Iшла вулицею i вся трусилася з страху, з турботи, з холоду. Пiсля першого випадку з Квасюком вона спала завсiгди вбрана, але була боса, i холод дошкуляв її у ноги. Пiшла швидше вулицями без нiякої мети, не знаючи, що робити. Було вже нерано. На порожнiх пiвтемних вулицях догорали лiхтарi, ледве блимаючи. Де-не-де блукали стукачi, розганяли свiй сон, калатаючи в калаташку; а деякi вже спали, прихилившися до дверей на якому рундучку.
Левантина йшла, все йшла вулиця за вулицею, без нiякої мети, аби не стояти, аби йти. Ходила так довго, аж поки втомилася, i сiла на ослiнчику пiд чиїмись ворiтьми, пiдобгавши пiд себе задубiлi з холоду ноги. Не довго посидiла, бо зараз же стукач прогнав її звiдти:
— Iди, йди! Багато тут таких шляється! Не огинайсь, бо свисну, то прибiжить городовий — забере в полiцiю.
Левантина пiшла далi. Перейшла кiльки кварталiв i знову притулилась уже на рундучку. Тут посидiла трохи довше, бо стукач з цього кварталу десь заснув. Але нарештi таки прогнав, ще й вилаяв погано. Ходила тодi знову з вулицi на вулицю, аби якось доблукати до свiту. Хоч не знала, що вона мусить робити й свiтом.
Вернутися до Квасюка? Але тiльки подумала про це, то всю її почало трусити. Краще з голоду вмерти, замерзнути, нiж од його пропасти!.. Пiти зранку ж найматися, стати на точку? Хто ж її там вiзьме, босу й простоволосу, ще й безпашпортну? Вернутися додому в своє село? Але туди її так само не навертало, як i до Квасюка. Та поки вона дiйде, то й задубiє на дорозi.
Думки мучили її так само, як холод та втома. Вона вже кiлька ночей спала дуже потроху i тепер почувала, що сон так i хиляє її: от-от упаде й засне на вулицi. З усiєї сили бадьорила сама себе i все йшла, йшла…
Все вулицi, вулицi, вулицi… Мертвi вулицi… Такi чужi, як i люди… Нi душечки рiдної!..
Яка самотня, яка покинута… На всьому свiтi…
Без помочi, без надiї… Хоч би куточок теплий!.. Хоч би людина добра!.. Тiльки вулицi темнi, холоднi i щось торохтить-торохтить-торохтить…
Спiткнулася i трохи не впала. Вона спала, йдучи. Не спала, а так — голова туманiє… Люди їдуть на базар — торохтять. Уже починає свiтати.
Хоч би де прихилитись! Куди вона йде?.. Ох, як тяжко, — все тiло болить!.. I душа… Хоч би i вмерти… Хоч з мосту та в воду — он з того мосту.
Зiйшла на його, перехилилась через поруччя. Дивилась вниз.
Сiра, нечиста вода пливла лiниво, заспано пiд уранiшнiм туманом… Така холодна, негарна… Далi, далi!..
Зовсiм уже видко, по городу метушаться люди. Де це вона? Неначе вона тут була, а не пiзнає… Стала й дивиться. Хатки й поганенькi обшарпанi будиночки тислися в яру попiд глинистою кручею. Згадала: Рiвчаки… Тi, де Роман… Чи не його це й хата?..
Тепло у його в хатi… Пiти б туди, бо там тепло… I заснути можна…
Хитаючися перейшла двiр i пiшла в хату.
III
Романовi з товариством останнiми часами не щастило. Пiшли вони в Диблi i зовсiм уже налагодилися вивести пару добрих коней. Коли тут нечиста нагнала гурт п'яних перезвян, i вся справа ляснула. Аж до свiту куйовдилася перезва на тiй вулицi, де були конi, i на ближчих, а товаришi мусили сидiти, притаївшись в суточках. Добре попотрусилися, боячися, що їх там побачать, а вже якби побачили п'янi чоловiки, то певне, що живими не пустили б. Ледве пощастило помалу-малу вибратися звiдти та винести цiлу душу.
Пiсля цього, трохи згодом, Левдик з двома хлопцями подався в Рiпаки, i їм дуже добре пощастило вивести троє коней. Але зараз же за селом норовиста коняка скинула Лукаша i втекла в поле. Мусив вiн плуганитися в город пiшки, а тi двоє поїхали, щоб одвести коней до Гапона. Та, їм на лихо, надворi був туман, такий густий, що вони зблукалися, проблукали всю нiч, не потрапили до Гапона, а заїхали в Чорновус i аж тодi схаменулися, як побачили перед собою хати. По вулицi вже вештались люди i зараз же їх припинили. Спершу чорновусцi подумали, що це просто з якої слободи люди зблукалися, почали їх розпитувати — вiдкiля, та куди, та чого їдуть. Тi щось не так одказали, щось наплутали, — вони їх у волость, почали допитуватися, а тi ще бiльше плутали, i виявилось, що це коноводи. Бито їх дуже, а потiм одвезено до тюрми.
Товариство не боялося, що вони викажуть на судi iнших: то добрi хлопцi i цього не зроблять. Але ж їх замкнуть найменше на рiк до тюрми, а то так i зашлють, бо вони вже не вперше на судi, а товариство тодi втрачає двох добрих робiтникiв. А друге — здобич вискочила з рук iще раз.
Пiсля цього отаман з Романом та з Лукашем знову подалися в Диблi, але й сього разу нещасливо: перешкодили стукачi, бо всю нiч ходили по вулицях, не даючи пiдступитися нi до одного двору. Бо хоч п'янi перезвяни i не догледiлись тодi до коноводiв, але потiм удень люди побачили, що по городах походжено, i ходило щось чуже. Догадались, якi то гостi були, i додали варти.
I це вже так два мiсяцi товариство сидiло без заробiтку. Пооб'їдалися й пообносювалися так, що вже далi нiкуди. Тiльки Ярош жив, як попереду, бо вiн завсiгди пив потроху i не дуже шикував грiшми, як вони йому потрапляли до рук. Через те всi тепер до його приходили позичати грошей, i вiн помагав товаришам потроху. Саме за такою позичкою зайшли до нього ввечерi Патрокл Хвигуровський та похмурий Кучма. Сидiли, нарiкаючи на лихi часи, коли почули, що хтось iще йде, i незабаром у хату вскочив новий гiсть — Лукаш.
Вiн був ще обiдранiший, нiж попереду, а на довгих ногах не було чобiт: вiн уже давно їх пропив «з горя» i тепер ходив так, що одна нога була в резиновiй калошi, а друга обгорнена онучкою та ув'язана мотузком. Дарма що так, а був веселий, ускочивши, махав руками й вигукував:
— Здрастуйте вам! Чого киснете? Дєла — первий сорт, — кричав вiн п'яним голосом i брязнув на стiл кiлькома срiбними грошинами, що вони аж розкотилися по столу i двi впало додолу. Перелякана дитина заплакала в колисцi, i блiда й мовчазна Ярошиха нахилилась над нею, щось дитинi шепочучи, голублячи її. А Лукаш став посеред хати, з шапкою на потилицi, руки в боки, i всмiхався безглуздим п'яним усмiхом.
Ярош iз Кучмою глянули, дивуючись, на нього, а Патрокл Хвигуровський пiдняв тi монети, що попадали додолу.
— Чи ти ба! — скрикнув. — Гляньте лиш: карбованець i три четвертаки! Де це ти добув, хлопче? Може, в кого «загубив»?
— Овва! Как уже я, то й не можу добуть! Пальто первий сорт, а дверi лакей не запер, а я пальто надел та й пошов на базар, як пан!
— Eге! Лукаш старовину згадав, своє давнє ремесло.
— А чим старе моє ремесло погане? — питав задерикувато Лукаш. — От ви з своїм новим без копєйки сидите, а в мене бряжчать?
— Величається! — гарикнув похмурий Кучма. — Поцупив якесь дрантя та й радий. Чорт вiть що!
— Чого ж воно чорт вiть що? — питав ображений Лукаш.
— А того, що чорт вiть що, та й годi! Наше дiло старосвiтське, вiльне… Вивiв коня, сiв на його — як майнув полем-степом… гей!.. А то лазь по вiкнах та витягай манатки! Пху!..
Кучма плюнув i сердито одвернувся. Вiн був старий коновод i не любив лигатися з звичайними мiськими злодiячками, що жили з дрiбної крадiжки.
— Бросьте спориться, — перепинив Ярош. — Єслi Лукашу щастя, то й гаразд.
— Нехай лиш становить могорича! — озвався Патрокл.
— За первин сорт! — крикнув Лукаш. Ухопив грошi й метнувся з хати. — В одну минуту?
— А стой, Лукаш! — гукнув йому навздогiн Ярош. — Позови там по дорозi Романа!.. Чуєш? Должно, не слишав — подрав как самашедший… Ну, по-кудова нема Лукаша, то розкажи, Патрокле Степановичу, про Левдика? — звелiв Ярош. — Видал ти Лазька?
Лазько то був арештант, що ходив з тюрми на роботу в город; через нього Левдик подавав про себе товаришам звiстки.
— Бачив… Я й забув пак розказати… На бульварi вiн робив… Пiшов i я на бульвар: паличку в руки та й iду собi — от, кавалер на гуляння, туди-сюди паличкою крутю… А вони ямки копають, дерево садити. Ну, я сiв на ослонi зараз бiля Лазька — одпочиваю б то. I вiн мене бачить, i я його бачу, та проклятий солдат стирчить… А, канiс пекельний! Хоч би тебе тричi Тартар поглотив!.. Одначе дивлюсь — одходить, одходить солдат геть далi… Тодi вже Лазько й сказав… Чiпляються до Левдика не за самi Рiпаки, а ще й за Панасовку, — пам'ятаєте, вiн тодi ходив? Дак каже: треба свiдєтєля, що ту нiч вiн дома був.
— Та-ак!.. Свiдєтєля… Кого ж би то?.. — замисливсь Ярош.
— Кого ж? Хведорченка! — порадив Кучма.
— Ай правда! Дак я завтра зайду до Хведорченка, скажу, щоб готовий був до следователя йти, а Патрокл Степанович пойде уп'ять на бульвар та перекаже Лазьком.
— Гаразд! — одказав Хвигуровський.
Це була звичайна справа: коноводам, як вони потрапляли до тюрми, треба було таких свiдкiв, щоб виправляли їх. Здебiльшого їм щастило переказати товаришам, чого саме їм треба, а тi постачали свiдкiв з своїх же людей.
Тим часом прийшов Лукаш з двома пляшками й з закускою, а за їм i Роман. Стiл заставили пляшками, чарками, тарiлками, заложили всякою їжею. Патрокл, не гаючись, одiткнув поламаною двозубою виделкою пляшку й налив. Почали пити й їсти.
Побачивши, скiльки принесено горiлки, Ярошева жiнка подала мерщiй на стiл усе, що треба, а сама, поки тi пили й закушували, нишком узяла дитину, вискочила з хати та й подалась до сусiди. Вона звичайно так робила, як Ярош гуляв. Вiн пив не часто, але пiд час великої гулянки бувало, що й добре випивав, i тодi бив її й нiвечив тяжко за те, що вона завсiгди гребувала його дiлом i товариством.
— А слихали — вже Микита вийшов на волю?.. — попитав Роман.
— Хiба? Нi, не чув, — одмовив Патрокл.
— Вийшов? — спитав злiсно Кучма. — Що ж, оце так йому й минеться?
— Нє, — вiдказав Ярош, — так не минеться. Слєдуєть наказать. От зберемось гуртом та подумаєм, що з ним делать.
Микита — це був теж коновод з їх товариства. Його пiймано, суджено, i вiн виказав ще на кiлькох душ — тi й досi вiдбували кару в острозi. Звичайно коноводи не прощали такої зради.
— Треба так накарать, — говорив Кучма, — щоб уже бiльше не мiг такого робити. А то тепер страху нiякого нема. У старовину не так було — в старовину строго було.
— Ну, а как же в старовину карали? — спитав Лукаш.
— А так!.. Одного разу… давно було… год десять… Тодi в нас був отаманом Хоменко, — от запальний був!.. А гнiздо в нас було пiд Борзною. Дак один на судi й прошкодився так, що через його двох у Сибiр заслали. Ну, ми пiдождали, поки вiн вийшов з острога. Вийшов вiн i не подає знаку, а сам на Чернiгiв побрався. А отаман каже: «Невже ж оце вiн i втече наших рук? Не попустiмо, хлопцi!» Ну, зараз двоє й обiзвались: один та ще другий, молодий був хлопець, Грицько… а здоровий був, як тур!.. «Ми його, — кажуть, — приставимо». I приставили!
— Та как же вони його приставили?
— А так, що на дорозi перейняли. Перейняли, та назад руки скрутили, та рота ганчiркою заткнули, та й ведуть… Довели до нашого ярка… був там у нас такий ярок, що ми в йому збиралися… Один же побiг товариство кликати, а Грицько берегти зостався.
— Зачим товариство?
— Щоб суд був… Не хотiли самi порядкувать… Ну, збiгав… Мало не все товариство зiбралося. Стало кружка, а його посерединi… Одiткнули йому рота, — кажи, коли хочеш!.. А вiн стоїть проти мiсяця бiлий-бiлий та труситься…
— Ну?
— Ну, й присудили! — I Кучма вихилив чарку.
— Шо ж йому здєлали?
— Шо здєлали, то здєлали, а тольки бiльше нiкого не паскудив!.. Як закопали на тому ж мiсцi, то так i зогнив, — нiхто не шукав… А хоч би й знайшли, то нiхто б не виказав, бо всi хлопцi добрi та й били всi… по черзi кожен брав кийок та й бив… щоб усiм винним бути…
— I ви там були? — спитав Лукаш.
— Може, був, а може, й нi, — одказав Кучма, наливаючи нову чарку. — Так у старовину було! А тепер розпуста пiшла, нiхто не шанується, нiхто честi не знає: виказав на товариша та й прав, i ходить собi на волi, мов i нiчого не зробив. Хiба що попоб'ють iнодi, та й то не дуже…
— Ну, не очинь то й тепер будем прощать…- стиха, але гостро промовив Ярош, i його холоднi, злi очi блиснули.
— Нi, що не кажи, а в старовину не так було! — знов правив своє Кучма. — Тодi ти знав, що ти в товариствi воїн i що всi за тебе, як один, стоять! По правдi робили! А тепер такого вже нема… I того не було, щоб коновод поганив руки пальтом яким абощо. Тодi кожен знав: наше дiло — степ! Там ти собi вольний, — шукай вiтра в полi! Та й коноводи ж якi були! Хоменко, отаман, дак той раз за одну нiч сам вивiв п'ятеро коней!.. Ото люди!.. А тепер що? Пху!.. Дрiбнодухi всi!
Кучма вже здорово випив, а випивши, вiн завсiгди вихваляв старовину, що як добре тодi було, i лаяв молодих…
— Брехня! — гримнув кулаком по столу Патрокл, аж пляшки й чарки задзвенiли. — Брехня! Є й тепер такi коноводи — орли!
— А де ж ти їх бачив? — спитав, глузуючи, Кучма.
— Де? На Кубанi!
— А хiба ти там був?
— О, стультус малоумний! Да ти спитайся, де я не був!
— Ану ж, ну, розкажiть про Кубань! — попрохав Роман.
— Слухайте! Почну ab ovo, спочатку. От як турнули мене з кондукторiв, заходився я торгувати. Голки-шпильки, пундики-мундики, табачок-сiрничок — ат, чорт зна що! Бачу, що воно не пiдходить нi до мого iменi, нi до моєї хвамилiї, нi до мене самого. Бо iм'я в мене геройське, хвамилiя — образець, та й сам я такий, що хоч зараз iди троянцiв воювать. А тут голки-шпильки!.. Чорт зна що! Лiквiдацiя i аква вiта.
— Шо, шо? — питали Роман та Лукаш.
— Азiнуси й стультуси! Те, що продав свою бакалiю, а грошi з горя прогуляв. Ну, зоставсь у мене в кишенi, якось завалявся, карбованець. Подивився я на нього: ге-ге, братику, з тобою довго не проживеш!.. Нi, тiсно тут жити!.. Махну на Кубанськi степи! Хоч з черкесом буду биться, усе лучче, нiж iз п'яницями в трахтирi. Ну, иду до знакомого кондуктора: «Пусти на Кубань!» Посадовив у кондукторську, а на другий поїзд другому кондукторовi здав… От я вже й на Кубанi… Добра штука Кубань, да тiльки бiда, що й останнього карбованця в дорозi проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув колiньми — ех! аж степ гуде! Кiнь б'є i передом i задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого — овечкою стане! А вже нiчия чужа коняка не стрiвайся з Артемом у степу — його буде. I було в нас товариство добре: шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну нiч за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були.
— Ну, та невже? — почулися здивованi голоси. — Та як же це ви зробили?
— Уже знали — як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка — такий, що перед полiцiєю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не боїться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок — гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горiлка, танцi, музики бiля ятки на майданi, а люди збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дiвчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось — як коней перемкнули та якi були конi…
— Ну, це вже брехня! — перепинив Кучма. — Тобто стали розказувать, де конi брали? Та зараз би й вас самих забрали.
— Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда, а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: «Оставайся в мене, Артеме, жити!» Бо пан знає, що як у його свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi свої, а до чужих йому байдуже.
— От там жисть! — скрикнув Роман.
— Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться… Раз як застукали нас в очеретах! Два днi оборонялись… рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене… Вони до нас посунуться, а ми — бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од їх, ще й з кiньми… Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!..
I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справдi повiяло вiд неї. I обличчя в сього п'яницi й злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском…
Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув:
— А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумiєм нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо.
— Ну, ну, ти не очень заривайся! — промовив Ярош неприхильне. — Знаєм уже, как там брать…
— А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi.
На хвилину всi стихли, а тодi враз «ура!» зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш.
— Тихше! Цитьте! З улицi почують! — припиняв Ярош.
— Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! — не вгавав Патрокл. — Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую!
I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя.
— Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi.
— От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерiї! — репетував уже зовсiм п'яний Патрокл. — Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодiї, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодiї, усе по закону крадете. А ми не злодiї… Треба їсти — приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той i прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той — герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я — Патрокл Хвигуровський… Патрокл — герой. Хвигура — образець…
I його п'яна голова вже схилялася на стiл.
IV
Роман хоч i лiг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись пiд вiкном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр, i думка про це нове дiло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Вiн схопився, одягся… В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче до нього ввiйти. Дверi вiдчинилися.
— Левантина!..
— Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай менi вiдпочити!.. Я вiд хазяїна втекла… Усю нiч блукала… Не займай мене… Забожись, що не займеш!..
— Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!.. — забожився швидше Роман, iзрадiвши. Iди та лягай спать! А, бiдняга!..
Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi, i за тiєю лересiчкою шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала на лiжко i зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на неї, усмiхнувся, тодi зачинив за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю.
Iшов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибiгла! Ну, нехай виспиться, — однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть у Диблi. Треба вмовитись, щоб хлопцi були готовi.
Вiн пiшов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жiнка, куди пiшов. Роман зазирнув до чайної, — i там його не знайшов. I де вiн у чорта подiвся?
Роман пiшов блукати по городу по всяких закутках, де мiг зустрiти Яроша. Нiхто нiде його не бачив…
А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього обiду. Щось її нарештi збудило. Розплющила очi, глянула на хату i спершу не могла зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У маленькiй комiрчинi темно. Нi, он крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це їй сниться? Ба нi, за дверима щось гомонить… Романiв голос… Вiдразу згадала все.
— Я в тебе два раза бил, усюди шукал, — казав комусь Роман.
— Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил, — одповiв хтось невiдомий.
— Да, я й забул… Ну, а в Диблi хлопцi готовi? Диблi? Левантинине село?
— А ти таки думаєш? — питався незнайомий голос. — А єслi не пощастить?
— Ще й как пощастить! — одказав Роман i почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив…
Спершу Левантина мало що розумiла. Але дедалi все виразнiше й зрозумiлiше виявлялося їй те дiло, що мало статися…
— Я вас бросю в ярку, — сказав нарештi Роман. — Как запалю, то ви немножко посидiть, пока народ згвалтується та побiжить на пужар. Тогда вже й ви… Найлучче берiть у третiй хатi скраю злєва, — Панас Гаман, — у його ха-ароших коней троє. От трьом i будеть робота. А сколько всех нас будеть?
— 3 тобою шестеро.
— Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Знаєш? Там саме возлi млина у Середенка конi — велика хата, а возлi неї тополя… Усе люди й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть!
— Смотри, сам не попадись! — перестерiгав гiсть. — Тепер вони знають, хто в їх конi брал, то будуть на тебе засiдать.
— Чортового батька попадуть меня! — вiдказав Роман. — Я знаю, куди тiкать… Ат, чорт! — схаменувся вiн.
— Чого ти?
— Та я й забил, шо ми не самi в хатi.
Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину.
— Нє, спить.
— А хто там?
— Дєвка одна.
— Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслi б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслi послишала?
— Нє, так спить, шо не послишить.
— Ходьом у сенi, чи що.
Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли.
А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все… Тепер вона знала, чим зробився Роман i хто брав у їх на селi конi… Коновод!.. Злодiй!..
Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав i коханим!..
Злодiя покохала!..
Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!..
Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси!
Побiгла до дверей, торкнулася до них, — дверi були замкненi. Кинулася до вiкна, — воно не вiдчинялося.
Вона сидiла як у тюрмi.
Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобiгли лиховi. Вона повинна сказати… Що сказати?
Що Роман — злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибiр зашлють… I вона пошле його на Сибiр?
Ця думка вiдiбрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл.
Не вважаючи на все, що було, у неї в серцi завсiгди жеврiла iскра кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра розгоралася все бiльше й бiльше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того, кого кохає! Того, кого кохає? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона вже його не…
Але ж нi! Вона його любить, любить такого, як вiн есть, i не може вирвати, викинути з себе того.
Любить! А нащо ж вона його любить, що з тiєї любовi буде? Хiба вiн буде їй дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж їй робити? Що?
Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради.
А може… були всякi грiшники та й каялись… Чому ж би Роман не мiг покаятись i знову чесним зробитись?
Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме, аби тiльки вiн не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришiв… Вона благатиме його доти, аж поки вiн послухається її, покине все, i тодi вони будуть знову щасливi…
А як же не послухається?
I щось починало їй казати, що даремна її надiя, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла…
Чи послухається, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi — дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолiє тут зробити.
Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на неї той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати…
Грiх страшенний, непрощенний грiх — задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх!
Але ж, боже мiй… Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як поєднати кохання з повиннiстю — з тим, чого вимагало сумлiння.
Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послухається, побiжить у Диблi.
Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй.
Коли вона скаже йому, що все знає, то вiн же не пустить її з хати, зв'яже її, замкне… Як же вона тодi побiжить у Диблi?
I мучилась цiєю новою думкою довго — нарештi зачула, як брязкає на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко.
Увiйшов у хату, вiдхилив до неї дверi:
— Устала вже? — Сiв на лiжковi бiля неї. — От не надєявсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там здєлалось з хазяїном?
Вона почала розказувати — все, як було…
— О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла?
— Та… адже прийшла…
Вiн обняв її й поцiлував. Перший рух її був — випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi — одному, другому. Вiн радiв з цiєї несподiваної ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у неї; вона цим не пустить його вiд себе.
— А я тобi єстi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша.
— Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього.
— Спасибi, моє серденько!
Посiдали за стiл. Вiн їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти.
Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у неї хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю… Сьогоднi не пустить його, а там… побачить, що робитиме.
Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали.
— Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi… Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати?
— Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно.
— Чого? Куди?
— Хазяїн посилаєть… На машину…
— Надовго?
— Завтра дньом вернусь.
— Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди!
— Нельзя, Левантинко: хазяїн велить.
— От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати.
— Не, йому то без надобностi… Должон єхать, дак єдь…
— Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч!
— Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду.
— Що завтра! Сьогоднi хочу!
Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити… її розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде!
Нiколи ще вона з ним не була така — навiть там, на селi. У нього туманiла голова.
— Нельзя, серце!.. Когда б можна — я б i слова не сказал… Ну, а то ж нiкаким способом.
— Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч!
— Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему?
— Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо!
Вiн пригортав її, цiлував, але вирвався нарештi:
— Ну, нужно йтiть!
Вона так i припала до нього:
— Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! I цiлувала його без лiку, силкуючися тими поцiлунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею.
— Коли зостанешся сю нiч зо мною — буду твоєю, не пiду вiд тебе. А пiдеш — утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч…
У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах «сю нiч» чути було стiльки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильнiше. Вiн ще держав її в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував їй очi, губи, шию, голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась там. I вiдразу вiн повернув її обличчя до себе:
— Ану, глянь менi в очi! — Вона глянула.
— Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?
Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.
— Дак он шо! — Вiн зсадив її з колiн. — А що ж ти чула?
Все загинуло, все!.. Тiльки одно зостається… Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками:
— Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душi!.. Покинь їх… тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд їх!.. Утечемо зараз!
Роман устав, одiрвав її руки вiд своїх колiн i вiдiйшов.
— Брось чорт зна що патякать!
— Нi, Романочку, не кажи так! — Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього. То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх!
— Проч!
— Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти… Я робитиму… ночi не спатиму… Романочку!.. Романочку!..
I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…
— Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!