Сьогодні я бачила…

…Наркомана

Сьогодні я бачила наркомана… Історія життя цього бідолахи була немов на долоні. Я побачила в теперішньому нещасливці вчорашнього допитливого юнака без певних поглядів, але з неймовірною жагою «жити». Я побачила його в товаристві приятелів, котрі намагалися «зробити з нього людину», прилучаючи до нових досвідчень. Я бачила, як його звабила можливість позбутися щоденних проблем, не журитися більше такими дурницями, як навчання і праця, а натомість шукати «мерехтливої візії неймовірних барв і звуків…» Я бачила, як він боявся, перш ніж ризикнути і піддатися на підмову своїх приятелів, але бачила і те, як він таки поступився, аби ніхто не міг сказати, що він боягуз. Отак усе й почалося.

Коли він призвичаївся тікати від себе самого за допомогою наркотиків, то дивився на світ вже іншими очима. З’явилася зневага до всіх людей довкола (вони, звісно, не вживали наркотиків) і, зрештою, до суспільства, в якому він живе. Хіба можна шанувати суспільні системи та репресивну мораль буржуазних родин? Що вони тямлять у «диві вільного духу»? Настало збайдужіння до книжок, нових знань, до праці та обов’язків. А відтак він почав нарікати, що все в цім світі тільки «буржуазні пастки» задля визиску, і брати на глузи будь-яку віру та людську чуйність.

І, врешті-решт, він опинився у великому рабстві… Бідолашний хлопчина, що мріяв про абсолютну свободу, про дух, що уникає пут матерії, про пізнання нових незнаних світів у царині уяви, набув залежності від конкретної і доконечної для осягнення всіх тих свобод хімічної речовини. Йому лишився якийсь крок до фізичної, психологічної та моральної проституції, адже він хотів бути вільним за всяку ціну. Тим часом він живе у власноруч побудованій в’язниці, залежний від добровільно набутої потреби, від нижчого й темного світу, де сходяться всі ниці пристрасті.

Юнак нагадував мені ганчір’яну ляльку… Він переходив вулицю, не звертаючи уваги на автомобілі та розпачливі сигнали водіїв. Руки йому теліпалися, а очі нічого не бачили. На устах блукав сумний чи то дурнуватий осміх. Певне, міркував, – якщо він ще здатен міркувати, – як то ще трохи уярмитися для того, щоб «визволитися».

Я дивилась на цього підстаркуватого юнака, і мені стало сумно. Власне, засмутилася я не тільки з приводу так званих «заказаних плодів» чи складних молодіжних проблем. Мені стало сумно через усе безталання, уособлене в цьому бідоласі, через усі спалені мрії, через змарновану енергію. Прикро, що молодим людям так важко знайти свій шлях у житті. Мене засмутила ця людина, яка не вірила ані в Бога, ані в кого, а втім, безмовно благала про допомогу, як та дитина, що заблукала в темряві.

Мені завжди треба побачити, щоб зрозуміти. Але тепер я звернулася з молитвою до Бога, щоб він відвернув мої очі від такого прикрого видовища… Лише на мить піддалась я егоїстичному почуттю, і нараз усвідомила, що для того, щоб більше не бачити страждання, слід віднайти його причини.

Для того я маю обмаль скромних засобів: своє слово, своє перо, але офірую їх зі щирістю молодості, знаючи шляхи визволення, які не ставлять пастки тілові, а навпаки, дають душі крила.

…Гіпі

Сьогодні я бачила гіпі…

Мені здалося, що я бачу тінь з далекого минулого. Проте, якщо подумати, ще недавно рух гіпі був на злеті. Я знала, що час своїми циклічними іграми спричинює виникнення і зникнення світів, але гіпі, якого я бачила сьогодні, змусив мене застановитися ще й над тим, як швидко, немов у вирі, спливають нині ці цикли, пришвидшуючи рух стрілок цивілізаційного годинника.

Цей гіпі з довгим скуйовдженим волоссям, у благенькому, зумисне витертому вбранні, уособлював живий протест… Але не той протест, що постає з ідеї гіпізму. Десь глибше прозирав протест нездійснених змін. Це був протест поразки, малоконструктивної ідеї, яка не змогла змінити світ і тепер згасає як звичайнісінька мода.

Коли з’явились перші гіпі, і їх було нетрохи, коли по всіх усюдах тисячі молодих людей обрали такий спосіб самовираження, існувало багато речей, проти яких варто було протестувати. Молодь, яка прагнула чистоти й автентичності, мала радикально змінити зужиті ідеї та звичаї. Нещирій, поверхневій моральності вона протипоставила нові, шляхетні вартості. Забруднення довкілля у містах вимагало повернення до лона природи; анонімність механізованої праці – пріоритету особистого зусилля: хай то буде якась саморобка чи оригінальна абищиця; на зміну мистецтву, яке втратило своє високе призначення або стало малозрозумілим, приходило ремісництво; саме вбрання цього віджилого світу було відкинуто, натомість утвердився новий «однострій» – однострій «бідака»…

Так, гіпі справді хотіли змінити триб життя, але, певне, не завважили, що зміна – це не тільки руйнування старого, віджилого ладу, а й запровадження нового, вартного і тривкого. Ще раз хибне тлумачення свободи стало на заваді цілком здійсненній мрії… На вівтар «свободи» було покладено системи, організацію, зобов’язання, і кожен робив, що йому заманеться… Але гіпі, котрого я бачила, не може претендувати на уособлення всіх гіпі. Вони були різні і сповідували різні погляди – настільки складні й суперечливі, що від них лишився тільки загальний заклик до протесту. Протесту проти вся і всіх.

Щось змінити так і не вдалося… Врешті-решт, довколишній світ – великий і могутній – увібрав в себе «дорослих гіпі», а деяких, навпаки, рішуче відторгнув через їхню не тільки психологічну непристосованість, а й тяжкі фізіологічні вади, спричинені, як правило, наркотиками.

Отож гіпі, котрого я бачила, не можна назвати щасливим і життєрадісним. Це мандрівне уособлення вічного протесту задля самого протесту. Його зернята добрих ідей, прагнення автентичності, мрія про життя серед братів, що діляться останнім, любов до природи сьогодні викликає тільки поблажливу усмішку. Історія взяла своє, і гіпі не мали успіху. Ось тобі й увесь протест. Суспільство лишилося зі своїми старими виразками.

А в душах молодих досі живе властивий цьому вікові невпокій, бажання повстати проти несправедливості та прагнення витворити новий і кращий світ.

Та ніщо не минає намарне. Тепер протестувальники коротко стрижені, жінки знову вбралися в спідниці, усі мають ошатний вигляд. Сьогодні вони навчаються і працюють. Вони знають, що не варто скочуватись на узбіччя у пошуках якоїсь романтики, бо у самому серці урагану завжди б’ється щире серце юнака, готового упокорити себе самого і безкорисливо допомогти всім іншим.

…Чужопланетянина

Сьогодні я бачила чужопланетянина…

Усупереч загальноприйнятій думці, він не вийшов з літаючої тарілки. Та й нічим не відрізнявся від нас. Очі як очі, і жодних телепатичних здібностей. Він навіть не обмовився про свою загадкову планету чи про неймовірні можливості еволюції, певна річ, значно вищі за земні.

Він не претендував на роль утаємниченого вчителя і не пророкував надзвичайного майбутнього нашій планеті.

Не намагався приписати великі здобутки прадавніх цивілізацій чужопланетянам, котрі нібито приходили в різні часи на допомогу людям, керуючись великим «науковим співчуттям». Не тлумачив мені загадку єгипетських пірамід, Брами Сонця в Тіагуанако, «посадкових смуг» для космічних кораблів у пустелі Наска або космічного мандрівника, зображеного на саркофазі майя в Паленке. Він не хвалився своєю причетністю до поступування людства і не намагався переконати мене, що без чужопланетян це людство досі перебувало б на найнижчому, магічному етапі розвитку.

Не подивував він мене і прихованим матеріалізмом, не проголошував всіх богів, яким поклонялася людина, символами позапланетної фізичної науки, що вивищилась над релігією.

Він не пишався заслугами позапланетної науки перед Землею і не вимагав від мене нечуваної відданості чи особливих фізичних та інтелектуальних або, що значно серйозніше, моральних і духових зобов’язань перед якимись незнаними мудрецями.

Не пророкував прийдешнього, коли світом правитимуть Можновладці Космосу, і не запрошував мене відвідати його дивовижну планету.

Він не був ані резонером, ані критиканом. Не просив тримати в таємниці його неймовірні одкровення і не запевнював мене, що тільки такі обрані, як я, можуть спізнати цю нову форму космічно-планетарної істини. Нічого такого не було, оскільки чужопланетянин, якого я бачила, – це звичайна людина… То чому він видався мені чужопланетянином?

А тому, що, попри новомодні вигадки, найпершим і достеменним чужопланетянином, з котрим можна запізнатися, є сама людина, якщо не забувати, що земного в ній тільки матеріальне тіло, а вітчизна її вуші – це безмежний шир духу. З цієї вітчизни постало все живе, що, ймовірно, існує і на багатьох інших планетах.

Тож не варто шукати істину бозна-де і вважати, що все добре має прийти ззовні. Навпаки, слід пильніше придивитися до нашої довколишньої реальності, і саме в ній шукати найвищі вартості.

Самозамиловані люди прагнуть зацікавити зовнішній світ своїми нікчемними викликами та експериментами. Звісно, Великі Душі вельми спочутливо ставляться до людей, їхніх страждань та здобутків, але вже тому, що вони Великі, їм не треба прибирати людської подоби, щоб явити себе.

Окрім самозамилування, існує й інша крайність: погорда до людини та планети, бо на землі, мовляв, навіть за допомогою ззовні, нічого доброго не досягти.

Таким чином, ми або чогось варті і здатні на великі звершення без допомоги з космосу, або нікчемні й безпорадні і не заслуговуємо на космічний дар.

Однак людина, яку я бачила, – справжній чужопланетянин, – є водночас великою і малою. Її мализна полягає в матеріальних рамках, в доконечній необхідності досвідчення для еволюціонування, а також у прив’язанні до часу і простору. Але вона несе в собі великий позаземний елемент: свою душу, своє безмежне єство, iскру вічності, що пульсує на споді і спонукує до незнаних світів – не тільки матеріальних, а й світів віри та мудрості.

Цей чужопланетянин і всі ми перебуваємо тут у тих самих умовах побудови космічного ковчегу з дерева жертовності, з потужним рушієм знання та автентичної релігійності. Наш ковчег скориться спонуканню внутрішньої людини – неземної істоти – і дістанеться забутих планет чеснотливості, гідності, неегоїзму, міці і любові. А в часі цих подорожей він принесе в наш світ таке сподіване знезараження, очистивши земну атмосферу від хмар матеріалізму та зіпсутості.

Так, кожен з нас може побачити неземних істот. Для цього варто лиш розбудити оспалу і знечулену від психологічного та духового забруднення душу. А відтак, з безсмертною снагою нашої позачасової сутності ми знову вдихнемо життя в ті цивілізаційні дива очевидного космічного змісту і не менш очевидної земної фактури.

Нове диво, яке слід долучити до переліку вже традиційних, – це диво бути людьми, що ногами стоять на Землі, а головою сягають зоряного неба.

…Творіння велетів

Сьогодні я бачила творіння велетів…

По всіх усюдах ці гіганти залишили свій слід, і величну познаку на їхніх творіннях неможливо не помітити.

Я називаю їх велетами, хоча ніхто не знає, якими вони були, адже, бувши такими великими, вони залишили свій слід, а відтак щезли, загубившись у таїні часу.

По цих міфічних велетах лишилися самі руїни. Але з цих величних руїн можна виснувати, в якому світі вони жили. Якщо нас вражають навіть рештки споруд, то що б ми відчули, споглядаючи їх у цілісному вигляді?

По п’ятьох континентах розкидані безмовні свідки, що зберігають таємницю людейвелетів минулого.

Та й як тут не подумати про велетів, споглядаючи гігантські брили, колони та блоки, якими вони орудували? Сьогочасна наука досі не може дати задовільну відповідь, в який спосіб прадавні люди рухали такі махіни. Вважається, що вони не мали якихось особливих наукових технологій, тим паче, що це означало б принизити наші теперішні здобутки. То як вони діяли? Як їм вдавалось упоратися з такою вагою, розмірами, силою інерції? Як вони робили виміри і визначали перспективу без відповідних інструментів? Може, ті люди були не такі, як ми? Гадаю, саме так. Вони були велетами, хоча велетами, яких я побачила в душі моїх дивовижних руїн, вони були не тільки своїми розмірами. У безлічі образів античності, чи так званої античності, ми бачимо дуже подібних до нас фізичними рисами людей. Але не під оглядом розмірів.

В різних краях землі – Європі, Азії, Америці, Африці – мені доводилося бачити величні пам’ятники, зведені не на честь людини і не на догоду людині. Навпаки, вони вшановували Бога, Таїну, цикл життя і смерті, зрештою трансцендентне. Саме тут повністю увиразнюються мої люди-велети. Всі їхні творіння позначені глибоко укоріненою в їхній душі міццю і величчю.

Кожен блок, що зберігся дотепер, – це не тільки загадка технічного здійснення, це і уроча хвала життю і Творцю життя. Ці люди були впевнені в своїх почуттях, тож були впевнені і в тому, що робили.

Я побачила, що ці люди розуміли, що помруть значно раніше за свої власні витвори. А ще я побачила, що вони загорнули зерня вічності в ці камені, щоб через багато років інші люди з раси велетів могли зрозуміти їхнє послання мовою символів.

Сьогодні я бачила це послання… Необхідно добре його зрозуміти, оскільки сьогодні ми маленькі, і на часі не можемо осягнути великі ідеї, як і великі творіння. Сьогочасні люди кохаються в матерії, в інертному камені творіння і, – дивна річ, – оскільки вони не можуть бачити нічого поза цим, творіння і камінь щораз маліють. Люди працюють задля того, щоб жити чи, радше, вижити сьогодні. Завтра – це мрія без опертя. А вчора – чи не однаково?

Отак, без минулого і без майбутнього, руйнуються оселі і храми. Маліють споруди, мрії та почуття. Відтак маємо людину-недоростка – пересічну й сіру, незичливу, без творчої уяви.

Але людина-недоросток багато мандрує, часто натрапляє на сліди людини-велета, власне, руїни. І їй стає моторошно, бо це вже занадто. Навіщо стільки і такого великого?

Але, не зважаючи на вроджений острах перед величчю, її зачаровують творіння велетів, і виникає потаємне бажання мати велику душу, щоб і собі витворити щось велике.

Таємниця велетів криється в зерняті велета. Це зерня проростає в людині, а відтак буйно розростається зелом, у тіні якого виростають найвидатніші творіння, які знало і знатиме людство.

Сьогодні я побачила, що ми можемо зростати, починаючи з себе. Боятися величного – все одно, що боятися самого себе. То чи готові ми прийняти цей виклик?

…Мою сучасницю

Сьогодні я бачила мою сучасницю. Цього року я придивлялася до неї пильніше, ніж зазвичай. І все-таки я її не бачу…

На кожнім кроці я зустрічаю жінок, які означують себе через «протести». Вони нарікають на своє поневолення чоловіком або славлять цей стан рабства; вимагають більшої свободи дії або волають про захист, якого давно позбавлені. Я бачу жінок, які намагаються якомога більше оголитися, щоб випнути своє жіноче єство, – чи не єдине, що їх вирізняє. Бачу й інших, що приховують, – не з сором’язливості, а через поганий смак, – усе те, чим їх обдарувала природа. Бачу жінок, так причесаних і розчепурених, що вони нагадують ляльок-маріонеток, а поруч із ними – інших, що тільки чули про «чистоту» і «ошатність». Є такі, що навчилися роблено всміхатись і завчено маніритися, вочевидь демонструючи свою нещирість. Але є й завжди невдоволені й свавільні, горласті й сварливі, які вважають, що цілий світ має залежати від їхнього поганого гумору.

Але за всім тим видно розгубленість, бо вони самі не знають, чого хочуть. Головне для них – будь-що привернути до себе увагу.

Втім, увагу слід завойовувати і здобувати не вихилясами та викрутасами, а твердістю і певністю, на що жінка, як одна з двох полярностей природи, має цілковите право.

Не варто виокремлювати проблему сьогочасної жінки, хай то року цього чи якого іншого, адже вона пов’язана з усім циклом зневажання звичаїв і традицій, невиправданого розриву з минулим та його досвідченнями, що, принаймні, може дати тверде опертя для нових набутків.

Жінка мала б ліпше за інших знати, що таке історія, адже жінка – це сама історія, а відтак пробуває в часі, в його плині, залишаючи на цьому шляху глибокі сліди. Час жінці не ворог. Навпаки. Час не старить жінку, а увічнює її, дає їй снагу до життя і проектує її у вічножіноче, що завжди надихало всіх митців. Час та історія теж показують нам жінок – вже не року цього чи якого іншого. Йдеться про пошуки позачасового символу. Час та історія говорять нам про давніх жриць, які, бувши чистими душею, були посередницями між богами і людьми. Вони говорять нам про королев і войовниць, які мали великий дар владарювання, дар стратегії та мудрості передбачення майбутнього. Вони говорять нам і про сильних матрон – гордих та пишних, які творили історію, виховуючи своїх дітей. До нас долинають далекі відголоси тих жінок, що не боялися смерті та страждань. Користуючись прихильністю лицарів, вони самі виявляли розуміння і ласку до тих, хто обрав важке життя в бойових обладунках. Досі відлунює сміх тих, хто витворив культ краси і закохання, перетворивши витончену чемність на потужну зброю.

Але не варто жити самими спогадами. Спогади мають наснажувати нас, можуть орієнтувати, можуть збагатити досвідченнями. А головна боротьба розгортається в сьогоденні, загроженому очевидним цивілізаційним занепадом – щораз густішим присмерком.

Для того, щоб жінка знову стала дамою і самою собою, щоб у неї не було потреби в протестах, необхідно, поза всякими сумнівами, повернути до попереднього стану всі інші чинники. Тобто чоловік має знову стати лицарем, життя має віднайти трансцендентну мету, а виховання має формувати людей, а не просто інформувати.

Але в основі всякої праці, всякої зміни має бути певний принцип. Жінка завжди була насамперед матір’ю. Сьогодні йдеться про те, щоб вона стала в якомусь сенсі матір’ю нового світу, в якому все увиразнюється у світлі сонця і немає потреби вбиратися в «унісекс», щоб уникнути відповідальності. Жінка тільки тоді жінка, коли бере на себе роль живої природи, випромінюючи любов, красу, розуміння; коли вона виховує на чеснотах не тільки своїх дітей, а й усіх, до кого прихиляється серцем; коли вона кличе до справедливої війни і, водночас, втішає войовників; коли дає прохолодну тінь дерева, в якій можна сховатися. Зрештою, коли вона певна своєї космічної прадавньої сили, то не потребує марних протестів чи тривалого часу, щоб ушляхетнитись, бо одвіку й довіку кожна жінка поріднена з першою яскравою зорею, що запалилася у сталевій безодняві неба. Бути жінкою – не сором, але й не є якась особлива достойність. Бути жінкою – це розуміти пишнобарвну гру райдуги, мати власну барву і мріяти про білу, що об’єднує всі.

До речі, пише це також жінка.

…Дитину (І)

Сьогодні я бачила дитину… Певна річ, малюка нечасто можна зустріти без батьків чи родичів, тому в хлопчикові я побачила і дитину, і якусь подобу старших, що були з ним.

Цей хлопчик виглядав на дитину, тобто мав усі властиві своєму вікові ознаки. Втім, мою увагу насамперед привернуло те, що його убрання являло собою зменшену і кумедну копію убрання дорослих. Я подумала, що то лише випадковість і пильніше придивилася до того хлопчика. Але не тільки це мене подивувало. Мене налякали очі хлопчика. В них не було нічого дитячого, в них, радше, прозирало щось «доросле», щось неприродно «старече», навіть щось «злостиве», що аж ніяк не личило дитині. То були старечі очі в тілі, яке нещодавно з’явилося на світ. До того ж, я помітила, що батьки ставляться до своєї дитини як до продукту розвиненого суспільства.

Поставою і загальною поведінкою хлопчик виказував таку невимушеність, що це більше скидалося на зухвалість. Ходило вже не про безбоязкість, а радше про зневагу до всього і всіх, навіть до власних батьків, до всього довкола, за винятком самого себе. Але для батьків це теж свідчило про неабиякий розум, про видатну й непересічну особистість.

Те, що говорив цей хлопчик, не мало нічого спільного зі світом мрій, іграшок та потребою ласки. Як і в убранні, я побачила в його словах убогий зміст розмов «великих», повторення почутого в безглуздих телевізійних програмах та обізнаність у неприпустимих для дитини такого віку речах. Я мусила тримати при собі свої думки, бо батьки співали своєї: «та й тямущі нині діти…»

Як на мене, зерня моралі в цій дитині проростало майбутнім насильством, а потреба ласки – домаганням постійної уваги. То була очевидна невихованість. Старші з ним панькалися, і навіть гадки не мали бодай щось змінити і допомогти йому бути тим, ким він має бути: дитиною.

Тут ми пожинаємо плоди нашого матеріалістичного світу: дорослі завжди прагнуть бути молодими тілом, втративши спершу доконечну молодість душі; а діти – сміх та й годі – посідають місце старших, поводячись геть неадекватно як на свої літа та природну невинність. То що ж таке робиться? Чи слід погодитися з примітивними поясненнями, що ми приходимо в цей світ випадково, внаслідок механічної експансії клітин, без душі і без Бога та без потреби як внутрішнього, так і зовнішнього розвитку? Тобто, ми маємо «використати життя» для того, щоб вивищитися, утискаючи інших? І тішитися теперішнім, знехтувавши свій обов’язок перед майбутнім?

Дивлячись на цю дитину, яка змусила мене замислитись, я згадала, чого научали Ті, що залишили у спадок людству знання і обов’язок, до яких нині всім байдуже. Вони вважали людину вельми давньою істотою, яка живе, жила і знову й знову житиме на Землі, подібно до того, як тепер вона існує поміж моментів сну та неспання/активності. Але, якщо моменти сну (що є моментами «неба» у великих циклах життя і смерті) є короткими, бо на зміну їм приходять непогамовні бажання матеріального досвідчення, то моменти пильнування є неефективними через брак перепочинку та постійну одержимість чуттєвими насолодами. Отож, щораз менше сну і менше неба. Відтак, маємо похмурих і брутальних, через брак перепочинку, дорослих та «недремних», через брак небесного спочинку, дітей. Діти приходять на Землю з пам’яттю і невтоленими бажаннями дорослих, з таким самим потягом до насильства і такими самими вимогами недосконалого тіла. Вночі їх вже не навідують ангели, і уві сні вони вже солодко не усміхаються… Вони плачуть і страждають, просять і наказують, зневажають і брутально поводяться, а в глибині їхніх душ стирається прадавній образ Незвичайного Дитятка, яке, народившись у соломі, прийшло колись, щоб дати світові світло і втілити архетип невинної душі. Якщо диво циклів знову повернеться до людей, якщо ми згадаємо, що мудрість – та її сестра вихованість – може обернути колесо історії, то знову народиться Дитятко, і знову будуть діти на Землі, але не такі, як я сьогодні бачила, а з отим ангельським личком.