Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Як і чому потрапили до Директорії Андрієвський, Швець та Макаренко? Версія Шаповала

«Швеця, – свідчив далі М. Шаповал, – я запропонував до Директорії просто через те, що не було другого кандидата. Янко відмовився через свою малу політичну освіту, він рішучо не підходив до цієї ролі. А Швець, хоч я його й не знав з особистого і політичного боку, опріч того, що він син селянина і член Селянської Спілки та нашої партії, але він був «професор». Іншого кандидата взагалі не було. Я був доброї думки про його особисті прикмети, як людини освіченої і коректної, товаришської, але й це потім стало під сумнівом».

Ще одного члена Директорії, Макаренка, Шаповал охарактеризував так: «він приймав близьку участь в підготовці справи між залізничниками, це в моїх очах було цінним, і я був певний, що його вибір буде корисний. Потім мені самому було жаль на безпринципність, запобігливість його перед дрібними людьми во імя популярности і т. д. Видно, що в житті йому доводилось переживати роль, хоч би фіктивну – “доброго чоловічка”, що він занявся цим і [в] Директорії. Політичних здібностей не виявив».

«Не мав ніякого діла в підготовці повстання і Андрієвський, – признавався Шаповал. – Його ми всі, і я в тім числі, знали дуже мало. На засідання перед виборами до мене кілька разів підходив О. Макаренко, голова самостійників-соціялістів, і просив Припяти до Директори також і їхнього кандидата, називаючи при тім Андрієвського. Я О. Макаренка знав давно, вважав за соціяліста, патріота і порядну людину, то його рекомендація, як провідника партії, мала свою вартість. Оскільки я міг помітити потім, вибір Андрієвського був рішуче невдалим. <…>Геть підозріння, особисті смаки, симпатії та антипатії! Аби справу було зроблено. Не однаково, чи Швець, чи Винниченко, чи Андрієвський, чи п'ятий, десятий? Кожний українець – “харош чоловік”. Наші успіхи і неуспіхи – все мусимо поділити по-товаришському, не про себе ж дбаємо. Кожний «Директор» буде, як був товаришем, разом діло робитимемо».

«Не важно, хто буде членом Директорії»

Така констатація не є якимось там публіцистичним перебільшенням. Це – тверде переконання її організатора Микити Шаповала. Повністю цитата має такий вигляд:

«Це не важно нарешті – хто буде в Директорії. Директорія – тимчасовий повстанський політичний орган: заберемо Київ, скличеться народне представництво, Директорія дасть звіт і піде собі в одставку. Ніхто з чесних українців, обдарований довіррям, не буде зловживати, бо всі українці чесні, милі, гарні люде…»– пояснював сам собі і нащадкам Шаповал. І вів далі: «Я й досі дивуюсь тим своїм настроям – сантиментального довірря до всіх страждущих, а за таких я вважав всіх українців. Чому? Не знаю… Я так ненавидів весь час міщанство, пошлость, рабство українофілів, так вишукував скрізь і картав, а тут якась дивна добрість і довірря!

Петлюра, Швець, А. Макаренко і Андрієвський попали в Директорію несподівано навіть для їх самих. До самого моменту виборів ніхто про це навіть і в голови не покладав. Тільки про Петлюру ми напередодні чи що якось поговорили з Винниченком, ночуючи останню ніч разом в нашій добрій схованці у В. Петрушевського. Але така вже судьба їх: “без драки попасть в большіє забіяки”. Андрієвський потім зкомпромітував себе заговорщицтвом проти Директорії, пияцтвом та безлабурним поведениям. Швець і Макаренко дали себе вивезти за кордон, щоб стати «директорами» в готелі. Маленькі, хоч по-своєму і чесні, може, люди…

Так було вибрано Директорію…

Коли Директорію було вибрано, ми, цивільні, почали прощатися, щоб Директорія з військовими людьми розробили план близчих, негайних заходів. Винниченко сказав мені: – Глядіть же, Микита Юхимович, помагайте справі й далі – ми будемо працювати, як і працювали, разом. – Я підтвердив свою заяву і погодився прийняти, якщо мені щось доручать. Рішили завтра виїздити до Білої Церкви. Винниченко обіцяв повідомити про виїзд і про чергову роботу. Я пішов ночувати на Гоголівську, до доброї своєї приятельки – письменниці Галини Ж-би. Там мене уже чекала моя дружина. Я їй сказав двоє слів: “вибрали Директорію. Я вільний”».^[103]

Як і чому Петлюра став членом Директорії? Версія Винниченка

Надаймо слово й іншому провідному учаснику події, першому голові Директорії.^[104]

«І отут треба відзначити одну (не приціпіяльну, а так би мовити технічну) помилку організаторів повстання, проти якої особливо настійно застерігав Микита Шаповал: проти допущення до акції Петлюри. М. Шаповал доводив, що через свою хоробливу честолюбність, через згагу «слави» С. Петлюра є здатний стати на послугу всякої реакції, що він здатний навіть до гетьмана підійти й за пост якогось міністра продати йому всіх нас. На доказ цього він нагадував нам усім відомий факт, як С. Петлюра під час боротьби з російським “Временним Правительством” Центральної Ради, коли ми всі готували свої сили до проголошення автономії, до видання Першого Універсалу, як він чіплявся до М. Грушевського і до мене, щоб Центральна Рада домаглася у Временного Правительства призначення його, С.Петлюри, «товаришем міністра» військових справ Росії, товаришем руского міністра Керенського, свідомого запеклого ворога національного визволення України, М. Шаповал нагадував нам, – твердив В. Винниченко, – що самі соціял-демократи відкликали С. Петлюру з уряду за його нездатність, бездіяльність, за його маніякальну любов до парадів та самореклями. Шаповал доводив, що користи трудно ждати від цієї людини, але шкода може бути дуже велика».

«Ми, – твердив голова Директорії, – визнаючи рацію доказів М. Шаповала, все ж таки вагались, бо деякі військові елементи (надто дрібні отамани на провінції) пропонували закликати й Петлюру. Не хотяче нехтувати ні найменчою поміччю справі, було постановлено С. Петлюру все ж таки закликати в останній момент, щоб він не мав часу побігти до гетьмана <…> С. Петлюрі, – читаємо далі у Винниченка, – дійсно, тільки в останній момент було запропоновано прилучитися до акції і подано конспіративну адресу та годину останнього засідання Національного Союзу. На цьому засіданні мали бути вироблені основні директиви повстання, обрано Директорію і призначено точну дату загального, одночасного початку руху по всій Україні.

І всі наші організаційні заходи, всяробота, все повстання трохи-трохи не були знищені С. Петлюрою. Він певної відповіди на пропозицію не дав і на засідання Національного Союзу не з'явився. <…> Поки Національний Союз підставляв себе під розстріл, – фантазував Винниченко, – і засідав, цей нещасний чоловік тихцем помчав у Білу Церкву до Січових Стрільців і, немов би присланий Національним Союзом, видав від свого імені відозву до українського народу з закликом до повстання. <…> Та більше: на рух зразу було накладено тавро одної людини. Це виходило не повстання свідомої робітничо-селянської демократії проти соціяльної, політичної та національної реакції, монархії й окупантів,

а бунт “якогось Петлюри”, якогось «отамана» проти «гетьмана». <…> Ні селянство, ні тим паче мійське робітництво на заклик “отамана Петлюри” не хапалося збігатися. Тільки як стало відомо серед широких мас, що керують повстанням політичні партий соціялісти, а не якісь отамани…коли по інших кутках України розпочався нашими емісарами рух, тільки тоді біля нашого ядра, полка Січових Стрільців, почався справжній рух революції», – такими словами завершив свої пояснення Винниченко. Якщо вірити Шаповалові, то Винниченко не мав підстав нарікати, адже основним лобістом Петлюри був він сам. «Підготовляючи повстання і обговорюючи склад провідного органу, ми (цебто Винниченко і я), – стверджував Шаповал, – намітили Петлюру до цього органу, якому дали назву Директорії <…> Винниченко вдруге провів Петлюру на відповідальну роль».^[105]

Якісний склад Директорії. Оцінки фахівців

Багато років тому був сформульований висновок, не спростований до сьогодні. Висновок такий: «склад Директорії був дуже слабий». Автор цієї формули звернув увагу і на надзвичайну неприязнь Шаповала до Грушевського та його оточення (про їхні звитяжні досягнення на герці національного державотворення ми прозповідали в попередній книзі. – Д.Я.). Наголосив цитований дослідник і на тому, що «для правної безпреривности та легітимности» до складу Директорії необхідно було б включити бодай одного із членів останнього уряду УНР (до речі, проти цього рішуче заперечував Шаповал. – Д. Я.). Підкреслив пан Стахів і очевидно невдалий вибір Андрієвського і Макаренка. Заразом висловив припущення, що якби Петлюра був особисто присутній на відомому засіданні, то він, а не Винниченко, був би обраний Головою Директорії.^[106]

Федір Швець, Андрій Макаренко та Симон Петлюра.

Але, врешті-решт, справа була не тільки в персонах. Надзвичайно важливим було те, що, по-перше, не існувало жодного документа, який визначав би статус Директорії як органу влади, її внутрішню організацію, по-друге. По-третє, Директорія висунула претензію на «керівну» роль – це півтора десятка років тому довели М. та О. Копиленки – без жодного правового акта^[107]. Тобто була вона органом самочинним, нелегітимним, створеним неправовим шляхом. Наслідок – і населення «України», і країни Антанти, переможниці Першої світової, ставилися до неї як до настирливої мухи.

Стахів навів інші відомості про склад гуртка заколотників. Посилаючись на спомини того ж таки Шаповала, він відзначив, що після відомої зустрічі Скоропадського та генерала Краснова^[108] «став поширюватися ініціятивний гурт евентуального повстання», до якого було «приєднано» полковника Павленка, командирів січовиків Коновальця та Мельника, полковника Болбочана; політичними справами опікувався консул Білецький, закордонними – заступник керівника гетьманського МЗС Артемій Галіп, а також сотник січовиків Дідушок як секретар «керівного гурту».^[109]

Враховуючи обставини місця і часу, годі було й сподіватися, що інформацію про підготовку повстання вдасться утримати в таємниці. Власне, це добре розуміли його організатори. Сам Шаповал вважав, що чутки про підготовку повстання розповсюджувалися в Києві через Садовського, Кушніра, Ніковського та Єфремова. Він також повідомив, що есери «спромоглися» скликати так зване «офіційне» засідання неіснуючої Головної Ради УНС. На ньому «Винниченко красномовно і офіціозно, як Голова Національного Союзу заявив, що він не знає ні про які подібного роду авантюристичні заходи в Національному Союзі і може одверто і з повною рішучістю спростувати всякі провокаційні чутки. Навпаки, – запевняв Винниченко, – Національний Союз і т. д. і т. п.». «Я, – записав з цієї нагоди Шаповал, – вніс відповідну резолюцію», в якій, зокрема, зазначалося: Головна Рада УНСоюзу «прохає все громадянство прийняти до уваги лише постанови Українського Національного Союзу, відкидаючи всякі чутки, котрі ширяться з метою знервувати громадянство і внести дезорганізацію, яку використовують на користь української справи…» «О ти, політична мораль…» – такими словами завершив свої спогади про підготовку повстання головний його організатор.^[110]

9 листопада – останній день Української Держави

Розповсюдженням резолюцій Шаповал, якщо вірити його мемуарам, не обмежувався. 7 листопада він «одправив полковника Пелещука в Бердичів з інструкціями і наказом підготовитись до мобілізації, яка буде оповіщена приблизно через тиждень. Болбочан виїхав <…> раніше з наказом – ждать гасла. Коновалець був у Києві. Отже, наша організація стояла на варті момента в повній бойовій підготовці», – переконував він.^[111]

Таким «моментом» були визнані згадана зустріч гетьмана з генералом Красновим, але, передовсім, чутки про листопадову революцію в Німеччині і усунення кайзера від влади. Добре розуміючи, що іншого шансу може не бути, керівники повстання зробили принциповий крок: уклали з представниками німецького командування «джентльменську» угоду про взаємний нейтралітет. Німецькі полки діставали змогу безперешкодно виїхати на батьківщину, їхні партнери залишилися з'ясовувати стосунки з ненависним гетьманом сам на сам. Треба було поспішати – на п'яти наступали більшовики…

Тимчасом настало 9 листопада, «яке я завжди вважав останнім днем мого режиму», – записав у мемуарах Скоропадський. Того дня український посол у Берліні барон Штейнгель поінформував голову держави про революційні події в Німеччині та про усунення від влади імператора Вільгельма II. Українські націонал-соціалістичні діячі, зі свого боку, подали гетьманові декларацію УНСоюзу, з'їзд якого вони планували скликати 17 листопада. Скоропадський, за його пізнішим визнанням, ясно зрозумів, що справа йде до повалення.^[112]

11 листопада 1918 року, після 1568 днів війни, Німеччина, Франція та Велика Британія підписали угоду про припинення вогню на Західному фронті, яка вступила в силу об 11 годині дня. Перша світова завершилася.

Разом з тим гетьман чітко усвідомлював, що, з огляду на відсутність власної армії та реальний стан німецького експедиційного корпусу, перед ним відкривалися, власне, лише дві можливості. Перша – «самому стати на чолі українського руху», для чого скликати Конгрес, провівши до його складу своїх прихильників… «Я особисто мало вірив в успіх при цьому рішенні, – признавався гетьман, – оскільки ще вранці отримав повідомлення, що було розкрито весь заколот повстання при арешті начальника частини моєї охорони, полковника Аркаса. З його повідомлення з'ясувалося, що конгрес конгресом, а повстання все одно спалахне…» Інша теоретична можливість – закрити Конгрес, опершись при цьому на офіцерські формування, які діяли в Україні – «є одному Києві у нас було до 15 тисяч офіцерів». На роздуми пішли чотири дорогоцінні дні.

Лише 13 листопада після обговорення в уряді питання про форум УНСоюзу «вісьмома голосами проти семи допущення Конгресу в даний час було вирішено негативно. Я погодився з цим рішенням, – пригадував П. Скоропадський, – але оскільки ясно було, що при недопущенні Конгресу негайно ж ліві українські партії вживуть агресивних заходів, мені необхідно було створити більш рішучий кабінет і більш підходящі для цього військові сили, на які я вирішив спертися, на російський офіцерський склад та на свою Сердюцьку дивізію, на котру я за всіх умов розраховував. Для офіцерства російського складу, – пояснював він логіку сво'іх рішень та дій, – я повинен був негайно оголосити федерацію, бо мені вуха прогуділи, що якщо це буде зроблено, то весь офіцерський склад стане горою, заради Росії, за гетьманську Україну». 13 листопада гетьман відправив у відставку уряд і одночасно оголосив: «твердо стоючи на грунті політичного, культурного і економічного розвитку України, віднині ми повинні працювати для майбутньої федерації з Росією».^[113]

IV

Перші документи Директорії та «легітимність» нової влади

15 листопада на світ Божий за підписами Винниченка, Петлюри, Швеця та Андрієвського (підпис Макаренка з невстановлених до сьогодні обставин відсутній) було випущено перший документ Директорії. Зміст укладається в три тези.

Теза перша. Російський генерал Скоропадський, спираючись на німецькі багнети, захопив владу, намагався приєднати Україну до «єдиної неділимої Росії». Спроби його режиму навести такий-сякий правопорядок, покласти край селянському бандитизмові кваліфікувалися як «класова помста поміщиків», яка, мовляв, «дійшла до такої міри, якої не знав і царський режим».

Теза друга також наскрізь брехлива. «Підписанти» стверджували, що:

а) «Український Національний Союз як найвище представництво організованої української демократії вживав до останнього дня всіх заходів, щоб мирно, без пролиття крові і дезорганізації громадського життя захистити й одстояти права народу»;

б) «настав час залишити мирні заходи»;

в) «Директорію Самостійної Української Народної Республіки» обрали «організована українська демократія» та «все активне народне громадянство».

Нарешті, теза третя вражає своєю алогічністю. В час, коли Київ було захоплено, гетьман та його уряд відійшли від влади, вірні йому частини припинили опір, підписанти пропонували «негайно, без пролиття крові» «залишити обманом і насильством захоплені ними урядові посади».^[114]

Того самого дня було підписано та/або розповсюджено ще один документ під назвою «Універсал» з підписом «Головний отаман Українських республіканських військ Петлюра». Місце та дата народження документа такі: Біла Церква, «ставка головної команди Українських республіканських військ у половині листопаду 1918 р.».

Петлюра оголосив: «з наказу ДИРЕКТОРАТУ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ стаю на чолі всього Українського війська як головний його отаман». Немає потреби зайвий раз підкреслювати, що відповідного наказу в природі не існувало. ДИРЕКТОРІАТ, себто ДИРЕКТОРІЯ, ніколи нічого подібного не ухвалював/ухвалювала. В іншому випадку Симон Васильович просто пред'явив би відповідний папірець, підписаний його колегами. Друге – в день початку повстання він перебував не в «ставці Українського війська», а в штабі січовиків Коновальця, тобто в штабі чужоземного війська. Усі січовики станом на кінець листопада були австро-угорськими підданими і носили австрійські однострої – саме їх і назвали «Українським військом». Документ у позасудовому порядку оголошував уже колишнього гетьмана «поза законом за головний державний злочин проти самостійної Української Народної Республіки». Одночасно «Універсал» оголошував «скасованими» «гетьманські накази по війську» та закликав «військові частини генерала Скоропадського» переходити під знамена УНР з метою «знищення сили, на яку досі опирався» гетьманський режим^[115]. Іншими словами, пан «Головний отаман», будучи нібито при здоровому глузді, закликав російських офіцерів вступати до війська, метою якого було знищення російських офіцерів.

Ще одна дивина – перше та єдине відоме на сьогодні «офіційне» військове зведення «Штаба Украинских Республиканских Войск», підписане Петлюрою та Осецьким. Головний зміст – безапеляційні запевнення у всенародному характері повстання. Запевнення без жодних на те підстав. Більше того, ці «підстави» навіть не змогли вигадати впродовж наступних 90 років – на відміну від, скажімо, поразки більшовицьких загонів 23 лютого 1918 р. під Червоною гіркою, яке радянські фальсифікатори згодом видали за перемогу, адміністративним порядком «призначивши» днем народження Червоної армії та флоту. У тексті, однак, містилися твердження, які заяви про «всенародність» повстання спростовували. Наведімо його мовою оригіналу:

«Армиями Украинского народа занята Полтава, Харьков, Екатеринослав. Передовые части стрельцов приближаются к Киеву. Под Васильковом 14 ноября начался бой. Первый отряд добровольцев разбит. Убито до двухсот. Много ранено. Нам досталась пушка и 8 пулеметов. С нашей стороны 3 убитых и 9 раненых. Немцы помогают нам оружием. Рабочие общей забастовкой. Солдаты-крестьяне радостно берут оружие. Мобилизовано до 30 тысяч селян и озброєно. Сердюки бросают добровольцев и перебегают до нас целыми сотнями»^[116]. Тепер українською: за допомоги німців, невідомо ким, як і коли мобілізованих до війська 30 тис. селян захопили 3 міста і наблизилися до столиці. Воюючи проти професійних військових та й до того поголовно офіцерів, вони втратили аж 3 убитими і 9 пораненими, вбивши при цьому до двох сотень супротивників. Констатуємо: досягти таких показників за весь час своєї кар'єри не пощастило ані Сунь-цзи, ані Велізарію, ані Олександру Великому, ані Наполеону Бонапарту.

Дещо про перебіг повстання

За 90 років українська історична думка, попри всі спроби, не спромоглася дати відповіді на прості питання: де повстання почалося? Хто брав у ньому участь? Хто командував повсталими? Скільки було повстанців? В яких місцях відбувалися бойові дії? Якими були втрати протидіючих сторін? Де поховані і чи поховані загиблі?

Чи не першим літописцем повстання став такий собі Зенон Стефанів.

Хто такий Зенон Стефанів?

Історик українського війська, журналіст. Народився 1902 р. в с Топорівці Городенківського повіту. Автор розвідок, які стали класичними: «Українські збройні сили 1917—1920 pp.» (1934), «Українське Вільне Козацтво» (1935), «Коротка історія українського війська» (1938); співредактор «Історії українського війська» (вид. І. Тиктора, 1936). Дійсний член НТШ та Американського Військового інституту, член Американського історичного товариства. Помер у США 1976 p.