Надійно прихована таємниця

Гаррі спостерігав, як його син пробігає крізь ворота і зникає в юрмищі червоних блейзерів, в якому його не відрізнити від сотні інших хлопців. Син жодного разу не озирнувся, і Гаррі був змушений прийняти, що старий лад змінюється, поступаючись місцем новому.

Він повільно їхав назад до Беррінґтон-холу, обмізковуючи наступний розділ своєї нової книги. Чи не настав час Вільяму Ворвіку отримати підвищення?

Під’їхавши до будинку, він помітив Джессіку, яка сиділа на горішній сходинці. Коли зупинив машину, чоловік усміхнувся. Але коли вибрався назовні, то перше, що почув, було:

– А де Себ?

* * *

Щодня, доки Себастьян був у школі, Джессіка занурювалася у свій власний світ. Поки вона чекала, коли брат повернеться додому, вона читала Вінстону про інших тварин, Вінні Пуха, пана Жабку, білого кролика, мармеладного кота Орландо та крокодила, що проковтнув годинник.

Коли Вінстон «засинав», дівчинка вкладала його до ліжка, поверталася до мольберта і малювала. Знову і знову. Як колись зауважила Емма, свою дитячу кімнату Джессіка перетворила на художню студію. Після того як вона замалювала кожен аркуш паперу, який потрапив до її рук, зокрема й старі рукописи Гаррі (нові доводилося тримати замкненими) олівцем, кольоровою крейдою або фарбами, вона взялася «ремонтувати» стіни своєї кімнати.

Гаррі не хотів стримувати її захоплення, однак довелося нагадати Еммі, що Беррінґтон-хол не їхній дім і, можливо, їм варто було б проконсультуватися з Джайлзом, перш ніж донька не вибралася за межі дитячої кімнати і не виявила, скільки ще є незайманих стін у будинку.

Але Джайлз був настільки зачарований новою мешканкою Беррінґтон-холу, що заявив, що не заперечуватиме, якщо вона замалює весь будинок усередині та й зовні також.

– Заради Бога, не заохочуй її, – благала Емма. – Себастьян уже попросив її перефарбувати його кімнату.

– А коли ти наміряєшся сказати їй правду? – запитав Джайлз, сідаючи вечеряти.

– Ми не можемо завчасу казати їй, – пояснив Гаррі. – Зрештою, Джессіці лише шість, і вона ще не дуже звикла до нас.

– Ну, не відкладайте це занадто довго, – попередив Джайлз, – бо вона вже дивиться на вас із Еммою як на своїх батьків, на Себа, як на брата, а мене називає дядьком Джайлзом, тоді як насправді вона моя зведена сестра і тітка Себа.

Гаррі засміявся.

– Гадаю, потрібен ще якийсь час, перш ніж вона почне розуміти.

– Сподіваюся, що їй ніколи не доведеться, – втрутилася Емма. – Не забувай, що вона знає лише те, що її справжні батьки померли. Навіщо це міняти, якщо лише ми втрьох знаємо правду?

– Не варто недооцінювати Себастьяна. Він уже на півдорозі до викриття.

7

Гаррі з Еммою дуже здивувалися, коли їх запросили до директора на чай наприкінці першого семестру навчання Себастьяна, і хутко виявили, що це не соціальний захід.

– Ваш син трохи відлюдькуватий, – заявив доктор Гедлі, коли секретарка налила їм по горнятку чаю і вийшла з кімнати. – Насправді він швидше познайомиться з хлопцем з-за кордону, ніж із кимось, хто все життя прожив у Бристолі.

– Чому так сталося? – стурбувалася Емма.

– Хлопці з далеких берегів зроду не чули про пана та пані Гаррі Кліфтон або його знаменитого дядька Джайлза, – пояснив директор. – Але, як це часто буває, це й на краще, бо ми виявили, що Себастьян має природний хист до вивчення мов, який за звичайних обставин міг і не проявитися. Насправді він єдиний учень у школі, який може спілкуватися з Лу Янґом його рідною мовою.

Гаррі засміявся, але Емма помітила, що керівник залишився серйозним.

– Однак, – продовжував доктор Гедлі, – може виникнути проблема, коли Себастьяну доведеться складати вступні іспити до Бристольської ґімназії.

– Але ж у нього хороші успіхи в англійській, французькій і латинській, – гордо заявила Емма.

– І він набрав сто відсотків у математиці, – додав Гаррі.

– Це правда, і все це дуже похвально, але, на жаль, водночас він суттєво відстає з історії, географії та природничих наук, а всі вони є обов’язковими предметами. Якщо він не зможе набрати прохідний бал по двох або й більше з цих дисциплін, його кандидатуру ґімназія відсіє автоматично, що, як я знаю, було б великим розчаруванням для вас обох і для його дядька також.

– Великим розчаруванням – ще м’яко сказано, – зауважив Гаррі.

– Саме так, – погодився доктор Гедлі.

– А вони роблять винятки з правил? – озвалася Емма.

– Можу пригадати лише один такий випадок, відколи перебуваю на своїй посаді, – мовив директор. – І це було для хлопчика, котрий набивав сотню щосуботи упродовж літнього періоду.

Гаррі засміявся, згадавши, як сидів на траві та спостерігав, як Джайлз набирає очки, долаючи кожного з них:

– Тож нам просто доведеться переконатися, що він усвідомлює наслідки падіння нижче прохідного балу з двох обов’язкових предметів.

– Річ не в тім, що він недостатньо здібний, – правив своє керівник, – але якщо предмет йому не цікавий, то він швидко йому набридає. Іронія полягає в тому, що з його талантом до мов йому б плисти до Оксфорда. Але ми все ще мусимо переконатися, що він довеслує до Бристольської ґімназії.

* * *

Піддавшись вмовлянням батька та підкупу бабусі, Себастьян за кілька місяців таки зумів покращити свої знання з двох із трьох обов’язкових предметів. Він втямив, що один йому дозволили завалити, тож обрав природничі науки.

Наприкінці другого класу навчання Себастьяна директор уже був упевнений, що хлопчик докладе трохи більше зусиль задля прохідного балу в п’ятьох із шести предметів на іспитах. Та він знову збайдужів до природничих наук. Гаррі з Еммою все ще сподівалися та намагалися заохотити Себастьяна триматися на рівні. І директор, можливо, мав би рацію у своїй оптимістичній оцінці, якби не два випадки, які сталися під час останнього року навчання Себастьяна.

8

– Це книжка твого батька?

Себастьян кинув погляд на стосик романів, акуратно складених у вітрині книгарні. Заголовок одного звучав так: «Спиток – не збиток», автор Гаррі Кліфтон, три шилінґи і шість пенсів. Остання пригода Вільяма Ворвіка».

– Атож, – гордо зізнався Себастьян. – Хочеш її?

– Так, будь ласка, – попросив Лу Янґ.

Себастьян пробрався до магазину, товариш за ним. На столі біля входу стояли високі стоси з останнім твором його батька в твердій палітурці, оточеним м’якими обкладинками «Справи сліпого свідка» та «Хто не ризикує», перших двох романів із серії про Вільяма Ворвіка.

Себастьян передав Лу Янґу по примірнику кожного з трьох романів. До них швидко приєдналися кілька його однокласників, і він дав кожному з них по примірнику останньої книги, а в деяких випадках – і двох інших. Стосик стрімко зменшився, коли чоловік середнього віку вибіг із-за стійки, схопив Себастьяна за комір і потягнув за собою.

– Що ти в біса робиш?! – заверещав він.

– Усе гаразд, – сказав Себастьян, – це книжки мого батька!

– Тепер я почув усе, що треба, – додав управитель, коли тягнув у службове приміщення Себастьяна, який протестував і впирався. Він кинув своєму помічникові: – Телефонуй у поліцію. Я спіймав цього злодія на гарячому. Потім піди поглянути, чи можна відібрати книжки, з якими повтікали його друзі.

Управитель затягнув Себастьяна до свого кабінету та штовхнув його на стару канапу, набиту кінським волосом.

– Навіть не думай про втечу, – застеріг він, виходячи з кабінету і надійно зачиняючи за собою двері.

Себастьян почув, як у замку обернули ключ. Він підвівся, підійшов до столу управителя, взяв книжку, сів і став читати. Він саме дійшов до дев’ятої сторінки і нагадував Річарда Ґанна^[12], коли двері відчинилися і повернувся управитель із переможною посмішкою на обличчі.

– Ось він, старший інспекторе, я спіймав злодія на гарячому.

Старший інспектор Блейкмор намагався зберегти незворушний вигляд, коли директор додав:

– Він хотів мене переконати, що це книжки його батька.

– Він сказав правду, – видихнув Блейкмор. – Це син Гаррі Кліфтона.

Суворо глипнув на Себастьяна і додав:

– Але це не дає тобі права вчиняти таке, юначе.

– Навіть якщо його батько Гаррі Кліфтон, я все одно втратив один фунт і вісімнадцять шилінґів, – бідкався управитель. – Що ви маєте намір із цим зробити? – додав він, звинувачувально вказуючи пальцем на Себастьяна.

– Я вже зв’язався із паном Кліфтоном, – відповів Блейкмор, – тож не думаю, що мине багато часу, перш ніж ви отримаєте відповідь на це запитання. Поки ми його чекаємо, пропоную вам пояснити його синові основи економіки у галузі книготоргівлі.

Управитель виглядав трохи спантеличеним й у задумі сів на край свого столу.

– Коли твій батько пише книгу, – сказав він, – його видавці платять йому аванс, а потім відсоток від ціни, вказаній на обкладинці, за кожен проданий примірник. У випадку твого батька, гадаю, це приблизно десять відсотків. Видавець також повинен заплатити своїм працівникам, редакторам і рекламістам, друкарям, а ще витрачатися на рекламу та розповсюдження.

– А скільки ви отримуєте за кожну книжку? – запитав Себастьян.

Блейкмор не міг дочекатися відповіді на це запитання. Управитель повагався, перш ніж сказати:

– Близько третини ціни, вказаної на обкладинці.

Очі Себастьяна звузилися:

– Отже, мій батько отримує лише десять відсотків за кожну книжку, а ви – тридцять три?

– Еге ж, але я маю платити за оренду приміщення та податки, а також заробітну плату своєму персоналу, – спробував захищатися управитель.

– Тож моєму батькові було б дешевше повернути книжки, ніж заплатити вам повну суму, вказану на обкладинці?

Головний інспектор пошкодував, що сера Волтера Беррінґтона вже немає серед живих. Йому б сподобалася ця бесіда.

– Може, ви могли б мені сказати, сер, – продовжував Себастьян, – скільки книжок слід повернути.

– Вісім в оправі й одинадцять у м’якій палітурці, – відказав управитель, коли Гаррі заходив у приміщення.

Старший інспектор Блейкмор пояснив йому, що сталося, перш ніж додати:

– Цьго разу я не маю наміру притягати хлопця за крадіжку, пане Кліфтон, обмежуся лише попередженням. Я залишу вам, пане, подбати про те, щоб він надалі більше не робив нічого безвідповідального.

– Певна річ, старший інспекторе, – пообіцяв Гаррі. – Дуже вдячний вам і попрошу своїх видавців негайно ж відшкодувати нестачу книжок. А у тебе, хлопче, кишенькових грошей не буде доти, доки не повернеться кожен втрачений пенс, – додав він, звертаючись до Себастьяна.

Той закусив губу.

– Дякую, пане Кліфтон, – сказав управитель і дещо сором’язливо додав: – Якщо ви вже тут, сер, чи не будете такі люб’язні підписати решту примірників?

* * *

Коли Елізабет, матір Емми, лягла в лікарню на обстеження, то спробувала запевнити доньку, що хвилюватися нема про що, і попросила нічого не розповідати Гаррі або дітям, оскільки це тільки даремно їх зворохобить.

Та це, певна річ, викликало неспокій самої Емми, і як тільки вона повернулася до Беррінґтон-холу, то зателефонувала Джайлзу в Палату громад, а потім і своїй сестрі до Кембриджу. Ті обоє кинули все і наступним же потягом примчали до Бристоля.

– Будемо сподіватися, що наробила галасу з нічого, – сказала Емма, забираючи їх із Темпл-Мідс.

– Будемо сподіватися, що ти й справді пореш гарячку, – погодилася Ґрейс.

Джайлз у задумі задивився у вікно, коли вони мовчки їхали до лікарні.

Ще до того як доктор Лонґборн зачинив двері свого кабінету, Емма відчула, що новина не буде доброю.

– Хотів би знайти простий спосіб сказати вам це, – почав фахівець, коли вони сіли, – але боюся, що такого немає. Доктор Реберн, котрий лікував вашу матір упродовж кількох років, проводив планову перевірку і коли отримав результати своїх тестів, то передав їх мені, щоб я міг провести детальніше обстеження.

Емма стиснула п’ястуки, як школярка, що раніше робила, коли нервувала або переживала проблеми.

– Вчора, – продовжив доктор Лонґборн, – я отримав результати з клінічної лабораторії. Вони підтвердили підозри доктора Реберна: у вашої матері рак молочної залози.

– Це можна вилікувати? – миттю відреагувала Емма.

– Ще не створили ліки для людей її віку, – зітхнув доктор Лонґборн. – Учені сподіваються на прорив у майбутньому, але боюся, що це задовго для вашої матері.

– Ми можемо щось зробити? – запитала Ґрейс.

Емма узяла сестру за руку.

– Тепер їй знадобиться вся любов і підтримка, яку їй може забезпечити сім’я. Елізабет – чудова жінка, і, зрештою, після всього, що вона пережила, вона заслуговує на краще. Але вона ніколи не скаржилася, це не її стиль. Вона типова Гарві.

– І скільки вона ще буде з нами? – поцікавилася Емма.

– Боюся, – сказав доктор Лонґборн, – що йдеться про кілька тижнів, а не місяців.

– Тоді є дещо, що я маю їй розказати, – озвався Джайлз, який до цього мовчав.

* * *

Інцидент із крадіжкою, про який стало відомо у школі Святого Беди, перетворив Себастьяна з маленького самітника на щось схоже на народного героя, і хлопці, які раніше його не помічали, тепер просили приєднатися до їхніх гуртів. Гаррі вже почав вірити, що це може стати поворотним моментом у житті сина, але коли сказав Себастьяну, що його бабусі лишилося жити всього кілька тижнів, хлопчик знову замкнувся в собі.

Джессіка розпочала своє навчання у «Червоних дівах». Вона працювала набагато старанніше, ніж Себастьян, але все одно не вважалася найкращою у жодному з предметів. Учителька малювання сказала Еммі, що шкодує, що живопис не визнають провідним предметом, адже Джессіка у вісім років має більше талантів, ніж вона сама на останньому курсі в коледжі.

Емма вирішила не переказувати цю розмову Джессіці, а дозволити дитині самій дізнатися, наскільки вона талановита, коли настане час. Себастьян регулярно казав сестрі, що вона геній, але що він міг про це знати? Він вважав, що й Стенлі Метьюз^[13] – геній.

За місяць Себастьян провалив три контрольні роботи, лише за тиждень до вступних іспитів до ґімназії! Ні Гаррі, ні Емма не наважилися карати його, доки він переживав теперішній стан своєї бабусі. Син супроводжував Емму до лікарні щодня після того, як мама забирала його зі школи, сідав на краєчок ліжка бабусі та читав їй її улюблену книжку, поки вона не засинала.

Джессіка щодня присвячувала бабусі новий малюночок, а на ранок відносила його до лікарні, перед тим як Гаррі відвозив її до школи. До кінця навчання на стінах її приватної галереї залишилося лише кілька порожніх плям.

Джайлз пропустив кілька тричі підкреслених повідомлень^[14], Ґрейс – кілька навчальних семінарів, Гаррі – терміни здавання рукопису, а Емма інколи не відповідала на щотижневі листи Сайруса Фельдмана. Але саме Себастьян найчастіше прагнув бачити Елізабет. Гаррі не був упевнений, хто отримував більше користі від цих відвідин – його син чи теща.

* * *

Не дуже допомагало те, що Себастьяну треба було складати вступні іспити до Бристольської ґімназії, коли життя його бабусі згасало.

Результат, як і передбачав директор школи Святого Беди, був неоднозначний. Його латина, французька, англійська та математика виявилися на рівні стипендій, та він заледве отримав прохідний бал із історії, невдало здав географію і набрав лише дев’ять відсотків із природничих наук.

Доктор Гедлі зателефонував Гаррі до Беррінґтон-холу вже за хвилину після того, як результати вивісили на дошку оголошень школи.

– Я приватно переговорив із Джоном Гарреттом, який займає таку ж посаду в ґімназії, – повідомив він, – і нагадав йому, що Себастьян набрав сто відсотків з латини та математики, і майже напевно проявить здібності до того часу, коли настане час вступати до університету.

– Ви також можете йому нагадати, – додав Гаррі, – що ми з його дядьком також навчалися в цьому закладі, а його дідусь, сер Волтер Беррінґтон, був головою опікунської ради.

– Не думаю, що йому слід про це нагадувати, – зауважив Гедлі. – Але зазначу, що бабуся Себастьяна перебувала в лікарні, коли він здавав іспити. Все, що ми можемо зробити, це сподіватися, що він підтримає мою позицію.

Він так і зробив. Наприкінці тижня доктор Гедлі викликав Гаррі, щоб поінформувати, що директор гімназії рекомендував правлінню, що, незважаючи на те, що Себастьян не склав іспити з двох обов’язкових дисциплін, йому все ж варто запропонувати місце в закладі на Михайлів триместр^[15].

– Спасибі, – подякував Гаррі. – Це перша добра новина для мене за кілька тижнів.

– Але, – додав Гедлі, – він нагадав мені, що це буде вирішувати опікунська рада.

* * *

Гаррі був останнім, хто відвідав Елізабет цього вечора, й уже ось-ось намірявся йти, коли вона прошепотіла:

– Можеш затриматися ще на кілька хвилин, любий? Мені треба дещо з тобою обговорити.

– Авжеж, певна річ, – погодився Гаррі, сідаючи на край ліжка.

– Я провела весь ранок із Десмондом Сіддонсом, нашим сімейним юристом, – поділилася Елізабет, затинаючись на кожному слові, – і хотіла б повідомити, що я змінила заповіт, бо не можу змиритися з думкою про цю жахливу жінку Вірджинію Фенвік, котра може захапати моє майно.

– Не думаю, що це досі становить проблему. Ми не бачили й не чули про Вірджинію вже кілька тижнів, тому припускаю, що все скінчено.

– Причина того, що ти не бачив і не чув про неї увесь цей час, Гаррі, полягає в тому, що вона хоче, щоб я повірила, що все скінчено. Вона не випадково зникла з місця події лише через кілька днів після того, як Джайлз дізнався, що мені недовго залишилось жити.

– Я впевнений, що ви даремно переживаєте, Елізабет. Не вірю, що навіть Вірджинія може бути такою гидкою.

– Мій любий Гаррі, ти завжди всім віриш, бо маєш доб- ре серце. Еммі дуже пощастило, коли вона познайомилася з тобою.

– Приємно таке чути, Елізабет, але я впевнений, що з часом…

– Це єдине, чого у мене немає.

– Тоді, можливо, варто попросити Вірджинію завітати до вас?

– Я кілька разів давала зрозуміти Джайлзу, що хотіла б із нею зустрітися, але щоразу отримувала все дивніші відмовки. Чому це, як гадаєш? Не поспішай відповідати, Гаррі, бо ти будеш останнім, хто дізнається, яка Вірджинія насправді. І можеш бути впевненим, що вона не діятиме до мого похорону.

Тінь посмішки лягла на обличчя Елізабет перед тим, як вона додала:

– Але у мене є одна карта в рукаві, яку я маю намір розіграти, коли мене опустять у могилу і коли моя душа повернеться як янгол помсти.

Гаррі не перебивав Елізабет, коли вона відкинулася на подушку і з усією енергією, на яку була спроможна, витягла з-під подушки конверт.

– А тепер послухай мене уважно, Гаррі, – сказала вона. – Ти обов’язково маєш виконати всі мої вказівки з цього листа.

Жінка вхопила зятя за руку.

– Якщо Джайлз не погодиться з моєю останньою волею…

– Але чому б йому це робити?

– Тому що він Беррінґтон, а Беррінґтони завжди були слабкі, коли йшлося про жінок. Отже, якщо він оскаржить мій останній заповіт, – повторила вона, – ти будеш змушений віддати цей конверт судді, якого призначать вирішувати, хто з членів сім’ї успадкує моє майно.

– А якщо він цього не зробить?

– Тоді документ треба знищити, – пояснила Елізабет, її дихання стало слабшим. – Ти не повинен сам його відкривати й ніколи не кажи Джайлзу та Еммі про його існування, – жінка міцно стиснула руку молодика й майже нечутно прошепотіла: – Тепер настав час дати мені твоє чесне слово, Гаррі Кліфтон, адже я знаю, чого навчив тебе Старий Джек: слово треба тримати завжди.

– Даю слово, – сказав Гаррі і поклав конверт у внутрішню кишеню піджака.

Елізабет розслабила хватку й знову опустилася на подушку із задоволеною посмішкою на вустах. Вона так і не дізналася, чи уникнув Сідні Картон^[16] ґільйотини.

* * *

Гаррі відкрив пошту, поки снідав.

«Бристольська ґімназія,

Юніверсіті-роуд,

Бристоль

27 липня 1951 року

Шановний пане Кліфтон,

Зі жалем повідомляємо, що вашого сина Себастьяна не…»

Гаррі вискочив з-за обіднього столу і поквапився до телефону. Він набрав номер, вказаний унизу листа.

– Приймальня директора, – відповів голос.

– Чи можу я поговорити з паном Гарреттом?

– Назвіться, будь ласка.

– Гаррі Кліфтон.

– Перемикаю, сер.

– Доброго ранку, директоре. Мене звати Гаррі Кліфтон.

– Доброго ранку, пане Кліфтон. Я очікував вашого дзвінка.

– Не можу повірити, що рада прийняла таке необґрунтоване рішення.

– Відверто кажучи, пане Кліфтон, я також, особливо після того, як особисто просив про вашого сина.

– Яку причину вони назвали для відмови?

– Вони не зобов’язані робити винятків для учня, який не зміг отримати прохідний бал із двох обов’язкових предметів.

– Це була єдина їхня причина?

– Ні, – зізнався директор школи. – Один із членів ради згадав про те, що вашого сина затримувала поліція за крадіжку.

– Але існує цілком невинне пояснення цього інциденту, – не вгавав Гаррі, намагаючись не втратити самовладання.

– Не сумніваюся, що існує, – сказав Гаррет, – але наш новий голова не взяв його до уваги.

– Тоді він буде наступним, кому я зателефоную. Як його прізвище?

– Майор Алекс Фішер.