Атта Троль

6

 
Але, може, то й корисно
Нам, створінням вищим, ліпшим
На землі від звірів інших
Знати, що гадають нижчі.
 
 
Так, в тих низьких, темних, бідних
Сферах нижчої громади
Поміж звірів всюди чути
Гордість, лихо й нарікання.
 
 
Все природне, історичне,
Все звичайне, справедливе,
Всім літ з тисячу відоме, —
Одверта зухвала морда.
 
 
Молодим старії гордо
Все гарчать про злу науку,
Що загрожує культурі
І туманності на світі.
 
 
«Діти! — Атта Троль гукає
І качається по голім
Незастеленому ложі, —
Нам належиться прийдешність!
 
 
Якби всяк ведмідь, всі звірі
Та були моєї думки,
Ми б, злучивши наші сили,
Подолали б всіх тиранів.
 
 
Якби дикий вепр з’єднався
Із конем, а слон, як брат,
Хоботом своїм обняв би
Роги чесному волові,
 
 
Вовк з ведмедем різних мастей,
Мавпа з цапом, навіть заєць, —
В товариство всі з’єднались,
Перемога б стала певна.
 
 
Згода, згода! се найперше,
Що нам треба. Поодинці
Нас потопчуть, — але вкупі
Ми гнобителів затопчем.
 
 
Згода, згода! — переможем,
Скинемо те горде панство
Монополії бридкої!
Буде звірське праве панство.
 
 
Головні закони — рівність
Всіх створіннів божих, — дарма,
Хто якую віру має,
Хто на масть який, чим пахне.
 
 
Рівність правая! осел в нас
Буде вищим урядовцем,
Лев при тому часом мусить
До млина мішки возити.
 
 
Щодо пса, то, правда, єсть він
Здавна вже послугач людський.
І багато тисяч років
Як собака жив між людьми;
 
 
Але в вільнім краю верне
Він собі права одвічні,
Що не мають буть зламані,
Скоро він придбає слави.
 
 
Так, жиди в нас навіть мусять
Право рівності одержать,
І закон їх постановить
Нарівні з другими звірми.
 
 
Тільки танець на базарах
Заборонений їм буде, —
Заборону сю роблю я
В інтересі мого хисту.
 
 
В раси їхньої немає
Почуття до стилю, — в танці
Пластики нема, а сеє
Смак псує поміж народом».
 

7

 
Сумно в логові сумному,
В колі рідному сидить
Атта Троль, той ворог людський,
І реве, і зуби скалить:
 
 
«Люди, наволоч химерна!
Все вам смішки! — ваші смішки
І кормига ваша бридка
Згине хутко в день великий!
 
 
Обража мене найгірше
Рух отой кисло-солодкий
В них на мордах, — не терплю я
Того усміху людського!
 
 
Як на білому обличчі
Я побачу рух сей клятий,
Повертаються від злості
В животі в мене всі кишки.
 
 
Ще зухваліше, ніж в мові,
Виступає в тій усмішці
Вся глибока безсоромність,
Що сидить у людських душах.
 
 
Все посміхуються! Навіть
І тоді, коли повинні
Найповажніш буть, — у хвилю
Урочистую кохання!
 
 
Все посміхуються! В танці —
Й там сміються! Зневажають
Тим сей хист, а він повинен
Завжди культом буть поважним.
 
 
Так, танець за давніх-давен
На меті мав благочестя;
І жреці кругом престолу
Йшли, було, в святому колі.
 
 
При ковчезі заповітнім
Танцював колись Давид;
Танець був служінням богу.
То — молилися ногами!
 
 
Отже, й я танець так само
Розумів, як танцював я
На майданах перед людом —
І придбав собі тим слави.
 
 
Слава та, я признаюся,
Завдавала серцю втіхи;
Бо від ворога почути
Дивування — любо нам!
 
 
Та вони й в ентузіазмі
Усміхаються! Безсилий
Проти них той хист танечний,
Легкодушні люди завжди!»
 

8

 
Часто в світі чесні люди
Не конечне гарно пахнуть,
Слуги ж папські уживають
Завжди амбру та лаванду.
 
 
Від людей, душею чистих,
Часто тхне зеленим милом,
На негідному ж створінні
Аж блищить олій рожевий.
 
 
Хай же носа не копилить
Любий мій читець, коли він
В Атта Тролевій печері
Не згада арабських спецій.
 
 
Хай побуде він зо мною
В душнім та важкім повітрі,
Де герой мій свому сину
Мов із хмари промовляє:
 
 
«Сину, сину мій мизинний!
Притулись до морди батька
Ти своїм єдиним вухом,
Вислухай поважне слово!
 
 
Стережись від людських думок,
Бо загубиш душу й тіло!
Між всіма людьми немає
Справедливої людини.
 
 
Німці перш були порядні, —
Ті сини Туїскіона^[14]
Наші родичі віддавна, —
Отже й тії зледащіли:
 
 
Віру стратили й побожність,
Атеїзм вони провадять…
Сину, сину, стережися
Бауера й Фейербаха!^[15]
 
 
Та не будь ти атеїстом,
Незвіром, що без поваги
До творця, — бо то ж творець
Нам створив сей світ великий!
 
 
Угорі і сонце, й місяць,
І зірки усі, — хвостаті
Так же само, як безхвості, —
Все то одсвіт його сили.
 
 
Долі і земля, і море —
То луна святої слави,
На землі створіння кожне
Почува величність бога.
 
 
Навіть щонайменша кузька
В бороді у богомільця
З мандрівцем іде на прощу,
Вічному хвалу співає!…
 
 
Там у зорянім наметі,
На престолі золотому,
Владар наш сидить величний, —
Се ведмідь здоровий білий.
 
 
Біла, наче сніг, без плями,
Ясна шерсть його; над чолом
Діамантова корона, —
Небеса всі осіяла.
 
 
Скрізь гармонія в обличчі
І діла німії думок;
Тільки берлом він порушить —
І лунають співом сфери.
 
 
А в ногах сидять лагідно
Ведмеді святі, що в світі
Тихо все терпіли, — в кігтях
Держать мученицькі пальми.
 
 
Часом інший раптом скочить,
Потім другий, святим духом
Зрушений, і — глянь! — танцюють
Дивний танець урочистий…
 
 
Ласки божої проміння
Заміня талан їм в танці
І, раюючи душею,
Виплигнуть хотять із шкури!
 
 
Чи то й я, Троль, недостойний,
Буду гідний того щастя, —
Від земної злої долі
Перейти в той край відради?
 
 
Чи й мені перед престолом,
Там, у зорянім наметі,
Танцювати доведеться
З пальмою, в промінні слави?»
 

9

 
Мов язик червоно-ярий,
Що той чорний Фрейлігратів
Негрський князь, з досади люто
Витріщає з чорних уст, —
 
 
Вийшов місяць так із темних
Хмар небесних. Десь далеко
Б’ють джерела невсипущі,
Цілу ніч вони лютують.
 
 
Атта Троль стоїть самотньо
На шпилі, на любій скелі,
Самітний реве на кручі, —
Свище вітер опівночі.
 
 
«Так, ведмідь я! я ведмідь той,
Що незграбою, кудлаєм,
Ревуном і товстолапим,
І бог зна ще як взивають!
 
 
Так, ведмідь я! я ведмідь той!
Я опудало отеє,
Я той дурень, що приймає
Ваші посміхи й наругу!
 
 
Я на глум вам здавсь! і мною ж,
Мов яким страшилом, завжди
Дітвору лякати звикли,
Дітвору ледачу людську.
 
 
Я посмішище отеє,
Що баби в казках виводять,
І я вголос визнаю се
Перед всім нікчемним людом.
 
 
Чуєте ви всі? — ведмідь я!
Свого ж роду не стидаюсь,
Я пишаюсь, мов походжу
Від Мойсея Мендельсона^[16]!»
 

10

 
Постаті суворі й дикі
Десь бредуть на четвереньках
І дорогу пробивають
В темнім гаю опівночі.
 
 
Батько Атта Троль ступає,
З ним синочок одноухнй.
Там вони спинились в гаю,
Де лежить кривавий камінь.
 
 
Атта Троль реве: «Сей камінь —
Се алтар; отут друїди^[17],
Ще за часів бузувірства,
Для богів — людей вбивали.
 
 
О страшенная бридота!
Як подумаю, то дибом
Шерсть мені встає на спині, —
Лити кров для слави бога!
 
 
Правда, що тепер мудріші
Люди стали, — не вбивають
Одне одного в догоду
Богові й небесним силам!
 
 
Не побожне божевілля,
І не мрії, і не дурість, —
Заздрість тільки й самолюбство
Да гризні людей призводить.
 
 
Всі навзаводи спішаться
До розкошів сього світу,
Скрізь гармидер, колотнеча,
Кожний з них для себе краде!
 
 
Хтось один — маєток спільний
Для себе загорне в спадок, —
Та й кричить, що має право,
Право власності й маєтку!
 
 
Право власності й маєтку!
О брехні й крадіжки право!
З дурістю лукавство сплести
То людина тільки вміє.
 
 
Бо натура не створила
Жодних владарів; без сховів,
Без кишень на наших шкурах
Всі на світ ми породились.
 
 
І ні в кого з нас немає
Прирожденных тих мішечків,
Щоб росли на шкурі зверху,
Де б ми крадене ховали.
 
 
Тільки те створіння гладке,
Що в чужую шкуру штучно
Одягається, — те вміє
Штучно й торбу змайструвати.
 
 
Схов, кишеня! неприродна
Та кишеня, як і власність,
Як і право на маєтки,
Злодіяки тії люди!
 
 
Ненавиджу я їх палко!
Се прийми ти, сину, в спадок.
Мусиш тут, при алтареві,
Присягнуть ненависть вічну!
 
 
Ворогом будь злому кодлу,
Що в кормизі нас тримає,
Не прощай ти їм довіку.
Присягай же тут, мій сину!»
 
 
Син присяг, як в давні часи
Ганнібал^[18]. А місяць страшно
Освітив промінням жовтим
Камінь той і мізантропів…
 
 
Іншим часом розкажу вам,
Як ведмедик той дотримав
Свого слова; наша ліра
Вславить теє в іншій пісні.
 
 
Що ж до Атта Троля, власне,
Ми його тепер покинем,
Чим пізніше пустим кулю,
Тим вона певніше влучить.
 
 
Бо вже всі розвідки слідчі
Скінчені. Злочинцю лютий
Проти маєстату люду, —
Завтра виступлять на тебе!