.
– Годi-бо. Карпе, облишмо це! – прохав Зiнько. Йому було тяжко тепер про це говорити.
– I справдi, хай йому, Карпе, – сказав Васюта. – Говорiмо краще, чого прийшли. Адже ми до тебе за дiлом.
– Скажете.
– То видавай лиш нам зерно!
– Яке зерно? Нащо?
– Ото – нащо! А ще хазяїн! Щоб сiяти, хiба ж нащо?
– Та де ж його сiяти?
– На твоїй нивi. Ми вчора та й сьогоднi ще орали.
– Як то?
– Чи ти не знаєш, як орють? За чепiги руками та й гей-соб, мурий!.. Карпо та Дмитро, та з Савкою Михайло-помагайло, та оцей Васюта, що говорить тута, та оцей дiдусь Дорош, що над їми командував, та заходилися орати та й виорали, а ти, пане господарю, добре тепер дбай та їм порядок, давай – де та що сiяти!
Зiнько похилив мовчки голову, i сльози забрищли в його на очах.
– Ну, от i похнюпився! Та ну бо, глянь веселенько та розкажи нам гарненько, що робити!
– Братики мої рiднi, спасибi вам за велику ласку! Поки живий буду, не забуду її!.. I вам, i дiдовi.
– От гляньте ви на його! – засмiявся Васюта. – Наговорив сiм мiшкiв гречаної вовни, а все пiвтора людського, що й купи не держиться! Ти йому про дiло – Про зерно, а вiн тобi про ласку! Та нам не треба нiякої ласки, – нам треба твого зерна.
– Ви, братчики, мов удруге мене на свiт оце народжуєте!.. – казав Зiнько. – Бо тепер менi легше й на сонце дивитися за таким щирим приятельством.
– А як же тиє си думав собi? – загомонiв Карпо. – Одно в нас товариство, одним дишемо духом, та чи покинемо ж товариша в притузi великiй? Не треба було б i товариства нiякого, коли б ми в помочi не ставали один одному, про себе самих тiльки дбаючи.
– Правду, Зiньку, хлопцi кажуть! – озвався дiд Дорош. – Отак i треба по-людському, а не то що дери з кого попадя без нiякого жалю! От, їй-бо, веселiше й жити на старiсть стая, таких добрих людей бачивши, як оцi хлопцi!
– Хлопцi та й хлопцi! – гукнув Васюта. – Що це за напасть така, що все на хлопцiв? Наче я дурно робив Зiньковi, чи що? А нi же! Ось нехай лиш устане, а мене тим часом поб'ють, бо вже вдруге каменюкою хтось кидає, – то буде вiн робити на мене, аж кректатиме! От побачите!.. Я його запряжу!..
Всi засмiялись, а Васюта сидiв поважно й щипав свого бiлявого вусика.
– Мої ж ви добрi! – казав Зiнько з блискучими ще вiд слiз очима. – Нехай вам так бог допоможе, як ви менi допомогли. Як би ви знали!.. Ви менi й душу немов оживили!.. От присягаюся: поки вiку мого, поти з вами!.. Будемо своє робити, як бог велить, нехай i повбивають нас! Ми своїм не поступимося… Що бог дасть!..
– Не поступимся нi ввiк! – промовив Карпо мiцним поважним голосом.
Стихли враз, тiльки у всiх блищяли очi, променiючи одним почуванням. А Гаїнка чула, як їй поза спиною сипнуло морозом, i їй стало так дивно i так страшно, як у церквi перед сповiддю. Кiлька хвилин було тихо, аж поки озвався дiд Дорош.
– Дасть бог, усе буде гаразд! Може й нiчого страшного не буде, – хiба ж таки все кривди нам терпiти! Дай, боже, щоб далi легше та веселiше жилося!
– От святе слово! – скрикнув Васюта. – Дай, боже, веселiше жити!
I справдi всi повеселiшали за тим словом i довго iде гомонiли.
Довго й Зiнько не мiг тiєї ночi заснути. Думка думку наздоганяла. Найбiльше на себе ремствував. Хiба ж не зогрiшив вiн, думаючи облишити все, покинути всю справу? А товариство його дяк не покинуло! Себе жалчiше йому зробилося, а не правди. А забув праведних людей, – вони ж i муки терпiли, їх несвiтським катуванням мордовано, на вогню палено… Його тiльки побито, а вини вмирала, а своєю правдою не поступалися. Знали, що хоч самi помруть, так їх смерть iнших до правди прихилить i таки направить людей куди треба… Де ж вона, та й правда, вiзьметься, коли кожен зрiкатиметься за неї обставати? I як це вiн чудно думав жити, нiкого не займаючи, щоб i його не займано! Хiба ж кривда чiпляється через те, що її займають? Вона сама хоче заняти чоловiка, пiд себе його пiдгорнути, забрати собi його силу. Хоч як ховайся, як обминай її, – вона сама тебе знайде! Нi, не можна так прожити. Треба з нею змагатися, а там… а там – що бог дасть!..
VI. ЛIКИ
Зiнько наче й одужував, але вельми помалу. Кашляв i казав, що болять груди. Чапав iнодi по хатi, бiльше то за стiни, то за комин держачися; вибирався на призьбу, сiдав на сонечку… посидiвши трохи, казав, що йому вже важко, i вертався на лiжко. Тяжко, помалу верталося здоров'я. Васюта їздив раз у Чорновус, привiз ще лiкiв, та вони щось мало пособляли. Сам лiкар бiльше не заїздив.
Дiдовi Дорошевi лiкар дуже не вподобався. I не через те, що був непривiтний, – от, як на дiдову думку, то всi пани такi, що нiколи по-людському, тихенько-лагiдненько слова не скажуть, а все з криком та з гуком, – то це не дивина була, що й лiкар такий. А оце дiдовi не вподобалося, що скiльки вiн уже лiчить Зiнька, а полегкостi нiякої нема. Де ж таки! Це так як одужувати, дак без лiкiв швидше остербаєш. Та як на дiдову думку, то всi лiкарi такi – нiякого з їх добра нема, хоч би їх i зовсiм не було. Нiчого вони не тямлять, тiльки людей псують. Дiд пам'ятав, як його одного разу, ще замолоду, побито… Дак тодi гоїв його Гарасим Савчук – ото був превеликий знахар! Зараз до ран ранника поприкладав, а пити дав такого зiлля… ну, й за тиждень вiн здоровий був, – от що! А то гоїть, гоїть от уже третiй тиждень, а нiчого помочi нема. Це так Зiнько й до осенi не вичуняє.
Ге! Якби Гарасим Савчук живий був! Дiд Дорош зараз пiшов би до його, попрохав би того зiлля, дав би Зiньковi, дак уже давно б чоловiк ходив та робив. Дак же вмер Гарасим – от лихо! А тепер таких знахарiв i не чути щось. Хто ж би тепер? Панасенко? Куди!.. Баба Мокрина? Де там їй!.. Далеко куцому до зайця! Та й Радько… Нi, нема такого!.
Хiба… От хiба глушкiвський Семенюк? Кажуть, добре знається на зiллях… Та таки дiд i сам був одного разу в його, – пособилося… Може, в його й те зiлля є, що вiд побитого? Хiба пiти до його та попитатися? Догнав – не догнав, а побiгти можна.
I все думав дiд про глушкiвського Семенюка. Слухав, як Зiнько кахикає, дивився, як вiн дибає по хатi, i бачив, що неминуче коли не до Семенюка, то ще до якого, знаючiшого, знахаря вдаритися.
Прийшла недiля. Дiд сказав, що пiде до родича, а сам махнув у Глушкiвку i вернувся геть пiзно ввечерi. Другого дня викликав Гаїнку з Зiнькової хати в противну i показав їй пляшку:
– Бачиш, унучко, це?
– А що ж то?
– Здоровля твоєму Зiньковi.
– Як то?
– Дякуй дiдовi! Бито колись i мене замолоду, да я не кволився стiльки, як Зiнько. Бо мене лiчив не лiкар нетямущий, а на всю округу знахар, Гарасим Савчук.
I дiд оповiв Гаїнцi широко про Гарасима Савчука.
– Як дав менi зiлля, як випив я раз, та двiчi, та тричi, – стрепенувся та й пiшов.
– Дак, може ж, вас не дуже побито було, дiдусю?
– Знаєш ти, – не дуже!.. Може, ще й гiрше, нiж Зiнька!.. А якби мене такий паршивий лiкар лiчив, як його, то й менi б те було. Дак я оце дививсь-дививсь на його та тодi собi й думаю: добуду я й йому такого зiлля. Та й добув!
– Де ж ви його добули?
– Де добув, то добув. У Семенюка. Не такий знаючий, як Гарасим, а таки тямущий чоловiк. Тiльки сказав йому, чого менi треба,-так зараз: «Знаю-каже, – знаю! Цим я багато пособляю людям». Я йому тодi про Гарасима: «Якби, – кажу, – такого зiлля, як у Гарасима!»– «Дак оце ж воно й є! – каже. – Я, – каже – вiд Гарасима цього й навчився». Дак оце й налив пляшечку.
– Зiнько не буде цього пити, дiдусю.
– Хiба я твого Зiнька не знаю; такий мудрий, що й знахарям не вiрить, знаю, що не питиме, а ми зробимо, що таки вип'є.
– Як же ви зробите?
– А так: ото Васюта як новi лiки вiд лiкаря принесе, дак ти йому їх не давай, а цих чарочку всип та й скажи, що це вiд лiкаря, то вiн i вип'є.
– Ой, боюсь, дiдусю!.. Якби шкоди не було!
– Яка там шкода буде? Нiякогiсiнької! Казав Семенюк: зразу одужувати почне. От сама побачиш! Як видужає Зiнько та розкажемо йому, то ще й дякуватиме нам.
I дiд усе впевняв Гаїнку, а вона все не згоджувалася. Якби це вона хвора була, то зараз би хильнула, та й край, – i не думала б! А Зiнько… Вiн же їй завсiгди казав, що знахарськi лiки дурниця; як же їх йому давати?
Але тодi й iншi думки поняли їй голову. Добре ж, як воно й без того пособиться, а як же нi? Лiкаревi лiки не дуже пособляють… не самому Зiньковi, а й так, як хто лiчиться в лiкаря, то мало помочi… Зiнько говорить, нiби це через те, що лiкарi неприхильнi до людей, то й роблять так, аби швидше, а якби схотiли, то могли б дуже добре помагати. Ну, дак коли ж не хочуть! Однак нiчого й не буде. А вже як знахар, то пособить, а надто цi лiки: про їх уже й дiдусь знає, що помагають, – на собi досвiдчився. I мати кажуть. Звiсно, Зiнько їх не схотiв би… ну, а як йому не полегшає та вiн умре, то тодi як же? Чи не винна ж вона буде сама, не давши йому зiлля, що здоровля б йому вернуло?
I вона боязко, турботно придивлялася до Зiнька – як йому: чи легшає? чи видужує? А вiн усе кволився, все нидiв. Минав день, другий, третiй – йому не легшало.
Четвертий день був дуже сонячний, веселий. I Зiнько побадьорiшав: сам, не держачись навiть, почапав по хатi i вийшов на призьбу. Гаїнка й собi сiла бiля його.
Сонце весело смiялося з неба золотим смiхом. Бiленькi хмарки пливли по блакитному морю, купаючися в теплому свiтлi. Деякi дерева, заспавшися за довгу зиму, ще чорнiли проти неба голим гiллям, але верба вже розбуркалася i скрiзь простягала до сонця блiдо-зелене листячко. По горбочках та по шпиликах густа трава й собi пiднiмала маленькi головки вгору. Горобцi на хатi й по тинах цвiрiнькали так весело й моторно, мов хотiли сказати, що й вони знають, коли весна. З високого двору Сивашевого видко було пiвсела. По городах скрiзь метушилася, порплилася жiнота, вулицями їхали люди з боронами й мiшками зерна на возах. Зiнько дивився на все те, i йому дедалi все ставало сумнiше й сумнiше.
– Боже! Все оживає, все робить, тiльки я, мов камiнь, лежу, ворухнутися не здолiю! – промовив вiн гiрко.
– Не журись, Зiнечку i.. – розважала Гаїнка. – От скоро-скоро й ти все робитимеш – i дома, й на полi… от побачиш!..
Вона його розважала, а в самої щемiло серце, а сама думала: чи правду ж вона каже?
– Дерева вже розпукуються, – казав Зiнько, дивлячись на свiй садок, – а я ж цiєї весни нi одного деревця не посаджу!
– Восени посадиш чи на ту весну, – не журись! Такий сад, Зiнечку, посадимо, що як гай буде!.. А ти в йому як сокiл будеш лiтати.
– Атож, лiтатиму! – промовив гiрко Зiнько, дивлячися, як, поблискуючи крилами проти сонця, линули кудись у повiтрi пташки – легенькi та вiльнi. I вiн додав думкою: «От так жити б хотiлося, так вiльно, легко!.. Полинути б, кинутися до дiла!»
Вiн поворухнувся, груди заболiли дужче.
Безмiрна журба, туга за втраченою силою обняла його…
– Гаїнко! Поможи менi в хату… не хочу я тут…
Вона пособила йому встати, ввiйти в хату, дiйти до лiжка. Вiн лiг i заплющив очi. Чорнi круги попiд ними визначилися ще виразнiше; обличчя робилося таке блiде, мов уся кров його покинула. Спершу дихав важко, потiм заспокоївся, дихання ставало все рiвнiше, тихше… ледве чути… I Гаїнцi здалось, що вона вже його зовсiм не чує, що вже смерть визирає з того блiдого обличчя… що Зiнько вже зовсiм як мрець. Кинулась до його, вхопила за руку:
– Зiньку!
Вiн iздригнувся, розплющив очi.
– Що тобi, серце?
– Нiчого, нiчого… Це я так… Я тебе збудила… Спи, серденько!
– Нi, я не спатиму…
Але знов заплющив очi i знов лежав, як мрець.
«Нi, не пособить лiкареве гоїння! – думала Гаїнка. Треба послухатися дiда, бо вже.. страшно, страшно й здумати!..»
I вона зважилася…
Того ж вечора Васюта привiз iз Чорновуса лiки. Вона не внесла їх до Зiнька в хату, замiсто їх поставила туди дiдову пляшку…
Одначе не зважувалася довго.
Радiла, що Зiнько заснув звечора i не треба було йому давати лiки. Але як прокинувся i сказав дати, то мусила.
В неї так трусилися руки, як вона наливала зiлля, що пляшка цокотiла об велику чарку. Налила i дуже довго затикала пляшку, аж Зiнько попитав:
– Що це ти там робиш, що не даєш?
Тодi вона пiднесла йому чарку, вiн пiдвiвся, взяв i випив одразу. А її вхопив холодний страх, i не помiчала, що вiн оддає їй порожню чарку. Врештi взяла. Вiн лiг знову, заплющив очi й затих.
Лежав тихо.
Їй потеплiшало, – вона починала заспокоюватися. Одначе не лягала спати й не гасила, а сидiла на ослонi бiля його.
Вiн, здається, спав.
Враз вiн розплющив очi, пiдвiвся, вхопився рукою за горло:
– Ой!.. Дихати!.. Давить!..
Гаїнка кинулась до його:
– Зiнечку! Де давить? Що?..
– Горло… в грудях пече… Дай води!..
Вона подала йому кухоль з водою. Вiн випив трохи i впав на подушку. Вона стояла над їм i дивилася на його широко розплющеними очима.
Вiн лежав тихо кiлька часу, а тодi знов ухопився за груди:
– Води!..
I вiдразу його скорчило всього так, що вiн ледве не впав з лiжка.
Гаїнка вхопила його.
– Дiду!.. Мамо!.. Рятуйте!.. – крикнула несамовито.
Крик був такий страшний, що й дiд i мати попрокидалися i вскочили в хату:
– Що це?
– Зiнько…
Вони глянули.
Зiнько лежав у неї на руках, i на блiдих губах червонiла в його кров.
– Зiньку! Сину! Що тобi? – питалася перелякана мати.
– Води!..
Йому подали води, вiн пив жадiбно. Тодi впав знесилений на подушки.
Та не багато перепочив. Новi корчi вхопили його, i вiн забився в матерi на руках, i знову зачервонiла на губах кров. Дiд кинувся до його з водою. Почав затихати, припав устами до кухля.
– Ой боже, що ж я наробила! – скрикнула Гаїнка несамовито i впала навколiшки перед лiжком. – Ой, що ж я, проклята, наробила, – я ж тебе, Зiнечку, струїла!..
Його очi розплющилися, глянули на неї дивним поглядом.
– Що ти сказала? – ледве вимовив.
– Це ж я тобi не лiкiв дала, а знахаревого зiлля!
– Ти… знахаревого… А я ж казав… – простогнав хворий.
– Я ж думала, що воно пособить… я ж не знала, що таке лихо… я ж…
– Дiду! – промовив Зiнько. – Або самi… або бiжiть до Васюти, – хай до лiкаря… зараз…
Переляканий дiд кинувся, нi слова не кажучи, з хати. Зiнько лежав, заплющивши очi, i тяжко дихав. Гаїнка все стояла навколiшках бiля лiжка, притиснувши руки до грудей, i дивилась нерухомим поглядом на Зiнька. Вiн мовчав довго.
Врештi промовив:
– Мамо… нехай… вона пiде… Ви самi зостаньтесь зо мною…
Гаїнка встала i вийшла з хати.
Вийшла в сiни, повернула в хижку i забилася там у найдальший куток.
Сiла долi i сидiла так у темрявi, обхопивши голову руками, прихиливши її до стiни.
Чула, що вмирає. Вмирає, бо вiн умирав i прогнав її вiд себе.
Знала, що заробила це.
Вороги вбивали – не вбили, а вона вбила, вона своєю зрадною рукою подала йому смерть.
Знала, що нема й кари на таке лиходiйство.
Душогубовi-розбiйниковi є кара, а їй нема, бо нiхто такого не зробив, як вона.
Знала, що їй уже нема нiчого на свiтi, сама темрява.
I вмирала в темрявi.
Не могла ворухнутися, не могла скрикнути, у неї не було вже сили, її тiло вже не жило, тiльки душа жива болiла так…
О, як без мiри, без краю!..
Ця нiч, ця темрява – вона гнiтила їй душу, роздавлювала, знищувала, а душа все почувала, все болiла.
А там Зiнько вмирає.
I вона не смiє туди пiти.
Боже, боже! Нащо ця душа невмируща? Хай би вона вмерла!.. Тiльки б не цi муки, не це мордування!..
Хоч би кричати здужала!..
Нема голосу…
Дiд вернувся вiд Васюти з поганою звiсткою: саме як Васюта ще вдень був в Чорновусi, лiкар побiг поштою на станцiю, на машину: на три днi їхав у губернiю, в город!
Помочi не було.
Зiнько вислухав це мовчки.
А дiд, стоячи над їм, казав:
– Зiньку! Сину! Прости мене!.. Це я тебе занапастив… Це я добув зiлля в знахаря i Гаїнцi звелiв… Говорив, хлипаючи, i весь трусився.
– I ви, дiду, – тiльки промовив Зiнько, та й не сказав бiльше нiчого.
Усю нiч мати з дiдом були коло хворого. Раз у раз його корчило, пекла згага, i вiн пив, силкуючись її залити.
Перед свiтим сказав:
– Ноги обважнiли…
Мати торкнулася до нiг – вони були холоднi. Вiн зрозумiв це з її погляду.
– Холоднi, мамо? Це вже смерть iде.
– Синочку мiй! Не кажи так! – простогнала бесщасна мати.
– А що ж, мамо, коли воно правда. Я сьогоднi вмру.
В хатi настала тиша.
Темряве свiтло осявало блiде обличчя хворого i двi прибинi горем постатi коло його лiжка: мати сидiла, дiд Дорош стояв похилившися.