Полліанна дорослішає

— Як ваші справи?! — радісно підбігла до неї Полліанна. — Я страшенно рада, що знайшла вас! Я так довго вас шукала, — додала вона, сідаючи на вільний край лавочки.

Вродлива дівчина, здригнувшись, обернулась до Полліанни з надією в погляді.

— Ох! А я думала, що... — розчаровано промовила вона, знову спираючись на спинку лавочки, а тоді запитала ображено: — Чому ви кажете, що шукали мене? Я вас бачу вперше у житті.

— Я вас теж, — усміхнулась Полліанна. — Але я справді вас шукала. Зрозуміло, я не могла знати, що це будете саме ви. Але я хотіла зустріти кого-небудь, хто цілковито сам. Так само, як я. Розумієте? Сьогодні тут здебільшого люди, які прийшли не самі. Розумієте?

— Розумію, — ствердно кивнула дівчина. — Бідолашне дитя. Як прикро, що тобі випало дізнатися про це так рано.

— Дізнатись... про що?

— Про те, що ніде так не самотньо людині, як у галасливому натовпі великого міста.

Полліанна наморщила лоба, замислившись:

— Невже? Не уявляю собі, як може бути самотньо, коли навколо люди. А втім...

Вона ще більше наморщила лоба.

— Я сьогодні справді почуваюсь тут самотньою, хоча навколо стільки людей. Але їм до мене нема діла. Чи вони просто не звертають уваги.

Вродлива дівчина гірко розсміялась:

— То ж бо й воно! Їм ніколи немає діла, і вони не звертають уваги. Натовп є натовп.

— Дехто все ж таки звертає увагу. І з цього ми можемо радіти, — спробувала переконувати її Полліанна. — Тепер, коли я...

— Авжеж, дехто звертає увагу... — перервала її співбесідниця і, знову здригнувшись, перелякано глянула на стежку позаду Полліанни. — Дехто звертає увагу... і навіть надмірну...

Полліанна злякано скулилась — цього дня вона так часто наштовхувалась на людську неприязнь, що зробилась чутливішою, ніж завжди.

— Ви мене маєте на увазі? — ніяково перепитала вона. — Вам не хотілось, щоб я... щоб звертала на вас увагу?

— Ні-ні, дитино! Я мала на увазі геть іншу людину. Того, кому не слід би звертати на мене увагу... Я навіть задоволена, що маю тепер з ким поговорити. Це спочатку я подумала, що це хтось із дому...

— То ви теж тут не мешкаєте, так само, як і я? Тобто ви не завжди тут мешкаєте?

— Так, зараз я тут мешкаю, — зітхнула дівчина. — Я тут мешкаю, але не можу сказати, що я тут живу.

— А що ж ви тут робите? — зацікавилась Полліанна.

— Що роблю? Гаразд, я розповім тобі, що я роблю! — вигукнула дівчина з гіркотою в голосі. — Зранку до пізнього вечора я продаю вишукані мережива і яскраві стрічки дівчатам, що знай регочуть і теревенять. Тоді повертаюсь додому — в убогу комірчину на четвертому поверсі з єдиним віконцем на задній двір. У тій кімнатці вміщається лише вузьке продавлене ліжко, старий умивальник із щербатим кухлем, кульгавий столик і я сама. Влітку кімната розпечена, як пічка, а взимку вона холодна, наче крижана печера. Але це єдиний мій прихисток у місті. Вважається, що там я маю сидіти, коли не працюю. Але сьогодні я вийшла на свіже повітря. Не хочу ні сидіти у своєму закапелку, ні йти по книжки у стару бібліотеку. Сьогодні у нас останній вільний вечір цього року — додатковий, і я б хотіла приємно згаяти час... принаймні оцей один раз. Я теж молода і люблю жартувати і реготати не менше за дівчат, яким я щодня продаю мережива і стрічки. Тож сьогодні я маю намір жартувати і сміятись.

Полліанна усміхнулась і схвально кивнула головою: — Я рада, що ви так міркуєте. Я теж такої думки.

Бути щасливою набагато веселіше. Правильно? Коли на те пішло, Біблія наказує нам так поводитись — веселитись і радіти. У ній згадується про це вісімсот разів! Утім, ви либонь самі знаєте, в яких місцях у Біблії згадується про радість.

Вродлива дівчина заперечно похитала головою. Обличчя її прибрало дивного виразу.

— Та ні, — сухо заперечила вона. — Я б не сказала, що згадую про Біблію.

— Не згадуєте? Може, й ні. Але, знаєте, мій батько був пастором, і він...

— Пастором?!

— Так, а що? Ваш теж? — вигукнула Полліанна, помітивши реакцію співрозмовниці.

— Так... — відповіла дівчина, трохи зашарівшись.

— Ох! Він так само, як і мій, вознісся на небо до Бога і янголів?

Дівчина відвернула обличчя.

— Ні. Він іще живий, удома... — відповіла вона ледь чутно.

— Ой, ви маєте бути щасливою! — зітхнула Полліанна. — Я часом думаю: от якби побачити батька ще хоч разочок! А ви ж бачитеся зі своїм батьком?

— Не надто часто. Він там, а я тут.

— Але ви зі своїм можете бачитись, а я зі своїм ні. Він пішов до раю, до моєї матері і решти наших. А у вас мама теж є? Земна мама...

— Так...

Дівчина неспокійно засовалась на лавці, так, наче намірялася підвестись і кудись іти.

— Ой, то ви можете бачитися з ними з обома! — видихнула Полліанна з тугою в голосі і на обличчі. — Яка ж ви маєте бути щаслива! Бо на світі ж немає нікого, хто по-справжньому дбає і так непокоїться про нас, як рідні батько і мати! Я знаю, бо я мала батька до одинадцяти років. А от за матір мені були дами з «Жіночої допомоги», аж доки мене забрала до себе тітонька Поллі. А тоді...

Полліанна знай розповідала. Вона була у своїй стихії. Полліанна любила розповідати. Дівчинці ні на мить навіть на думку не спадало, що може бути щось дивне або недоречне, або навіть якась необачність у тому, що вона переповідає такі інтимні подробиці свого життя геть сторонній людині у громадському парку Бостона. Полліанна всіх людей — чоловіків, жінок, дітей — вважала за друзів. Як знайомих, так і незнайомих. Незнайомі видавались їй у спілкуванні не менш приємними за знайомих, оскільки з ними гостріше відчувався смак пригоди і таємниці, коли з незнайомих вони перетворювались на знайомих.

Тому Полліанна з усією щирістю розповідала вродливій дівчині про свого батька, про свою тітоньку Поллі, про своє життя на Заході і про подорож на схід, до Вермонту. Вона розповідала про нових друзів і про старих друзів, і, звісна річ, вона розповіла про гру. Рано чи пізно, Полліанна розповідала про гру практично кожній знайомій людині. Насправді, гра стала частиною її особистості, тож дівчинка заледве могла б її обминути в розмові.

Що до дівчини з парку, та майже нічого не говорила. Але, з усією очевидністю, вона вийшла з пригніченого стану, і вигляд її помітно змінився. Розпашілі щоки, насуплені брови, неспокійний погляд і рухливі пальці свідчили про якусь внутрішню боротьбу. Періодично вона звертала на Полліанну вдячний погляд, а якоїсь миті стиснула руку дівчинки з такими словами:

— Слухай, дитино, ти не залишай мене якийсь час, чуєш? Побудь отут, нікуди не йди! Має підійти один мій знайомий. Та хоч би що він казав, — ти не зважай, і не йди від мене. Я залишуся з тобою. Гаразд?

Полліанна заледве встигла вдихнути повітря, щоб висловити своє здивування, аж перед ними вже стояв дуже показний молодий джентльмен.

— А осьде й ти! — приязно усміхнувся він, скидаючи капелюха перед вродливою співрозмовницею Полліанни. — Боюсь, я маю, перш за все, перепросити за своє запізнення.

— Пусте, сер, — квапливо відповіла дівчина. — Я вирішила, що не піду.

Молодий чоловік реготнув.

— Облиш, серденько, не гнівайся на кавалера за невеличке запізнення!

— Ні-ні, не про те йдеться, справді, — боронилась дівчина зашарівшись. — Я серйозно кажу, що не піду.

— Безглуздя! — усмішка щезла з його обличчя, і тон став різким. — Ти вчора сказала, що підеш.

— Так, я казала, але я передумала. Я пообіцяла свої юній подрузі, що залишуся з нею.

— Ой, але якщо вам треба йти з цим славним джентльменом, то... — почала було Полліанна занепокоєно, але прикусила язика у відповідь на розпачливий погляд дівчини.

— Я вже сказала: я не схильна іти! І не піду.

- То це з якого такого дива ти даєш задній хід на півдорозі? — запитав молодий чоловік з виглядом, що зробив його вже не таким показним і не таким джентльменом в очах Полліанни. — Вчора ти казала, що...

— Я пам’ятаю, — схвильовано перервала його дівчина. — Але я вже й тоді знала, що мені не слід. А тепер, скажімо так, я знаю твердо, що мені не слід іти. Не піду, і край!

Вона рішуче відвернулась.

Але на цьому справа не скінчилась. Чоловік не заспокоївся. Він став умовляти її. Коли це не подіяло, став насміхатись, а очі його палали люттю. Тоді раптом промовив якісь грубі слова, сенсу яких Полліанна не зрозуміла, крутнувся на підборах і пішов геть.

Дівчина стежила за ним пильним поглядом, аж поки він геть віддалився. Тоді зітхнула полегшено і поклала тремтячу долоню на руку Полліанні.

— Дякую, дитино. Навряд чи ти сама розумієш, чим я завдячую тобі. До побачення!

— Ви ж не підете отак одразу? — простогнала Полліанна

Дівчина втомлено зітхнула.

— Мушу йти. Він може повернутись, а мені наступного разу може забракнути... — вона урвала мову на півслові і звелась на ноги.

По миті вагання вона додала з гіркотою:

— Він саме з тих, що звертають надмірну увагу. А краще б такі геть не помічали мене!

З цими словами вона пішла геть.

— Дивакувата пані, — пробурчала Полліанна, проводжаючи її постать сумним поглядом.

«Вона славна, але також по-своєму особлива», — зазначила дівчинка, підводячись і навмання рушаючи стежкою.

Розділ 6Рятівний Джері

Дуже скоро Полліанна дісталась краю парку, в місці перетину двох вулиць. То було захопливо цікаве перехрестя, яким безнастанно мчали автомобілі та кінні екіпажі, поспішали перехожі. Увагу дівчинки привернула велетенська червона пляшка у вітрині аптеки; а здалеку долинали звуки катеринки. По хвилинному ваганні Полліанна стрілою перетнула перехрестя і підстрибом помчала вулицею на звуки вабливої музики.

Дорогою Полліанна теж мала на що подивитись: у вітринах крамниць були виставлені дивовижні речі. А коли вона дісталась вуличного музики з катеринкою, навколо нього танцювало з півтора десятка малечі, від якої не відвести було очей! Картина була настільки чарівлива, що Полліанна пройшла якусь відстань за мандрівним музикою, заради того тільки, щоб помилуватись на дитячий танок. Кінець-кінцем, вона опинилась на перехресті, такому пожвавленому, що могутній чолов’яга у синій шинелі, підперезаній ременем, мусив допомагати людям переходити вулицю. З хвилину вона в німому захопленні дивилась на нього; тоді й сама несміливо рушила через вулицю.

То був незабутній досвід. Велетень у синій шинелі одразу помітив дівчинку і подав їй знак. Він сам підійшов до неї. А тоді вони вдвох перетнули вулицю, проходячи між автомашин і коней, що нетерпляче форкали з усіх боків, і Полліанна неушкодженою дісталась протилежного узбіччя. Відчуття виявилось настільки приємним, що вона за мить знову рушила через вулицю. І ще двічі, з короткими перервами, дибала чарівною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востаннє переводячи її через дорогу, той підозріливо наморщив брови.

— Слухай, дівчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? — запитав він. — І ще раз до того?

— Так, сер, — відрапортувала Полліанна. — Я переходила чотири рази!

— То це ж... — почав був полісмен гнівно.

Але Полліанна не вгавала.

— І щоразу було дедалі приємніше!

— Гм, он як? — промимрив велетень сторопіло і вже впевненіше дорікнув: — По-твоєму, я тут задля твоєї розваги тут стою? Щоб тебе водити сюди й туди?

— Що ви, сер, ні! — широко всміхнулась йому Полліанна, показавши ямочки на щоках. — Не тільки мене. Он ще скільки перехожих! А я знаю, хто ви! Ви полісмен. У нас, там, де я мешкаю у місіс Керю, теж є полісмен. Він, щоправда, ходить уздовж вулиці. А раніше я гадала, що ви військові — через ваші золоті ґудзики на мундирі та сині кашкети. Але тепер я знаю. Утім, як на мене, ви теж вояки: он як ви мужньо стоїте серед усіх тих екіпажів і автомобілів, допомагаючи перехожим.

— Хо-хо-хо! — реготнув велетень, зашарівшись, наче школяр, і гордо задираючи носа.

Наступної миті він уже підніс руку, зупиняючи рух і переводячи через вулицю перелякану стареньку пані. І якщо хода його зробилась величнішою, а груди гордо випинались, то це була тільки підсвідома реакція на слова маленької дівчинки, що зараз у захваті дивилась на нього з протилежного боку вулиці. За мить, подавши рукою дозвіл рушати водіям і візникам, він повернувся до Полліанни.

— Ох, як блискуче ви це робите — просто очей не відвести! — вітала вона його, сяючи очима. — Достоту, як Мойсей переводив Синів Ізраїлевих через Червоне море. На ваш знак хвилі розступаються, і люди проходять між ними. Уявляю, як вам приємно, що ви здатні таке робити! Раніше я вважала, що найбільшу втіху дає його робота лікареві; але нині схиляюсь до думки, що полісменові іще приємніше, отак, як ви, допомагати переляканим людям. А ще...

Однак, знову ніяково реготнувши, чолов’яга у синій шинелі поспішив на своє місце посеред вулиці, і Полліанна залишилась сама на тротуарі.

Ще якусь хвилинку Полліанна милувалась на «перехід через Червоне море», а тоді, востаннє озирнувшись, вирушила у зворотну путь.

«Час мені, мабуть, повертатись додому, — розмірковувала дівчинка. — Невдовзі й вечеряти час». Вона пришвидшила ходу, спрямовуючи свої кроки у бік, звідки прийшла.

Лише потинявшись кількома незнайомими перехрестями і зробивши дві хибні спроби змінити напрям, Полліанна усвідомила, що «повернутись додому» — не така проста справа, як їй видавалось. І вже тільки наштовхнувшись на будинок, який вона точно раніше не бачила, дівчинка зрозуміла, що заблукала.

Вона опинилась на брудній вузенькій вулиці з щербатою бруківкою. По обидва боки тяглися похмурі багатоповерхівки і непривабливого вигляду крамниці. Якісь галасливі чоловіки й жінки навколо голосно перемовлялись, але ні слова з тієї мови Полліанна нездатна була розібрати. Більше того, місцеві мешканці дивились на неї здивовано, так, наче знали, що вона нетутешня.

Кілька разів уже Полліанна питала дорогу, але щоразу марно. Схоже, ніхто не знав, де мешкає місіс Керю. А останні дві особи, до яких вона зверталась, відповіли енергійними жестами і висловами на невідомій мові, яку Полліанна визначила, як голландську — ту, на якій спілкувались у родині Хаґерманів, єдиних іноземців Белдінґсвіля.

Полліанна пленталася лабіринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна і дуже втомлена. Ноги їй боліли, до очей підступали сльози, хоч як вона намагалася їх стримувати. А найгірше те, що, з усією очевидністю, починало сутеніти.

«Та однаково, — втішала вона себе, — я радітиму, що заблукала. Тим приємніше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радіти!»

Вийшовши на місце перетину двох ширших вулиць, Полліанна у розпачі зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, і за браком хустинки вона змушена була розмазувати солоні потоки по щоках тильним боком долоні.

— Агов, подруго, чого рюмсаєш? — поцікавився хтось весело. — Що за лихо?

Полегшено схлипнувши, Полліанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет під пахвою.

— Ой, як же я рада тебе бачити! — вигукнула вона. — Я так хотіла зустріти когось, хто розмовляє не голландською!

Хлопчисько вишкірив зуби в посмішці.

— Якою там голландською! — пирхнув він. — Ти, либонь, здибалася з макаронниками.

Полліанна наморщила лоба.

— У будь-якому разі, вони не розмовляли англійською, — невпевнено розважила вона. — Принаймні не могли відповісти на мої запитання. Але, може, ти відповіси. Ти не знаєш, де мешкає місіс Керю?

— Нє-а! Хош, кишені виверну?

— Як це? — перепитала Полліанна, не второпавши.

Хлопчисько знову вишкірився.

— Я кажу, ні сном, ні духом. Не траплялось мені здибатися з тою леді.

— Невже ніхто її не знає? — благально запитала Полліанна. — Розумієш, я вийшла прогулятись і заблукала. Ходжу, ходжу, а нашого будинку ніде немає. Вже час вечеряти, і сутеніє. Я хочу додому. Мені конче треба додому!

— От горе! Моя б нянька місця собі не знаходила! — позірно поспівчував хлопчисько.

— Так, боюсь, місіс Керю теж не знаходить собі місця, — зітхнула Полліанна.

— Це щось! Ти мене доконала, — насмішкувато сказав хлопчина. І раптом: — Слухай, а ти хоч знаєш, яка тобі вулиця потрібна?

— Н-не зовсім... тільки що якась «авеню», — відповіла Полліанна.

— А-ве-нью-ууу?! За це тобі п’ять балів і цукерка! Розумниця! А номер будинку який? Зумієш пригадати? Почухай у потилиці!

— Почухати у потилиці? — перепитала Полліанна і невпевнено піднесла долоню до голови.

Хлопець презирливо зиркнув на неї.

— Кінчай дурня клеїти! Ти не така прибацана, яку з себе корчиш! Ти знаєш номер будинку, який тобі треба?

— Ні... Але знаю, в ньому є сімка! — згадала Полліанна з надією в голосі.

— Ні, ви чули таке? — не припиняв насміхатись зухвалий хлопчисько. — «В ньому є сімка»! І я повинен за цією ознакою розпізнати будинок!

— Ой, будинок я б упізнала, якби його побачила! — бадьоро заявила Полліанна. — Я думаю, що вулицю теж би упізнала. Бо на ній такий гарний садочок по всій-всій довжині, просто посеред вулиці!

Цього разу хлопчисько зацікавився інформацією.

— Садок?! — перепитав він. — Посередині вулиці?

— Так — дерева, травичка. А посередині доріжка з лавочками. А ще...

Хлопець перервав її захопленим вигуком:

— Гоп-ля-ля! Комонвелт-авеню, як доктор приписав! Коняка б зрозуміла!

— Ой, то ти справді знаєш? — благально вигукнула Полліанна. — От я тільки не впевнена стосовно доктора. Не знаю, чи там десь є доктор поруч. А коней я там бачила. Хоча у місіс Керю є автомобіль. Але коні...

— Запрягай! — пирхнув хлопчисько. — Бо я туди знаю дорогу, як ложка до рота! Я туди щодня відвожу сера Джеймса, у парк. І тебе відведу. Зачекай тільки, як порозпродую всі газети. А тоді, опинишся на своїй авеню, не встигнеш навіть рота роззявити!

— То ти що ж, відведеш мене додому? — уточнила Полліанна, знов не до кінця второпавши.

— Запросто! Якщо ти знаєш, котрий будинок твій, фірма гарантує.

— Так, я його знаю! — схвильовано запевнила Полліанна, не помічаючи сарказму. — Але щодо гарантій фірми — я не впевнена. Якби ти міг...

Та хлопчик тільки зміряв її черговим презирливим поглядом і пірнув у щільний тлум перехожих. За мить, Полліанна почула з натовпу його дзвінкі вигуки:

— Купуйте газети! Вам «Геральд»? «Глоуб»? Газету, сер?

Полегшено зітхнувши, Полліанна відступила до якогось під’їзду і стала чекати. Вона була втомлена, але щаслива. Попри деякі незрозумілі обставини цієї придибеньки, вона довіряла хлопчикові, а головне — була впевнена, що він здатен довести її додому.

— Він славний, і він мені подобається, — промовила вона сама до себе, стежачи поглядом за його рухливою енергійною постаттю. — Але розмовляє він якоюсь чудернацькою мовою. Начебто рідною, але чимало слів геть не єднаються за сенсом з рештою того, що він каже. Але однаково я рада, що він мені зустрівся, — закінчила вона і знову полегшено зітхнула.

Дуже скоро він повернувся, вже без газет.

— На борт, подруго! Пароплав відчалює! — весело гукнув хлопчисько. — У круїз до твоєї авеню. Був би я крутим, доставив би тебе до хати на тачці. Але я не шинкую стільки капусти, щоб шикувати; тому почухаємо пішака.

Дорогою вони здебільшого мовчали. Полліанна, чи не вперше в житті, від утоми не мала сил на балачки навіть про дам з «Жіночої допомоги»; а хлопчик зосередився на виборі найраціональнішого маршруту пересування. Коли вони вийшли до громадського парку, Полліанна радісно вигукнула:

— Ой, звідси вже рукою сягнути! Я пам’ятаю це місце! Я сьогодні, по обіді, чудово згаяла тут час. Наш будинок десь тут близесенько має бути.

— А я що казав! Блись — і ти вже на місці! — нахвалявся хлопець. — Ми напрямки зараз проскочимо — і вже на твоїй авеню. Аби тільки ти свій будинок знайшла.

— Ох, та будинок знайти я зумію, — гордо заявила Полліанна, відчуваючи знайомий ґрунт під ногами.

Було вже по-справжньому темно, коли дівчинка та її супутник ступили, нарешті, на широкі кам’яні сходи будинку місіс Керю. Двері відчинились на дзвінок дуже швидко, і Полліанна побачила перед собою не саму тільки Мері, але також місіс Керю, Бріджет і Дженні. Обличчя у всієї четвірки були бліді, в очах тривога.

— Дитино моя, де тебе носило? — запитала місіс Керю, виступаючи наперед.

— А що? Я просто вийшла прогулятись, — почала Полліанна, — і заблукала, а оцей хлопчик...

— Де ти її знайшов? — перервала її пояснення місіс Керю, владним тоном звернувшись до проводжатого Полліанни, який саме розглядав з цікавістю дива, що оточували його у яскраво освітленому вестибюлі.

— Хлопчику, де ти її знайшов? — суворо повторила вона запитання.

Хлопчисько на мить упіймав погляд суворої дами, і в очах йому спалахнули зухвалі вогники. Проте відповів він їй винятково поважним тоном.

— Я її знайшов поблизу площі Бовдена, мем. Я так розумію, вона туди пройшла через Норт-Енд. Але не змогла ні до чого добалакатися з тамтешніми макаронниками. Утім, вони б їй однаково нічого путнього не порадили, мем.

— Дитина сама на Норт-Енд! Полліанно! — жахнулася місіс Керю.

— Ой, ні, місіс Керю, я не сама там була! Там було повнісінько людей на вулиці. Правда, хлопчику?

Але хлопчисько, насмішкувато вишкірившись на прощання, швидко зник за дверима.

У наступні півгодини Полліанна дізналася чимало важливих речей. Вона засвоїла, що виховані дівчатка не тиняються самі вулицями незнайомих міст і не сидять на лавицях з незнайомими людьми, а надто — не розмовляють з такими. Вона також дізналася, що «тільки дивом» їй пощастило взагалі повернутись додому того вечора і уникнути дуже, дуже тяжких наслідків свого необдуманого вчинку. Вона також затямила, що Бостон — це не Белдінґсвіль і що не приведи Господи їй навіть припустити таке!

— Місіс Керю, — у відчаї виправдовувалась вона, — але ж я не загубилась назавжди. То, може б, мені радіти, що все минулося, замість думати про жахливі речі, що могли зі мною статись?

— Так, дитино, так, я думаю, ти маєш слушність, — зітхала місіс Керю. — Але я через тебе натерпілась такого страху, що маю бути впевненою, цілковито впевненою, що ти більше ніколи, абсолютно ніколи! — так не вчиниш. А зараз ходімо, серденько, ти, либонь, добряче зголодніла.

Засинаючи тієї ночі, Полліанна крізь сон прошепотіла сама до себе:

— От за що мені справді прикро, — це за те, що я не запитала того хлопчика, як його звати і де він мешкає. Тепер не знаю, як йому подякувати.