Зелений Генріх

Розділ шостий
Іще раз про Бога. – Пані Марґрет і її улюбленці

З якогось часу в мене остаточно склалося чітке, але зате дещо абстрактне й розсудливе уявлення про Бога як про нашого годувальника та заступника, і я не сказав би, що цей новий Бог збудив у моїй душі більш тонкі почуття або більш глибокі й радісні роздуми, – адже тепер він утратив той сяючий ореол із призахідних хмар, яким я подумки оточував його раніше, й тільки через багато років він знову постав перед моїм внутрішнім поглядом саме в цьому образі. Говорячи зі мною про Бога і про божественні предмети, матінка подовгу затримувалася на Старому Завіті, вважаючи за краще такі теми, як поневіряння дітей ізраїльських у пустелі, історія Йосифа і його братів, лепта вдовиці тощо, або як виняток розповідала мені притчу з Нового Завіту про те, як Христос нагодував одним хлібом п’ять тисяч людей. Усі ці події надзвичайно подобались їй самій, і вона зображувала їх із теплим почуттям і дуже красномовно, але коли вона переходила до хвилюючої, кривавої драми страстей Христових, її барвисті розповіді змінювалися більш стриманим і як би з обов’язку благочестивою оповіддю. І хоча я шанував Господа Бога і завжди пам’ятав про нього, мій розум і моя уява подовгу були нічим не зайняті доти, доки я знову не отримував поживи для роздумів, додаючи що-небудь нове до моїх колишніх знань; і коли ніщо не спонукало мене звернутися до Бога у справі, щоб викласти йому яке-небудь чергове прохання, він був для мене просто безбарвною і нудною істотою, яка наводила мене на різноманітні пусті та химерні фантазії, тим більше що я часто залишався наодинці з самим собою й тому ніяк не міг прогнати ці думки з голови.

Так, протягом деякого часу я вельми страждав од того, що в мене з’явилося хворобливе бажання давати Богу грубі прізвиська та навіть шпетити його лайливими словами, на зразок тих, які я чув на вулиці. Зазвичай усе починалося з того, що мене охоплювало якесь приємне завзяте почуття відчайдушної сміливості; після тривалої боротьби я нарешті піддавався спокусі та, чітко усвідомлюючи, що здійснюю богохульство, одним духом вимовляв яке-небудь із тих заборонених слів, після чого відразу ж брався благати Бога, щоб він не сприймав цього всерйоз, і просив у нього вибачення; але мені так і кортіло ризикнути ще разок, і я проробляв усе спочатку та знову скрушно каявся у скоєному – поки не проходило моє дивне збудження. Найчастіше цей болісний стан наставав перед сном; втім, після цього я не відчував занепокоєння або невдоволення собою. Згодом я розмірковував над цим і дійшов висновку, що, мабуть, це був своєрідний експеримент, несвідоме бажання перевірити, всюдисущий Бог чи ні; справа в тому, що ця його властивість дуже цікавила мене в той час, і, очевидно, саме тоді у мене вперше ворухнулася непевна здогадка: якщо Бог справді є живою істотою, якою ми його вважаємо, то жодна мить нашого внутрішнього життя не може бути прихована від нього, так що він може покарати нас навіть за наші думки.

Але незабаром я завів нове знайомство, яке позбавило мене марних мук і допомогло моїй неспокійної фантазії знайти ту поживу, якої їй бракувало в домівці моєї матері з її простим і тверезим поглядом на життя; ця дружба замінила мені балакучих бабусь і няньок, чиї вигадки зазвичай живлять ненаситну уяву дітей.

У будинку навпроти нас було просторе напівтемне приміщення, яке виходило просто на вулицю і було цілком заповнене уживаними речами. Його стіни були обвішані старомодними шовковими сукнями, всілякими тканинами та килимами. Вхідні двері та вся зовнішня стіна будинку обабіч них були суцільно обвішані заіржавленою зброєю, інструментами, приладами та почорнілими від часу картинами із рваним полотном; у крамниці стояло кілька столів і скринь старовинної роботи, на яких громадився дивовижний скляний і порцеляновий посуд упереміж із глиняними та дерев’яними статуетками. У глибині цього дивного складу височіли гори складених одне на одне ліжок та інших меблів, а на плоских вершинах і уступах цього хребта, іноді на самому краю якоїсь грізно навислої самотньої скелі, там і сям виднілися то вигадливий годинник, то розп’яття, то восковий ангел, то ще що-небудь на кшталт цього. І, нарешті, в найдальшому кутку кімнати, де панувала похмура напівтемрява, незмінно сиділа товста, похилого віку жінка в старовинному селянському вбранні, що спостерігала за тим, як миршавий сивий чоловічок іще більш похилого віку, що мав під своєю рукою декількох підлеглих, метушився, зустрічаючи відвідувачів, які раз у раз заходили до крамниці. Ця жінка й була душею закладу, і всі накази та розпорядження йшли від неї, незважаючи на те, що вона зовсім майже не рухалася зі свого місця, а на вулицю й зовсім ніколи не виходила. Руки у неї завжди були голі, бо вона носила плаття з короткими рукавами та з білосніжними, майстерно збитими буфами, які були в моді років сто тому, за наших бабусь, і яких я більше ні на кому не бачив. Це була надзвичайно оригінальна жінка. Сорок років тому, темна і убога, вона приїхала зі своїм чоловіком у місто, щоб заробити собі на шматок хліба. Після довгих років важкої та невдячної поденної праці їй усе ж вдалося вибитися з нужди; тоді вона почала торгувати мотлохом і завдяки своїй успішності та вмілому веденню справ склала собі з часом непоганий статок, яким розпоряджалася вельми своєрідно. Вона ледве розбирала друковані літери, зовсім не вміла писати і не знала лічби арабськими цифрами, які їй ніяк не давалися; всі її пізнання в арифметиці обмежувалися римськими одиницею, п’ятіркою, десяткою та сотнею. У тій віддаленій і глухій місцевості, де вона провела свою ранню молодість, люди здавна вміли обходитися тільки цими чотирма цифрами, і, перейнявши ще тоді ці своєрідні, освячені тисячолітньою традицією прийоми лічби, вона дотепер користувалася ними з вражаючою вправністю. Вона не вела ніяких книг і не робила ніяких записів, але могла в будь-який час відтворити повну картину оборотів свого закладу, які часто виражалися в тисячах і складалися з безлічі окремих дрібних статей; для цього вона брала шматочок крейди, що завжди зберігався про запас в її кишені, і починала швидко писати на столі, вкриваючи його поверхню показними колонками зі своїх чотирьох цифр. Написавши на такий манер всі окремі статті, які вона знала напам’ять, вона досягала своєї мети попросту тим, що слинила палець і так само спритно стирала один стовпчик за одним, підраховуючи при цьому стерті знаки й записуючи збоку отримані результати. Так виникали нові, вже менші, групи цифр, значення і назви яких не знав ніхто, крім неї самої, тому що це були все ті ж самі чотири цифри, що здавалися невтаємниченим якимись чарівними язичницькими письменами. До того ж вона була зовсім неспроможна провести ці дії на папері, пером або олівцем, або хоча б грифелем на учнівській дошці, тому що, по-перше, їй потрібен був принаймні цілий стіл, аби було де розвернутись, а по-друге, вона вміла накидати свої розмашисті каракулі тільки за допомогою м’якої крейди. Вона часто скаржилася на те, що її нетривкі записи не можна зберігати, але саме цій обставині вона і завдячувала своєю незвичайною пам’яттю, що зберігала всі ці незліченні полчища чисел, які так раптово оживали під її рукою, наповнюючись значенням і змістом, а потім так само швидко зникали. Про співвідношення приходу і витрат вона не особливо турбувалась, адже всі витрати на домашні та інші потреби вона однаково покривала з того ж гамана, з якого брався і основний капітал для її оборотів, і коли набігала зайва сума, вона негайно ж обмінювала ці гроші на золото і клала їх на збереження до скриньки зі своїми скарбами, де вони й залишалися лежати назавжди, якщо частина з них не виймалася звідти знову і не йшла в яке-небудь особливе діло або на те, щоб надати кому-небудь позику, – втім, останнє робилося лише як виняток, бо зазвичай вона не позичала гроші під відсотки. Її постійними клієнтами були переважно селяни з усіх околиць, які купували у неї різні речі для своїх домашніх потреб, і будь-кому з них вона давала свої товари в борг, часто з чималою вигодою, але нерідко і зі збитком для себе. Таким чином вона підтримувала зв’язки з безліччю людей, так чи інакше залежних від неї; одні були їй вдячні, а інші перебували з нею у ворожих відносинах, так що її невпинно облягали боржники, які просили почекати або приходили розплатитись, і всі вони, – хто у вигляді попереднього заохочення, хто на знак вдячності за вже надану послугу, – підносили їй найрізноманітніші дари, слівце наміснику або настоятельці якогось монастиря. Всілякі овочі та фрукти, молоко, мед, виноград, шинка та ковбаси – все це доставлялось їй цілими кошиками і становило міцну основу заможності й достатку в її господарстві, які дозволяли їй жити в своє задоволення. Це приємне домашнє життя вступала у свої права вечорами, коли гамір під склепіннями крамниці стихав, двері зачинялись і мешканці будинку переходили на житлову половину, що мала ще більш дивний і незвичний вигляд, ніж сама крамниця.

Тут пані Марґрет зібрала всі ті предмети, які свого часу потрапили до її рук і особливо сподобались їй; вона ніколи не обмежувала себе в цьому відношенні, й якщо яка-небудь річ здавалась їй цікавою, вона зберігала її напам’ять і прикрашала нею своє житло. На стінах висіли старовинні образи на золотому тлі, а у вікна були вставлені вітражі, й усім цим творам мистецтва вона приписувала яке-небудь незвичайне минуле або навіть таємну чудодійну силу, так що в її очах вони були святинею і вона не наважувалася розлучитись із ними, хоча знавці дійсно визнавали за деякими з них художню цінність і всіляко намагалися видурити ці речі в їх неосвіченої власниці. У скриньці з чорного дерева у неї зберігалися золоті медалі, рідкісні монети, філігранні прикраси та інші коштовні дрібнички; до них вона мала особливу пристрасть і продавала їх тільки тоді, коли це обіцяло їй особливо велику вигоду. І, нарешті, на полицях біля стіни було складено цілі купи величезних, грубезних фоліантів, які вона вже давно ретельно збирала. Тут були всілякі Біблії, старовинні космографії з незліченними гравюрами на дереві, описи подорожей, сповнені різних чудес і чудасій, курйозні книги з міфології, які були в ходу в минулому столітті, з величезними, складеними в кілька разів кольоровими гравюрами, що вже встигли добряче розшарпатися; ці наївно написані книги вона попросту називала язичницькими житіями. Крім того, у неї була ціла бібліотека простонародних лубків, із яких можна було дізнатися про п’ятого євангеліста, про молоді роки Ісуса, про його пригоди в пустелі, дотепер іще не відомі, про те, що його тіло нібито збереглось і згодом було знайдене разом із якимись грамотами; про страшні зізнання одного вільнодумця, що з’явився з того світу, аби розповісти про свої муки в пеклі; це зібрання доповнювали кілька літописів, сонників і книг з описами цілющих трав. Усяке друковане слово, – хоч про що б ішлося, – завжди містило в очах пані Марґрет частку правди, так само як і будь-які усні перекази, що ходили в народі; та світ Божий, відбитий в усіх цих книгах і легендах, далеке і близьке, і навіть своє власне життя, – все здавалось їй рівною мірою чудесним і сповненим глибокого змісту; в ній усе ще жила старожитня, простодушна віра в чудеса, не схожа на витончене марновірство сучасних освічених людей. Усе надруковане в книгах і почуте від людей давало багату поживу її невгамовній фантазії, і, зі жвавою цікавістю вбираючи всі ці нові враження, вона брала їх на віру і негайно ж висловлювала їх у ті властиві мисленню народу відчувані форми, що, як старий бронзовий посуд, тим яскравіше блищать, чим довше вони були у вжитку. Всі боги та божества стародавніх і сучасних язичницьких народів, легенди про них і їх зображення в книгах дуже цікавили її, тим більше що вона вірила в реальність їхнього існування і думала, що істинний Бог бореться з ними, намагаючись ізжити їх зі світу; ця нечисть, іще не цілком підвладна Господу Богу і яка не відмовилася від своїх підступів, викликала у неї гарячий інтерес до себе, змішаний із забобонним страхом, так само як і безбожники, чию поведінку вона могла пояснити собі тільки тим, що, заперечуючи існування Бога, ці жахливі люди діють не за своїм внутрішнім переконанням, а всупереч йому, просто з упертості. Величезні мавпи та інші чудовиська, що мешкають у лісах південних країн, про які писано було в цих старовинних книгах, казкові водяні та русалки – всі вони були в її очах не що інше, як цілі народи, що потонули в невірі та опустилися до тваринного стану, або просто покарані богохульники; тепер вони то каються, то злобують, і їх жалюгідна доля – живе свідчення руйнівного гніву Господнього, хоча часом вони не проти зле пожартувати над людиною.

Отже, вечорами, коли вогонь у печі пані Марґрет весело потріскував, над горщиками здіймалася пара, на столі з’являлися поживні сільські наїдки, а сама господиня сиділа в своєму спокійному, прикрашеному інкрустаціями кріслі, – до її кімнати починали сходитися гості, аж ніяк не схожі на тих людей, яких можна було побачити під склепіннями її лавки в денний час. Усі ці друзі та знайомі були бідняки, яких приваблював сюди і апетитний запах страв, приготованих гостинною господинею, і можливість поговорити про вищі матерії; вони шукали відпочинку після денних справ і турбот та знаходили його в тих жвавих розмовах, які тут велися. За винятком небагатьох лицемірів, що приходили тільки заради дармового частування, всі вони дійсно відчували потребу в таких задушевних бесідах і зі щирим захопленням тлумачили про речі, що виходили за межі повсякденного, особливо про релігію та про таємничі, загадкові сторони життя, а позаяк у відповідь на такі запити тогочасне суспільство могло запропонувати їм лише вельми прісну їжу, то вони намагалися самі відшукати розгадки цих пекучих таємниць. Внутрішня невдоволеність, невгамована жага пізнання істини, спільність долі цих людей, все те, що вони пережили, прагнучи задовольнити ці свої пориви в суєтному світі пристрастей, – ось що приводило їх сюди, а також спонукало вступати в різні дивні секти, про внутрішнє життя яких пані Марґрет постійно дізнавалася через своїх друзів, бо вона не полюбляла утруднювати себе і взагалі була занадто мирською людиною, щоб займатися такими справами самій. Більш того, вона різко шпетила малодушних і злісно висміювала тих, хто схильний був надто вдаватися в містику. Щоправда, вона й сама жити не могла без таємничого та чудесного, але її захоплювали таємниці реального, чуттєвого світу, самого життя в його різноманітних зовнішніх виявах і загадкові долі окремих людей; про такі речі, як чудесне душевне прозріння, послання благодаті, обранництво і тому подібне, вона й слухати не хотіла, і якщо хто-небудь із її гостей заводив мову про це, вона давала йому гарну відсіч. Бога вона вшановувала насамперед за те, що він був мудрим і майстерним творцем усього чудесного, що є на цьому світі, але, крім того, він володів у її очах іще однією властивістю, що викликало в неї особливе здивування та захоплення: вона вважала його покровителем усіх тих, хто енергійний і сміливий, хто сам коваль свого щастя і, не маючи гроша ламаного за душею, своїм розумом прокладає собі дорогу і виходить у люди. Тому ніщо не тішило її так, як успіхи молодих людей, народжених бідними і незнаними, але які зуміли завдяки своїм здібностям, ощадливості й розуму вибитися з нужди, посісти високе становище в суспільстві, та ще й придбати повагу і довіру високопоставлених осіб. Із жвавою участю, ніби справа стосувалась її самої, стежила вона за тим, як процвітали її улюбленці, а коли їх добробут зростав настільки, що вони вже могли зі спокійною совістю дозволити собі деяку розкіш, – вона щедро обдаровувала їх ще й від себе і поділяла з ними їх перемогу. Великодушна за вдачею, вона охоче допомагала ближнім, причому не стільки тим, хто вік свій жив у злиднях, – їм вона давала не менше й не більше як було заведено, – скільки тим, хто починав заводити деяке майно, – їх вона воістину обсипала своїми щедротами, хоча така марнотратність була їй не по кишені.

Зазвичай такі вискочні мали більш солідні зв’язки на стороні, але за своєю природною розважливістю намагалися не втрачати прихильності також і цієї дивної жінки та підтримували з нею добрі стосунки, поки нарешті їх не витісняло нове покоління фаворитів; таким чином, серед гостей пані Марґрет нерідко можна було зустріти якогось добре одягненого пана, що завдавав клопоту цим біднякам своєю присутністю і наводив на них боязкість своєю статечною манерою триматись. А коли такий гість ішов, благочестиві друзі господині дорікали їй у прихильності до суєти мирської та до земних благ, що завжди викликало розбіжність у думках і запеклі суперечки.

Люди діяльні та працьовиті, що вміли вести свої справи успішно і з вигодою, завжди були їй до душі, і, ймовірно, саме тому в її дім були вхожі також і деякі євреї-перекупники. Невичерпна енергія та незмінна ввічливість цих людей, які частенько заїжджали до неї, залишали в неї важкі тюки з товаром, витягали з-під своїх засмальцьованих каптанів туго набиті гаманці та, ні слова не кажучи, не вимагаючи навіть розписки, вручали їх їй на збереження, їх ненастирлива цікавість і добродушна поступливість (що, втім, анітрохи не заважало їм бути незгідливими і меткими, коли справа стосувалася торгівлі), їх релігійні обряди, які вони так суворо виконували, їх походження, пов’язане з біблійними переказами, та навіть їх вороже ставлення до християн і тяжка провина, що лежить на їх пращурах, – усе це викликало жвавий інтерес славної пані Марґрет, і вона охоче приймала у себе цих багатостраждальних і всіма зневажених мандрівців, коли вони з’являлися на її вечірніх зборах, і дозволяла їм варити каву або смажити рибу на її вогнищі. Іноді благочестиві християнки були не проти беззлобно пожартувати над ними і дорікали їх у тому, що ось іще ж зовсім недавно їх предки були запеклими лиходіями, що вони, мовляв, викрадали та вбивали християнських немовлят і отруювали колодязі, а пані Марґрет запевняла, ніби вічний жид Агасфер років дванадцять тому ночував у «Чорному ведмеді» й вона дві години підстерігала біля дверей, щоб побачити його від’їзд, та тільки даремно втратила час, бо він вирушив далі ще до світанку; у відповідь на це євреї тільки всміхалися добродушно й лукаво і, як і раніше, перебували в найкращому настрої.

Але хай там як, вони теж по-своєму шанували Бога та дотримувалися певних, чітко виражених релігійних переконань, а отже, мали набагато більше прав належати до цього гуртка вірян, ніж два інших його завсідники, чия присутність була б доречною де завгодно, але тільки не тут; усі дивувалися, зустрічаючи їх у цьому будинку, і все-таки строкате і дивне товариство, що збиралося тут, очевидно, не могло обійтися без них, як не можна обійтися без солі, що додає всьому своєї гостроти.

Розділ сьомий
Продовження розповіді про Пані Марґрет

То були два запеклі безбожники. Один із них, трунар, що виготовив і власноруч забив на своєму віку вже не одну сотню трун, був простий і славний, хоча і мовчазний чоловік, час від часу спокійно і небагатослівно заявляв, що не вірить ні у вічне життя, ні в Бога, про якого, на його думку, ми просто нічого не можемо знати. Втім, він ніколи не насміхався над вірянами, і ніхто не чув од нього якихось зухвалих промов; навіть коли набожні кумасі нападали на нього, намагаючись навернути його на шлях істинний, він тільки незворушно покурював свою люльку і покірно вислуховував їх красномовні проповіді.

Інший безбожник був кравець, чоловік уже не першої молодості, з сивиною у волоссі, але володів нісенітним, нестерпним характером і, як видно, здатний при нагоді влаштувати своєму ближньому якусь капость. Якщо трунар поводився скромно, терпляче зносив усі нападки і лише зрідка й досить несміливо висловлював своє суворе кредо, то кравець постійно готовий був сам перейти в наступ і знаходив якесь задоволення в тому, щоб зачіпати почуття вірян грубим жартом і міцним слівцем, змушував їх здригатися від жаху, безжально піддаючи сумніву, заперечуючи і опошляючи все те, що було для них святим, передражнював, як справжній Уленшпіґель, кожне слово цих простодушних бідолах і викликав у них своїм балаганним гумором гріховне бажання посміятися над тим, що не смішно. У нього не було ні глибоких думок, ні поваги до будь-чого, навіть до природи, а єдиною його потребою було заперечувати існування Бога, вірніше, нарікати, навіщо він усе-таки існує, в той час як трунар уважав, що це для нього не так уже й важливо; зате останній був чоловіком бувалим, іще підмайстром, мандруючи містами, звик дивитися на світ Божий широко розкритими очима, та й згодом продовжував просвіщати свій розум і, якщо був в ударі, любив побалакати про різні дивовижі. Кравцю ж подобалися тільки плітки, та бешкети, та галасливі лайки з балакучими прочанками; його ставлення до євреїв теж видавало його безглуздий характер. Якщо трунар, який вважав їх такими ж людьми, як і він сам, ставився до них доброзичливо і був привітний із ними, то кравець усіляко дражнив і мучив їх і знущався над ними з воістину християнською зарозумілістю, пускаючи в хід усі відомі йому заяложені жарти, якими дражнять євреїв, так що часом бідолахи і справді ображались і спересердя йшли з кімнати. Зазвичай справа закінчувалася тим, що у пані Марґрет уривався терпець і вона проганяла цього злого демона зі свого будинку; але незабаром він знову з’являвся там, якийсь час тримався трохи обережніше, говорив тихо і вкрадливо, і всі терпіли його, хоча й знали, що все це ненадовго і що незабаром він знову візьметься за старе. Мабуть, усі ці люди, що так полюбляли поговорити й посперечатися, мали потребу в ньому як у живій ілюстрації їх власних уявлень про те, яким мусить бути безбожник; втім, його атеїзм і насправді вельми точно відповідав цим уявленням; зрештою, всім стало цілком ясно, що він жене від себе думки про Бога і про безсмертя головним чином тому, що вони заважають йому віддаватися порожній і гультяйській життєвій суєті, а згодом, коли йому настала пора вмирати, він так скиглив і голосив, тремтів усім тілом і скреготав зубами і так жадав полегшити свою душу покаянною молитвою, що добрі християни могли тепер торжествувати свою повну перемогу і що ж стосується трунаря, то він перед смертю встиг іще сам виготовити собі труну, причому вистругав її з таким же незворушним спокоєм, як і ту, з якої він колись почав свою роботу.

Ось що являло собою це товариство, що так часто – особливо взимку – збиралося на вечірні розмови в будинку пані Марґрет, і не пам’ятаю вже, як усе це почалось, але тільки з певного часу я став усе частіше проводити свої дні в її дивовижному закладі, серед заклопотаного снування покупців і продавців, а вечорами сидів біля ніг самої господині, яка дуже була прихильна до мене. Її ставлення я заслужив тим, що слухав розмови дорослих із незмінною увагою, хоч про які б дивні та химерні речі йшлося. Щоправда, їх пошуків у галузі теології та моралі, – хоча вони нерідко були дуже і дуже наївними, – я тоді ще не розумів, але так як і самі співрозмовники не любили довго затримуватися на цих матеріях і зазвичай відразу ж переходили до того, що вони дійсно бачили та пережили, то бесіда звертала тим самим в інше русло, в галузь натурфілософії, де і я дещо тямив. Сперечальників цікавили насамперед явища духовного життя, такі, як сни, передчуття тощо, для яких вони намагалися знайти пояснення в повсякденному житті, але їх допитливий розум намагався проникнути також і в таємничі сфери зоряного неба, в глибини моря та в надра вогнедишних гір, про які їм доводилося чути, – і все це вони зводили так чи інакше до релігійних поглядів. Вони читали одкровення ясновидців, описи дивовижних подорожей на різні віддалені світила й інші повчальні книжки такого штибу, придбані пані Марґрет за їхньою порадою, а потім сперечалися про них, висловлюючи при цьому найсміливіші здогадки, які виникли в їх розпаленій уяві. Часом хтось із них підкріплював свої доводи деякими науковими відомостями, випадково почерпнутими ним де-небудь, наприклад, у розмові зі слугою одного астролога, який стверджував, ніби через підзорну трубу його пана видно якісь живі істоти на Місяці та щоcь на зразок палаючих кораблів на Сонці. Але найяскравішу уяву мала пані Марґрет, у якої усякий вимисел здобував плоть і кров. У неї була звичка по кілька разів на ніч вставати з ліжка і підходити до вікна, подивитися, що відбувається у світі під покровом темряви та нічної тиші, причому кожного разу вона дійсно що-небудь помічала: то якусь підозрілу зірку, що мала вигляд не такий, як завжди, то комету, то який-небудь червонуватий відблиск у небі, й для всіх цих явищ вона негайно ж знаходила особливу назву. Усі навколишні предмети жили в її очах своїм життям, сповненим глибоким змістом; коли сонячний промінь потрапляв у склянку з водою і, пройшовши крізь неї, падав на гладенько відполіровану поверхню столу, грайлива веселка з її сімома кольорами здавалася їй безпосереднім відображенням тієї пишноти, яка буває тільки на небесах, у самому раю. «Дивіться, дивіться, – казала вона, – хіба ви не бачите, які там чудові дерева та квіти? а зелені ґаночки та червоні шовкові хустки? а ці золоті дзвіночки і сріблясті фонтани?» – і щоразу, коли сонце заглядало до її кімнати, вона проробляла цей досвід, «щоб хоч одним оком заглянути на небеса». Чоловік називав її за це старою зайдиголовою і разом із кравцем нещадно висміював її. Зате коли мова заходила про привидів, вона відчувала куди більш твердий ґрунт під ногами, бо вже щодо цього, безсумнівно, мала чималий досвід, який дався їй нелегко; та й у всіх інших було що розповісти на цей рахунок. Щоправда, відтоді як вона перестала виходити з дому, з нею не траплялося більше нічого особливого, якщо не брати до уваги того, що вона частенько чула метушню та стукіт у старій коморі й іноді, стоячи опівночі або вдосвіта на своєму звичайному спостережному посту біля вікна, бачила, як у темряві ночі по вулиці бродить чорна вівця. А іншого разу біля вхідних дверей стояв карлик, і поки вона пильно розглядала його, бажаючи переконатися, що це не сон, він раптом починав рости на її очах, усе вище й вище, і вже майже діставав до підвіконня, так що вона ледве встигала зачинити вікно та сховатися під ковдру. Але все це не йшло в порівняння з тим, що їй довелося пережити в молодості, особливо в ті роки, коли вона ще жила в селі й їй доводилося в будь-яку пору доби ходити й полем і через ліс. Бувало, її переслідували якісь безголові люди, що цілими годинами крокували поруч із нею по дорозі й не відставали, хоч як би старанно вона молилася; душі померлих селян, які не знайшли собі спокою і приходили ночами на своє поле, з благанням простягали до неї руки; повішені зривалися з високих ялинок і з диким завиванням бігли слідом за нею, щоб полегшити свої страждання, побувши поблизу доброї християнки; мороз пробігав по шкірі, коли вона описувала своє тодішнє безвихідне становище: їй так і кортіло поглянути хоч одним оком на ці моторошні постаті, а в той же час вона чудово знала, як шкідливо і небезпечно дивитися на них. Якось у неї навіть розпухав весь бік, лівий або правий, зважаючи на те, з якого боку йшли за нею мерці, й їй доводилося посилати за лікарем. Вона розповідала також про чаклунство та чорнокнижництво й запевняла, що ще наприкінці минулого століття, в роки її юності, в селі часто-густо займалися такими речами. Так, наприклад, в її рідних краях у деяких заможних селян, які жили великими сім’ями, були давні язичницькі книги, за допомогою яких вони творили надзвичайні справи. Вони підносили полум’я до стогу і пропалювали в ньому дірку, причому сам стіг залишався цілим, уміли заговорювати воду і управляти димом, змушуючи його здійматися з димаря в будь-якому напрямку й утворювати різні кумедні фігури, але все це були ще безневинні жарти. Набагато страшніше було потрапити в число їх недругів, яких вони безжалісно зводили зі світу, – для цього вони вбивали в стовбур верби три цвяхи, щось шепотіли над ними, і людина починала повільно марніти (батько Марґрет довго мучився з їх милості якоюсь хворобою, але їх підступи були вчасно розкрито, і його врятували капуцини), або ж насилали наслання на поля своїх ворогів, так що зерно в колосках перегоряло, а потім самі ж знущалися над нещасними, коли ті голодували і терпіли нужду. Щоправда, люди втішали себе тим, що коли хто-небудь із цих чаклунів дозрівав для пекла, за ним з’являвся чорт і після нелегкої боротьби ніс із собою його душу, а проте все це знову-таки наганяло страх на добрих християн, і самій оповідачці доводилося бачити закривавлений сніг і клапті волосся на місці події, що навряд чи можна назвати приємним видовищем. У таких селян завжди було багато грошей, і коли траплялося весілля чи похорон, вони відміряли їх гарнцем і переносили у великих цебрах. Весілля в той час грали з великою пишністю, як у давнину. Вона ще пам’ятала одне таке весілля, на яке зібралося душ сто гостей, і всі вони, чоловіки й жінки, приїхали верхи. На жінках були корони з сусального золота, шовкові сукні та намиста зі згорнених у рурку дукатів у три, а то і в чотири ряди; але і тут справа не обійшлася без чорта: він непомітно прискакав із усіма гостями, і після вечері там творилося таке, що й сказати незручно.

У сімдесятих роках, коли стався великий неврожай і був голод, ці селяни бавилися тим, що широко відчиняли двері своїх комор і молотили в дванадцять ціпів, та ще запрошували якогось сліпого скрипаля, щоб він підігравав працівникам, причому сидіти він мусив на великому короваї, а потім, коли перед коморою збиралася ціла юрба голодних жебраків, спускали на беззахисних людей злих собак. Цікаво, що народ вважав усіх цих сільських багатіїв, які тиранили селян, опрощеними нащадками давніх феодалів, колишніх власників численних замків і фортець, розкиданих по всій країні.

Невичерпним джерелом для вигадок і небилиць був також католицизм; навколо нашого міста було чимало порожніх і покинутих обителей, а деякі місцевості по сусідству взагалі залишилися католицькими, і в тамтешніх монастирях іще жили ченці. Про духівництво цих монастирів поширювалися дивовижні легенди, особливо про капуцинів, які досі діють рука об руку з катами, переслідуючи нечисту силу та займаючись знахарством серед забобонних селян-протестантів. У деяких віддалених місцевостях країни протестантизм прийшов на той час у занепад, і люди сповідували його якось несвідомо; замість того щоб дивитися на католиків зверху вниз, як на темних, обдурених людей, які вірять у різні бредні, селяни самі поділяли всі їх забобони, хоча й вважали, що все це є грішним і негідним, і не сміялися над католицизмом, а скоріше боялися його, вбачаючи в ньому якусь страшну язичницьку єресь. І якщо вони ніяк не могли уявити собі, що вільнодумець – це така людина, яка в глибині душі дійсно ні в що не вірить, то не менш незрозумілими здавались їм і ті люди, які вірять навіть більше, ніж треба, самі ж вони трималися середини, тобто вірували тільки в те, що, на їх думку, являло добре, а не зле начало.