П’ятеро тікають разом

Розділ 3
Підступний удар

Човен Джорджі був майже готовий. Залишалося нанести останній шар фарби. Виглядав він дуже гарно: для човна Джорджа вибрала яскраво-червону фарбу, навіть весла були червоні.

– А після обіду ще не буде готово? – з надією запитала Джорджа човняра Джима.

Джим заперечно похитав головою.

– Ні, панно Джорджо, – сказав він, – ви ж не хочете вимаститися червоною фарбою. Фарба висохне до завтра, не раніше.

Коли човнярі й рибалки називали Джорджину «панна Джорджа», це в усіх викликало усмішку. Місцеві знали, як їй хочеться бути хлопцем, знали також, яка вона відважна й щира. Тому вони, підсміюючись, казали між собою:

«Ну, поводиться вона як хлопець, і, якщо їй подобається, щоб її називали панною Джорджею, а не Джорджиною, то най буде!»

Отож, Джорджина була «панною Джорджею» і з задоволенням розгулювала в джинсах і светрі берегом, веслувала не згірше за хлопця-рибалку й плавала швидше за всіх.

– Тоді попливемо на острів завтра, – сказав Джуліан. – А сьогодні влаштуємо пікнік на пляжі. А потім погуляємо.

Умостившись на піщаному пляжі, діти влаштували пікнік, причому Тімоті дісталася чи не половина їжі. Канапки були не дуже смачні. Хліб черствий, масла замало, а кусні хліба надто грубі. Але Тімоті було байдуже. Він ізжер стільки канапок, скільки в нього влізло, а хвостом вихляв так сильно, що усіх пообсипав піском.

– Тімоті, нумо кинь бешкетувати! У мене вже скрипить на зубах і голова вся у піску! – бурчав Джуліан, укотре струшуючи з себе пісок. Пес натомість іще дужче завихляв хвостом і знову обсипав хлопця піском. Діти розреготалися.

– Тепер ходімо на прохідку, – сказав Дік, схоплюючись на рівні. – Мені треба ноги розім’яти. Куди підемо?

– Ходімо понад кручами – звідти добре видно острів, еге ж? – запропонувала Енн. – Джорджо, а корабель ще там?

Джорджа ствердно кивнула. У дітей з кораблем, що зазнав трощі й лежав на дні, була пов’язана дивовижна пригода. Потужний шторм підняв його на поверхню моря, і він застряг на рифах. Тоді дітям вдалося обнишпорити усі закути на ньому, й вони знайшли старовинну мапу з позначками, де сховано скарб.

– Пригадуєте, як ми знайшли на кораблі стару мапу, як шукали й знайшли золоті зливки? – спитав Джуліан, і очі йому блищали при спогаді про пригоду. – Невже потрощене судно досі не розвалилося?

– Ні, – сказала Джорджа. – Гадаю, що ні. Корабель – на рифах на протилежному боці острова, тож звідси не видно. Але завтра вирушимо на острів і все побачимо на власні очі.

– Авжеж побачимо! – впевнено мовила Енн. – Бідний потрощений кораблик! Боюся, він іще кілька зим не витримає!

Вони пішли по кручах, а Тімоті біг вистрибом попереду. Звідси добре було видно острів і руїни замку, що височіли посередині.

– Онде галяча вежа, – вказала рукою Енн. – А інша вежа обвалилася? Джорджо, поглянь, як галич кружляє навколо вежі!

– Вони щороку там гніздуються, – пояснила Джорджа. – Хіба не пригадуєш, скільки галузок понакидала галич навколо вежі? Ми ще хмиз збирали й розпалили багаття.

– О, я хочу знову посидіти біля багаття! – мрійливо мовила Енн. – Їй-їй! Якщо залишимося там на тиждень, щовечора будемо розпалювати багаття. Джорджо, а ти в мами питала про це?

– Звичайно! – відповіла Джорджа. – Вона загалом не заперечує, але сказала, що ще подумає.

– Не люблю, коли дорослі кажуть, що вони «ще подумають», – наморщила чоло Енн. – Найчастіше це означає, що вони не дозволять, але просто не хочуть це висловити одразу.

– Облиш. Гадаю, мені вона напевне дозволить, – сказала Джорджа. – Кінець кінцем ми тепер старші на цілий рік. Джуліан уже підліток, мені й Діку теж невдовзі виповниться тринадцять. Тільки Енн у нас ще маленька.

– Я не маленька! – обурилася Енн. – Я нічим незгірша за вас. А те, що я молодша за вас, на те нема ради!

– Заспокойся, крихітко, – сказав Джуліан, поплескавши сестричку по спині й зі сміхом дивлячись на її обурене обличчя. – Гей… дивіться! Що там на острові коїться?

Він піддражнював Енн і раптом щось помітив на острові. Усі враз обернулися і втупили очі в острів Кирін. Джорджа скрикнула:

– Лишенько! Там в’ється дим! Звичайно, це дим! Хтось завітав на мій острів!

– На наш острів, – виправив її Дік. – Неймовірно! Може, це дим якогось пароплава з того боку острова. Просто пароплава нам не видно. Але я закладаюсь, що це димить пароплав. Бо, чесно кажучи, кому потрібен цей острів, окрім нас? Про нього вже ніхто й не пам’ятає.

– Якщо тільки хтось є на моєму острові, – почала Джорджа дуже сердито й грізно, – якщо хтось там є, я… я…

– Зараз ти вибухнеш і відлетиш з димом! – засміявся Дік. – Заспокойся… його вже нема. Я впевнений, це просто пароплав випускав дим або пару – щось такого.

Діти ще якийсь час спостерігали за островом Кирін, але диму більше не було.

– Якби мій човен був готовий! – нетерпляче зауважила Джорджа. – Я попливла б туди сьогодні ж після обіду! Я ладна піти забрати човен, навіть якщо фарба ще не висохла.

– Не кажи дурниць, – сказав Джуліан. – Ти ж знаєш, яку нам влаштують прочуханку, якщо ми повернемося додому, забруднені яскраво-червоною фарбою. Ну, Джорджо, будь хоч трішки розважливою.

Джорджа полишила свій задум. Вона стежила, чи не з’явиться пароплав з того або іншого боку острова, чи зайде в бухту, та ба.

– Мабуть, кинув кітву там, – сказав Джуліан, дивлячись на свій наручний годинник. – Час на підвечірок. Сподіваюся, Джорджо, твоя мама вже встала. Набагато приємніше, коли вона сидить за столом.

– Я теж на це сподіваюся, – мовила Джорджа. – Ходімо, час повертатися!

Діти рушили додому. Дорогою вони поглядали на острів Кирін, але бачили там тільки галич та чайок, що мріяли в небі. Ні сліду диму! Тож, напевно, то був пароплав!

– Однаково завтра я туди попливу й подивлюся, – заявила Джорджа. – Якщо на моєму острові мандрівники, я їх звідти відпроваджу.

– На нашому острові, – виправив кузину Дік. – Сподіваюся, Джорджо, ти пам’ятаєш, що обіцяла розділити його між усіма нами?

– Атож… я його розділила на всіх, – підтвердила Джорджа, – а проте я не можу позбутися відчуття, що це досі мій острів. Ходімо! Я зголодніла.

Діти повернулися до Кирін-котеджу. Вони пройшли через передпокій до вітальні й, на превеликий подив, побачили там Едґара, який читав одну з книжок Джуліана.

– Ти що тут робиш? – запитав Джуліан. – І хто дозволив тобі брати мої книжки?

– Я ж не роблю нічого поганого, – лінькувато відповів Едґар. – Якщо мені схотілося трохи почитати в тиші, що ж тут такого?

– Ось прийде батько і побачить, як ти тут розвалився, – сказала Джорджа. – Ще б надумав увійти до його кабінету, то начувався б!

– А я там був, – несподівано мовив Едґар. – Бачив дивоглядні інструменти, з якими він працює.

– Як ти насмілився! – побілівши від гніву, вигукнула Джорджа. – Навіть нам не дозволяють заходити до татового кабінету! А вже чіпати його речі – й поготів!

Джуліан із цікавістю роздивлявся Едґара. Він не міг зрозуміти, з чого б цей куховарчин син раптом став таким зухвалим.

– Джорджо, де твій батько? – запитав він. – Гадаю, краще нехай він дає раду із цим хлопчиною.

– Кличте його, якщо хочете, – сказав Едґар, розвалившись у фотелі і в дошкульний спосіб гортаючи книжку Джуліана. – Він не прийде.

– Що ти хочеш цим сказати? – несподівано стривожилась Джорджа. – Де моя мама?

– Клич її теж, якщо хочеш, – з підступною посмішкою відповів Едґар. – Ну ж бо! Клич!

Дітям раптом стало лячно. Що Едґар мав на думці? Джорджа майнула нагору до кімнати матері, гукаючи на повен голос:

– Мамо! Мамо! Де ти?

Але ліжко матері було порожнє. Не застелене, але порожнє. Джорджа оббігала всі інші відпочивальні, відчайдушно гукаючи:

– Мамо! Мамо! Тату! Де ви?

Ніхто не відгукнувся. Побіліла Джорджа спустилася вниз. Едґар усміхнувся до неї.

– Ну, що я тобі казав? Я ж говорив, можете звати кого завгодно, ніхто не прийде.

– Де мої батьки? – тремтячим голосом запитала Джорджа. – Кажи зараз же!

– Сама пошукай, – нахабно мовив Едґар.

Тут пролунав гучний ляпас, і Едґар схопився на рівні, тримаючись за ліву щоку. Це Джорджа кинулася на нього й щосили дала йому мордаса. Едґар замахнувся, щоб дати їй ляпаса, але Джуліан затулив собою Джорджу.

– Ти не посмієш ударити Джорджу, – сказав він. – Вона дівчина. Якщо хочеш битися, бийся зі мною!

– Ніяка я не дівчина і сама можу захистити себе! – закричала Джорджа, намагаючись відсунути Джуліана. – Я битимуся з Едґаром і поб’ю його, ось побачите!

Проте Джуліан не пускав її. Едґар почав бочком пробиратися до дверей, але тут на його шляху став Дік:

– Хвилиночку, доки ти не пішов – де наші дядько й тітка?

– Гр-р-р-р-р-р, – раптом загарчав Тіммі так загрозливо, що Едґар із жахом дивився на нього. Пес ощерив ікла, шерсть на шиї дибилась. Вигляд у нього був страшний.

– Тримай пса! – мовив Едґар тремтячим голосом. – Він зараз кинеться на мене.

Джуліан узяв Тіма за нашийник.

– Заспокойся, Тіме! – сказав він. – А тепер, Едґаре, відповідай на наше запитання мерщій, бо пошкодуєш.

– Ну, власне, тут розповідати нічого, – мовив Едґар, поглядаючи скоса на Тімоті. Потім зиркнув на Джорджу й продовжив: – Твоїй матері раптом стало дуже зле… почалися сильні болі отут… викликали лікаря й відвезли її до лікарні, а твій батько поїхав з нею. От і все.

Джорджа опустилася на канапу, обличчя її ще більше зблідло, й почувалася вона зовсім кепсько.

– О, – сказала вона, – бідна моя ненечка! Не треба було мені сьогодні йти з дому! Лишенько, як же нам дізнатися, що сталося!

Едґар тим часом вислизнув з кімнати, прикривши за собою двері, щоб Тіммі за ним не погнався. Двері до кухні він теж зачинив із грюканням. Засмучені й розгублені діти перезиралися. Бідолашна Джорджа! Бідолашна тітка Фенні!

– Десь має бути записка, – здогадався Джуліан і розгледівся по кімнаті. Справді, за раму великого дзеркала було закладено листа, адресованого Джорджі. Джуліан передав листа дівчині. Лист був від батька Джорджі.

– Читай швидше, – сказала Енн. – Моя люба, який жахливий початок канікул!

Розділ 4
Дрібні неприємності

Джорджа зачитала лист вголос. Він був короткий й, очевидно, писався поспіхом.

«Люба Джорджо!

Твоя мати важко захворіла. Я вирушаю з нею до шпиталя. Пробуду там, доки їй не покращає. Може, кілька днів, а може, й тиждень. Телефонуватиму тобі щоранку о дев’ятій та повідомлятиму про стан матері. Вас догляне пані Стик. Постарайтеся ладнати з нею, поки я не повернуся.

Люблячий тебе батько».

– Леле! – зітхнула Енн, розуміючи, як важко Джорджі. Джорджа гаряче любила маму, й на очі їй набігли сльози. Джорджа ніколи не плакала, але так жахливо було прийти додому й виявити, що мами немає! І батька немає! Нікого немає, окрім пані Стик та Едґара.

– Я не винесу того, що маму ушпиталили! – раптом захлипала Джорджа й тицьнулася обличчям у подушку на канапі. – Вона… вона може вже не повернутися.

– Не кажи дурниць, Джорджо, – сказав Джуліан, сідаючи поруч й обіймаючи її. – Звісно ж, вона повернеться. Чом би їй не повернутися? Адже твій батько пише, що буде з нею, поки їй не покращає, і це – лише кілька днів. Тримайся, Джорджо! Не журися! Це тобі не пасує.

– Я навіть не попрощалася з нею! – хлипала бідолашна Джорджа. – І ще змусила її просити пані Стик готувати канапки, хоча й сама могла це зробити. Я хочу поїхати до мами, знайти її і подивитися, як вона почувається.

– Ти ж не знаєш, куди її відвезли, а якби й знала, тебе до неї не пустили б, – заспокійливо мовив Дік. – Ходімо поп’ємо чаю. Це нас усіх підбадьорить.

– Я не можу їсти! – роздратувалася Джорджа. Тімоті тицьнувся носом у її руки і спробував їх лизнути, а вона схилила голову. Пес тихо заскавчав.

– Бідолашний Тіммі! Він нічого не розуміє, – сказала Енн. – Він у розпачі, бо ти журишся, Джорджо.

Ці слова змусили Джорджу випростатися. Вона протерла очі й дозволила Тіммі злизати сльози з рук. Пес здивувався, що вони солоні, й спробував залізти Джорджі на коліна.

– Дурненький Тіммі! – сказала Джорджа уже своїм звичайним голосом. – Не хвилюйся. Просто це був для мене шок. Мені вже краще, Тіммі. Не скигли, дурнятко! Зі мною все гаразд. У мене нічого не болить.

Але пес відчував, коли Джорджа плаче, або журиться, або їй боляче, й він і далі скавулів, торкав лапами й намагався залізти їй на коліна.

Джуліан відчинив двері:

– Піду скажу пані Стик, що ми чекаємо на підвечірок, – і вийшов з кімнати.

Друзі подумали, який він хоробрий, що не боїться говорити з пані Стик.

Джуліан підійшов до дверей кухні й відчинив їх. У кухні сидів Едґар, одна половина його обличчя червоніла після ляпасу Джорджі. Була там і пані Стик, дуже похмура.

– Якщо це дівчисько ще раз ударить Едґара, я візьмуся за неї! – пригрозила вона.

– Едґар отримав по заслузі, – сказав Джуліан. – Будь ласка, можна нам чаю?

– Я вирішила підвечірок вам не готувати! – заявила пані Стик. Тут зі свого кутка виліз її песик і загарчав на Джуліана. – Правильно, Пухнастику! Гарчи на тих, хто б’є Едґара.

Однак Джуліан не злякався пса.

– Якщо ви не збираєтеся готувати, я сам усе зроблю, – заявив він. – Де хліб і кекси?

Пані Стик втупилася у Джуліана, але він сміливо зустрів її погляд, жодного разу не змигнувши. Тільки подумав, що вона напрочуд неприємна жінка й що він не дозволить їй взяти гору над ним. Хлопець вельми пошкодував, що не може вигнати її.

Пані Стик не витримала і першою відвела погляд.

– Гаразд, я подам чай, – просичала вона, – але якщо ви дозволите собі ще якісь витівки, я вам нічого готувати не буду.

– А якщо ви дозволите собі якісь витівки, я заявлю в поліцію, – несподівано для самого себе докинув Джуліан. Слова вирвалися мимохіть, але справили враження на пані Стик. Вона раптом стривожилася.

– Ну, нащо ж так грубо, – сказала вона набагато ввічливіше. – Ми усі в шоці, так перехвилювалися… Вже несу чай.

Джуліан вийшов. Його здивувало, що через погрозу звернутися до поліції пані Стик стала набагато ввічливішою. Може, злякалася, що поліція повідомить дядькові Квентіну і той поспішить повернутися? А дядько Квентін панькатися з нею не буде!

Джуліан повернувся до друзів.

– Чай уже несуть! – сказав він. – Збадьортеся!

Проте коли пані Стик принесла чай, настрій у всіх був невеселий. Джорджа соромилася власних сліз. Енн досі не оговталася. Дік намагався дурнуватими жартами розвеселити гурт, але жарти були такі невдалі, що незабаром він кинув цю справу. Джуліан був серйозний і дбайливий, він якось несподівано подорослішав.

Тімоті сидів біля Джорджі, поклавши голову їй на коліна.

«Шкода, що в мене нема собаки, який би мене так любив», – думала Енн. Тіммі не відводив від Джорджі великих карих відданих очей. Тепер, коли його маленька хазяйка була засмучена, він, окрім неї, нікого не бачив і не чув.

Діти не звертали уваги на те, що споживають, але їм однаково покращало й вони почувалися ліпше. Йти до затоки проти вечора вони не схотіли й чекали – раптом задзвонить телефон і їм повідомлять про стан мами Джорджі. Вони посідали в садку й прислухалися до телефону.

З кухні долинула пісенька:

Джорджа-манюня, ковбаска і нюня, пиріг.

Сидить у садку з псом біля ніг

І розпускає нюні…

Джуліан підвівся. Підійшов до кухонного вікна і зазирнув усередину. Едґар був там сам.

– Виходь, Едґаре! – сердито сказав Джуліан. – Я навчу тебе іншої пісеньки. Виходь!

Едґар не поворухнувся.

– А що, не можна співати те, що мені співається?

– Можна, – відповів Джуліан, – тільки не цю пісню. Я навчу тебе іншої. Виходь!

– І не подумаю, – сказав Едґар. – Ти ж хочеш битися зі мною!

– Так, хочу, – підтвердив Джуліан. – Гадаю, невелика чесна бійка піде тобі на користь. Теж вигадав – сидіти й співати бридкі дражнилки про дівчинку, у якої сталася біда. То виходиш? Чи мені зайти й витягти тебе?

– Мамо! – запанікував Едґар. – Мамо! Де ти?

Тут Джуліан просунув руку у вікно, дотягся до дуже довгого носа Едґара і так його потягнув, що Едґар завищав від болю.

– Де дреба! Де дреба! Мені поляче! Відбусди доса!

На кухню вбігла пані Стик. Вона зарепетувала, коли побачила, що робить Джуліан, й кинулася до нього. Джуліан прибрав руку, але залишився біля вікна.

– Як ти смієш! – кричала пані Стик. – Спершу це дівчисько дало Едґару ляпаса, тепер ти тягнеш його за носа! Що на вас усіх найшло?

– Нічого, – чемно відповів Джуліан. – А ось з Едґаром коїться щось несамовите, пані Стик. І ми вважаємо, що час привести його до тями. Насправді це ваш обов’язок, але, схоже, ви ним нехтуєте.

– Та ти просто нахаба! – видушила з себе ображена й розлючена пані Стик.

– Згоден, можете й так вважати, – мовив Джуліан. – Це Едґар на мене так впливає. Так само, як і ваш Смердюк.

– Смердюк?! – закричала пані Стик, розлютившись іще дужче. – Мого собаку звуть не так, і ти добре це знаєш.

– А слід було б називати саме так, – сказав Джуліан, відходячи від вікна. – Скупайте його, тоді ми, можливо, назвемо його Пухнастиком.

Полишивши пані Стик, яка щось гнівно буркотіла, Джуліан повернувся до друзів, які з цікавістю втупилися в нього. Він, здавалося, змінився на очах: став похмурим, рішучим, дорослим, навіть грізним.

– Схоже, я підкинув хмизу в вогонь, – мовив Джуліан, сідаючи на траву. – Я трохи не відірвав Едґарові носа від його жирної пики, і його матуся втрапила мене за цим заняттям. Гадаю, тепер почнеться відкрита війна! Тепер нам буде непереливки. Навряд чи нас годуватимуть надалі.

– Готуватимемо собі самі, – враз вирішила Джорджа. – Ненавиджу пані Стик! Хоч би повернулася Джоана! І жахливого Едґара ненавиджу, і страшного Смердюка.

– Дивіться, онде Смердюк! – раптом гукнув Дік, простягаючи руку, щоб утримати Тіммі, який з гарчанням підвівся. Але той струсив його руку і майнув по травнику. Песик пані Стик нестямно завив і спробував утекти. Проте Тіммі схопив його за шию і почав метляти, наче щура.

Тут вибігла пані Стик з дрючком і почала гамселити, не дивлячись, якого собаку б’є. Джуліан знову кинувся по шланг. Едґар ураз зник у домі, пам’ятаючи, як йому перепало минулого разу.

Зі шлангу вдарив сильний струмінь, і Тімоті розтиснув зуби й випустив двірняка, що скавулів. Смердюк одразу майнув до пані Стик і, тремтячи, спробував сховатися під її спідницею.

– Я отрую вашого псяюху! – люто мовила пані Стик Джорджі. – Він постійно на мого нападає. Дивіться за ним, бо я його отрую.

Пані Стик щезла за дверима кухні, а діти знов посідали на траву. Джорджа була помітно стривожена.

– Гадаєш, вона й справді може спробувати отруїти Тіммі? – злякано спитала вона Джуліана.

– Вона, звичайно, бридка тітка, – відповів той неголосно. – Тому ліпше нам друзяку Тіммі тримати цілодобово біля себе та годувати його самим і тільки з наших тарілок.

Джорджа притягла Тімоті до себе, жахаючись, що хтось може бажати його отруїти. «Авжеж, пані Стик і справді страхітлива людина, здатна на все», – думала дівчинка. О, як вона хотіла, щоб батьки скоріше повернулися! Лячно було самим про все дбати.

Раптом пролунав пронизливий телефонний дзвінок. Усі схопилися на рівні, а Тіммі загарчав. Джорджа побігла у будинок і взяла слухавку. Вона почула батьків голос, і серце їй у грудях почало шалено калатати.

– Це ти, Джорджо? – спитав батько. – У тебе все гаразд? Мені було ніколи чекати на тебе, аби все пояснити.

– Тату, що з мамою? Кажи мерщій, як вона? – питала Джорджа.

– Її стан з’ясується лише післязавтра, – відповів батько. – Я телефонуватиму завтра вранці й післязавтра, теж уранці. Я не повернуся, доки мамі не покращає.

– Татуню, нам без вас обох дуже погано, – пожалілася бідолашна Джорджа. – Пані Стик – осоружна жінка!

– Слухай, Джорджо, – нетерпляче сказав батько, – гадаю, що ти й твої друзі можете про себе подбати і не сваритися з пані Стик, поки я не повернуся. Не мороч мені зараз усім цим голову. Мені вистачає клопоту.

– Коли ти приблизно зможеш повернутися? – спитала Джорджа. – Можна мені відвідати маму?

– Ні, – мовив батько. – Лікарі кажуть: не раніше, ніж за два тижні. Я повернуся, щойно зможу. Але зараз я не можу залишити маму саму. Я потрібен їй. До побачення й тримайтеся там.

Джорджа поклала слухавку й обернулася до друзів:

– Про маму нам скажуть післязавтра. І нам слід ладнати з пані Стик, доки не повернеться тато, а коли це буде, невідомо! Все це жахливо…

Розділ 5
Посеред ночі

Пані Стик увечері сильно роздратувалася й не приготувала вечерю. Джуліан пішов дізнатися, що можна поїсти, але виявив, що двері на кухню замкнуті.

Він повернувся до друзів похмурий, бо усі були дуже голодні.

– Вона замкнула двері, – сказав він. – Мерзенна істота! Схоже, у нас вечері не буде.

– Доведеться почекати, поки вона піде спати, – мовила Джорджа. – Тоді ми спустимося вниз і понишпоримо в коморі – подивимося, що там є.

Діти повкладалися у ліжка голодні. Джуліан прислухався, коли пані Стик і Едґар теж ляжуть. Почувши, що вони піднімаються сходами, і впевнившись, що двері їхніх відпочивалень закриті, він тихцем прослизнув на кухню. Там було темно, і Джуліан уже хотів увімкнути світло, як раптом почув чиєсь важке дихання. Хто б це міг бути? Невже Смердюк? Ні, це не собака. Схоже, що це людина.

Розгублений і трохи зляканий, Джуліан стояв, тримаючи руку на вимикачі. Навряд чи це грабіжник, бо грабіжники не сплять у будинку, який мають намір пограбувати. І це не пані Стик, і не Едґар. Тоді хто?

Він вмикнув світло. Кухню осяяло яскравим світлом, і Джуліан вирячився на маленького чоловіка на канапі. Чоловік міцно спав, розтуливши рота.

Не вельми приємне видовище. Чоловік кілька днів не голився: щоки й підборіддя були синяво-чорні. А ще довше він не мився: руки, нігті чорні. Волосся скуйовджене, а ніс – як у Едґара.

«Напевно, татко Едґара, – подумав Джуліан. – Огидне видовисько! З такими батьками у бідолахи Едґара було мало шансів стати порядною людиною».

Чоловік хропів. Джуліан не знав, на яку стати: і в комору кортіло проникнути, і не хотілося розбуркати прибульця й здійняти галас. Казна-як його спекатись, та й тітка з дядьком цілком могли домовитися з пані Стик про те, що її чоловік міг би заходжати сюди, хоча це й малоймовірно.

Джуліан був дуже голодний. Думка про смакоту в коморі спонукала його вимкнути світло і в темряві пробратися туди. Нарешті він відчинив двері в комору. Помацав по полицях. Овва! Щось схоже на пиріг. Узяв і понюхав. Пахло м’ясом. Пиріг з м’ясом – чудова знахідка!

Ще помацав по полиці й наштовхнувся на тарілку з чимось схожим на тарт^[1] із джемом – кругле, пласке, посередині щось липке. Ну, пирога з м’ясом і тартів з джемом цілком вистачить для чотирьох голодних друзів!

Джуліан узяв м’ясний пиріг і тарілку з тартами й почав обережно вибиратися з комори. Двері причинив ногою і попрямував до виходу з кухні.

Але в темряві пішов не в той бік і, на своє нещастя, наштовхнувся на канапу! Від поштовху один тарт упав. І – треба ж так! – просто до розкритого рота сплячого, через що той одразу прокинувся.

«Хай йому біс!» – подумки вилаявся Джуліан і почав тихенько задкувати, сподіваючись, що чоловік повернеться на інший бік і знову засне. Проте липкий тарт з джемом ковзнув по підборіддю чоловікові, і той з несподіванки схопився і сів.

– Хто тут? Це ти, Едґаре? Що ти тут робиш?

Джуліан мовчки посувався боком у напрямку, де нібито знаходилися двері. Чоловік підвівся й потягнувся рукою туди, де, на його думку, знаходився вимикач. Знайшов, увімкнув його і, вкрай уражений, вирячився на Джуліана.

– Ти що тут робиш? – запитав він.

– Саме це я хотів запитати у вас, – спокійно відповів Джуліан. – Що ви тут робите? Чому спите на кухні мого дядька?

– На це я маю повне право, – сказав чоловік грубим голосом. – Моя дружина працює тут куховаркою. Моє судно сьогодні пришвартувалося в порту, а я у відпусковій. Твій дядько і моя дружина домовилися, що я можу приходити сюди. Зрозумів, хлопчиську?

І тут Джуліан злякався не через «хлопчиська», а через те, що відтепер їм доведеться мати справу не тільки з пані Стик та Едґаром, але й з паном Стиком. По всьому виходило так.

– Я обов’язково перепитаю про це дядька, коли він уранці зателефонує, – рішучо мовив Джуліан. – А тепер пропустіть мене, будь ласка, я хочу піти нагору.

– Овва! – вигукнув пан Стик, запримітивши в руках Джуліана м’ясний пиріг і тарти з джемом. – Отакої! Поцупив з комори? Гарно втнув, як на мене!

Джуліан не збирався сперечатися з паном Стиком, який почувався господарем становища.

– Відійдіть, – сказав хлопець. – Я побалакаю з вами вранці, після дзвінка дядька.

Але пан Стик, здавалося, й не думав пропускати Джуліана. Цей огидний недоросток, не набагато вищий за Джуліана, й далі блокував вихід із саркастичною усмішкою на неголеному обличчі.

Джуліан склав губи і свиснув. Щось гупнуло на поверсі над головою. Це Тімоті зістрибнув з ліжка Джорджі. Потім почувся тупіт його лап по сходах і по коридору. Тіммі ось-ось мав з’явитися!

Вже на порозі пес унюхав запах пана Стика, шерсть на ньому здибилася, він вищирився й загарчав. Пан Стик квапливо відійшов з порога й захряснув двері перед самим носом Тіммі. А сам осміхнувся до Джуліана:

– Ну, й що далі?

– Хочете почути? – розпалився Джуліан. – Я шпурну цей смачний соковитий пиріг у ваше усміхнене обличчя!

Він уже розмахнувся, аж раптом пан Стик підняв руки:

– Не роби цього. Я ж шуткую. І смачного пирога з м’ясом шкода. Можеш іти собі нагору, якщо так хочеться!

Чоловік відійшов до канапи. Джуліан відчинив двері, й Тімоті вбіг із гарчанням до кухні. Пан Стик відчув небезпеку.

– Забери від мене цього бридкого псяюху! – бовкнув він. – Я не люблю собак.

– Чому ж тоді ви не спекаєтеся Смердюка? – запитав Джуліан. – Ходімо, Тіммі! Дай йому спокій. Він не вартий того, щоб на нього гарчали.

Джуліан піднявся сходами, і Тіммі крокував за ним по п’ятах. Не розуміючи, що сталося, діти оточили їх, бо чули голоси внизу. Вони реготали, коли Джуліан розповів, як він мало не жбурнув пиріг у пана Стика.

– Було б йому по заслузі, – сказала Енн, – хоча й було б шкода, бо нам би тоді пирога не дісталося. Хоч пані Стик і непереносна, але куховарити вона вміє. Пиріг – смакота!

Діти з’їли і пиріг, і тарти. Джуліан розповів їм про пана Стика і про його відпускову з корабля.

– Троє Стиків – це вже забагато, – замислено мовив Дік. – Шкода, що ми не можемо їх спекатися і самим дбати про себе. Джорджо, не могла б ти завтра поговорити з батьком і переконати його позбутися цих Стиків та дозволити нам самим порядкувати?

– Спробую, – сказала Джорджа. – Але ж ти його знаєш – з ним страшенно важко сперечатися. Проте я спробую. Господи, як я хочу спати! Ходімо, Тіммі, час іти у ліжко! Ляжеш у мене в ногах. Я тепер пастиму тебе очима, щоб жахливі Стики тебе не отруїли.

Незабаром четверо дітей, втамувавши голод, мирно спали. Вони не боялися, що хтось зі Стиків зайде до їхніх кімнат, бо знали, що Тіммі їх і розбудить, і попередить. Пес був для них найнадійнішою вартою.

Уранці сніданок, який подала пані Стик, вельми здивував дітей.

– Гадаю, вона знає, що твій батько, Джорджо, дзвонитиме, – зауважив Джуліан, – і хоче, щоб у нас не було нарікань. Коли він казав, що зателефонує? Здається, о дев’ятій? Зараз пів на дев’яту. Ще встигнемо збігати на пляж і повернутися.

Отже, всі п’ятеро вийшли з дому, не звертаючи уваги на Едґара, який уже стояв у садку поза домом, готовий викривлятися. Дивлячись на нього, діти не могли позбутися думки, що він несповна розуму. Та й поводився він зовсім не так, як належить ровесникові Джуліана.

Діти повернулися за десять дев’ята.

– Будемо сидіти у вітальні й чекати на дзвінок, – сказав Джуліан. – Не можна допустити, щоб пані Стик підійшла до телефону першою.

Але, як на те, підходячи до будинку, вони почули, що пані Стик уже розмовляє по телефону в передпокої!

– Авжеж, – почули вони її голос, – усе гаразд. З дітьми я впораюся, хоча іноді вони й комизяться. Атож, звичайно! На щастя, мій чоловік приїхав – він у відпусковій і допомагає мені по господарству. Ні про що не турбуйтеся, залишайтеся там скільки треба. Я тут впораюся.

Джорджа влетіла до передпокою і, шаленіючи, вихопила слухавку з рук пані Стик.

– Татку, це я, Джорджа! Як мама? Кажи швидко!

– Погіршення нема, Джорджо, – відповів той. – Але нічого певного до завтра відомо не буде. Мені було приємно почути від пані Стик, що у вас все гаразд. У мене й так тут багато хвилювань і турбот, і мені приємно буде передати мамі, що у вас усе добре та що в Кирін-котеджі все до пуття.

– Але це не так! – розпалилася Джорджа. – Не так! Усе тут жахливо! Чи не можна прибрати Стиків, аби ми самі поралися?

– Боже милостивий, звісно, ні! – сказав здивований і роздратований батько. – Нічого не вигадуй! Я ж сподівався, Джорджо, що ти будеш розсудливою і люб’язною. Я мушу сказати…

– Поговори з ним ти, Джуліане, – безпорадно мовила Джорджа й передала слухавку Джуліану. Хлопець притулив її до вуха і вимовив своїм чистим голосом:

– Доброго ранку! Це Джуліан. Я радий, що тітці не гірше.

– Але їй погіршає, якщо вона дізнається, що у Кирін-котеджі не все гаразд, – сказав дядько Квентін з відчаєм у голосі. – Чи не можеш ти приборкати Джорджу, щоб вона не робила дурниць? Боже, хіба їй важко тиждень-два пожити спокійно зі Стиками? Скажу тобі відверто, Джуліане, я не звільнятиму їх у свою відсутність – я хочу, щоб у домі був лад, коли я привезу твою тітку назад. Якщо ви не можете з ними порозумітися, то, може, вам слід поговорити зі своїми батьками, аби вони забрали вас додому на решту канікул. Але Джорджа з вами не поїде. Вона залишиться у Кирін-котеджі. Це моє останнє слово.

– Проте… – почав Джуліан, міркуючи, яким чином заспокоїти норовливого дядька. – Я повинен вам сказати, що…

Але на іншому кінці дроту почувся відбій. Дядько Квентін поклав слухавку. Розмова була закінчена. Лиха година! Джуліан зціпив зуби й похмуро подивився на друзів:

– Він не схотів слухати. Відключився саме тоді, коли я хотів щось йому пояснити!

– Так вам і треба! – долинув грубий голос пані Стик з іншого кінця передпокою. – Знайте своє місце. Я залишуся тут за розпорядженням вашого дядька. І поводьтеся, як личить, бо вам буде гірше.