Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо всього дванадцять членів клубу. Всі вони дуже зручно розмістилися по один бік стола, і перед ними відкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро для цієї пори року. Президент сидів посередині столу, а віце-президент – біля правого кінця. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п’ятнадцять лакеїв мали (згідно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стіни, як солдати, котрі зустрічають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу, немов він раніше ніколи про них не чув. Але при першому ж стукоті ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, котрі безгучно ковзали навколо столу і непомітно прибирали тарілки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсіях чемних поклонів. Було б перебільшенням, навіть прямим наклепом сказати, що він може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тоді – як сказати це краще? – тоді здавалося, що десь ширяє ожила тінь або відображення господаря. Свята рибна страва була (певна річ, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розміром і формою нагадував весільний торт, в якому безліч різних видів риби повністю втратили свої природні властивості. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками і бралися за пудинг із таким благоговінням, немов кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, судячи з того, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою поралися мовчки, жадібно і з повним усвідомленням важливості моменту. Лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичайне зауваження:

– Тільки тут уміють як слід готувати цю страву.

– Тільки тут, – погодився пан Одлі, обертаючись до нього і похитуючи своєю солідною головою. – Тільки тут – і ніде більше. Правда, мені казали, що в кафе «Анґлез»…

Тут його обірвали і на мить промовець дуже здивувався зникненням своєї тарілки, прибраної лакеєм. Однак він устиг вчасно спіймати нитку своїх цінних думок.

– Мені казали, – правив він далі, – що цю страву могли б приготувати і в кафе «Анґлез». Але не вірте цьому, сер. – Він безжально захитав головою, як суддя, що відмовляє в помилування засудженому на смерть злочинцю. – Ні, не вірте цьому, сер.

– Перебільшена репутація, – процідив такий собі полковник Паунд із таким виглядом, ніби він розтулив рот уперше за кілька місяців.

– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, за характером оптиміст. – У певному сенсі це дуже мила місцинка. Наприклад, не можна відмовити їм…

У кімнату швидко ввійшов лакей і раптом спинився, немов закам’янів. Зробив він це цілком безгучно, але мляві та добросердні джентльмени звикли до того, що невидима машина, яка обслуговувала їх і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, і лакей, котрий так раптово зупинився, налякав їх, немов фальшива нота в оркестрі. Присутні відчули те ж, що відчули б і ми з вами, якби неживий світ проявив непослух: якби, наприклад, крісло раптом кинулося втікати від вашої руки.

Кілька секунд лакей простояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювало дивне зніяковіння, типове для нашого часу, коли всюди балакають про гуманність, а прірва між багатими та бідними стала ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, мабуть, почав би жбурляти в лакея, що під руку потрапить, почавши з порожніх пляшок і, досить імовірно, скінчивши грішми. Справжній демократ спитав би, якого милого він тут стоїть, як бовдур. Але ці новітні плутократи не могли терпіти біля себе незаможного – ні як раба, ні як товариша. Той факт, що з лакеєм сталося щось дивне, було для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути грубими вони не хотіли, та водночас боялися проявити хоч якусь людяність. Вони бажали одного: щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, наче остовпівши, раптом обернувся і прожогом кинувся з веранди.

Незабаром він знову з’явився на веранді або, точніше, в дверях у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи з чисто італійською жвавістю. Потім перший лакей знову зник, залишивши в дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли і четвертий лакей долучився до цього збіговиська, пан Одлі відчув, що заради такту необхідно порушити мовчання. Через брак належного голові молотка він голосно кашлянув і виголосив:

– Але ж молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?

Президент розгублено озирнувся і побачив пана Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря ніхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мідно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.

– Пробачте мені, пане Одлі, – промовив він, задихаючись, – трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

– Сподіваюся, – дещо роздратовано промовив президент.

– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав їх? Упізнали б ви його?

– Впізнати лакея? – обурено перепитав пан Одлі. – Звісно, ні.

Пан Левер розпачливо розвів руками.

– Я не посилав його, – простогнав він. – Не знаю, звідки і навіщо він з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, він побачив, що їх уже немає.

Пан Одлі аж надто розгубився як для чоловіка, на котрого може опертися вся імперія. Та й ніхто інший із присутніх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Він піднявся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися своїм голосом:

– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срібне рибне приладдя?

Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні кинулися до нього.

– Де лакеї? – низьким глухим голосом заволав полковник. – Вони всі тут?

– Авжеж, усі, це я помітив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Завжди рахую їх, коли входжу. Вони так кумедно шикуються вздовж стіни.

– Аякже, але важко сказати з упевненістю… – у важкому сумніві почав було пан Одлі.

– Кажу вам, я чудово пам’ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут ніколи не було більше п’ятнадцяти лакеїв, і рівно стільки ж було і сьогодні. Не більше і не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи всім тілом.

– Ви кажете… ви кажете… – затинався він, – що бачили п’ятнадцятьох лакеїв?

– Як завжди, – підтвердив герцог, – що ж в цьому особливого?

– Нічого, – сказав Левер, – тільки всіх ви не могли бачити. Один із них помер і лежить нагорі.

На якийсь час у кімнаті запанувала важка тиша. Може (таке надприродне слово «смерть»), кожен із цих нероб зазирнув у цю мить у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошинка. Хтось, здається, герцог, сказав із ідіотським співчуттям багатія:

– Чи не можемо ми бути чимось корисні?

– У нього був священик, – відповів засмучений господар.

І, наче прозвучала сурма Страшного суду, вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п’ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх зі заціпеніння. Полковник відкинув ногою крісло і попрямував до дверей.

– Якщо тут був п’ятнадцятий лакей, друзі, – сказав він, – отже, цей п’ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачинити парадний і чорний входи. Тоді й побалакаємо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлі знову начебто завагався, чи пристойно джентльменові проявляти квапливість. Але, помітивши, як герцог кинувся сходами вниз з ентузіазмом молодості, подався за ним, хоча і з більшою солідністю.

В цю ж мить на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що він знайшов купу тарілок від риби без жодних слідів срібла. Весь натовп гостей і слуг юрбою полинув сходами і розділився на два загони. Більшість рибалок подалися за господарем у вестибюль. Полковник Паунд із президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися в коридор, який вів до лакейської, – найімовірніше, злодій втік саме туди. Минаючи напівтемну вбиральню, вони побачили в її глибині низеньку чорну постать, що стояла в тіні.

– Гей там, – крикнув герцог, – ви когось бачили?

Низенький чоловічок не відповів прямо, але просто сказав:

– Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени?

Вони зупинилися, вагаючись і дивуючись, а він зник у темряві вбиральні і з’явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке й виклав на ляду спокійно, як продавець, котрий показує взірці. Срібло виявилося тузином ножів і виделок дивної форми.

– Ви… Ви… – почав було остаточно спантеличений полковник. Потім, освоївшись із напівморком, він зауважив дві речі: по-перше, низенький чоловічок був у чорній сутані і мало схожий на слугу і, по-друге, вікно вбиральні було розбите, наче хтось хутко через нього вистрибнув.

– Занадто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробі, – зауважив священик.

– Так ви… ви… отже, це ви вкрали срібло? – затинаючись, спитав пан Одлі, з подивом глипаючи на священика.

– Якщо я і вкрав, то, як бачите, все повертаю, – ввічливо відповів патер Браун.

– Але вкрали ж не ви? – зауважив полковник, вдивляючись у розбите вікно.

– Чесно кажучи, не я вкрав його, – зауважив священик дещо грайливим тоном і спокійно опустився на крісло.

– Але ви знаєте, хто це зробив? – поцікавився полковник.

– Справжнього його імені я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевні сумніви. Силу його я відчув на собі, коли той намагався мене задушити, а про його моральні якості дізнався, коли він покаявся.

– Отакої, розкаявся! – з гордовитим сміхом вигукнув герцог Честерський.

Патер Браун піднявся і заклав руки за спину.

– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав він, – що злодій і бродяга розкаявся, тоді як багато заможних людей закосніли в мирській суєті і нікому від них немає пуття? Якщо сумніваєтесь у практичній користі каяття, ось вам ваші ножі та виделки. Ви «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні рибки. Бачите, ви все ж виловили їх. А я – ловець людей.

– То ви спіймали злодія? – похмуро спитав полковник.

Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.

– Атож, я спіймав його, – сказав він, – спіймав невидимим гачком на невидимій волосині, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.

Присутні помовчали. Потім джентльмени пішли назад на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на бар’єрі, хитаючи довгими ногами та покусуючи кінчики темних вусів. Нарешті він спокійно сказав священику:

– Злодій був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнішого чоловіка.

– Він розумна людина, – відповів патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.

– Вас, – зронив полковник і коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю наміру садити злодія у в’язницю. Але я дав би гору срібних виделок за те, щоб як слід дізнатися, як ви влізли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срібло. Мені здається, що ви – великий хитрун і будь-кого обведете довкола пальця.

Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.

– Певна річ, полковнику, – сказав він, усміхаючись, – я нічого не можу повідомити вам про цього чоловіка і його приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній хід справи, наскільки я сам її втямив.

Із несподіваною для нього легкістю він перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і, своєю чергою, подриґав короткими ніжками, як хлопчисько на паркані. Свою розповідь він почав так невимушено, буцімто розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного вогника.

– Бачите, – продовжив він, – мене замкнули в тій маленькій кімнатці, й я писав листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує по цьому коридору такий танок, якого не витанцюєш і на шибениці. Спершу чулися кумедні дрібні кроки, немов хтось ходив навшпиньки. За ними слідували кроки повільні, впевнені – словом, кроки солідного чоловіка, котрий розгулює зі сигарою в роті. Але крокували одні і ті ж ноги, в цьому я готовий був присягнутися: легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався знічев’я, а потім трохи не збожеволів, намагаючись допетрати, навіщо знадобилося одній людині ходити двома ходами. Одну ходу я знав, вона була на зразок вашої, полковнику. Це була хода чоловіка, котрий ситно пообідав, джентльмена, котрий ходить не тому, що схвильований, а швидше тому, що взагалі такий рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де її чув і де раніше зустрічав дивну істоту, що метушиться навшпиньки таким чином. Скоро до мене долинув стукіт тарілок, і відповідь стала до дурості очевидною: це була хода лакея, коли, схилившись уперед, опустивши очі, загрібаючи носками черевик, він мчить подавати до столу. Потім я поміркував хвилинку. І мені здалося, що я збагнув задум злочину так само ясно, ніби сам мав намір його здійснити.

Полковник уважно глянув на священика, але лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані в стелю.

– Злочин, – продовжував він повільно, – такий самий витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин далеко не єдиний витвір мистецтва, що виходить із майстерні пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, чи то небесного, чи пекельного походження, має одну неодмінну особливість, основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Так, наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільного дівчиська, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа – все сплетено вінком для похмурого чоловіка в чорному. І те, що я вам розповідаю, – додав він, посміхаючись і повільно злазячи з ляди, – також невибаглива трагедія чоловіка в чорному.

– Авжеж, – продовжував він, бачачи, що полковник здивовано витріщився на нього, – вся ця історія зводиться до чорного костюма. У ній, як і в «Гамлеті», є чимало всіляких нашарувань, на зразок вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, котрий був там, де бути не міг. Є невидима рука, що зібрала з вашого столу срібло і розчинилася в повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин базується врешті-решт на чомусь цілком пересічному, нітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб відвести нас убік хибним слідом. Сьогоднішня справа велика, тонко задумана і (на погляд пересічного злодія) дуже вигідна. Вона будувалася на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена як дві краплі води схожий на костюм лакея, – обидва носять чорний фрак. Все інше була гра, і до того ж на диво витончена.

– І все ж, – зауважив полковник, і собі злазячи з бар’єру і похмуро розглядаючи свої черевики, – все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.

– Полковнику, – сказав патер Браун, – ви ще більше здивуєтеся, коли я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов по коридору разів із двадцять туди і сюди – і це при повному освітленні і на очах у всіх. Він не ховався по закутках, де б його могли запідозрити. Навпаки, він безперестанку рухався і, де б не був, скрізь, здавалося, перебував законно. Не питайте мене, як він виглядав, бо ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом із іншими ясновельможними панами чекали обід у вітальні, в кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він минав вас, джентльменів, він був лакеєм, з опущеною головою, серветкою, що бовтається і фалдами, що віються за вітром. Він вигулькував на веранді, поправляв скатертину, переставляв щось на столі і мчав назад у напрямку до контори та лакейської. Та тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і слуг, як – і виглядом і манерами, з голови до ніг – ставав іншою людиною. Він вештався серед слуг із тієї розсіяною недбалістю, яку вони так звикли бачити у своїх господарів. Їх не мало дивувати, що гість волочиться по всьому будинку, немов звір, що снує по клітці в зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою по коридору, то повертався і знову проходив повз контору. У тіні вбиральної ніші він, наче за помахом чарівної палички, раптом змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Не личить джентльменам звертати увагу на якогось лакея. Як можуть слуги запідозрити джентльмена на прогулянці?… Одного разу він викинув фортель ще кращий. У конторі він велично зажадав сифон содової води, сказавши, що хоче пити. Він додав невимушено, що візьме сифон із собою. Так і зробив – швидко і вправно проніс його посеред всіх вас, джентльменів, лакеєм, котрий виконує звичайне доручення. Природно, це не могло тривати безконечно, але йому ж треба було дочекатися лише кінця рибної переміни. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але і тут йому вдалося притулитися до стіни якраз за рогом, так що лакеї і тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени – за лакея. Далі все пішло як по писаному. Лакей приймав його за нудьгуючого аристократа, і навпаки. За дві хвилини до того, як рибна переміна була закінчена, він знову обернувся на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло засунув в бічну кишеню, від чого та випнулася, й, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до вбиральні. Тут він знову став джентльменом, раптово викликаним у справі. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробнику і вийти так само невимушено, як прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником був я.

– Що ж ви зробили з ним? – вигукнув полковник з незвичайним для нього запалом. – І що він вам сказав?

– Даруйте, – незворушно відповів патер Браун, – але тут моя розповідь закінчується.

– І починається найцікавіше, – пробурмотів Паунд. – Його професійні прийоми я ще розумію. Але якось не можу збагнути ваші.

– Мені час іти, – промовив священик.

Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий із веселим виглядом пішов їх шукати.

– Хутко, хутко, Паунде! – захекавшись, кричав він. – Швидше йдіть до нас! Я скрізь шукав вас. Обід триває наче нічого не сталося, і старий Одлі зараз виголосить слово на честь врятованих виделок. Бачите, ми припускаємо створити нову церемонію, щоб увічнити цю подію. Срібло знову у нас. Можете щось запропонувати?

– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.

– Дурниці, – сказав герцог, – джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.

– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засміявся полковник Паунд. – У такому випадку ох і спритний же ваш приятель, – сказав він, звертаючись до священика, – якщо зумів видати себе за джентльмена.

Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – ніч була холодна і вітряна – й узяв у руки скромну парасольку.

– Атож, – сказав він, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеєм.

І, промовивши «на добраніч», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно ж зачинилися за священиком, і він швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнібуса.

Летючі зорі

«Мій найвишуканіший злочин, – любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, – був, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній артист своєї справи я завжди намагався, щоб злочин гармоніював із певною порою року або з пейзажем, і шукав для нього, немов для скульптурної групи, підходящий сад або обрив. Так, наприклад, англійських сквайрів найдоречніше дурити в довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без копійки серед вогнів і пишних стін кафе «Ріц». Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору від тягаря земного майна (що набагато важче, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так сказати, зеленими газонами та сірими дзвіницями старовинного містечка. Так само у Франції, вилучаючи певну суму у багатого та жадібного селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, якщо бачив його обурену фізію на тлі сірого ряду акуратно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово малював великий Мілле.^[3]

Так ось, моїм останнім злочином було різдвяний, веселий, затишний англійський злочин середнього рівня – злочин у дусі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному хорошому старовинному будинку біля Путні,^[4] в будинку з напівкруглим під’їздом для екіпажів, в будинку зі стайнею, в будинку з назвою, написаною на обох воротах, у будинку з незмінною араукарією.^[5] Втім, досить, – ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Правда, я тоді дуже сміливо і цілком літературно відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того вечора я розкаявся і вирішив порвати з колишнім життям».

І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, з точки зору одного з героїв. Але навіть із цієї точки зору вона здавалася щонайменше дивною. З точки ж зору стороннього спостерігача ця оповідка уявлялася просто незбагненною, та саме з цієї точки зору і має ознайомитися з нею читач.

Це сталося другого дня Різдва. Початком всіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла в сад, де росла араукарія, погодувати птахів. У дівчини було гарненьке личко і меткі карі очі. Про її фігуру сказати нічого не можемо – з ніг до голови вона була так закутана в брунатне хутро, що важко було сказати, де закінчується кошлатий комір і починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за незграбного ведмедика.

Освітлення зимового дня набувало все червонішого відтінку в міру того, як наближався вечір, і рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку примикала стайня, з іншого починалася алея, точніше, галерея зі сплетених угорі лаврових дерев, що вела у великий сад за будинком. Юнка накришила птахам хліба (вчетверте чи вп’яте за день, бо його з’їдала собака) і, щоб не заважати пташиному бенкету, пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіли листя вічнозелених дерев. Тут вона зойкнула від подиву – щирого чи удаваного, невідомо, – бо, піднявши очі, побачила, що на високому паркані, немов наїзник на коні, у фантастичній позі сидить фантастична постать.

– Ой, тільки не стрибайте, пане Крук! – вигукнула стривожена дівчина. – Тут дуже високо.

Чоловік, котрий осідлав паркан, наче крилатого коня, був довготелесим, незграбним юнаком із темним волоссям, із обличчям розумним та інтелігентним, але зовсім не по-англійськи блідим, навіть безкровним. Блідість цю особливо підкреслювала червона краватка зухвалого яскравого відтінку – єдина явно продумана деталь його костюма. Він не прислухався до благань дівчини і, ризикуючи переламати собі ноги, стрибнув на землю з легкістю лошака.

– Мені здається, доля вирішила, щоб я став злодієм і лазив у чужі оселі та сади, – спокійно оголосив прибулець, опинившись поруч із панночкою. – І так би, без сумніву, й сталося, якби я не народився в цьому милому будиночку по сусідству з вами. Втім, нічого поганого в цьому не бачу.

– Як ви можете так казати? – з докором вигукнула дівчина.

– Розумієте, якщо народився не по той бік паркану, де тобі треба, то мені здається, що маєш право через нього перелізти.

– От уже ніколи не знаєш, що ви зараз скажете або зробите.

– Я і сам часто не знаю, – погодився пан Крук. – У будь-якому разі, зараз я якраз по той бік паркану, що треба.

– А з якого боку паркану вам слід бути? – з посмішкою запитала юнка.

– По той, де ви, – відповів молодик.

І вони пішли назад лавровою алеєю. Раптом тричі просурмив, наближаючись, автомобільний гудок: елегантна машина світло-зеленого кольору, немов птах, підлетіла до під’їзду і, вся тремтячи, зупинилася.

– Ого, – сказав молодик у червоній краватці, – ось уже хто народився по той бік, що слід. Я не знав, панно Адамс, що у вашій сім’ї настільки сучасний Санта-Клаус.

– Це мій хрещений батько, сер Леопольд Фішер. Він завжди приїжджає до нас після Різдва.

І після мимовільної паузи, що видавала недолік наснаги, Рубі Адамс додала:

– Він дуже добрий.

Журналіст Джон Крук чув про великого махляра зі Ситі, сера Леопольда Фішера, й якщо фінансовий магнат не чув про Джона Крука, то вже, в будь-якому разі, не з провини останнього, бо той неодноразово і досить непримиренно відгукувався про сера Леопольда на сторінках «Поклику» та «Нового віку». Втім, зараз пан Крук не промовив ані слова і з похмурим виглядом спостерігав за розвантаженням автомобіля, а це була тривала процедура. Спочатку відчинилися передні дверцята, і з машини виліз високий елегантний водій у зеленому, потім відчинилися задні дверцята, і з машини виліз низенький елегантний слуга в сірому, потім вони вдвох витягли сера Леопольда і потягли його на ґанок, стали розпаковувати, немов коштовність, ретельно зав’язану у вузол. Під коцами, настільки численними, що їх вистачило б на цілу крамницю, під шкурами всіх лісових звірів і шаликами всіх барв веселки виявилося нарешті щось, що нагадує людську постать, щось, що виявилося досить привітним, хоча і подібним на іноземця старим джентльменом із сивою цапиною борідкою та сяючою посмішкою, котрий став потирати руки у величезних хутряних рукавицях.

Але ще задовго до кінця цієї процедури двері будинку відчинилися і на ґанок вийшов полковник Адамс (татусь молодої леді в шубці), щоб зустріти і ввести в будинок почесного гостя. Це був високий, чорнявий і дуже мовчазний чоловік у червоному ковпаку, що нагадував феску і надавав йому схожості з англійським сардаром^[6] або єгипетським пашею. Разом із ним вийшов його свояк, молодий фермер, котрий нещодавно приїхав із Канади, – міцний і галасливий чоловічок зі світлою борідкою, на ім’я Джеймс Блаунт. Їх обох супроводжувала ще одна вельми скромна особа – католицький священик із сусідньої парафії. Покійна дружина полковника була католичкою, і діти, як прийнято в таких випадках, виховувалися в католицтві. Цей священик був нічим не примітний, навіть прізвище у нього було пересічне – Браун. Однак полковник вважав його товариство приємним і часто запрошував до себе.

У просторому холі було досить місця навіть для сера Леопольда та його численних оболонок. Хол цей, непомірно великий для такого будинку, був величезним приміщенням, в одному кінці якого містилися зовнішні двері з ґанком, а в іншому – сходи на другий поверх. Тут, перед каміном із висячою над ним шпагою полковника, процедура роздягання нового гостя була завершена, й усі присутні, в тому числі і похмурий Крук, були представлені серу Леопольду Фішеру. Однак поважний фінансист все ще продовжував битися зі своїми бездоганно зшитими шатами. Він довго порпався у внутрішній кишені фрака і нарешті, весь сяючи від задоволення, витягнув звідти чорний овальний футляр, який становив, як пояснив гість, різдвяний подарунок для його хрещениці. З неприхованим і тому обеззброюючим марнославством він високо підняв футляр, так, аби всі могли його бачити, потім легко натиснув пружину – кришка відкинулася, і всі завмерли, засліплені: фонтан кристалізованого світла раптом спалахнув у них перед очима. На помаранчевому оксамиті, в заглибленні, немов три яйця в гнізді, лежали три чистих блискучих діаманти, і здавалося, навіть повітря спалахнуло від їхнього вогню. Фішер стояв, розплившись у доброзичливій усмішці, впиваючись подивом і захопленням дівчат, стриманим захопленням і небагатослівною вдячністю полковника, здивованими вигуками інших.

– Поки що я покладу це назад, люба, – сказав Фішер, засовуючи футляр у задню кишеню свого фрака. – Мені довелося поводитися дуже обережно, коли я їхав сюди. Майте на увазі, що це – три знаменитих африканських діаманти, які називають «летючими зорями», бо їх уже неодноразово викрадали. Всі великі злочинці полюють за ними, але й прості люди на вулиці та в готелі, певна річ, раді були б здобути їх. У мене могли вкрасти діаманти дорогою сюди. Це було цілком можливо.

– Я б сказав, цілком природно, – сердито зауважив молодик у червоній краватці. – Й я б нікого не став звинувачувати в цьому. Коли люди просять хліба, а ви не даєте їм навіть каменя, гадаю, вони мають право самі взяти собі цей камінь.

– Не смійте так казати! – з незвичним запалом вигукнула дівчина. – Ви балакаєте так тільки з того часу, як стали цим жахливим… ну, як це називається? Як називають людину, котра готова обніматися з сажотрусом?

– Святим, – підказав патер Браун.

– Я вважаю, – заперечив сер Леопольд із поблажливою усмішкою, – що Рубі має на увазі соціалістів.

– Радикал – це не той, хто добуває корінь, – зауважив Крук дещо роздратовано, – а консерватор зовсім не консервує фрукти. Хочу вас запевнити, що і соціалісти абсолютно не жадають приятелювати зі сажотрусами. Соціаліст – це людина, яка хоче, щоб усі труби були прочищені і щоб всім сажотрусам платили за роботу.

– Але яка вважає, – тихо додав священик, – що ваша власна сажа вам не належить.

Крук глянув на нього зацікавлено і навіть із повагою.

– Кому ж може знадобитися власна сажа? – поцікавився він.

– Комусь, може, і знадобиться, – відповів патер Браун серйозно. – Кажуть, наприклад, що нею користуються садівники. А сам я якось на Різдво приніс чимало радощів шістьом дітлахам, котрі очікували Санта-Клауса, виключно за допомогою сажі, застосованої як зовнішній засіб.

– Ах, як цікаво! – втішилася Рубі. – А ви б не повторили це сьогодні для нас?

Енергійний канадець пан Блаунт посилив свій і без того гучний голос, приєднуючись до пропозиції племінниці. Здивований фінансист і собі підвищив голос, висловлюючи рішуче несхвалення, але в цей час хтось постукав у вхідні двері. Священик відчинив їх, і очам присутніх знову показався сад із араукарією і вічнозеленими деревами, тепер уже темніючими на тлі чудового фіолетового заходу. Цей вигляд, ніби вставлений у раму розчахнутих дверей, був настільки гарний і незвичайний, що здавався театральною декорацією. Кілька миттєвостей ніхто не звертав уваги на чоловіка, котрий зупинився на порозі. Це був, мабуть, звичайний кур’єр у запиленому поношеному плащі.