Розрита могила. Голод 1932—1933 років у політиці, пам’яті та історії (1980-ті – 2000-ні)

Політична легітимація

Мабуть, першою офіційною практичною дією центральної влади в Україні стосовно голоду 1932—1933 рр. було розпорядження прем’єр-міністра В. Фокіна від 26 серпня 1992 р. про фінансування будівництва комплексу «Дзвони світу» у м. Лубни Полтавської області. Йшлося про 1 млн карбованців. В Лубнах насипали курган, встановили хрест і дзвін.

Перший президент України Л. Кравчук, який вже звично користувався гаслами національно-демократичної опозиції періоду перебудови (йдеться про Рух), формально досить активно сприяв організації акцій, присвячених 60-й річниці голоду 1932—1933 рр. Чималою мірою його підштовхували до цього культурні діячі, які перетворилися на державних чиновників високого рангу⁶⁴, та «діаспорна номенклатура», яка через них здобула голос і моральну вагу в деяких питаннях культурної політики України⁶⁵. Водночас, не можна не помітити його прагнення ідеологічно нейтралізувати проблему – Л. Кравчук шукав опертя в «націонал-демократичному» таборі для боротьби проти своїх колишніх однопартійців у Верховній Раді, водночас намагаючись не загострювати конфлікт з потужним «лівим» лобі в парламенті. Тому він не був зацікавлений у надто радикальних діях, пов’язаних із засудженням «злочинів комуністичного режиму».

19 лютого 1993 р. Л. Кравчук видав указ, якому судилося відкрити серію офіційних звернень президентської влади до теми голоду 1932— 1933 рр. – «Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні». Незважаючи на доволі технічний характер указу – йшлося про проведення у вересні 1993 р. «Днів Скорботи і Пам’яті жертв Голодомору» та відповідні організаційні заходи – документ був дуже важливою віхою у державній легітимації теми. Вживання слова голодомор у тексті указу мало велике символіко-ідеологічне значення: цим не лише «узаконювався» сам термін, він легітимував ту версію бачення і розуміння голоду 1932—1933 років, якій судилося стати «єдино правильною». Саме слово містило «закодовану» інформацію про причини і наслідки, встановлювало межі інтерпретації і розуміння історичного явища.

Указ також можна вважати першою офіційною спробою держави «інтернаціоналізувати» питання про голод 1932—1933 рр.: Міністерство закордонних справ отримало вказівку звернутися до ЮНЕСКО з пропозицією внести до календаря цієї організації згадки про 60-ту річницю трагедії. До організаційного комітету Днів Скорботи було запрошено 13 представників української діаспори Заходу та СНД, які очолювали найвпливовіші українські діаспорні організації⁶⁶, та двох іноземців – американця Джеймса Мейса і англійця Роберта Конквеста.

Водночас указ не містив жодних натяків на винуватців голоду, хоча «націонал-демократи» з президентського оточення явно намагалися загострити проблему. У травні 1993 р. у програмі офіційних заходів, яка була запропонована Організаційним комітетом, містився пункт щодо проведення Народного суду (Трибуналу) над винними у голодоморі⁶⁷, а «Дні Скорботи і Пам’яті жертв голодомору» планувалися як масштабна сценарна постановка (здійснити яку закликалися кращі режисерські сили – Ю. Ільєнко, М. Мащенко, Л. Осика). В червні того ж року сценарно-постановочний компонент з програми зник⁶⁸. Ідея проведення трибуналу, мабуть, також здалася надто радикальною – він так і не відбувся, хоча за кошторисом заходів, датованим липнем 1993 р., його проведення ще передбачалося. Цікаво, що трибунал разом з панахидою та хресною ходою чомусь мав стати державі більше як в 148,6 млн купоно-карбованців – це складало більше половини бюджету всієї програми заходів⁶⁹.

У вересні 1993 р. Л. Кравчук взяв участь у міжнародній конференції «Голодомор 1932—1933 рр. в Україні: причини і наслідки» – присутність першої особи на конференції сприймалась як важливе свідчення зацікавленості влади у «відновленні історичної правди». Навіть більше, Л. Кравчук заявив: «Я цілком погоджуюся з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру»⁷⁰. Певну пікантність цій заяві надавала та обставина, що за десять років до цього Л. Кравчук особисто був активним організатором контрпропагандистських акцій, спрямованих проти «розв’язаної на Заході антирадянської кампанії з нагоди так званого “50-ліття штучного голоду на Україні“»⁷¹. Згадана конференція може слугувати і зразком крайньої політичної актуалізації теми голоду 1932—1933 років: у виступах учасників (серед яких переважали політики і громадські активісти) голод згадувався у контексті таких проблем, як ядерний статус України, статус Севастополя і Криму, розподіл спадщини Радянського Союзу.

У червні 1993 р. Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932—1933 рр. в Україні⁷² виступила з ініціативою створення тимчасової комісії Верховної Ради України, що на «основі документів, які були у науковому обігу, змогла б кваліфікувати голодомор як злочин проти українського народу, акт безпосереднього геноциду, що підірвав його генофонд і духовно-культурний потенціал». справу далі мали передати до Міжнародного суду в Гаазі⁷³.

Інститут історії України Національної академії наук України «на виконання указу Президента України» запропонував Верховній Раді України «розглянути питання про голод 1932—1933 рр. в Україні і дати таку оцінку цій акції, яка не суперечила б істині… склалась ситуація, коли необхідна офіційна оцінка голодомору як цілеспрямованої акції тоталітарної держави. – Виокремлення моє. – Г. К.»⁷⁴. Як на прецедент автори пропозиції посилалися на висновки комісій Конгресу США та міжнародної комісії юристів і вчених 1988 р. і вказували на ту обставину, що офіційна оцінка, яка містилась у постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 р., «не повністю відповідає дійсності».

У липні 1993 р. Оргкомітет з проведення заходів, пов’язаних з 60-ми роковинами голоду 1932—1933 рр. (який очолював віце-прем’єр міністр М. Жулинський), звернувся до керівництва Верховної Ради з пропозицією організувати обговорення проблеми на сесії парламенту. Було отримано формальну відповідь від першого заступника Голови Верховної Ради В. Дурдинця з проханням підготувати історичну довідку, проект постанови парламенту та назвати кандидатуру можливого доповідача.

Надалі, під час консультацій з ключовими фігурами у керівництві Верховної Ради стало зрозумілим, що перспектив винести проблему голоду 1932—1933 рр. на сесію немає – наближалися вибори 1994 р. (парламентські та президентські), депутатів цікавили зовсім інші проблеми, та й склад парламенту, який було сформовано ще у радянські часи, не був схильним до політичних інсценувань, спрямованих на фундаментальне засудження злочинів комуністичного режиму.

Тодішній прем’єр-міністр Л. Кучма також взяв «технічну» участь в реалізації першої освяченої державою комеморативної акції: за його розпорядженням на неї було виділено з резервного фонду уряду 288,6 млн карбованців. Також окремим розпорядженням Л. Кучма виділяв 5 млн карбованців «для відзначення грошовими винагородами творчих колективів, митців і режисерів-постановників, які зробили великий внесок у підготовку та проведення Днів Скорботи і Пам’яті жертв голодомору». Постановою Кабінету міністрів за його ж підписом було запропоновано масову загальнонаціональну акцію, яка не згадувалася в указі президента Л. Кравчука – 10 вересня 1993 р. впродовж 4 годин по всій території держави мали бути приспущені державні прапори⁷⁵.

Одержавлення

З приходом до президентського офісу Л. Кучми як вже згадувалося, суто «ідеологічна» складова у державній політиці на рівні риторики стала менш вагомою. Водночас, знакові дати і події комеморативного характеру набули більш прагматичного тлумачення: без них було важко обходитися, але великої ваги їм не надавалося.

Варто погодитися з соціологом В. Середою, яка вважала, що у сфері політики пам’яті другий президент дотримувався «подвійної стратегії»: з одного боку, він слідував канонам класичного національного наративу, з іншого – використовував ефект національної амнезії, «…конструював саме таку модель історичного минулого, що сприяла “консолідації нації” завдяки відмові від будь-яких ідеологічних екстрем: як крайньої лівої (комунізм), так і крайньої правої (етнічний націоналізм), а також замовчуванню конфліктних та контраверсійних подій»⁷⁶. Тим не менш саме в цей період і саме президентським офісом і підконтрольним йому урядом було зроблено досить серйозні кроки у державній, суспільній та ідеологічній легітимації меморіальної дати. Можливо, це було пов’язано з присутністю в уряді на посаді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань професійного історика В. Смолія. В очолюваному ним Інституті історії України Національної академії наук України діяла група істориків-ентузіастів теми (С. Кульчицький, В. Марочко, О. Веселова) – вони часом безпосередньо впливали на процес підготовки державних документів. У жовтні 1998 р. була ухвалена спеціальна постанова уряду про 65-ту річницю голоду 1932—1933 рр.⁷⁷, яка містила доволі стандартний набір заходів, що мало відрізнявся від тих, які пропонувалися на 60-річчя трагедії.

У листопаді 1998 р. президент України Л. Кучма підписав спеціальний указ, який встановлював День пам’яті жертв голодоморів⁷⁸ – щорічно четверта субота листопада. Тут містився певний парадокс – при тому, що сам Л. Кучма звертався до «питань історії» винятково з прагматичних мотивів, саме він спричинився до встановлення офіційної комеморативної дати, надзвичайно важливої для легітимації в суспільній свідомості та офіційних ідеологічних практиках голоду 1932—1933 років як загальнонаціонального символу.

У жовтні 2000 р. Л. Кучма вніс зміни в цей указ – дату було перейменовано на День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. У липні 2004 р. Л. Кучма ще раз змінив її назву на День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій⁷⁹.

Упродовж наступних п’яти років ситуація дещо змінилася: загострення внутрішньополітичної боротьби змусило президентське оточення приділяти більше уваги ідеологічній легітимації влади за рахунок експлуатації конструкції, яку зазвичай називають «національною ідеєю», але мають труднощі з її чітким формулюванням. Голод 1932—1933 років на початку 2000-х був одним із важливих елементів цієї ідеї.

У лютому 2002 р. (рік парламентських виборів, які розглядалися як проба сил перед президентськими виборами 2004 року) Л. Кучма підписав указ «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні». Цей документ надзвичайно цікавий тим, що, з одного боку, він детально відтворював усі ритуальні комеморативні практики, запроваджені в попередні роки, а з іншого – містив стандартну бюрократичну риторику⁸⁰, спрямовану на «перекодування» символічного дійства та перехоплення ініціативи в опозиції⁸¹. 6 грудня 2002 р. Л. Кучма видав розпорядження «Про додаткові заходи у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні» – йшлося про багато речей – від розробки щорічного офіційного ритуалу відзначення Дня жертв голодомору до створення спеціального центру, від законопроекту щодо «оцінки» Голодомору до спорудження у Києві Меморіалу пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій.⁸² Більша частина пунктів розпорядження не була виконана.

У листопаді 2002 року Верховна Рада відгукнулася на 70-ту річницю події, ухваливши постанову «Про 70-ті роковини голодомору в Україні». Перший варіант постанови, запропонований депутатом від «Нашої України» М. Жулинським, містив технічний перелік завдань різним органам влади.

Другий варіант, поданий вже у співавторстві зі спікером В. Литвином і депутатом від «Блоку Юлії Тимошенко» О. Білорусом, виглядав набагато радикальніше. Зокрема, з’явилась преамбула, де Голодомор згадувався як політика геноциду, «що проводилася на державному рівні керівниками тоталітарного радянського режиму проти громадян України, національного духу, менталітету та генетичного фонду Українського народу. Набагато масштабнішою була програма комеморативних заходів в країні і за її межами⁸³. Проти постанови в повному складі проголосували комуністи, утрималися від голосування соціалісти, майже в повному складі за постанову проголосували фракції «Наша Україна», «Блок Юлії Тимошенко» і пропрезидентські фракції⁸⁴.

Тим часом місцева влада, звертаючись до теми у зв’язку з пам’ятними датами і переважно під тиском влади центральної, реагувала здебільше формально, за законами бюрократичної ієрархії: видавала розпорядження з перерахуванням списку заходів і відповідальних осіб, однак не надто охоче підтримувала ці заходи фінансово. Місцеві органи влади, залежно від регіонального розкладу політичних сил, виконували чи ігнорували розпорядження центру⁸⁵, на загал демонструючи байдужість до справи.

2003 року, як і слід було очікувати, інтерес політиків до теми голоду 1932—1933 років пожвавився. Річниця трагедії збіглася із загостренням політичного протистояння, викликаним наближенням президентських виборів (2004) та намаганнями президента Л. Кучми запровадити політичну реформу, спрямовану на перерозподіл владних повноважень між різними гілками центральної влади. Роковини, проігнорувати які було неможливо, використовувалися президентом для демонстрації «єдності з народом»⁸⁶ у переживанні загальнонаціональної трагедії. Виконавча влада, особливо місцева, як і раніше, стримано поставилася до круглої дати⁸⁷.

У той же час парламент проявив надзвичайну активність у цьому питанні. Цікаво, що саме питання про голод 1932—1933 рр. стало приводом для розбрату у рядах різнобарвної опозиції «режимові Кучми», яка об’єднувала лівих і правих: фракція комуністів, яка формально належала до опозиційних, стала найбільш активним противником розгляду питання протоколу у парламенті. Нещодавні союзники комуністів у боротьбі з «режимом Кучми» – об’єднання правоцентристських сил «Наша Україна» – виступили як головні промоутери спеціальних слухань. Саме в цей час лідер «Нашої України» В. Ющенко стає одним з найбільш активних політичних адептів теми голоду 1932—1933 років⁸⁸. Їх підтримала частина пропрезидентських фракцій (звісно, з дозволу Л. Куч-ми), які сприяли таким чином ідейному «розколу» опозиції. До них приєдналися соціалісти.

12 лютого 2003 р. у Верховної Ради України були проведені спеціальні слухання, присвячені голоду 1932—1933 рр. Промови, які було виголошено, можна вважати свого роду конспектом риторики попереднього десятиліття стосовно теми «злочини тоталітаризму»: «націонал-демократи» та їхні союзники з правиці звично повторювали інвективи на адресу «злочинного тоталітарного режиму» і не забували при цьому виголошувати філіппіки на адресу режиму сучасного. В останньому з ними солідаризувалися «ліві», однак вони навідріз відмовлялися звинувачувати минуле і брати на себе відповідальність за нього.

Практично всі промовці в той чи інший спосіб актуалізували Голодомор референціями щодо сучасної ситуації, не забуваючи скористатися нагодою, аби сплямувати своїх політичних опонентів. Представник влади, віце-прем’єр-міністр Д. Табачник наголосив на тому, що «голодне лихоліття 1933 року – не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Соціально-фізіологічне почуття страху, заподіяне народові масовими репресіями та голодоморами, живе у свідомості багатьох поколінь. Воно запало в генотип нації, певною мірою гальмує демократизацію нашого суспільства»⁸⁹.

«Націонал-демократи» і праві пов’язували нинішні негаразди з тим, що Голодомор завдав нищівного удару по українській нації, зруйнував її генофонд, винищив найкращих. Найвиразніше висловився з цього приводу депутат П. Мовчан: «інтелектуальну, енергетичну, активно-творчу силу нації було підірвано на багато років. Будь-який спротив актам насилля у всіх сферах національного, суспільного життя був зламаний»⁹⁰.

Ліві, передусім лідер комуністів, заявив про наявність геноциду українців у 1991—2003 роках, організованого нинішньою владою. «З цієї трибуни я звертаюся до панів можновладців з пропозицією і вимогoю не брехнею займатися на радянське минуле, а відповісти за свою сьогоднішню злочинну політику – політику геноциду. Одинадцять років крали у народу, обдуривши його, державну владу, народну економіку, суди, засоби масової інформації‚ багато чого іншого зробили, у зв’язку з чим Організація Об’єднаних Націй визнала народ України вимираючою нацією, це визнано сьогодні»⁹¹.

14 травня 2003 р. відповідно до рекомендацій парламентських слухань відбулося спеціальне засідання парламенту, присвячене голоду 1932— 1933 років («спеціальне засідання», за інформацією Лабораторії законодавчих ініціатив, тривало декілька хвилин). Парламент ухвалив звернення до українського народу, в якому голод 1932—1933 років був названий геноцидом проти українського народу⁹². «…Ми вважаємо, – йшлося у зверненні, – що в умовах незалежної України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932— 1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду»⁹³.

Голодомор як суб’єкт політики

Після «помаранчевої революції» звернення до теми голоду 1932— 1933 років набули нового рівня політичної та ідеологічної актуальності. Початковий поштовх нової хвилі політичної актуалізації виходив з президентського офісу. Звернення до травматичного історичного досвіду стало невід’ємним елементом знакових політичних промов президента, а згадка про голод 1932—1933 років, чи про «голодомори» – обов’язковим ритуалом. У 2006—2008 рр. президент В. Ющенко доклав безпрецедентних зусиль у розгортанні масштабної загальнонаціональної та міжнародної кампанії з відзначення 75-ї річниці голоду 1932—1933 років та перетворення Голодомору на визначний національний символ України⁹⁴. Вже в інаугураційній промові 23 січня 2005 року президент згадав про «голодомори» в серії трагедій, що їх довелося пережити українському народові.

У липні 2005 р. вийшов перший «комеморативний» указ президента В. Ющенка з прямою вказівкою про намір внести законопроект з «політико-правовою оцінкою голодоморів в історії України»⁹⁵. 4 листопада того ж року вийшов новий указ «Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні». Урядові доручалося прискорити підготовку та подання згаданого законопроекту. Указ також започаткував підготовку до 75-ї річниці голоду 1932—1933 років, зокрема йшлося про створення організаційного комітету, який мав очолити прем’єр-міністр України (на той час – Ю. Єхануров)⁹⁶. 22 листопада 2005 року з’явився наступний указ «Про відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій» – його поява, мабуть, була пов’язана з бажанням внести зміни в публічні комеморативні акції та активізувати їх (зокрема йшлося про «належне відзначення»), бо дата відзначення вже була раніше встановлена Л. Кучмою. За пропозицією В. Ющенка було запроваджено покладання траурних вінків з колосків до пам’ятних знаків і місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій.

Після цього президент відволікся від теми, мабуть, у зв’язку з виборами до Верховної Ради, і повернувся до неї через рік, у жовтні 2006 р. Цьому передував лист-звернення «наукової громадськості» (до лав якої потрапили народні депутати, політики, громадські діячі діаспори, які мали вельми опосередковане відношення до науки) від 2 вересня 2006 р., в якому автори просили президента окремим указом встановити окрему пам’ятну дату для дня жертв голодоморів (22 жовтня) замість попередньої дати дня пам’яті жертв голодоморів та репресій, встановленої ще Л. Кучмою⁹⁷.

12 жовтня 2006 року президент відповів черговим указом про відзначення річниці у 2006 році. Цього разу, на відміну від попереднього року, для реалізації відповідних заходів знадобилося створення величезного організаційного комітету (з 26 осіб) на чолі із самим президентом і з двома співголовами з державних установ, які на цей час відверто ворогували – Секретаріату Президента та уряду. Враховуючи поточну політичну ситуацію в країні (кризу влади, конфлікт між президентом, його структурами і його прибічниками у парламенті, та урядом і керівництвом Верховної Ради), тема голоду 1932—1933 років була приречена стати складовою згаданого конфлікту.

Варто звернути увагу й на те, що указ містив доволі детальні вказівки Міністерству закордонних справ щодо поширення інформації про голод 1932—1933 років за кордоном, зокрема пункт про необхідність активізації роботи «щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932— 1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства»⁹⁸.

16 жовтня 2006 року Секретаріат президента разом з новоствореним Інститутом національної пам’яті організував круглий стіл «Голодомор 1932—1933 років – геноцид в Україні». Публічне звернення учасників круглого столу до президента мало продемонструвати громадську підтримку його ініціативи щодо «політико-правової оцінки Голодомору»⁹⁹. Текст звернення можна вважати ідеальним зразком ретрансляції всіх стандартних формул панівного ідеологічного дискурсу про голод 1932— 1933 років. Зокрема, трагедію було охарактеризовано як «апогей тривалої боротьби тоталітарного режиму СРСР проти визвольних змагань Українського народу, особливо супроти українського селянства». Звернення містило звороти, які засвідчували як авторство (Секретаріат Президента), так і політичну спрямованість: визнання голоду 1932—1933 років геноцидом характеризувалося як «безумовне завдання нинішнього покоління українських політиків, передусім депутатського корпусу Верховної Ради України». До виконання цього «безумовного завдання» мали докласти зусиль «передусім ті політики та політичні сили, які представляють регіони України, де особливо лютував Великий Голод у 1932— 1933 роках (Схід, Південь, Центр)»¹⁰⁰.

2 листопада 2006 р. президент В. Ющенко подав на розгляд Верховної Ради проект Закону України «Про Голодомор 1932—1933 років». Проект містив шість пунктів, три з яких встановлювали «історичну правду» і регулювали способи її дотримання: стаття 1 кваліфікувала «Голодомор 1932— 1933 в Україні як геноцид української нації»; стаття 2 забороняла «заперечення факту Голодомору 1932—1933 років в Україні», у статті 6 пропонувалося запровадити «адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні»¹⁰¹.

Варто зауважити, що на цей час навіть найбільш твердолобі ліві політики вже не заперечували факт голоду 1932—1933 років¹⁰², вже було встановлено загальнонаціональні комеморативні дати і практики, факт голоду 1932—1933 років був складовою шкільних курсів з історії України.

Цілком очікувано законопроект викликав заперечення з боку політичних опонентів президента – йшлося передусім про відповідність терміна «геноцид» критеріям, на які посилався президент, та про доречність встановлення адміністративної відповідальності за заперечення факту голоду 1932—1933 років – захисниками «свободи слова» стали депутати Партії регіонів…

28 листопада 2006 року відбулося драматичне обговорення президентського та альтернативного законопроектів. Цікаво, що за президентський законопроект виступали не лише опозиційні фракції («Наша Україна» і БЮТ), а й соціалісти, які в усіх інших питаннях підтримували єдність коаліції з Партією регіонів. Фактично всі, хто брав участь в обговоренні, змагалися в демагогії і відверто актуалізували голод 1932—1933 років поточною політичною ситуацією. Представники опозиції наголошували на зв’язку трагедії з нинішнім важким станом української нації, їхні опоненти наполягали на тому, що «кампанійщина» з ухваленням закону є відвертим тиском на політичних опонентів.

О. Мороз навіть пов’язав тему голоду 1932—1933 років з начебто спробами встановити диктатуру в сучасній Україні, а представники комуністів заявили про те, що президентський проект «спричиняє в Україні ланцюгову реакцію протистояння у суспільстві» і веде до напруження у стосунках з Росією (незалежно від мотивації цієї заяви варто зазначити, що тут вони мали рацію). Скориставшись нагодою, комуністи також закликали до імпічменту президента. Представники Партії регіонів спочатку відмовлялися від терміна «геноцид», але згодом погодилися на нього, якщо його в законі вживатимуть не в термінології Конвенції 1948 року, а в такій редакції: «геноцид – злодійські дії тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямовані на масове знищення частини українського та інших народів СРСР у результаті штучного голодомору 1932— 1933 років»¹⁰³.

Як і слід було очікувати, президентський законопроект було провалено «антикризовою коаліцією» (Партія регіонів, соціалісти і комуністи), альтернативний – опозицією (Народний союз «Наша Україна» – Блок Юлії Тимошенко). Голосування засвідчило, що ідея «консолідації» на прикладі голоду 1932—1933 років, задекларована президентом, насправді в поточному політичному контексті сіє розбрат і провокує скандал.

«Миротворцем» виступив голова Верховної Ради О. Мороз – він запропонував компромісний (узгоджений з президентом) варіант законопроекту, де залишалася стаття, що кваліфікувала голод 1932—1933 років як геноцид, а стаття про відповідальність подавалася у такій редакції: «Публічне заперечення Голодомору 1932—1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним»¹⁰⁴. До цього варіанту увійшов і пункт про спрямованість голоду не лише проти «частини українського», а й «інших народів СРСР». В результаті закон було ухвалено силами опозиційних фракцій та фракції соціалістів. Лише два депутати від Партії регіонів – Г. Герман та Т. Чорновіл, які в піар конструкціях цієї партії виконували важливу роль «національно свідомих українців», проголосували за проект О. Мороза, тобто формально виступили всупереч «лінії партії».

Ухвалення закону було епохальною подією, значення якої не усвідомлювали ні його прихильники, ні його опоненти. Вперше в історії незалежної України спеціальним законом офіційно встановлювалися межі трактування минулого і визнавалося протиправним те, що виходило за ці межі. Закон став фінальною дією у перетворенні Голодомору на суб’єкт політики.