Ідеї чистої феноменології і феноменологічної філософії. Книга перша. Загальний вступ до чистої феноменології

§ 19. Емпіристське ототожнення досвіду та первинно давального акту

Варто визнати, що емпіристський натуралізм виникає з гідних поваги мотивів. Він є пізнавально-практичним радикалізмом, який воліє протиставити всім «ідолам», силі традиції та забобонів, грубим і витонченим передсудам усіх ґатунків право автономного розуму як єдиного авторитету в питаннях істини. Але судити про речі розумно й науково означає скеровувати себе на самі речі, тобто повернутися від розмов і гадок до самих речей, опитувати їх у їхній самоданості та відкинути всі чужі речам передсуди. Емпірик гадає, що це лише інший спосіб виразити те саме – сказати, що вся наука спирається на досвід, а її опосередковане пізнання мусить ґрунтуватися на безпосередньому досвіді. Отже, для емпірика справжня наука й емпірична наука означають те саме. Чим ще на противагу фактам можуть бути «ідеї», «сутності», окрім як схоластичними утвореннями, метафізичними привидами? Головна заслуга новочасної природничої науки саме й полягала в тому, що вона звільнила людство від цієї філософської примари. Вся наука має справу лише з досвідчуваною, реальною дійсністю. Що не є дійсністю, є виображенням, а наука з виображень є виображеною наукою. Звісно, виображення мають значення як психічні факти, вони належать до психології. Але те – як ми намагалися показати в попередньому розділі – що з виображень через ґрунтоване на них так зване бачення сутностей мають постати нові, «ейдетичні» даності, предмети, які є ірреальними, це саме і є – як уважає емпірик – «ідеологічною примхливістю», «поверненням до схоластики» або до певного виду «спекулятивних конструкцій a priori», завдяки яким чужий природничим наукам ідеалізм першої половини ХІХ століття так гальмував справжню науку.

А втім, усе, що каже емпірик, спирається на непорозуміння і передсуди – хоч би яким благоліпним і добрим був мотив, який первинно ним керує. Принципова помилка емпіристської аргументації полягає в тому, що засадова вимога повернутися до «самих речей» ототожнюється або змішується з вимогою ґрунтувати пізнання на досвіді. Натуралістично обмежуючи рамки пізнаваних «речей», він беззастережно вважає досвід єдиним актом, що дає самі речі. Втім речі є не лише природними речами, дійсність у звичному сенсі – дійсністю взагалі, а той первинно давальний акт, який ми називаємо досвідом, пов’язаний лише з природною дійсністю. Здійснювати такі ототожнення і ставитися до них як до удаваних самозрозумілостей означає не помічати відмінності, які мають бути дані в яснішому вбачанні. Тож варто запитати, хто упереджений. Справжня неупередженість вимагає не просто відхилити «чужі досвіду судження», а лише ті з них, властивий сенс яких вимагає обґрунтування досвідом. Беззастережно стверджувати, що всі судження допускають, ба навіть вимагають обґрунтування досвідом без попереднього вивчення і зважування докорінно відмінних видів сутності суджень, чи не виявляється це твердження, врешті-решт, безглуздим: воно є «спекулятивною конструкцією a priori», яка не є кращою через те, що цього разу її проголошують з емпіристського боку. Справжня наука і властива їй справжня неупередженість вимагає як засад всіх доказів безпосередньо чинні судження як такі, що дістають власну чинність з первинно давальних споглядань. А вони облаштовані так, як того вимагає сенс цих суджень, тобто власна сутність предметів і зав’язків суджень. Фундаментальні регіони предметів і корелятивні регіональні типи давальних споглядань, відповідні типи суджень і нарешті ноетичні норми, які вимагають для обґрунтування суджень таких типів споглядання саме такий, а не інший вид споглядання – все це не можна постулювати або декларувати абияк; їх можна лише встановлювати у вбачанні, а це знов-таки означає: виявляти в первинно давальному спогляданні, і фіксувати в судженнях, які чітко відповідають даному в ньому. Ми вважаємо, що лише таким і не інакшим є насправді неупереджене та предметне дослідження.

Безпосереднє «бачення», не просто чуттєве, емпіричне бачення, а бачення взагалі як первинне давальне усвідомлення будь-якого ґатунку, є граничним джерелом правомірності всіх розумних тверджень. Функцію надання правомірності воно має лише тому, що і тією мірою, якою воно є первинно давальним. Якщо ми бачимо предмет у цілковитій ясності, якщо суто на підставі бачення і в рамках насправді схопленого у баченні ми здійснюємо експлікацію і поняттєве схоплення, якщо потому ми бачимо (у новий спосіб «бачити»), як облаштований предмет, тоді відповідні вирази є правомірними. Як ми бачимо, було би безглуздим у запитуванні «Чому?» не надавати жодної цінності тому, що «я це бачу». Аби уникнути можливі кривотлумачення, тут слід додати, що це в жодному разі не виключає того, що за певних умов одне бачення може все ж таки сперечатися з іншим баченням, як і правомірне твердження – з іншим правомірним твердженням. Адже це не означає, що бачення не є підґрунтям правомірності, так само як і перевага певної сили над іншою не означає, що ця друга не є силою. Але це означає, що, мабуть, в певній категорії споглядань (і це стосується саме чуттєво емпіричних споглядань) бачення за своєю сутністю є «недосконалим», що його принципово можна посилити або послабити, що заразом твердження, яке має безпосереднє і через це справжнє підґрунтя правомірності в досвіді, в подальшому перебігу досвіду все ж таки може бути відкинутим під впливом протилежної правомірності, яка переважає і скасовує його.

§ 20. Емпіризм як скептицизм

Отже, ми заміняємо досвід загальнішим – «спогляданням», і заразом ми відхиляємо ототожнення науки взагалі з емпіричною наукою. Зрештою легко зрозуміти, що захист такого ототожнення і заперечення чинності чисто ейдетичного мислення веде до скептицизму, що, будучи безглуздим як справжній скептицизм, скасовує сам себе через^[16]. Варто лише запитати емпірика про джерело чинності його загальних тез (наприклад, тези «будь-яке чинне мислення ґрунтується на досвіді як єдиному давальному спогляданні»), аби він заплутався в очевидних суперечностях. Адже прямий досвід дає лише сингулярні одиничності, а не загальності, тож його недостатньо. Він не може спиратися на вбачання сутностей, адже заперечує його; тож він може спиратися лише на індукцію і взагалі на комплекс опосередкованих висновків, завдяки яким емпіричні науки отримують свої загальні твердження. Але що тепер, питаємо ми, з істиною опосередкованих висновків, чи то дедуктивних, чи то індуктивних? Чи можна саму цю істину (ба більше, ми могли би спитати, чи можна істину сингулярного судження) досвідчувати і сприймати? А щодо принципів висновків, на які спираються в суперечливих або сумнівних випадках, як, наприклад, у разі силогічних принципів, із принципом «середнього члена» й іншими, на які тут спираються як на граничні джерела підтвердження всіх висновків? Чи є вони також емпіричними узагальненнями, а чи не містить таке розуміння радикальної суперечності?

Не вдаючись тут у довгі роз’яснення, повторюючи при цьому сказане в інших місцях^[17], можна принаймні чітко показати, що засадові тези емпіризму насамперед потребують точнішого викладу, прояснення й обґрунтування, і що саме це обґрунтування мусить відповідати нормам, які висловлюють ці тези. Проте воднораз також стає очевидним, що тут постає принаймні серйозна підозра, чи не приховують ці посилання суперечність – тоді як в емпіристській літературі годі шукати серйозної спроби насправді прояснити й науково обґрунтувати ці зв’язки. Тут, як і всюди, наукове обґрунтування вимагало би починати з теоретично строго фіксованих окремих випадків і переходити до загальних тез, спираючись на прояснені у принциповому вбачанні методи. Здається, емпірики не догледіли, що наукові вимоги, які вони у власних тезах висувають стосовно всього пізнання, адресовані також і до їхніх тез.

Якщо вони як справжні філософи, що посідають певну позицію, у явній суперечності зі своїм принципом неупередженості починають із непрояснених і необґрунтованих гадок, ми починаємо з того, що передує всім позиціям: із загальної царини наочно даного до будь-якого теоретичного мислення, з усього того, що можна безпосередньо вгледіти та схопити – якщо не дозволяти передсудам засліпити себе й завадити взяти до уваги цілі класи справжніх даностей. Якщо «позитивізм» означає, що всі науки мають абсолютно незалежно від передсудів ґрунтуватися на «позитивному», тобто на тому, що первинно схоплюється, тоді ми є справжніми позитивістами. Насправді ми не дозволяємо жодному авторитету позбавити нас права визнавати всі види споглядань рівноцінними джерелами правомірності пізнання – й авторитету «сучасної природничої науки» також. Якщо справді говорить природнича наука, ми охоче слухаємо як учні. Але природнича наука не завжди говорить, коли говорять природничі дослідники; і напевно ні, коли вони говорять про «натурфілософію» і «природничу теорію пізнання». І передовсім не тоді, коли вони воліють змусити нас повірити, що загальні самозрозумілості, які виражають всі аксіоми (речення про те, що а + 1 = 1 + а, що судження не може бути кольоровим, що з двох якісно відмінних звуків один є нижчим, а другий – вищим, що сприйняття в собі є сприйняттям чогось тощо), є виразами фактів досвіду, коли ми натомість з цілковитою очевидністю пізнаємо, що такі речення експлікаційно виражають даності ейдетичної інтуїції. Утім, саме через це нам стає ясним, що «позитивісти» подеколи змішують кардинальні відмінності видів споглядань, а подеколи хоча й бачать ці різні види, але через свої передсуди воліють визнавати справжніми або взагалі наявними лише деякі з них.

§ 21. Неясності на ідеалістичному боці

Неясність тут, звичайно, панує і на протилежному боці. Хоча приймають чисте «апріорне» мислення і заразом відхиляють емпіристську тезу; але рефлексійно ясно не усвідомлюють, що існує щось таке, як чисте споглядання, як вид даності, що в ньому сутності первинно дані як предмети цілком так само, як в досвідному спогляданні дані індивідуальні реальності; не розуміють того, що кожне судження на підставі вбачання, а особливо безумовно загальні істини, підпорядковуються поняттю давальної інтуїції, яке має багато диференціацій, насамперед паралельних логічним категоріям^[18]. Хоча говорять про очевидність, але замість установити між ним як вбачанням і звичайним баченням сутнісні зв’язки, говорять про «чуття очевидності», що як містичний index verі надає судженню чуттєве забарвлення. Такі концепції можливі лиши доти, доки не навчаються суто споглядально й відповідно до сутностей аналізувати види усвідомлення замість згори створювати про них теорії. Ці удавані чуття очевидності, мисленнєвої необхідності, хоч би як ще його назвали, є нічим іншим, як теоретично винайденими чуттями^[19]. Це визнає кожний, хто будь-який випадок очевидності доведе до насправді вбачальної даності та порівняє його з випадком неочевидності того самого змісту судження. Тоді відразу можна помітити, що мовчазна передумова чуттєвої теорії очевидності, а саме, що судження, яке має ту саму психологічну сутність, подеколи чуттєво забарвлене, а подеколи – ні, є ґрунтовно помилковою, ба більше, що той самий вищий шар того самого вислову як суто значливого виразу подеколи поступово має припасовуватися до «ясно вбачальної» інтуїції стану речей, а подеколи як нижчий шар функціонує як геть інший феномен неінтуїтивного, мабуть, цілком заплутаного й неструктурованого усвідомлення стану речей. Тоді у сфері досвіду відмінність між ясним і правильним судженням сприйняття і будь-яким неясним судженням про той самий стан речей так само полягало б лише в тому, що перше супроводжувалося б «чуттям ясності», а друге – ні.

§ 22. Закид щодо платонічного реалізму. Поняття і сутність

Особливо викликає обурення те, що нас уважають «платонічними реалістами», які розглядають ідеї або сутності як предмети й приписують їм, як іншим предметам, (справжнє) буття, а також, корелятивно із цим, схоплюваність в інтуїції – так само, як і чогось реального. Тут не має йтися про той, на жаль, такий поширений тип поверхових читачів, які приписують автору свої власні, цілковито чужі йому поняття, аби потому з легкістю вичитувати абсурдність із власних уявлень^[20]. Якби предмет і реальне, дійсність і реальна дійсність означали те саме, то розуміння ідей як предметів і дійсності, звичайно, було б «платонічним гіпостазуванням». Однак якщо вони чітко розрізняються, як це було зроблено в «Логічних дослідженнях», якщо предмет визначається як дещо, отже, наприклад, як суб’єкт істинного (категоричного, стверджувального) вислову, то який тут ще може залишатися привід для критики – окрім того, що випливає з темних передсудів? Загальне поняття предмета я також не винайшов, а лише відтворив те, яке вимагають всі чисто логічні речення, і водночас указав на те, що воно є принципово необхідним і до того ж визначальним для загальної наукової мови. І в цьому сенсі звукова якість «до», яка у звукоряді є окремим числовим членом, або число «2» у числовому ряді, фігура «коло» в ідеальному світі геометричних фігур, будь-яке речення у «світі» речень – коротко, чимало ідеального є «предметами». Сліпота до ідей є певним видом сліпоти душ, які через передсуди стали нездатними переводити в поле судження те, що мають у полі споглядання. Насправді всі так би мовити і надалі бачать «ідеї» та «сутності», оперують ними в думці, навіть висловлюють судження про сутності – але відмовляються від них із власних теоретико-пізнавальних «позицій». Очевидні даності – терплячі, вони дозволяють теоріям заперечувати себе, але залишаються тим, чим вони є. Теорії мають стосуватися даностей, а теорії пізнання мають розрізняти їхні засадові види й описувати їхні властиві сутності.

Передсуди роблять на диво невимогливими щодо теорій. Сутності, а отже, споглядання сутності (ідеації) не може бути, тож там, де загальне мовлення цьому суперечить, мусить ітися про «граматичні гіпостазування», яким не можна дозволяти вести себе до «метафізичного». Фактично наявними можуть бути реальні психічні процеси «абстракції», пов’язані з реальними переживаннями досвіду та уявленнями. Згідно з цим тепер старанно конструюють «теорії абстракції» і психологію, що хизується досвідом, тут, як і в усіх інтенційних сферах (які зрештою і є головними темами психології), збагачують винайденими феноменами та психологічними аналізами, які не є аналізами. Тож ідей або сутності – це «поняття», а поняття – це «психічні утворення», «продукти абстракції», і як такі вони, звісно, відіграють у нашому мисленні велику роль. «Сутність», «ідея» або «ейдос» – це лише піднесені «філософські» імена для «сухих психологічних фактів». Небезпечні імена, бо навіюють щось метафізичне.

Ми відповідаємо: звісно, сутності є «поняттями» – якщо під поняттями, що дозволяє це багатозначне слово, розуміють сутності. Тож ясно, що тоді розмова про психічні продукти є нонсенсом, як і розмова про створення понять, якщо вони повинні бути зрозумілими строго й у властивому сенсі. Принагідно читаємо в якійсь статті, що числовий ряд є рядом понять, а потому трохи далі: поняття є уявленнями мислення. Спочатку, отже, самі числа, сутності були позначені як поняття. Але, питаємо ми, чи не є числа тим, чим вони є, незалежно від того, уявляємо ми їх чи ні? Звісно, я здійснюю рахування, утворюю мої уявлення чисел, коли рахую «один і один». Ці уявлення чисел тепер є такими, а коли я їх уявляю іншим разом, іншими. В цьому сенсі подеколи не існує жодних, а подеколи існує чимало уявлень того самого числа. Але саме тому ми розрізняли (і як ми могли би цього уникнути); уявлення числа не є самим числом, не є двійкою, цим окремим членом числового ряду, що, як усі такі члени, є нечасовим буттям. Називати їх психічними утвореннями є, отже, нісенітницею, порушенням цілковито ясного сенсу арифметичної мови, значення якого завжди можна вгледіти і який передує всім теоріям. Якби поняття були психічними утвореннями, тоді такі речі, як чисті числа, не були би поняттями. Та якщо вони є поняттями, то поняття не є психічними утвореннями. Тож, аби звільнитися від цих небезпечних еквівокацій, потрібні нові терміни.

§ 23. Спонтанність ідеації, сутність і фікція

Утім, можуть заперечити, чи не є все ж таки істинним і очевидним, що такі поняття або, якщо бажаєте, сутності, як червоне, будинок тощо, виникають через абстракцію з індивідуальних споглядань? І чи не конструюємо ми довільно поняття з уже утворених понять? Отже, тут усе-таки йдеться про психологічні продукти. Це, мабуть, додадуть ще, як у разі довільних фікцій: кентавр, що грає на флейті, якого ми вільно виображаємо, є саме утворенням нашого уявлення. – Ми відповідаємо: непевно, «утворення понять» і так само вільна фікція відбувається спонтанно, і спонтанно створене самозрозуміло є продуктом духу. Але щодо кентавра, який грає на флейті, то його називають уявленням в тому сенсі, в якому уявлене називають уявленням, але не в тому, в якому уявлення імені є психічним переживанням. Сам кентавр, звичайно, не є чимось психічним, він не існує ані в душі, ані у свідомості, ані деінде, адже він є «нічим», він цілковито є лише «виображенням»; точніше кажучи: переживання виображення є виображенням кентавра. Тому, звісно, «гаданий кентавр», сфантазований кентавр належить до самого переживання. Але тут змішують не лише це переживання виображення з виображеним у ньому як таким^[21]. Так і в спонтанному абстрагуванні утворюється не сутність, а її усвідомлення, і стан речей при цьому полягає в тому, що первинно давальне усвідомлення певної сутності (ідеація) з очевидністю істотно в самому собі і необхідно є спонтанним, натомість сутності чуттєвого, емпіричного усвідомлення спонтанність не є притаманною: індивідуальний предмет може «являти себе», усвідомлюватися відповідно до схоплення, але без спонтанної «активності» «щодо» нього. Тож не існує жодних мотивів, окрім мотивів усе сплутати, вимагати ототожнення усвідомлення сутності із самою сутністю, а заразом психологізації останньої.

Тут сумнів могло би викликати ще співпокладання фантазійної свідомості, а саме – стосовно «існування» сутності. Чи не є сутність фікцією, як того воліють скептики? Як співпокладання фікції і сприйняття під узагальнувальним поняттям «споглядальна свідомість» зашкоджує існуванню даних у сприйнятті предметів, так вище здійснене співпокладання зашкоджує «існуванню» сутностей. Речі можуть сприйматися, пригадуватися і заразом усвідомлюватися як «справжні»; або усвідомлюватися в модифікованих актах як сумнівні, як такі, що не існують (ілюзорні); нарешті, також удавально усвідомлюватися у цілком інших модифікаціях як «суто удавані» та начебто справжні, як такі, що не існують, тощо. Майже таке саме відбувається із сутностями, і з цим пов’язане те, що їх також, як й інші предмети, можуть мати на увазі подеколи правильно, а подеколи хибно, як-от у хибному геометричному мисленні. Проте досвід і споглядання сутності є розмаїтим актом, споглядання сутності істотно – це первинно давальний акт і як такий він є аналогом чуттєвого сприймання, а не виображання.

§ 24. Принцип усіх принципів

Та досить викривлених теорій. Жодна можлива теорія не може змусити нас помилитися щодо принципу всіх принципів: кожне первинно давальне споглядання є правомірним джерелом пізнання, все, що первинно постає в «інтуїції» (так би мовити у власній справжній дійсності), слід просто приймати таким, яким воно дається, але також лише в межах, у яких воно дається. Адже ми розуміємо, що кожна теорія може засвідчити власну істинність знов-таки лише через первинні даності. Отже, кожний вислів, який не робить нічого іншого, окрім як виражає такі даності завдяки простій експлікації і чітко припасованих значень, направду є, як ми сказали у вступі до цього розділу, абсолютним початком, що у справжньому сенсі покликаний бути засадою, principium. Утім, особливою мірою це стосується загальних пізнань сутностей того ґатунку, яким зазвичай обмежується слово принцип.

У цьому сенсі дослідник природи цілковито правий, дотримуючись «принципу»: щодо кожного пов’язаного з фактами природи твердження запитувати про досвід, який його обґрунтовує. Адже це є принципом, твердженням, безпосередньо утвореним на засадах загального вбачання, в чому ми можемо переконатися кожної миті, доводячи сенс використаних у принципі виразів до цілковитої ясності, а відповідні їм сутності – до чистої даності. Але в тому ж сенсі дослідник сутностей і кожен, хто використовує і висловлює загальні речення, має дотримуватися паралельного принципу; і такий має існувати, адже сам щойно визнаний принцип обґрунтування всього пізнання фактів через досвід не можна вгледіти в досвіді – як будь-який принцип і будь-яке пізнання сутностей взагалі.