Листи до Феліції (1913)

І не варто, кохана, недооцінювати стійкість тієї китаянки^[29]. До раннього ранку – не пам’ятаю вже точно, чи вказано у вірші час, – вона не спала на своєму ложі, настирливе світло настільної лампи не давало їй спати, але вона була спокійна, може, і намагалася силою погляду відвернути уваги вченого від книги, але цей сумний і такий відданий їй чоловік поглядів її не помічав, і тільки сам Бог знає, з яких таких сумних причин не помічав – з причин, над якими він був невладний, але які всі разом і в цьому сенсі були пов’язані з нею і віддані тільки їй. Зрештою вона не стрималась і відібрала таки у нього лампу, що врешті-решт було абсолютно правильно – і для здоров’я корисно, і для занять, треба сподіватися, не шкідливо, і для любові сприятливо, і хороший вірш за собою потягнуло, але в загалом і в цілому це було всього лише самооблудою тієї жінки.

Кохана, візьми мене до себе, тримай мене, але не обманюй, день на день у мене не припадає, тому усвідом – чистої радості Ти ніколи від мене не отримаєш, зате чистого страждання скільки завгодно, але, попри це, – не жени мене геть. Мене пов’язує з Тобою не тільки любов, любов – це було б занадто мало, любов починається, приходить, проходить і приходить знову, а ось ця необхідність, якою я, немов гаками, вп’явся в усе Твоє єство, вона залишається. Так сиди ж і Ти, кохана, залишся! І листи, такі, як позавчора, більше не пиши.

Цими днями, починаючи з вечора четверга, я так і не дістався до свого роману, і сьогодні вже не доберуся. По обіді я маю зустрітися з Максом і з Верфелем, якому вже завтра знову їхати в Ляйпциґ. Цей юнак з кожною дниною мені дедалі симпатичніший. Вчора я і з Бубером переговорив, в особистому спілкуванні він і свіжий, і простий, і значний, і, здається, не має нічого спільного зі своїми млявими писаннями. Нарешті, росіяни вчора ввечері були просто чудові. Цей Ніжинський і ця Кякшт^[30] – воістину двоє бездоганних людей, бездоганних в серцевині свого мистецтва, від них, як і від усіх подібних людей, виходить неймовірне самовладання.

Але як би там не було, із завтрашнього вечора і вже надовго я з дому ні ногою. Хтозна, може, саме ці мої швендяння збентежили спокій моєї коханої. Якраз в той приблизно час, коли Ти писала свій лист, я був у компанії, що зібралася після доповіді навколо Бубера і Айзольт, і, сп’янілий оманливим задоволенням з перебування поза домом, поводився досить перебільшено і зухвало. Хоч би мені знову засісти за свою історію^[31]! Тільки б кохана знову заспокоїлася і, зібравшись з духом, знову взяла на себе гніт нещасть, які я їй завдаю і який вона на хвилиночку вирішила опустити на підлогу!

Франц

Що сказала мати, передаючи лист? Що пише батько? Коли ви переселяєтеся? Згодом я відповім на Твоє запитання щодо «Споглядання». Я не писав не два дні, а лише один. Один за весь тиждень, та й годі! А Ти досі забороняєш мені сидіти у підвалі!

19.01.1913

Тепер я, моя бідолашна кохана (якщо мені погано, я кажу «бідолашна кохана», я хотів би кинутись у Тебе з усією бідою, Ти справді бідолашна кохана, Ти), повертаюся додому стомлений, як викручена ганчірка, в голові нічого, окрім цього гудіння сонливості, знову в сусідній кімнаті компанія і замість лежати, вставати в тиші опівночі, їсти, а потім написати щось хороше, вибачливе (чи потрібно за щось перепрошувати, кохана? Я ніколи не знаю і майже завжди в це вірю) геть злагідливе слово, я, бо ж іншого варіанту немає, поєднаю шум із вечерею, а потім хутко ляжу спати, по змозі, ще й десятої вечора не буде.

Ну ось, я знову знайшов у Тебе рятівний притулок. За стінкою сестра і кузина розмовляють про дітей, мати і Оттла раз у раз їх перебивають, батько, зять і чоловік кузини тнуться в карти, що супроводжується сміхом, взаємними глузами, криками, смачним ляпанням карт по столу, що його часом перериває сюсюкання батька, який таким чином зображує свого онука; над усім цим тріумфально панує щебетання кенара, він ще майже пташеня, взагалі належить Валлі, але поки живе у нас, день і ніч не розрізняючи.

Неділю я провів кепсько, незадоволений, а шум за стінкою – гідне завершення дня. Ну, а завтра знову контора, де у мене в суботу були, крім звичайних і безперестанних, ще й особливі неприємності, які завтра напевно продовжаться, щойно я туди з’явлюся. А до завтрашнього вечора ще так далеко! Кохана, як би хотів я знати подробиці про Твою роботу. (Чому, до речі, я досі не отримав рекламного проспекту? І який взагалі підсумок їхнього розсилання?) Чого, наприклад, хоче від Тебе майстер, коли тягне Тебе в фабричні цехи? З яких таких справ Тобі телефонує? Про що питають підлеглі? В яких справах і куди Ти ходиш і їздиш? Хто такий пан Гартштайн? Чи відкрився вже ваш салон диктографів на Фрідріхштрассе? Якщо ще ні, то коли Ти збираєшся закінчити його оформлення? У мене, до речі, ще одна виробнича ідея для Тебе. У готелях поряд з телефоном надавати пожильцям ще й диктограф. Не віриш? А спробуй-но! Як би я пишався, коли б моя ідея прислужилася! Я б тоді, напевно, ще 1000 ідей придумав. Та я і повинен, напевно, придумувати, якщо вже мені дозволено сидіти в Твоєму бюро. Або це так вже незвично, якщо я, просидівши цілий день з Тобою поруч, не знімаючи голову з Твого плеча, до вечора винайду яке-небудь дрібне, смішне або давно вже здійснене виробниче нововведення?

Франц

20.01.1913

При світлі дня, кохана, відстань між Прагою і Берліном така, якою вона і є насправді, однак починаючи приблизно з дев’ятої вечора вона знай розтягується і розтягується просто до безкраю. І тим не менше як раз вечорами мені легше уявити, чим Ти займаєшся. Ти вечеряєш, п’єш чай, розмовляєш з матінкою, потім, прийнявши в ліжку позу мучениці, пишеш мені, після чого, сподіваюся, спокійно засинаєш. Чай Тобі не шкідливий? Не збуджує, бува? Щовечора пити цей збудливий напій! Моє ставлення до страв і напоїв, яких сам я або взагалі ніколи, або без крайньої потреби не їм і не п’ю, зовсім не таке, як можна було б очікувати. Ніщо не викликає в мені такого інтересу, як те, коли це їдять і п’ють інші. Коли я сиджу за столом з 10 знайомими і всі навколо сьорбають чорну каву, я відчуваю щось на кшталт щастя. Навколо мене може відбуватися що завгодно: диміти м’ясо, пивні гальби передаються вервечкою, соковиті єврейські сардельки^[32] (принаймні у нас в Празі вони такі на вигляд, пухкенькі такі й гладкі, як водяні щури) крає численна рідня (натягнута шкірка сардельок при надрізі видає звук, який з дитинства стоїть мені в вухах) – усе це, та й багато іншого гірше цього не викликає в мені ні найменшої огиди, навпаки, почуття неабиякої втіхи. І зрозуміло, це вже точно не зловтіха (я, до речі, і не вірю в абсолютну шкідливість шкідливої їжі, кого до цих сардельок тягне, той дурень буде, якщо не йтиме за покликом свого шлунка), швидше за спокій, повний, без найменшої заздрості, спокій при вигляді чужої обжерливості й здивоване захоплення такими фантастичними, як на мене, примхами смаку, посланим моїм близьким знайомим і родичам. Але все це не має безпосереднього стосунку до моїх побоювань, що чай, надто коли Ти, підміняючи хвору операторку фактурної машини, за день так стомлюєшся, може Тобі пошкодити, порушивши Твій сон, якого Ти так потребуєш. А так я і сам дуже люблю чай, і в опис вечірньої трапези Твоєї сестри просто пірнув з головою. Однак як все-таки щодо того, щоб Тобі замість чаю почати пити молоко, як Ти, скільки пригадую, свого часу обіцяла батькам? Від їжі в бюро теж не особливо багато зиску, як Ти сама визнаєш. А вранці і ввечері Ти нічогісінько не їси?

Ось вже дійсно дивно, що Ти купила книгу Бубера^[33]. Ти взагалі регулярно купуєш книги – або як заманеться, та ще й такі дорогі? Я знаю її тільки з докладної рецензії, де було безліч цитат. Насилу уявляю собі, як це може нагадувати Казанову. Ти ще й пишеш про «його» манеру, але це ж найпевніше переклади? Або це теж авторські переробки, через які я всі його добірки легенд^[34] терпіти не можу.

Так, Верфель цілий місяць був тут. Красень і ледар, який він є, він на місяць перевалився з Ляйпциґа до нас в Прагу. Був у нього тут і публічний виступ. Але якраз напередодні весілля, коли я вважав за краще, якби мене поховали живцем, аніж виходити з дому.

Мені приємно, що Тобі сподобалась Оттла. Правда Твоя, вона здоровуля, вона походить із батьківської родини, що народжує сильних велетнів. Інша гола жінка – Валлі, Ти її, мабуть, не впізнала. А тепер на добраніч, кохана. Пізно вже. Кенар за моєю спиною заливається сумно й невпинно.

Франц

[Штамп Товариства страхування від нещасних випадків]

21.01.1913

Кохана, від щирого серця дякую Тобі за Твій лист. Я, хоч і без особливої причини, вже геть засумував. Адже я ж найнерішучіша людина з усіх, кого я знаю, і якщо б вже не покохав Тебе одного разу раз і назавжди, то неодмінно і надто покохав би за те, що Тебе навіть така нерішучість не лякає. Приклад з Твоєї тіткою Кларою сьогодні дуже навіть доречний, авжеж, я такий або десь такий. Ось тільки я таки не тітка, щоб від мене подібне терпіти. Сьогодні з самого ранку, ще перш ніж встати, я по неспокійному сну був у такій печалі, що від туги хотілося не стільки навіть викинутися з вікна (для такої туги навіть це було б занадто життєрадісно), скільки з нього вихлюпнути.

Зате тепер у мене Твій лист, в зв’язку з чим, кохана, похапцем пропоную Тобі: нумо більше з жодного приводу одне на одного не ображатись, адже ми обоє – люди безвідповідальні. Відстань між нами велика, подолання її болісне, інколи й сил бракує і в першу мить не вдається зібратися. Додати сюди мою натуру, якої відомі тільки три стани: підбадьоритися, занепасти духом і тихо хиріти. Чергуванням цих трьох можливостей моє життя і вичерпується. Бідна, гідна захоплення кохана, яка наважується лізти в таке болото. Оглядаючи тридцять років свого життя, можу сказати тільки: я належу Тобі цілком.

Франц

22.01.1913

Моя бідна кохана, якщо вже китайський віршик^[35] набув для нас такої великої ваги, спитаю Тебе ще про одну річ. Чи звернула Ти увагу на те, що йдеться саме про подругу вченого, а не про його дружину, хоча цей вчений – напевно вже літня людина, тим часом як і те й інше, вченість і вік, здається, життю з подругою суперечать. Однак поет, який безоглядно прагнув до ситуації абсолютно завершеної, через цю недостовірність переступив. Може, тому й переступив, що недостовірності давав перевагу над неможливістю? А навіть якщо це не так, то, може, він боявся, що подібне протиставлення вченого і його дружини позбавить вірш будь-якої життєрадісності і нічого, крім співчуття до дружини, у читача не викликатиме? Справи подруги, врешті-решт, не такі вже й погані: цього разу лампа все-таки згасне, не так вже й довго вона мучилася, і веселощів у неї, схоже, наразі подостатком. А що якби це була дружина, і дана ніч була б не однією якоюсь випадковою ніччю, а типовим прикладом усіх ночей і тоді вже не тільки ночей, але усього спільного життя, життя, що все було б одним суцільним боєм за лампу? У якого читача вистачило б духу тут посміхнутися? Подруга у вірші не права, бо ж цього разу бере гору, і нічого іншого, крім як взяти гору цього разу, вона і не прагне; але що вона вродлива і хоче взяти гору лише цього разу, а з одного разу ніякого вченого переконати неможливо, то навіть найсуворіший читач їй це подарує. Натомість дружина мала б рацію завжди, і це було б вже не перемогою, а існуванням, способом життя, якого вона б вимагала і якого вчений над своїми книгами дати їй не в силах, хоча він, можливо, тільки про людське око до своїх книг припадає, а насправді дні і ночі ні про що інше думати не може, крім як про свою дружину, яку кохає понад усе на світі, але любить саме цю свою вроджену неміч. Подруга в цій ситуації погляд має гостріший, аніж дружина, вона не повністю загрузла в подібному способі життя, вона в ньому пливе і голову тримає над водою. Зате дружина, вірніше те бідне, нещасне створіння, на яке вона перетворилася, бореться немов наосліп; того, що у неї перед очима, вона не бачить, там, де перед нею стіна, вона в глибині душі все ще сподівається побачити натягнутий канат, під яким вона коли-небудь спровориться і проповзе. Принаймні, так усе це виглядає в шлюбі моїх батьків, хоча тут діють зовсім інші причини, ніж в китайському вірші.

До речі, аж ніяк не кожен китайський вірш^[36] у моїй колекції такий прихильний до вченого, як цей, і тільки в подібних, швидше у до нього приязних віршах він зветься «вченим», в інших же його називають «домосидою». І тоді йому протиставляється «безстрашний мандрівник», герой воїн, загартований в боях з небезпечними верховинцями. Такого героя чекає вдома дружина, нехай і в тривозі, зате з його появою щаслива, вони дивляться одне одному в очі саме як вірні, яким знову випало щастя любити один одного, тут немає місця косим поглядам, які подруга, невільниця доброти і причепливості свого серця, кидає на вченого, а крім того, героя чекають ще діти, що висипають звідусіль і юрбою оточують батька-поворотця, в той час як житло «домосиди» порожнє, дітей там немає.

Кохана, який жахливий вірш, ніколи б не подумав. Може, з тією ж легкістю, з якою він ось так розкривається, можна через нього і переступити, в житті людському багато рівнів, око бачить тільки одну можливість, а в серці вони зібрані всі. Ти що думаєш, кохана?

Франц

[Штамп Товариства страхування від нещасних випадків]

22.01.1913

Знову два листи, кохана, Тобі не страшно? Або Ти забула, що після періодів по два листи в день ми обоє, їй-бо, мертві від утоми. Якщо, звичайно, не допустити, що ми вже зараз не вмремо, і треба радіти, що ніхто нас не бачить, такі ми хороші! Куди, до речі, подівся Твій вчорашній обід, я марно шукав його між рядків. Якщо Ти його пропустила, це буде просто жахливо! Список ваших нових рекламних пропозицій, звичайно ж, прийшли! Обов’язково! На все, що Ти його особисто скомпонувала, я б із жадібністю накинувся. Невже цей список не подобається? Значить, доведеться нам з Тобою гарненько його відгамселити. Ось постривай, сьогодні ввечері (зараз вже не встигаю) я опишу Тобі чергове нововведення, яке розбуркає^[37] нове життя в Твоєму підприємстві. Прощай, кохана, біжу на обід і вимагаю від Тебе того ж таки.

Франц

23.01.1913

Вже дуже пізно, кохана, і все одно я вирушаю спати, до пуття цього не заслуговуючи. Та й спати я по-справжньому не буду, швидше за все бачитиму сни. Як, наприклад, учора, коли уві сні я біг чи до мосту, чи до парапету набережної, схопив там два телефонних слухових ріжка, які чомусь валялися на перилах, притиснув їх до вух і вимагав ні більше ні менше, як почути новини про «Понтус», а з апарата замість відповіді було чутно лише сумний спів, потужний, але без слів, і гуркіт моря. І я начебто розумію, що людським голосам через цю звукову завісу не пробитися, але знай слухаю і не йду.

Роман уже днів три посувається зовсім мало, і навіть це мале пишеться зі здібностями, які надаються хіба що до коління дров, утім, такої вправності і на кілочка дров не вистачить, щонайбільше на картярство. Що ж, я сам останнім часом (це я не в докір, а на втіху собі) за ноги витягав себе з письменництва, тепер треба знову впинатися в нього головою.

Кохана, Ти плачеш? Знаєш, що це означає? Це означає, що Ти через мене впадаєш у розпач? Це правда? Ні, люба, не треба. Ти вже навчена досвідом і знаєш, що у мене все йде по колу. В одному і тому ж, незмінно повертаному місці я спотикаюся і скрикую. Не підскакуй до мене (Ти взагалі читаєш моє письмо? Хоча це трохи запізніле питання), не лякайся, я вже знову випростуюся – настільки, наскільки це взагалі мені до снаги. Не плач, кохана! Я і так дізнався б, що Ти плакала, навіть якби Ти мені не написала, адже я мордую Тебе, як індіанець свого ворога, може, ще й вчорашнім своїм листом мордував. Зглянься, кохана, зглянься! Може, в глибині душі Ти думаєш, кохана, що я, з однієї тільки любові до Тебе, міг би приборкати свої примхи. Так, але звідки Тобі, кохана, знати, що я цього не намагався, причому з усіх своїх, щоправда, сміховинних сил?

То що ж – йти мені спати або все-таки спершу описати Тобі мої нові винаходи? Ні, все-таки напишу про них, бо з їх запровадженням шкода змарнувати навіть добу. Ти тільки подивись, яких я і тут досяг успіхів. Насамперед я пропонував Тобі відкрити музичний салон, і з’ясовується, що в Берліні вже кілька років таких існує навіть два. (А ось те, що, як Ти пишеш, в кожному більш-менш великому місті такий салон є, це вже й справді нетактовність.) Потім я дав Тобі пораду щодо готелів, яка, як з’ясовується, по-перше, кепська, а по-друге, застаріла. Але спроби її втілити робилися, як-не-як, всього півроку тому; в такому випадку сьогоднішні мої поради, можливо, втілені в життя всього чверть року тому, тож я поступово наближаюся до сучасності.

До речі, з приводу готелів я б не опускав руки, а коли б я був ревним підприємцем, зараз, за півроку, вдався б до нової спроби. Адже окремі готелі таки диктограф придбали? Думаю, не так уже й нерозумно було б надати деяким готелям диктограф даром і тим самим спонукати інших їх купити. З погляду конкуренції готелі-бо взагалі страх які ревниві. Отже, ось мої нові ідеї.

1. Обладнати спеціальне друкарницьке бюро, де все, що ти надиктував на диктограф фірми «Ліндстрем», за собівартість (а спочатку, можливо, навіть і трохи нижче собівартості) передруковується на машинці. Все можна ще більше здешевити за рахунок співпраці з якою-небудь фабрикою друкарських машинок, яка з конкурентних і рекламних цілей поставить обладнання на вигідних умовах.

2. Сконструювати диктограф (постаршинуй, кохана, над майстрами!), який би починав запис тільки після того, як в нього кинуть монетку. Встановити подібні диктографи всюди, де зараз стоять автомати, мутоскопи^[38] тощо. На кожному з таких диктографів, як на поштових скриньках, поміщається повідомлення із зазначенням годин, коли надиктоване, вже в друкованому вигляді, здається на пошту. Я вже прямо бачу маленькі автомобільчики фірми «Lindström A.-G.», які ганяють містом, збираючи списані валики і замінюючи їх на свіжі.

3. За погодженням з Імперською поштою такі ж диктографи встановлюються на всіх великих поштових відділеннях.

4. Крім того, подібні ж апарати встановлюються всюди, де у людей є час і може з’явитися потреба писати, але немає потрібних для цього спокою і комфорту, як-от: у залізничних вагонах, на кораблях, на цепелінах, в трамваях (якщо в них їздиш до професора). У своєму опитуванні готелів чи не забула Ти про готелі в дачних місцях і на курортах, де підприємці, знемагаючи від ділового свербіння, просто братимуть ваші диктографи в облогу?

5. Винаходиться засіб зв’язку між телефоном і диктографом, що само по собі вже звичайно, не повинно бути занадто складно. Упевнений, Ти післязавтра скажеш мені, що це вже зроблено. Ця новинка набула б величезного значення для редакцій, кореспондентських бюро тощо. Складніше, хоча, напевно, теж можливо, з’єднання грамофона і телефону. Складніше тому, що грамофон взагалі зрозуміти неможливо, а диктограф теж не попросиш говорити чіткіше. До того ж зв’язок між грамофоном і телефоном не мав би такого великого і загального значення, і тільки для людей на зразок мене, які телефону бояться, це було б великим полегшенням. Втім, люди на кшталт мене і грамофона теж бояться, отже, їм уже нічим не допоможеш. А взагалі кумедно уявити, як в Берліні до телефону підходить диктограф, у Празі – грамофон, і вони ведуть між собою милу розмову. Але, кохана, винайти засіб зв’язку між диктографом і телефоном треба кров з носа.

Слухай, вже знову так пізно! Я заради Твого підприємства ночами не сплю. Відповідай детально, не треба відразу, інакше ідеї мене переповнюватимуть. І не два листи на день, кохана! І як слід обідай! І не хвилюйся! Не плач! Не впадай у розпач! Подумай про мене: от же дурень, але дурість його в кожнім разі висить у повітрі! А тепер і справді «на добраніч» – і поцілунок, знемагає і безпорадний від любові

Франц

24.01.1913

Нічого, нічого, цілий нескінченний день нічого. До 11-ї я раз на чверть години мчу коридором, зазираю всім в руки, нічого. Тоді, думаю, напевно, вдома, прибігаю додому – і там теж нічого. І це саме в той час, коли наш човен злегка похитнувся, з моєї вини, зрозуміло, Ти, моя до смерті замучена, кохана дівчинко.

Що означає Твоє мовчання? Що щось недобре? Ти, яка, як мені здавалося, така близька мені, цілу добу самохіть живеш там у Берліні, а я нічого про Тебе не знаю. Який хоч це був день? Востаннє Ти мені писала у вівторок опівдні. Увечері Ти не могла, дарма, в середу вдень Ти не могла, пусте, але вже потім Ти напишеш, будь ласка, прошу Тебе, Ти напишеш (я шлю благання в минуле), в середу ввечері Ти обов’язково напишеш, і завтра вранці з першою ж поштою я отримаю Твій лист і прочитаю, що Ти не надумала мене кинути, навіть якщо Ти не людину в мені виявила, а, як можна зробити висновок з деяких моїх листів, хворого, геть озвірілого бовдура.

Іноді я думаю, яке, мабуть, хибне уявлення у Твоїх прибічних, у малих, у панянки Лінднер, у матінки Твоєї, про наше листування. Вони-то, напевно, вважають, що в Празі у Феліції який-небудь славний вірний хлопець, який пише їй тільки хороші й ласкаві листи, день у день, як Феліція на те і заслуговує і як воно, по суті, нікого б і не здивувало. І жоден із них не знає, що зробив би Феліції велику послугу, якби незадовго до її приходу він здогадався трохи прохилити вікно і легким порухом руки відправити лист на вулицю.

В тому і відмінність між нами, Феліціє. Якщо мені погано (а я майже радий, що останнім часом мені весь час погано, так мені й треба), то це тільки моя вина; б’ють мене – винен, б’ю я – теж винен, але у Тебе, Феліціє, у Тебе де знайти бодай тінь провини?

Сьогодні нічого не написав, був у Макса, він мене листовно просив прийти, а потім усно корив мене за те, що ми стаємо чужими, з моєї вини, зрозуміло, через мій спосіб життя, я, мовляв, тільки раз на тиждень до нього приходжу, а коли приходжу, вигляд у мене такий, ніби мене щойно дрібушками вирвали з найглибшого сну. Що мені робити? Я намагаюсь утримати час зубами, а у мене його все одно виривають. В суботу мені знову йти до Макса. У ньому з’явилося щось подружнє, непідвладне примхам настроїв, щось, попри всі страждання і занепокоєння, поверхнево радісне. – Кохана, аби Ти завтра з’явилася мені в цій страшній конторі!

Франц

Ніч з 24-го на 25 січня 1913 р.

Такою розлюченою я Тебе не бачив, як через цю тітку Клару. Яка Ти гарна! Як я Тебе люблю! Тітка Клара, звичайно, баба дивна, і що вона навчена таких думок, їй, мабуть, важко залишити дочку в провінційному театрі. Я не знайомий з Твоїм братом, бо не був на весіллі Софі, можливо, не тому, що я не встиг (часу я не мав тільки, коли мене просили зробити щось інше, але в іншому випадку я знав, що не дам собі ради з невдачею і надлишком часу), але лише з тієї простої причини, що я боявся незнайомих людей. Утім, я стояв біля входу в храм і згодом дізнався, що дівчина, з якою ходив Отто Брод і про яку нічого не пригадую, окрім того, що у неї була незвичайна неоковирна шапка, напхом напхана білими квітами, і вона величалася, наче якась актриса. Шкода, що я не був на тому весіллі! Я, можливо, розмовляв з вашим братом, і, звичайно, навіть під час найнезначнішої розмови сталося б щось, про що я пам’ятаю сьогодні, і це можна було б сприймати як передбачення того значення, яке Ти, невідома сестра, отримала за мене. Знаки знай з’являються, все наповнене знаками, але ми їх помічаємо лише тоді, коли на них натрапляємо.

Ви добре захищаєте свою їжу (коли я вранці вперше прочитав лист, мені здалося, що я усмак кусаю Твої так гарно намащені скибочки і з’їдаю їх, і, можливо, сьорбаю легкий чай з лимоном, яким я колись наквашувався), але Ти не уласкавлюєш мене, кохана. Якщо я дозволяю вам ковбаски, холодні закуски тощо, через мою велику любов до вас і через те, що така переміна не здається мені гарною, доброю чи корисною, то чаю я люблю пити багато, надто ж регулярно. І Ти теж захищаєш його, як усі люди захищають отруту, до якої звикли: Ти кажеш, що чай не такий уже міцний, як Ти відповіла б своїй мамі, – коли, передаючи цього листа, вона називає наше листування Твоїм крахом, – що Ти легко його переносиш. Але чи не помиляєшся Ти на чаї? (Про листування я не кажу, бо цю отруту, якщо вона має бути такою, я маю влити в Тебе, тут я собі з цим не годен дати раду.) Пий його, можливо, трохи рідше. Але, щоправда, потім я чую, як Твоя мама запитує: «Що це знов за новина?» – і більше не наважується радити. Гарної неділі! І трохи відпочинку!

Франц

Зараз я закінчив листа, це вже досить пізно, але я повинен іще дещо сказати. Перш за все звинувачення в тому, що Ти не довірила мені покликати Твою сестру. Я з гордістю почав читати згаданий фрагмент листа, і робився чимраз менше і менше, що далі я читав. У наступному листі я дізнався, що надії у мене немає і що замовлення вже виконано. Як же Ти можеш мене стидати? Хіба Ти не знаєш, що думка про те, що Ти можеш щось зробити для себе, може наділити мене дотепністю і що я забезпечив би відправлення швидко та ідеально? Втіха від того, що можна зробити Тобі послугу, вдесятеро перевищила б усі зусилля.

Звичайно, я дуже хотів би побачити світлину маленької, але я також повинен знати, з ким я живу в медальйоні і що це за людинка, яка має таке право на Твої цілунки.

Пошта знову пожартувала зі мною. Твій лист у середу, який Ти писала в стоматолога, прийшов у контору лише у четвер в другій половині дня, а отримав я його, проклинаючи і щасливий, лише в п’ятницю вранці.

Ще одне, перш ніж попрощатися: ти насправді ведеш щоденник? Марне питання, у Тебе ж зараз нема часу. А вела Ти такий? Як довго? Колись Ти згадувала запис, де Ти розказувала, як закохалася до нестями у 15 років. Однак згодом мови про це не було.

Але справді на добраніч. Листуватися було б дуже приємно, якби не природна потреба в кінці листа, як і наприкінці розмови, – глянути як слід іншому в очі.

Тільки уяви, тепер я мушу написати ще листа другові. Але я хочу нашкрябати його так, щоб ніхто не вчитав.

Останнє рішення: я взагалі не пишу листа та йду спати.

Франц

Ти надсилаєш мені так мало газетних вирізок, отож я знову надішлю Тобі таку гарну. Чи не загубила Ти, бува, газетну вирізку про беатифікацію 22 негритянських юнаків з Уґанди^[39]?

26.01.1913

Що з Тобою, кохана? Що тягне вештатися вуличками? Чи справді Ти та дівчинка з сьогоднішньої фотографії, що посміхається не вельми скупо і не надто щедро, а точно так, щоб у будь-якій біді на неї можна було поглянути і заспокоїтись. І Ти плачеш? Облиш! Ти стверджуєш, що завадила мені, а це всього лише не що інше, як моя неміч знову прорвалася, все та ж, яку ти, бідолаха, не раз уже на собі зазнала і, боюся, ще не раз звідаєш. Але скажи мені абсолютно відверто, як змінилося Твоє життя, відколи Ти мене знаєш, а ще скажи точно і вже в наступному ж листі, коли Ти, перш ніж я своїми листами став доводити Тебе до сліз, востаннє плакала, – окремі випадки на кшталт досади на дурнуватих тітоньок або подорожників, яких варто відлупцювати, і т. п., зрозуміло, не беруться до уваги. Але що таке було в п’ятницю? Що таке там було? Невже в листі моєму знайшлися якісь приховані тортури, про які я сам відати не відаю? Або це якийсь з колишніх листів тільки зараз, заднім числом і в поганому сенсі, так подіяв? Або, може, зовсім не в мені причина? Тоді в кому або чому? Перевтома? Чи не така Ти дівчинка, щоб без абсолютно визначеної, наразі актуальної причини так замішатися. Кохана, так скажи ж! Уяви, що Ти говориш з собою!

Мій роман! Учора ввечері я оголосив свою повну перед ним капітуляцію. Він розповзається в мене під руками, я більше його не утримую, сподіваюся, хоч не пишу нічого такого, що було б вже зовсім поза зв’язком зі мною, проте останнім часом він дуже розпустився, фальш полізла і аж ніяк не відходить, якщо і далі так працюватиму, ризикую занапастити всю справу, а тому краще поки що його залишити. Крім того, ось уже тиждень я сплю, як вартовий на посту, раз у раз здригаючись і прокидаючись. Головні болі стали регулярною і звичною оказією, а дрібні, з різних приводів, напади нервозності дошкуляють безперестанку. Словом, я абсолютно кидаю писати і маю намір для початку тільки тиждень, насправді ж, можливо, набагато довше відпочивати, і більше нічого. Вчора ввечері нічого не писав і спав вже незрівнянно краще. Знати б, що і Ти теж відпочиваєш, і мій спокій був би мені ще миліший.

Що це за гарне, так легко пошите плаття, в якому Ти на знімку, і чим воно закінчується? Як Ти стоїш на цьому фото – або Ти сидиш? Правої руки взагалі немає. А блискуча дрібничка – чи це, бува, не медальйон? – але який сенс від фотографії, на ній Ти он свіженька, щічки круглі, очі ясні, тобто така, якою Твоя мати І я разом з нею хочемо Тебе бачити, а насправді Ти допізна не можеш заснути в своєму ліжку і хлипаєш.

Про книгу «Жінки в житті Наполеона»^[40] я вже чув. Подібного складу творам я ніколи не вельми довіряю, навіть якщо у мене поряд з настирливим бажанням їх прочитати знаходиться ще і час на це. Всі такі дослідження неминуче живуть перебільшеннями. Зрозуміло, Наполеону до жінок було куди менше діла, ніж це думається спостерігачеві, якого виключне й тривале вивчення фігури Наполеона повільно, але вірно підносило над усіма звичайними знаннями людської натури і взагалі життєвим досвідом. Колись мені довелося читати протокол медичного розтину тіла Наполеона, в якому його стриманість щодо жінок згадується побіжно, але в доброму зв’язку, як факт загальновідомий. Про те ж – за всієї начебто суперечності – кажуть як жалобна палкість його любовних листів до Жозефіни, так і грубість його висловлювань на сексуальні теми.

Чому Ти вважаєш, що у нас з Максом негаразди? Ми з ним, скільки один одного знаємо – по-моєму, вже років із десять, – ніколи не сварилися. Зрозуміло, гойданню улягають і такі відносини, як і все людське, особливо якщо до цього якимось боком причетний я. Тим-то по відношенню до себе мені за ці роки багато в чому є собі дорікнути, на ньому ж, натомість, мабуть, жодної провини немає. Але про це мені треба буде детально написати Тобі іншим разом. Не сьогодні, сьогодні я не зможу зобразити це як слід.

Франц

Тільки що, о четвертій пополудні, принесли від Тебе листа експресом. Кохана, люба, не переймайся даремно! Я завжди відчуваю себе в десять разів краще, ніж пишу про себе, так уже у мене перо повзе, та й годі! Які такі жахи я там знову про себе склав; сама бачиш, який я прегарний письменник, хотів свою дівчинку заспокоїти, а сам тільки більше її розхвилював. Біда зі мною, навіть на поцілунок я не заслуговую.