Вона пiдвелась.
— Шо ти чула, шо видiла, — щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! Єслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу i крикнуть не дам!
Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в неї мову, руки…
— Чула?
— Чула…
— Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить! Та знай — то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я тебе замкну i скажу хазяїну, щоб доглядал… Єслi б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумiєш?
— Розумiю…
— Дак єслi хочеш на свєтi жить, то сиди тихо. Не будеш сiдєть — задавлю i в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не смєй студова виходить!
Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув їх на замок. Сам iще щось узяв i пiшов з хати. Левантина чула, як вiн замкнув i другi дверi.
Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi пригнiчена, зламана усiм тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподiватись! Вiн, Роман, нахваляється задавити її! Вiн — пропащий злодiй…
Все, що було в неї в душi гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днiв кохання. I вiн розтоптав те все немилосердною i нечистою ногою!..
Думка знову верталася до подiй цiєї ночi. Що ж воно буде? Вiн запалить село, погорять люди, пограбують їх. I вона нiчим не може запобiгти лиховi!..
Вона схопилася з мiсця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять, тодi побiжить… Але ж, вiн оддав хазяїновi ключ. Хiба ж її хазяїн випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти.
Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала їх. З того боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком, — це було видко, бо дверi трохи вiдхилялися, вона могла просунути в щiлину палець.
Левантина з усiєї сили натиснула на дверi плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але кiльця не виривалися. Вона опитувала ще кiлька разiв, напружуючись щосили, але нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко.
Якби в неї тут було щось — сокира, молоток, — вона б тодi знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками, але не знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довгої шуканини, аж у далекому кутку, пiд лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла її на свiт до дверей: це були старi обценьки.
Левантина спробувала просунути їх крiзь дверi, але вони не пролазили. Повернула тонкими кiнцями i змогла заложити їх у кiльце. Тодi почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, i кiльце вискочило з дверей. Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi.
Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися. Важкi, дебелi дверi зачиненi були щiльно i замкненi, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нiчого не зрушила їх.
«Буду штовхати плечем, — подумала собi, — а може, вiдхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки».
Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспiшаючись, але з усiєї сили. Дверi стояли нерухомо. Почала тодi штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи їх до синякiв, до кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що її можуть почути, i била на одчай плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що це не помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цiєї тюрми. Билася об мiцнi дверi, як пташка-невiльниця б'ється об невблаганнi грати клiтки-тюрми.
Нарештi, знеможена, знесилена, спинилася, похилившись на тi дверi, важко дихаючи. Побитi плечi й лiктi дуже болiли. Вiдпочивала так кiлька часу.
Крiзь невеличке вiкно бачила, що надворi вже смеркалось. Пiдiйшла до вiкна i стала його оглядати.
Шибки були такi маленькi, що якби видавити одну, то не можна було б пролiзти, а зроблено вiкно було так, що не вiдчинялося. Поламати його?
Чи вона подужає те? А коли б i здолiла, то почують же хазяї, як трiщатиме вiкно, бряжчатимуть побитi шибки. Почала роздивлятись у вiкно надвiр i побачила перед себе якусь замкнену шопу чи возiвню. Людей не бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу ходити, отут зараз таки, то й почують її.
А якби все вiкно випхати, — може б, це тихше було?
Воно було прибите знадвору гвiздками. Але гвiздки тi давно вже поiржавiли, а як Левантина натисла на вiкно з одного боку, то вони поламалися, i вiкно зараз же почало випиратися з луток.
— I якого тобi чорта треба? — гримнув пiд вiкном просто Левантини сердитий товстий голос.
Дiвчина вмить захилилася за стiну i стояла, вся похоловши, тремтячи. Це ж побачили вже її, це ж хазяїн!
— Ходи поночi, вишукуй! Чорт батька зна що! — казав той голос знову, i Левантина почула, як забрязкав замок бiля возiвнi.
— Та вона тут скраю зараз i лежить, — одповiдав жiночий голос.
Левантинi полегшало: це не до неї, це, мабуть, хазяїн з хазяйкою щось iз возiвнi беруть. Прислухалася, як вони вiдiмкнули, ввiйшли в возiвню, сперечаючися, знайшли якусь рiч, замкнули i пiшли геть. Все знову затихло.
Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася бiля вiкна. Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вiкно з луток так, що могла в щiлину просунути руку спершу з одного боку, тодi з другого. Вийняти вiкно i поставити його на землю надворi було вже тодi легко.
Тим часом надворi вже зовсiм стемнiло. Прислухалась одну мить, чи не чути кого, i легко й обережно вилiзла з хати в двiр.
Тремтiла зо страху, що зустрiне зараз когось. У дворi нiкого не було i нiхто не берiг її, бо то Роман збрехав, що вiддасть ключ хазяїновi. Перейшла двiр хутко i опинилася на вулицi.
Вона бiгла б, та боялась, що її припинять, догадаються, що тiкає. Але пiшла швидко, як могла, силкуючись iти в темрявi вулиць, i незабаром була за мiстом.
Спинилась на хвилину передихнути i побiгла по дорозi до Диблiв. Пробiгла верстов зо двi.
I враз думка одна припинила її: та й вони ж цим шляхом iтимуть. Що, як наженуть її? А що, як вони вже поперед неї? Що, як вона спiзнилася?
Вона знала iншу дорогу: через лiс, тодi через байрак. Ця дорога була коротша дуже, але туди нiхто не їздив, бо не було шляху, тiльки ходили люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з людьми, а тепер… Iти вночi лiсом — це було занадто страшно.
А йти тут, то знов — або вона спiзниться, або її наженуть, Роман пiймає її — i що тодi буде?
Глянула лiворуч, — там лiс чорнiв темною, похмурою хмарою на кiнцi неба. Збочила з шляху i побiгла туди.
Поки бiгла полем — було нiчого. Але як пiдiйшла до цього вночi такого понурого лiсу — обняв її страх. Вона знала, куди йти, вона стояла на початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в бiдної Левантини стискалося перед нею серце.
Але вагалася недовго. Перехрестилася i вступила в лiс.
Тут уже не бiгла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась збiгти з тропи й зблукатись. Але йшла швидко помiж величезними стовбурами старого лiсу. Зрiдка тiльки розривалося вгорi посплутуване гiлля, i тодi видко було їй клаптик неба з двома-трьома зiрками. Зважилась не дивитися набiк, не прислухатися, а все йти, йти…
Але очi несамохiть зазирали iнодi вбiк, вуха ловили таємничий голос великого лiсу. А вiн озивався тихими шепотами, шелестами i зiтханнями, i кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому вусi бiдолашної дiвчини.
Вона все йшла. Осiнь уже струсила з дерев частину їх лiтнього вбрання i насипала на землi м'який килим мертвого листя. Левантинi добре було ступати по стежцi, хоч вона часто боляче била свої босi ноги об не видне їй корiння. Та вона на те не зважала i все йшла.
Часом перед очима мрiялись якiсь чорнi величезнi постатi, часом їй здавалось, що от-от засвiтяться перед нею двi свiчки вовчих очей… Вона тодi заплющувала свої очi…
Вона часто ходила в цей лiс з дiвчатьми по ягоди, як жила в наймах у близькому вiд лiсу селi, i добре його знала. Коли б не це, то зблукалась би давно.
Нарештi їй здавалося, що вже пiдходить до краю. Тодi, сама не знаючи через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги, обдряпуючи собi гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав її великий страх, — аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю i трохи полежала, вiдпочиваючи. Але недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а збочила праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак був їй ще страшнiший за лiс.
Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки ще їй зосталося? Верстов чотири?
Iшла… Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства — i вона в селi.
Що це?
Темне осiннє небо зажеврiло з краю — там, над селом. Це мiсяць зiходить? Еге, мабуть, мiсяць… Так нi ж бо, мiсяць не звiдтiля сходить… Усе бiльше й бiльше… Вогнянi пасма вибиваються угору, стрiляють по небу. Пожежа!..
Левантина скрикнула як несамовита i побiгла назустрiч страшному червоному промiттю.
V
Ярош таки трохи боявся тiєї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв своїми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався бiля млина, взявши на свiй пай пару Середенкових. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город.
Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було їх нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав:
— От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш! — прошепотiв вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк.
Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсiгди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш.
Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки.
Сидячи так довгенько, помiтили, що їм стало видко далекi верби на почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, i тiльки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що люди з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу.
— Ану лиш! — промовив тихо Ярош. — Та швидко!..
Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону вiд яру до перших хат. По лiвiй перiї третя хата скраю — Панас Гаман.
Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр. Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого не було, тiльки собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Вiн убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину вiн своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворiнь, одiрвав їх, i кiнниця вiдчинилася. Лукаш iз Патроклом убiгли всередину i недовго барилися, вивiвши троє коней. Скочили на їх i були всi вже за ворiтьми.
— Ану, припусти! — сказав отаман.
Але в цю мить сталося несподiване.
Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село.
— Хто їде? — гукнув переднiй.
Ярош ударив свого коня i три злодiї мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за їми слiдом, гукаючи:
— Лови!.. Злодiї!.. Коноводи!..
Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Конi бiгли з усiєї сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч утiкати. Треба було iншим робом рятуватися.
— Пускай конi!.. Самi — в яр! — крикнув до товаришiв.
Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу. Конi порснули в поле, а за ними й ночлiжани.
Троє коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та, на їх щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на днi i зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого не поламали собi.
— Яром дальше! — звелiв Ярош.
Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в їх пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу.
Задиханi втiкачi спинилися.
Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру.
— Назад! Може, вспєїм вискочить! — крикнув Ярош.
I всi троє повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це двоє ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, i вернулися до яру. До їх тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей.
Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi.
— Бий! Бий! Вони! — загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру.
Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш.
Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами.
А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути.
— От коли так пропали! — промовив Лукаш.
— Ну, ти! Патякай! — визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля самої стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього.
— Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! — скомандував вiн.
— Нащо? — спитав Лукаш.
— Стультусяка чортiв! Бери швидше! — I вiн загрiб своїми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому.
Та тiльки почали робити, а вже дибляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи:
— А, бiсовi шкуродери, попалися!..
Бiгли просто на коноводiв, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловiк ойкнув, захитався… Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись.
— Дак ви так! — загукали розлютованi. — Бий їх! Бий на смерть!..
I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками.
— А, падлюки, пси! — ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю.
— Раз! — ревнув Патрокл. — А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi.
— Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби вам сокрушу! — гукав Патрокл. — Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно?
Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув:
— Бережись!
Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiякої.
— Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо, — гукав на своїх ворогiв Патрокл.
Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш.
— Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх, — радив хтось.
— Уцiлиш у темрявi!
— А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив.
— Дак пiдождемо до свiту.
— А там село горить!
— То не з нашого краю.
— А там i до нас дiйде, як не погасять.
— Вiтру нема.
Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до їх хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: по видному зручнiше буде брати.
Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян.
— Чи ти ба! Знову кидають, чорти!
— Хай кидають, сюди не сягнуть.
А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало.
А це коїв Патрокл.
Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп.
— Ану, скоч, хлопче, на камiння, — звелiв стиха Лукашевi Патрокл, — чи сягнеш рукою аж нагору, до берега.
Лукаш скочив.
— З аршин не стає.
— Дурниця! На камiння, бери, муруй там!.. Нi, не так! Ти, Яроше, подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив нашої роботи.
I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й не мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно. Йому не того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав словами:
— Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобi крашанка межи очi в лоб, — бодай тобi з його твої чортовi слiпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!..
— Готово! — озвався Лукаш стиха.
— Нагору, братцi!.. Та ждiть мене там, — я зараз. I, вхопивши двi здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у темрявi ближче до своїх ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха:
— Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я, цуцики слинявi! Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите!
Мурмотав i вилазив нагору.
— Отамане!
— Тут.
— Гайда!
Але в цю мить хмари знову розiрвалися i зрадливий мiсяць сяйнув на втiкачiв. Крик зчинився серед селян:
— Тiкають! Тiкають! Лови!..
Полем затупотiло три пари моторних нiг, а слiдом за втiкачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян.
VI
Стручисi не спалося. То думки всякi розганяли сон, то блохи напосiдалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловiка, сердячись, що вiн так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скiльки в їх хлiба на цей рiк буде, i скiльки полотна витчеться з того прядива, що натiпала, i догадувалася, яке теля приведе її влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, i вона жалiла, що не встигла усього їй виказати… Саме на цьому у дворi загавкала собака.
«Чого це Шарка гавкає? — подумала Стручиха. — Вона по-дурному нiколи не гавкає».
Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разiв на нiч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисi кортiло збудити чоловiка, i вона почала штовхати його в бiк:
— Мусiю! Мусiю!.. Чи ти чуєш?
Мусiй нiчого не чув i через те не озивався. Це вже зовсiм розсердило Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути.
— Одчепись, Охрiме, не займай мене! — пробубонiв спросоння Струк.
— Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чуєш хiба, як Шарка гавкає? — I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився.
— Га? шо? шо там таке?
— Шарка гавкає.
— Шо?
— Шарка гавкає, я тобi кажу.
— Гавкає, кажеш?
— Аж заливається.
— Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибi їй!.. I впав сонний.
— Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опiвнiчна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!..
А Шарка тим часом гавкала дужче, i Стручиха вже й справдi починала цiкавитися нею. Не дiждавшися Мусiя, вона, як була боса й роздягнена, так i вискочила з хати.
У дворi не було нiкого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче i побiгла до перелазу на тiк. Стручиха й собi за нею. Шарка зiп'ялася на перелаз i гавкала туди.
Стручиха зазирнула на тiк. I там нiкого. Скирти хлiба чорнiли серед току, як i попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. I вiдразу Стручисi здалося, що там з-за скиртiв, коло клунi, чи що, блиснув якийсь огник… Сiрник, може, хто засвiтив абощо…
«Злодiї хлiб крадуть», — подумала жiнка i прожогом ускочила в хату.
— Уставай, проклятий лежню! Злодiї… — Вона вхопила чоловiка за ноги i в один мент iстягла його мало не зовсiм з полу. Вiн ураз прокинувся з такої несподiванки:
— Тю, дурна! Чого ти?
— Злодiї хлiб крадуть.
— Ну?! — Вiн так i похолов.
— Чого став? Бiжи швидше!
Вони вискочили вдвох з хати i кинулися до перелазу.
Замiсто злодiїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як вiн вибивався з-пiд стрiхи i червоними пасмами бiг по солом'янiй клунi.
— Рятуйте, люди добрi!.. Пожежа!.. — крикнув Струк i кинувся на тiк. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз i впав. Устаючи, вiн чув, як його жiнка гукала вже в Сивашевому дворi: «Рятуйте!» — i грюкала в вiкно, аж шибки бряжчали. Потiм побiгла вулицею, стукаючи в вiкна i кричачи: «Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!..»
Струк тим часом пiдбiг до клунi. Увесь заднiй рiг її вже горiв, палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж пiдбiгши до полум'я, Струк зрозумiв, що не може нiчого зробити, бо прибiг з порожнiми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хатi вiдро, збудив дочку й наймичку, що спали в сiнях.
Тим часом Денис та Зiнько, прокинувшися вiд Стручишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши на тiк, вони побачили на своїй клунi одсвiт од Струкової пожежi i подумали спершу, що горить їх власна клуня. Але, надбiгши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашiв та Струкiв, що були мiж двома клунями, видко було наскрiзь од пожежi на току в сусiди. Похапавши вiдра з водою, брати кинулись до Струка.
Прибiгли на пожежу разом з ним i вихлюпнули на вогонь усi троє по вiдру води. Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дужче, ясно осяваючи тiк, двори, вулицю. Провулком, вулицею й городами вже скрiзь збiгався народ, збудившися вiд Стручишиного лементу. Бiльша частина бiгла з вiдрами, хто з сокирою, а хто й з порожнiми руками. Почався крик, плач, метушня. Дехто метнувся по пожарку. Стручиха бiгала й голосила. Струк ходив од чоловiка до чоловiка й благав:
— Люди добрi, порятуйте! Там же мiй хлiб!.. I на току хлiб! Ми ж у старцi пiдемо!..
Але що могли зробити цi люди? Бiгали, носили вiдрами воду, хлюпали на вогонь, а вiн горiв усе дужче. Суха солома, як порох, бралася враз огнем, скоро вiн до неї доторкався. Пожарки все не було.
Тим часом Денис кинув гасити, бо вже й без нього народу товпилось багато, та й сiпнув свата Манойла за рукав:
— Треба палiїв шукати. Це неминуче пiдпал. Горiло так ясно, що скрiзь було видко, як удень. Вони почали дивитися, чи не видко де слiдiв. Бiля самої клунi вже нiчого не можна було розiбрати, бо скрiзь позатоптували люди. Вони вiдiйшли трохи далi — Денис до городiв наниз, а сват Манойло до садка — i почали придивлятися.
— Ось! Ось! — крикнув ураз Манойло. Денис пiдбiг до нього. На сирiй вiд осiнньої вогкостi землi виразно витискалися слiди пари городянських чобiт на кривий копил, з високими корками.
У Дениса й очi засвiтились, як вiн побачив їх. Вiн побiг додому i принiс лiхтар. Пильнуючи слiду, пiшли за ним аж до перелазу в Струкiв садок. Зазирнули через перелаз — слiд i там. Денис, поспiшаючись, перескочив через перелаз, вони перейшли увесь Струкiв садок, тодi Сивашiв i нарештi перелiзли на Сивашiв тiк. Слiд iшов через тiк наче до ворiт, що були з току в провулок, але тодi виразно завертав до Сивашевої клунi, обходив її кругом i зникав перед ворiтьми з неї. У клунi хлiба вже не було, вона була незамкнена, але Денис добре пам'ятав, що вiн замiсто замка заложив кiлок. Тепер кiлочок було витягнено, — видко було, що ворота вiдчинювано.
— Бачите? — пошепки казав Денис. — Вiн тут. Хотiв утекти ворiтьми в провулок, та, мабуть, або нас з Зiньком на току побачив, або вже люди провулком бiгли, дак вiн завернувся та сюди й сховався. Я постою тут, а ви бiжiть людей кличте!
Манойло побiг, а Денис накинув знову ворота i заложив кiлком. Вiн був цiлком певний, що пiймав злодiя, i боявся, щоб той, одразу вихопившися, не втiк у його з рук.
Манойло повернувся незабаром, ведучи за собою чоловiка п'ять людей.
— А що? Де? Як? — питалися всi.
— Тут вовчик! Пiймався! — казав Денис. — Увiходьте обережно, щоб не вискочив.
Не дуже вiдчиняючи ворота, всi поввiходили i знову їх зачинили. Тодi почали обдивлятися скрiзь у клунi. Нiкого не було видко.
— Шукайте в соломi! — сказав Денис. — Свiтiть лиш!
Почали розкидати солому, топтатися по нiй, — нiкого не було.
— Що за знак? — здивувалися люди. — Отже, чи не помилився ти, Денисе?
Але Денис певний був, що не помилився.
— А от ходiм туди! — сказав вiн i повiв людей у найдальший куток, де теж лежала купа соломи. Манойло присвiтив, а Денис одкинув верхнiй шар соломи. Перед шукачами зачорнiла людська спина й голова. Чоловiк лежав ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.
— Ану лиш уставай! — крикнув Денис i вдарив невiдомого чоботом у бiк.
Той здригнувся, але не встав.
— Треба його звести, — сказав Тонконоженко i вдвох iз Денисом ухопив чоловiка пiд груди, зводячи його на ноги. Невiдомий не пручався, але й не вставав, а був здоровий, i вони вдвох ледве здужали поставити його. Вiн стояв, але не вiдтуляв вiд обличчя рук.
— Чи ба! Неначе дiвка на сватаннi, засоромився! — сказав Денис. — Ану-бо покажiться, паничу, якi ви єсть! — I вiн враз iрвонув йому руки вiд обличчя.
Тодi вiдступив уражений: перед ним стояв Роман.
— Е-ге-ге! Та це Роман! — скрикнув Манойло, а за ним i iншi люди. — Дак он хто! Ну, вовчику-братику, тепер попався!
— Чого ви до мене причепились? — озвався Роман хрипким голосом, дивлячися несамовитим поглядом. — Що я вам iзробив? Я нiчого не знаю… Я прийшов у село i тут хотiв заночувати.
— Добре! Добре! Коли ти не знаєш, то ми тобi покажемо, що ти зробив. Ходiм лиш!
Кiлька рук ухопило його мiцно i потягло з клунi — до пожежi.
Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:
— Пустiть мене до батька… Я прийшов до батька i заночував у клунi…
— Еге! — глузували з нього. — Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.
Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав огонь, i вона палахкотiла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течiйкою води, i та вода, нiчого не погасивши, зараз же бралася парою i зникала вкупi з димом у повiтрi. Кiлька душ чiпляли двома гаками за клуню, силкуючися її розтягти, але нiчого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою дерево горiло, упавши купою на землю.
— Бережись! Бережись! — розкотилися серед стовпища переляканi голоси.
Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз скривилася набiк, посунулась одним причiлком униз, спинилася на хвилину, потiм страшенно затрiщала з других бокiв i провалилась наниз, усередину, розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум'я; на всi боки повiяло рясним дощем величезних iскор, шматкiв горючої соломи, розкидаючи їх на людей i поза людей. Стовпище опинилося серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум'я вже знову звивалося високо, жарко лижучи чорнi челюстi вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i люди знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись i нiчого путнього не роблячи, безсилi щось iзробити. В цю мить позад їх загукано:
— Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I, протискаючися помiж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.
— Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! — почувсь крик, i люди, зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дiд Карпо став перед Романом.
— Романе! — сказав вiн, показуючи на пожежу. — Чи твiй то грiх?
— Нi.
— А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?
— Нi.
Враз, зовсiм з другого боку, почулися якiсь крики, i скудовчений, задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:
— Конi поведено!.. Конi!..
— Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш? — озвалися навкруги.