Замогильні записки

3
Життя в Комбурзі. – Дні й вечори

Монбуассьє, липень 1817 року

Після повернення з Бреста я оселився у Комбурзі разом з батьком, матір’ю і сестрою. Окрім нас, чотирьох господарів, у замку жила нечисленна прислуга: куховарка, покоївка, два лакеї та кучер; мисливський собака і дві старі кобили займали куток стайні. Ця дюжина живих істот губилася в садибі, де легко розмістилася б сотня лицарів зі своїми дамами, конюхами, челядинцями, бойовими кіньми і зграєю гончих псів не гірше, ніж у короля Дагобера.

Цілий рік поріг замку не переступала чужа нога – тільки зрідка маркіз де Монлуе або граф де Гуайон-Бофор, прямуючи на засідання Бретонського парламенту, просили у нас притулку. Вони приїжджали взимку, верхи, з притороченими до сідла пістолями, з мисливським ножем при боці, у супроводі верхового слуги, що віз у величезному мішку суддівську мантію.

Батько мій, який неухильно дотримував пристойності, навіть у дощ і вітер виходив на ґанок з непокритою головою зустрічати гостей. Поміщики розповідали нам про свої усобиці, сімейні справи і судові тяжби. Увечері їх проводжали до Північної вежі, в покої королеви Кристини, – парадну спальню, зайняту ліжком, що мало сім футів завдовжки і стільки ж завширшки, з подвійною запоною із зеленого газу і малинового шовку, з чотирма позолоченими амурами по кутках. Другого дня вранці, коли я спускався у велику залу й дивився у вікно на затоплені або затягнені льодком рівнини, я бачив тільки дві або три самотні постаті на дорозі, що вела до ставка: то були наші гості, що скакали у бік Ренна.

Наші гості не хизувались особливими знаннями, але завдяки їм наш кругозір розширювався на кілька льє. Коли вони від’їжджали, ми залишались у вузькому сімейному колі; у будні ми бачилися тільки одне з одним, а в неділю – з сільськими буржуа та сусідніми поміщиками.

Погожої недільної днини матуся, Люсіль і я прямували Малою алеєю уздовж поля до парафіяльної церкви; коли ж періщив дощ, ми йшли огидною комбурзькою вулицею. Нам було далеко до абата де Мароля, власника легкого візка, запряженого четвериком білих коней, захопленим у турків в Угорщині. Батько відвідував парафіяльну церкву тільки раз на рік – на Великдень; решту часу він слухав месу в каплиці замку. Сидячи на головній лаві, ми вдихали ладан і молилися перед чорною мармуровою гробницею Рене де Роґан, що прилягала до вівтаря; ось що таке людська вдячність: дещиця ладану перед домовиною!

Недільні розваги припинялися із заходом сонця, та й вони випадали на нашу долю лише час від часу. У негоду ворота нашої фортеці місяцями не впускали жодного приходька. Хоч які сумні були вересові пустища навколо Комбурґа, сам замок завдавав ще більшого смутку: вступаючи під його склепіння, людина переживала те саме почуття, що й коли заходила до картезіанського монастиря Гренобля. Я відвідав його в 1805 році; він розташований у пустельній місцевості, яка в міру наближення до нього стає ще пустельнішою; я думав, що в монастирі все буде інакше, але в стінах обителі мене зустріли сади ще безлюдніші, ніж ліси. Нарешті посеред монастиря я побачив відлюдне старе кладовище, де поховані ченці, – святилище, звідки вічна безмовність, божество цих місць, правила навколишніми горами та лісами.

Похмурий спокій Комбурзького замку посилював небалакучий і непривітний характер мого батька. Замість того щоб наблизити до себе родину і челядь, він розселив усіх по різних кутках будинку. Його власна спальня містилася в маленькій східній вежці, а робочий кабінет – у західній. Обладнання цього кабінету становили три чорні шкіряні стільці і захаращений паперами й дворянськими грамотами стіл. Над каміном висіло генеалогічне дерево роду Шатобріанів, а над вікном – усіляка зброя від пістоля до мушкетона. Матусині покої розташовувалися над великою залою між двох вежок; підлогу в них було викладено паркетом, стіни прикрашені венеціанськими дзеркалами. До покоїв матері примежовує спальня сестри. Комірка покоївки була далеко, у великій вежі. Щодо мене, то я тулився у свого роду самітній келії, аж нагорі сходової вежки, що вела з внутрішнього двору в різні крила замку. Біля входу до вежки в склепінчастому підвалі мешкав батьків слуга разом з іншим слугою, а куховарка – у високій західній вежі.

Батько взимку і влітку вставав о четвертій ранку: спустившись у внутрішній двір, він підходив до дверей сходової вежки й будив свого слугу. О п’ятій йому подавали маленьку чашку кави; потім він до полудня працював у себе в кабінеті. Мати і сестра снідали кожна у себе в спальні о восьмій ранку. У мене не було певного розпорядку дня – я вставав і снідав, коли хотів; вважалося, що до полудня я навчаюся; більшу частину часу я тинявся без діла.

О пів на дванадцяту дзвінок скликав усіх до обіду, який подавали опівдні. Велика зала правила і за їдальню, і за вітальню: ми обідали й вечеряли в східному її кінці, а потім переходили до іншого, західного кінця, і влаштовувалися перед величезним каміном. Велика зала була обшита деревом, на світло-сірих стінах висіли старовинні портрети – історія Франції в особах від Франциска I до Людовіка XIV; серед них виділялися зображення Конде і Тюренна; над каміном красувалась картина, що зображала смерть Гектора від руки Ахілла під стінами Трої.

По обіді ми не розходилися до другої години. Потім, якщо стояло літо, батько йшов ловити рибу, обходив городи, прогулювався, намагаючись, проте, не переступати меж своєї вотчини; якщо ж дія відбувалася восени або взимку, він вирушав на полювання, а мати, зачинившись у каплиці, присвячувала пополудні години молитвам. Каплиця ця була похмурою молільнею, яку прикрашали чудові картини великих майстрів, що невідь-як потрапили до феодального замку, загубленого в бретонській глушині. Я дотепер зберігаю гравюру на міді «Свята родина» Альбані – це все, що залишилось у мене від Комбурґа.

Поки батька не було вдома, а мати молилася, Люсіль зачинялась у себе, а я йшов до своєї келії або ж вештався околицями.

О восьмій вечора дзвін скликав усіх на вечерю. По вечері погожої днини всі виходили на ґанок. Батько, взявши рушницю, стріляв по совах, що вилітали з бійниць з настанням ночі. Мати, Люсіль і я дивилися на небо, на ліси, на призахідне сонце і перші зірочки. О десятій годині всі поверталися в дім і лягали спати.

Осінніми і зимовими вечорами все було інакше. Коли вечеря закінчувалася й четверо співтрапезників переходили від столу до каміна, матуся крекчучи влаштовувалася на оббитому мінливим сіамським шовком дивані; перед нею ставили круглий столик зі свічкою. Ми з Люсіль сідали біля коминка: слуги прибирали зі столу і зникали. Тоді батько починав снувати вперед і назад по залі й ходив так аж до ночі. Він носив халат з білого ратину, точніше, свого роду пальто, якого я ні в кого ніколи не бачив. Лисувату голову його вінчав великий білий ковпак, що стояв сторчма. Зала була простора, і, коли він одходив од вогнища, у тьмяному світлі єдиної свічки його зовсім не було видно; ми чули тільки його кроки в мороці; потім він повільно повертався до світла і поступово виступав з пітьми, як привид, у білому одіянні, білому ковпаку, з довгим блідим обличчям. Поки він був в іншому кінці зали, ми з Люсіль устигали тихо перекинутися кількома словами; коли він наближався, ми замовкали. Не зупиняючись, він питав: «Про що це ви говорили?» – і йшов далі. Охоплені жахом, ми нічого не відповідали; і весь вечір тишу порушував лише розмірений шум батькових кроків, зітхання матері та завивання вітру.

Нарешті годинник на вежі бив десяту: батько завмирав на місці, немов та сама пружина, що пускала в хід молоточок годинника, зупинила його кроки. Він виймав свій кишеньковий годинник, заводив його, брав масивний срібний канделябр з великою свічкою, на хвильку заглядав до західної вежки, потім повертався і, як і раніше, з канделябром у руці, йшов у свою спальню, що притикала до східної вежки. Він проходив повз мене й Люсіль: ми цілували його і бажали йому доброї ночі. Він мовчки підставляв свою суху запалу щоку і зникав у вежі, двері якої з шумом зачинялися.

Струсивши чаклунські чари, мати і ми з сестрою, що німіли у присутності батька, поверталися до звичайного життя. Першим наслідком руйнування чарів ставала наша балакучість. Що гнітючішим було мовчання, то охочіше поспішали ми надолужити згаяне.

Коли потік слів вичерпувався, я кликав покоївку і проводжав матір і сестру до їхніх покоїв. Вони просили мене заглянути під ліжка, в камін, за двері, обійти сусідні сходи, проходи і коридори й лише після цього відпускали спати. Вони пам’ятали всіх злодіїв і привидів, які, як переказують, водилися в Комбурзі. Слуги розповідали, що якийсь граф де Комбурґ з дерев’яною ногою, який помер триста років тому, іноді ходить по замку, і вони зустрічали його в сходовій вежці; часом, говорили вони, його дерев’яна нога розгулює сама у супроводі чорного кота.

4
Моя вежа

Монбуассьє, серпень 1817 року

Розмови про привидів притягали увагу моєї матусі і сестри весь час, поки вони готувалися до сну: обидві лягали в ліжко, вмираючи від страху; я підіймався на свою вежу; куховарка йшла до високої вежі, а слуги спускалися в підземелля.

Вікно моєї вежки виходило у внутрішній двір; удень мені відкривався вид на протилежну куртину, де крізь каміння пробивався листовик, а в одному місці росла дика слива. Кілька стрижів, які влітку з криками влітали в щілини між каменями, були єдиними моїми товаришами. У безмісячні ночі я бачив у вікні тільки маленький клаптик неба, на якому світилися декілька зірок. Якщо ж на небосхилі з’являвся місяць, промені його перед заходом дотягувалися крізь ромбоподібні вікна до мого ліжка. Сови, перелітаючи з вежі на вежу, раз у раз затуляли від мене місяць, і тіні їхніх крил малювали на моїх завісках рухливі узори. Живучи на відшибі, біля входу на галереї, я жадібно ловив усі нічні шерехи. Іноді вітер немов біг легкими кроками; деколи в нього виривалися стогони; несподівано двері мої дуже стрясалися, з підземелля долинало завивання, трохи згодом шум затихав, але незабаром повторювався знову. О четвертій годині ранку голос господаря замку, що з-під вікових склепінь кликав слугу до себе, здавався голосом останнього нічного привида. Цей голос замінював мені ніжні звуки музики, якими батько Монтеня будив свого сина.

Затятість, з якою граф де Шатобріан змушував дитину спати саму у високій вежі, могла мати сумні наслідки, але мені вона дала користь. Суворе поводження виховало в мені хоробрість дорослого чоловіка, не позбавивши мене жвавої уяви, яку хочуть відібрати у нинішньої молоді. Мене не переконували, що привидів не існує, – мене змусили їх не боятися. Коли батько з іронічною посмішкою запитував: «Невже панові шевальє страшно?» – я готовий був лягти спати поряд з небіжчиками. Коли добра матуся говорила мені: «Дитино моя, на все воля Божа: вам нічого боятися злих духів, доки ви шануєте Господа», – це заспокоювало мене більше, ніж усі філософські доводи. Я здобув над своїми страхами перемогу таку рішучу, що нічні вітри, домуючи в моїй безлюдній вежі, зробилися всього лише іграшкою моєї фантазії і крилами моїх мрій. Моя розбурхана уява, що всюди шукала поживу й ніде не знаходила її вдосталь, ладна була поглинути небо і землю. Настала черга описати цей стан духу. Повернувшись до своєї молодості, я намагаюся змалювати себе таким, яким був тоді і яким, незважаючи на пережиті муки, вже не є, про що, можливо, і шкодую.

5
Перехід від дитинства до зрілості

Не встиг я повернутися з Бреста до Комбурґа, як в існуванні моєму відбувся переворот: дитина зникла, і місце її зайняв чоловік зі своїми короткими радощами і довгими прикрощами.

Спочатку, чекаючи на справжні пристрасті, все в мені оберталося в пристрасті. Коли після безмовного обіду, де я не смів розкрити рота ні для того, щоб сказати слово, ні для того, щоб проковтнути шматок, мені вдавалося вислизнути, захопленню моєму не було меж: якби я одразу кинувся вниз по сходах, то неодмінно скрутив би в’язи. Досить було мені дістатися до Зеленого двору або до лісу, як я починав бігати, стрибати, скакати, дуріти, тішитися, і це тривало доти, аж поки я падав без сил, з калатанням серця у грудях, сп’янілий від забав і свободи.

Батько брав мене з собою на полювання. Любов до полювання, що оволоділа всім моїм єством, доходила до нестями; перед очима у мене до цього дня стоїть поле, де я вбив мого першого зайця. Восени мені часто доводилося по чотири-п’ять годин простоювати до пояса у воді, підстерігаючи на березі ставка диких качок; я й досі не можу байдуже дивитися, як собака робить стійку. Втім, до мого першого палкого захоплення полюванням домішувалася любов до незалежності: стрибати через рови, уздовж і впоперек виходжувати поля, болота, вересові зарості, блукати з рушницею далеко від людей, відчуваючи себе сильним і самотнім, – тут я був у своїй стихії. Іноді я забивався так далеко, що вже не тримався на ногах і лісникам доводилося нести мене додому на ношах з гілок.

Але скоро радощі від полювання набридли мені; мене мучило жадання щастя, яке я не міг ані стримати, ані зрозуміти; у розумі моєму і в моїй душі постали два порожні храми; ніхто ще не знав, на який вівтар тут приноситимуть жертви, якому богові поклонятимуться. Я ріс пліч-о-пліч зі своєю сестрою Люсіль; наше життя і наша дружба були нероздільні.

6
Люсіль

Люсіль була дівчина ставна, виняткової краси, але страх яка серйозна. Бліде обличчя її облямовувало довге чорне волосся; вона часто дивилася на небо або озирала все навколо очима, повними то засмути, то вогняного блиску. Все в ній – хода, голос, усмішка, зовнішність – було сповнене мрійливості і страждання.

Ми з Люсіль нічим не могли допомогти одне одному. Коли ми говорили про світ, то тільки про той, який носили в собі і який не надто був схожий на світ, що нас оточував. Вона бачила в мені свого захисника, я бачив у ній свою подругу. Її мучили напади похмурих думок, які мені нелегко було розвіяти: у сімнадцять років вона оплакувала минущу молодість; вона хотіла живцем поховати себе в монастирі. Все хвилювало, засмучувало, ранило її: вона місяцями мучилася невисловленою думкою, нездійсненною мрією. Я часто заставав її у мріях наяву – вона сиділа, звісивши голову на руки, нерухома, окам’яніла; здавалося, не всипало в ній саме лише серце; життя її не виявлялося зовні; навіть груди не здіймалися. Позою своєю і сумною красою вона була схожа на Ангела смерті. Я намагався її розрадити, але за мить невимовний відчай охоплював мене.

Люсіль любила в годину надвечір’я читати наодинці яку-небудь благочестиву книжку: їй припало до душі перехрестя двох путівців, де стояв кам’яний хрест, а поряд гостроверхий шпиль тополі тягнувся в небо, немов пензель художника. Моя святоблива матуся, повна захоплення, говорила, що дочка нагадує їй одну з перших християнок, яка молиться у стародавній лаврі.

Завдяки цьому зосередженню душевних сил сестра моя впадала в незвичайний стан: уночі вона бачила пророчі сни, вдень, здавалося, читала в книзі майбутнього. На сходовому майданчику в головній вежі висів настінний годинник, що боєм своїм порушував нічну тишу; якщо Люсіль не спалося, вона приходила й сідала на сходинку перед цим годинником; вона ставила лампу на підлогу і не зводила очей з циферблата. Коли опівночі грізне злиття стрілок сповіщало годину смути і злочинів, Люсіль чула звуки, що відкривали їй чиюсь далеку кончину. За кілька днів до 10 серпня вона, разом з іншими моїми сестрами живучи в Парижі неподалік Кармелітського монастиря, кинула погляд у дзеркало і скрикнула. «Я бачила, як входить смерть», – пояснила вона. Серед вересових заростей Каледонії Люсіль стала б небесним створінням Вальтера Скотта, наділеним подвійним зором; серед армориканських вересових пустищ вона була всього лише відлюдницею, чия доля – краса, геній і нещастя.

‹За порадою Люсіль Шатобріан починає писати вірші про природу; вірші у прозі самої Люсіль›

9
Останні рядки, написані у Вовчій долині. – Таємниця мого життя

Вовча долина, листопад 1817 року

Повернувшись із Монбуассьє, я пишу ці рядки – останні в цьому відлюдному куточку; я змушений покинути його, хоча вихованці мої перетворилися на прекрасних юнаків, чиї стрункі лави правлять своєму батькові за прихисток і нагороду. Я більше не побачу магнолію, чиї квіти нагадали б мені про флоридську красуню, не побачу єрусалимську сосну і ліванський кедр, посаджені в пам’ять Ієроніма, не побачу ґренадський лавр, грецький платан, армориканський дуб, біля підніжжя яких я малював Бланку, оспівував Цимодоцею, творив Велледу. Ці дерева, гамадріади мого саду, народжувалися й росли разом з моїми мріями. Вони перейдуть до інших рук; чи любитиме новий господар їх так само палко? Можливо, вони зачахнуть, можливо, він зрубає їх: я приречений позбутися всіх земних скарбів. Прощаючись з лісами Ольне, я описуватиму, як прощався колись з лісами Комбурґа; все моє життя – суцільні прощання.

Розбудивши в мені любов до поезії, Люсіль долила оливи до вогню. Почуття мої спалахнули з новою силою; розум мій почало відвідувати суєтне бажання слави; на мить я повірив у те, що наділений талантом, але незабаром, повернувшись до справедливої невіри в себе, став сумніватися в цьому таланті, як сумніваюся й до сього часу. Я почав дивитися на письменництво як на диявольську спокусу; я розсердився на Люсіль за те, що вона викликала в мені згубну схильність: я кинув писати і став оплакувати свою прийдешню славу, як оплакують славу минулу.

Повернувшись до минулого безділля, я гостріше відчув, що бракує моїй весні: я сам був для себе загадкою. Я не міг без збентеження підвести очі на жінку; я червонів, коли вона до мене зверталася. Ніяковість моя, і без того надмірна, в жіночому товаристві ставала такою нездоланною, що я пішов би на будь-які тортури, тільки б не залишатися з жінкою наодинці; але досить було їй піти, як я починав кликати її всіма силами душі. У пам’яті моїй поставали картини з Верґілія, Тібулла і Массійона; але образи матері і сестри, передаючи іншим жінкам свою чистоту, згущували покрови, які природа намагалася трохи підняти; синівська і братська любов заступали любов менш безкорисливу. Якби в моєму розпорядженні були найвродливіші рабині сералю, я не знав би, чого від них вимагати: випадок просвітив мене.

Один із сусідів приїхав погостювати до нас у Комбурґ із красунею дружиною. Щось скоїлося в селі; всі кинулися до вікна великої зали, щоб подивитися. Я підбіг першим, гостя приспіла слідом за мною, я хотів поступитися їй місцем і зробив крок назад, але ненароком зіштовхнувся з нею і виявився затиснутий між нею та вікном. Я мало не зомлів.

З цієї миті я став неясно відчувати, що кохати і бути коханим невідомим мені чином – найвище блаженство. Якби я вчинив, як учиняють інші чоловіки, я незабаром пізнав би радощі і прикрощі пристрасті, сÍм’я якої носив у собі, але в моїй душі будь-яке почуття набувало характеру незвичайного. Палка уява, нерішучість, самотність спричинились до того, що я не став шукати жіночого товариства, але, навпаки, замкнувся в собі; не маючи реального предмета пристрасті, я силою своїх неясних бажань викликав привида, з яким відтоді ніколи не розлучався. Не знаю, чи знайдеться в людській історії інший подібний приклад.

10
Привид кохання

Отже, я вигадав собі жінку – в ній було потроху від усіх жінок, яких мені траплялося бачити: стан, волосся та усмішку я взяв у заїжджої гості, яка притисла мене до грудей; очі – у однієї сільської дівчини, свіжість – у іншої. Портрети вельможних дам часів Франциска I, Генріха IV і Людовіка XIV, що прикрашали вітальню, подарували мені решту рис; я викрав красу навіть у мадонн, бачених у церкві.

Моя чарівниця незримо супроводжувала мене всюди; я розмовляв з нею, немов із живою істотою; вона змінювалась у згоді з моєю примхою: Афродіта без покрову, Діана у вбранні з блакиті й роси, Талія в усміхненій масці, Геба з чашею юності, часто вона оберталась на фею, що підкоряла моїй владі всю природу. Я невтомно працював над своїм творінням; я відбирав у моєї красуні одну привабливість і замінював її іншою. Так само часто міняв я її убрання; я черпав з усіх країн, з усіх віків, з усіх мистецтв, з усіх релігій. Потім, завершивши свій шедевр, я знову розбирав його на складові частини; моя єдина жінка перетворювалася на натовп жінок, і я обожнював окремо ті привабливості, яким раніше поклонявся усім разом.

Я любив своє творіння більше, ніж Пігмаліон свою статую, але чим я міг зачарувати свою Галатею? Не знаходячи в собі необхідних достоїнств, я щедро вигадував їх. Я скакав верхи, як Кастор і Поллукс, грав на лірі, як Аполлон, володів зброєю краще за Марса: уявляючи себе героєм роману чи великим мужем старовини, я громадив вигадку на вигадку! Тіні дівчат Морвена, султанші Багдада і Ґренади, власниці старих замків; купальні, пахощі, танці, розкошування Азії – мов од помаху чарівної палички, все підкорялось мені.

Ось іде юна королева, убрана в діаманти і квіти (це теж моя сильфіда); вона чекає мене опівночі, під покровом апельсинових дерев, у галереях палацу, омиваного морськими хвилями, на запашному березі Неаполя або Мессіни, під небом кохання, пронизаним світлом Ендіміонового світила; вона йде до мене, статуя Праксителя, серед непорушних скульптур, блідих картин і фресок, що безмовно біліють у місячнім сяйві: тихий шурхіт її поквапливих кроків по мармуровій мозаїці зливається з рокотанням хвиль. Ревнивий король чатує на нас. Я падаю до ніг володарки Еннських рівнин; волосся її розвівається за вітром і шовковими хвилями спадає по моєму чолу, коли вона схиляє до мене свою шістнадцятилітню голівку і торкається рукою моїх грудей, що тремтять від поваги і сластолюбства.

Коли, повертаючись від мрії до дійсності, я знову відчував себе бідним маленьким бретонцем, непомітним, безславним, непоказним, безталанним, непривабливим, змушеним ледве животіти у невідомості, не сміючи сподіватися на кохання бодай котроїсь жінки, мене охоплював розпач: я не наважувався підвести очей на сяйливий образ, що вічно супроводив мене.