Криниця для спраглих. Кіно (збірник)

Син

На чорній «Волзі», що стоїть серед подвір’я, походжає ґалаґан у штанях. Він уже було звівся навшпиньки, щоб кукурікнути, коли його зігнав Андрій.

– Ану, Петю, марш, дай старому поспати.

– Чого тобі? – повертається до брата опецькуватий завгосп. Він із Сидором досукує мотузки і випробовує їх на міцність. Артем же зняв хвіртку й вистукує на завісах, забиває цвяхи на місце поржавілих і випалих.

– Тихше, Артеме, батько ще спить.

– Коли збудимо, од нас не відстане.

– От буде йому сюрприз – прокинеться, а криницю вже вилили.

У чорній «Волзі», привільно розметавшись на задньому сидінні, лежить Левко; він за всім назирає в люстерко, все чує, та навіть оком не моргне, лише тверді п’яти вовтузяться в ледь прочиненій кабіні.

Йде з гаками, з гумовими чобітьми, з куфайками, з відрами вся родина, що прокинулась заради такої оказії. Щебечуть діти, і ґалаґан, знову вибравшись на машину, будить Левка.

Сіроокий онук у блакитній матросці стукає у віконце машини, дерев’яний літак у руці.

– Дідуню, а вас у сільраду кличуть.

І Левко поволі й неохоче залишає свою шкіряну постіль.

«Чого б то, я ж, здається, самообкладання вже заплатив…»

Біжить попереду онук, гуркотить в хлопчика дерев’яний пропелер, – нахваляється сіроокий:

– І я буду льотчиком-випробувачем, як і дядько Івась.

І кружляє навколо діда, і стрибає на одній нозі.

Так прийшли вони до сільради.

…Маленьке хлопча в блакитній матросці з усієї сили намагається зачерпнути склянкою хоча б з ковточок води, та підвіконня з привабливо холодним відром таке образливо високе, а хлопча таке дрібне, що ніяк не дістатися до того підвіконня, хоч простягнися.

У розчинені навстіж вікна сільради сипле пилюка, занесена суховієм, а кощавий Індрисов лає чорну телефонну трубку, не звертаючи уваги на маленького відвідувача.

– Що ти мені одне й те ж торочиш! Хіба не можна було раніше подзвонити й порадитися? Зрозумій же ти, майорська твоя голова, це вже третій син його так розбився. Два льотчики на фронті, так. Зрозумій: не може ж він зараз похоронну отримувати. Що? Тільки прибадьорився старий, ввійшов у форму – і раптом така смерть з пантелику. Коли похоронну відправив? А що ж мені тепер робити? От коли з призовом біда, тоді ви й про мене згадуєте…

Індрисов вішає трубку. Сердито, нічого не тямлячи, дивиться на хлопчака з простягнутою до відра рукою, в якій затиснуто велику гранчасту склянку, й піднімає його над відром.

Зачерпнувши води та міцно тримаючи склянку обома руками, онук стрибає через поріг, через приступці, простягає воду Левкові.

Старий поволі зводиться, спираючись на спинку лави. Онук у блакитній матросці нерозуміюче дивиться то на Індрисова, який ніяк не очікував такого повороту подій, такого раннього приходу діда, то на зігнутого непосильним тягарем дідуня Левка – він ніяк не може зрозуміти, де ж поставити склянку.

Левко поволі переставляє ноги, перебираючи руками посипані жовтим мохом тини.

– Ну й напився ж дід на радощах, – догадується вчитель Скрекотень, намагаючись узяти старого під руку.

Той відсторонює підоспілу поміч, а вчитель підморгує до хлопця в матросці й, притуливши вказівний палець до губ, говорить йому:

– Tc!

Той перекривлює його рухи.

Нарешті й своє подвір’я. Левко поволі простує до труни, влягається обличчям униз, зануривши його в духмяне сіно.

– Ну й тато, – сміється над ним Настя. Вона прибігла по обценьки од криниці, звідки долинають радісні крики дітей, солідний регіт мужчин, верескливі жіночі голоси.

Старий лежить під деревом у дивній позі, ніби обнявши твердими руками жовтувато-молочну труну.

…Повертаються сини од криниці – хтось винишпорив старий подертий бубон і дрібно вистукує в прозоро-матове дно, хтось пробує награвати на кишеньковій гармонії, од тину до тину літають у танці розпашілі молодиці, поплескують утомленими долонями чоловіки.

– Ну й напився ж старий, – хтось помічає Левка.

– Не чіпайте його, хай спочиває, – заступається за батька Андрій і накриває рядном старечі ноги од надокучливих мух. Веселий натовп удирається в хату, заповнюючи всю дюжину стільців…

Тиха і душна ніч, привілля цвіркунам та зорям, сліпучо-сині спалахи далекої грози, що нагадує про себе низьким, майже невловимим для вуха рокотанням грому.

Сплять сини, сплять невістки, солодко сопуть, підгорнувши долоні під щічки, онучата.

У сусідському дворі, на ледь помітній призьбі, хтось пручається, чутно уривчастий жіночий шепіт:

– Учора Настусю, а сьогодні мене, так? – І легкий докірливо-підбадьорливий удар дівочої вологої долоні по твердій неслухняній парубочій. – Вчора Настусю, а сьогодні мене, так?

Левко стоїть серед подвір’я з сокирою, ставить домовину сторч, звідти зі щемливим шелестом висипається сіно, а по сіні скочуються дві білі плями – це курячі яйця: залишені серед святкового безладдя без догляду несучки нагледіли собі місце в труні. Левко обережно кладе їх у сіру камінну впадину, притуливши на ту хвилину труну до стіни.

Так він розбивав свою домовину краєм сокири підважував головки цвяхів, обценьками висмикував їх зі свіжої деревини – вони піддавались зі скрипом. І коли він прислухався, як душно шелестить бузок і як на ледве помітній призьбі сусіднього подвір’я хтось пручається з затухаючим дівочим шепотом: «Учора Настусю, а сьогодні мене, так?», то відчув одночасний приступ голоду і спраги.

Розбивши яйце, спершу одне, потім друге і вихиливши їх у рот, Левко шпурнув шкаралупу в шамотливі кущі бузку, налякавши на мить пару на призьбі. Потім старий присів на камінь, сперся на стіну і, притримуючи однією рукою обух, а другою – вістря, задрімав серед ночі, переповненої цвіркунами і зорями, поклавши сиву голову на сокиру…

Довгим і високим тунелем, з легким ухилом угору не переступаючи межі свого химерного сну, поволі йде старий. Він – босий, два відра води в руках, холоші підкочено майже до колін. В одному, нижчому, кінці тунелю мерехтить ледве помітне стояче кружало води, в другому, вищому, виході тунелю, не круглому, а квадратному, розірваному навпіл коловоротом із лискучим ланцюгом, то розсипища зелених зірок, то спалахи блискавок. Підвладна волі сну вертикальна глибина криниці лягла горизонтально довжиною, і Левко йде всередині цієї горизонтально покладеної криниці-тунелю, збільшеної до розмірів сну.

В одній із щілин поміж цементними обручами сюрчить цвіркун, гучно прокочується луна від кроків у цьому дивному тунелі, і чим ближче до виходу – блідішими стають зорі, тихшими – звуки цвіркуна.

Левко раптово звертає убік, вода вихлюпується з відер. На нього зверху по нахиленій площині котиться величезне, з людський зріст, яблуко, воно котиться повільно і зменшується там, унизу, в мерехтливому кружалі води.

І заграли звивисто на круглих стінах криниці відблиски, випурхнула з гнізда в щілині ластів’яча зграя, а Левко втомлено наближався до зяючого виходу з тунелю-криниці.

Ось він стоїть уже на землі, біля цямрини, поставивши відра з водою на кленові дошки, і одігріває босі промерзлі ноги на теплій землі.

Біля криниці безмовно завмерли дві жінки. Вони вдивляються в далеку лінію обрію.

Одна з них – Соломія, юна, золотоволоса, з ледь помітним пилком вагітності на обличчі.

А друга – Марія, висока, струнка, з польовим яскравим будяком у густій косі і живою смутною злостинкою в очах.

Вилітають із криниці верескливі ластівки, і стоїть вона, Левкова криниця, в зовсім не знайомому місці, оточена безлюдним полем, табунами літаків і вологими бетонними плитами злітних доріг.

Літаки заждались. Вони неспокійно стоять на своїх шасі з легких труб, вони схожі на величезний табун коней, що очікує свого заблукалого поводиря, – так чутливо стоять вони на задніх, граціозно-тонких і міцних непропорційних кінцівках.

Легкий степовий вітер ковзає по їх крилах. Металева обшивка ледь помітно вібрує, вигнутий гвинт травневого вихору кружляє з пилюкою на зеленій стежці.

Сивий Левко в білій полотняній сорочці, з піджаком на руці, босий, блукає між дивними алюмінієвими птахами, поглядаючи, як на холодних заклепках тремтить, зриваючись, прозора роса.

Серед літаків є й такі, які щоденно перехрещують тінями його город, і він поплескує їх по обшивці, ніби коня по крупу, та є й такі незнайомі обриси, які не проростають у голові найхимернішого генерального авіаконструктора – і Левко обходить їх боком, як обминають буйного жеребця, оберігаючись його пружних задніх ніг, що не знають промаху. І такі примхливі, розпросторені крила, такий подовжений синій фюзеляж може поміститись у маренні колгоспного пенсіонера, улюблений син якого – льотчик-випробувач.

Розриває хмари маленький чорний літак – він щойно вийшов у піке й знижується до аеродрому. Десь удалині стихає його трагічний посвист.

Завмерла, готова прийняти його, вистелена вологими шестикутниками, замайорена червоними краплями сигнальних ламп, широка злітна стежа.

Застиг в очікуванні старий, зіпершись ліктем на крило, завмерли біля криниці жінки.

Різкий свист посилюється, та з вранішнього туману, звідки на божевільній швидкості має вимчати літак, вилетів на повному галопі, дзвінко вибиваючи по бетонних плитах жорсткими підковами, чорний кінь у білих замилених яблуках. Він різко спинився, задихаючись, заклично заіржав, повернувся на всі боки – та іржання не знайшло відповіді. Він почав когось гарячково розшукувати: зазирав у порожні обтічні з плексигласовими ліхтарями кабіни, а літаки повільно й невідступно оточували його мовчазними пропелерами, мокрим хвостовим оперенням, почорнілими реактивними соплами й пониклими крилами. А він знову й знову, стаючи гопки, іржав до того вершника, котрого вже не було, – всі кабіни літаків порожні, поле безлюдне.

Нахиливши сиву гриву, переплетену чорними муаровими стрічками, він повільно йшов по доріжці, вишукуючи м’якими шовковими губами білі ромени в щілинах між бетонними плитами.

І золотоволоса Соломія, і чорноока з татарником у косі Марія простягали йому відра з водою, та яблукуватий кінь не замочив своїх шовкових губ…

А потім було видно Левкові, як через весь аеродром повільно рухався невеликий срібний літак без льотчика – фюзеляж, обгорнутий червоною, звисаючою на обидва боки вишитою китайкою – два вогняні крила розвівав вітер, розсипались торочки, мовчали в кабіні прилади, цвіли ромени в щілинах між шестикутними бетонними плитами, а за білим-білим літаком, ніби його щойно побілила онука найкращою глиною, принесеною з Маройчиного провалля, ішла покійна Параска, стара, висушена мати свого сина, вся в темному, і вела за поводи чорного коня в білих яблуках. За Параскою, трохи поодаль, ішли дві жінки, дві невістки Левкові – Соломія і Марія.

У сухому сюрчанні цвіркунів і теплих хвилях степового вітру пливла старовинна українська реквіємна мелодія:

 
Козака несуть
І коня ведуть —
Сльоза сльозу пробиває…
 

А сам Левко не міг ступити й кроку, ніби все земне тяжіння проходило в цю хвилю сну крізь його темні п’яти…

Стелиться пара над лугами опісля нічного дощу, сповнює долину. На сході крізь намоклі хмари пробиваються перші промені сонця.

Соломія йде з відрами в одній руці, з вигнутим коромислом – у другій. Вона боса, в легкому голубому сарафані.

Ось і криниця. Тут уже порядкує із сокирою дід Левко. Він міряє метрівкою старі розсохлі цямрини. Ножівкою одпилює зайві дошки зі своєї розбитої домовини, припасовує одну до одної, накладаючи на старий зруб.

Зупинилася з відрами, щоб не завадити батькові, Соломія – сліди босих ніг на траві.

– Набирай, доню, набирай, – каже, не дивлячись на неї, Левко.

Рипить старий коловорот, і темна безодня-криниця ковтає відро…

Якось хлопці від’їздили з дому. Левко, зігнувшись у три погибелі, маленький, смутний, підпилий, сидів серед своїх широкоплечих синів на передній підводі. Так він і не погодився взутися, його босі ноги звісилися серед жіночих у модельних туфельках, серед чоловічих – у красивих блискучих черевиках.

Село висипало з хат і ломило тини.

Оксана проводжала гостей у машині, а за ними їхали сини з батьком. І коли вони виїхали на греблю, Петро знову не міг стриматись, угледівши по боках збільшені фотографії колгоспних маяків – серед них із портрета усміхався знайомий нам чоловік з повнісінькою обоймою зубів, а внизу заплітався каліграфічний напис: «Знатний вшивальник колгоспу Левко Сидорович Сердюк».

– Тату, а ви босий фотографувалися?

Левко сплюнув під колесо, не глянувши на пришелепуватого сина.

– Тьху, безстидник, – зразу ж примирливо мовила Наталка.

Кричали щось веселе дідові два маляри з даху млина, а запорошений борошном мірошник став во фрунт перед посмутнілим Левком.

Виринула з-за рогу млина, спеціально підготувавшись до урочистості цього моменту, всюдисуща баба Маройка: далекий шлях здолали її ноги заради такої оказії.

– Значить, Сердюки, вже розповзаєтесь? А добра б вам не було! Щоб не мали де присісти, де прилягти і ноги поставити! На один день поткнули носа в село, панство нещасне, і розлітаєтесь, як сороки, як мушва, як та сраля, прости Господи. А де ж ви там, у городах своїх, знайдете такого батька, такого робітника, такого вшивальничка, такого золотого чоловіка, як ваш Левко? Таж він наш Левко, а не ваш! У нього руки, що за руки – ціни їм не складеш! І розбитний же він у нас – і до плуга, і до рала, і до молодиць гала-драла, а ви, значить, розлітаєтесь…

І тільки рибалки не спускали очей з поплавців: баба бабою, а риба рибою, – та Левкова родина поволі ховалась за горою.

Довго стоїть перед очима далека, зрошена нічним дощем степова дорога, по якій вони від’їздили, ніби набивала собі ціну й хотіла здатися дорогою вічності…

Епілог

Корінці яблук не витримують ваги плодів – гучно ковтає їх криниця, лякаючи метких ластів’ят. І коли коловорот одягається в ланцюг, обмотуючись виток за витком, і коли відро, повнісіньке по вінця, стане на свіжовстругані цямрини, там мокро спалахне одне, двоє, троє яблук. Це вони легенько погойдуються в розсохлих діжках, що стоять обіч криниці, це їх несуть із водою на вигнутих коромислах.

І біжать сюди стежки – то витерті щодень босими ногами, то майже зарослі.

Гурт молоденьких дівчат щебече біля криниці.

Порипує коловорот, дівчата миються, одставивши стрункі загорілі ноги, танцюють на мокрій траві, регочуть, обливаючи одна одну; Левко сидить угорі на самому вершку яблуні й пасеться очима на їхніх струнких засмаглих тілах. Дівчата й гадки не мають, як назирає за ними старий. І ввірвався терпець у діда – цілий яблуневий дощ бризнув на землю, в діжки з водою, в порожні відра, в криницю, на метких реготух – дівчата з повними фартухами яблук не встигають одбігти.

І знову тихо, лише батько завмер на вершку яблуні, над ним серпневе небо, посмуговане білими стрічками вихлопних газів. І видно дідові Левкові, як на призьбі гріється на сонці Соломія, склавши руки на повному животі, як ганяє навколо хати сіроокий онук у матросці – вербовий пропелер захлинається вітром…

 
Вона вічна, ця криниця – безодня,
Тече вода та й ізо дна холодна…
 

Камінний хрест Івана Дідуха, по прізвиську Переломаний
Літературний сценарій за новелами Василя Стефаника

Діють:

Іван Дідух, по прізвиську Переломаний, або Мнєкий.

Іваниха – баба Катерина Дідушка.

Два сини, вже канадійці.

Внучок Андрійко – грамотний.

Кум Михайло, по прізвиську Твердий.

Сусід Петро.

Сусід Гьоргій.

Сусід Андрей.

Молодий ґазда Яків.

Кума Тимофіїха.

Злодій зі світа.

Мати-небіжка.

Дівчатка з сухими квітками.

Діти з труною.

Односельці Івана Дідуха.

Кінь Івана Дідуха.

Жайворонок.

Сонце.

Горб.

Камінний хрест.

Смерть – біла плахта.

І
Як дід Іван, по прізвиську Переломаний, на свій родовий маєток – на Піщаний горб – їхав…

Ранній ранок. Досхід сонця. Їде Іван Дідух, зібганий у поясі, по прізвиську Переломаний, у поле їде пільною доріжкою.

Один кінь. Малий візок із дубовим дишлем. Ґазда. Кінь запряжений у підруку, дід Іван – у борону, на коні – ремінна шлея і нашильник, на дідові Іванові накладена мала мотузяна шлея. Нашильника не потребуває, бо лівою рукою спирає ліпше, як нашильником.

Тягнуть гній на горб. Піщаний горб – то Іванів маєток. Як прийшов з війська додому, то не застав ні тата, ні мами, лише хатчину завалену та цей горб. Всього маєтку лишив йому тато горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. Горб зіяв ярами та печерами під небеса, як страшний велетень, – лякав білими ямами, з яких баби пісок вибирали. Ніхто не орав і не сіяв на горбі, крім діда Івана, і межі ніякої на нім не було.

Однаково – і на коневі, і на дідові – жили повиступали, однаково їм обом під гору посторонки моцувалися, як струни, однаково з гори волочилися по землі. Догори кінь лізе, як по льоду, а в Івана як коли би хто буком по чолі тріснув – така велика жила напухає йому на чолі. І кінь, і Іван міцно тримаються, бо обидва відпочили за ніч.

Біжать вдолину, лишають за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдається, вихолітується на всі боки за возом і скидає росу на ті сліди. Згори кінь виглядає, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивається сіттю жил, як ланцюгом із синьої сталі.

Раптом серед найбільшого розгону, на самій середині гори, Іван починає налягати на ногу і спирати коня.

Випрягається. Грозить кулаком коневі і накульгує вбік. Сідає коло дороги, бере ногу в руки і слинить, аби найти те місце, де будяк забився.

Говорить спересердя:

– Та цю ногу сапою шкребчи, не ти її слиною промивай.

Односелець Івана, молодий ґазда, зв’язує борони одна до другої, підсміхається з діда:

– Діду Іване, а батогом того борозного, най біжить, коли овес поїдає…

Іван, що здавна привик до таких сміхованців, спокійно витягує будяка далі. Будяк не піддається. Дід Іван кулаком заганяє його в ногу і, встаючи, каже:

– Не бійся, вигниєш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

Обидва, дід з конем, довозять гній під горб. Потім дід випрягається, кінь спочиває, а Іван набирає гній у мішок і несе його наверх.

Сходить сонце – кидає Іванову тінь з мішком далеко на польові гони. На долішні ниви з горба спадає голосний дідів крик – розсердився на мішка:

– Е-ех, мой, як тобою грєну, та й по нитці розлетишся, який же-с тєжкий!

Але не гримає, бо шкодує міха, поволі спускає із плечей на землю. Б’є палі, б’є кілля, обкладає гноєм свою частку довкола, аби дощі не сполікували гною, не зносили його в яруги.

Починається робота.

II
Як дід Іван говорив з полем, з конем, з сонцем, з жайворонком і Господом Богом…

Старий сидить на горбі, поклав граблі коло себе, закурив люльку. Говорить сам до себе на четверо гонів заголосно:

– Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш вдома вкажуся, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та зараз запіворить: «Тату, не сидіть…»

Вітер грався сивим волоссям дідовим.

– Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою – на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…

Дід вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кінця горба на другий, то вниз, то вгору, затулені курявою, а борони кусали землю, гуркотіли, роздрапували її, аби зерну вчинити м’яке ложе.

Іван уже говорив не до себе, до коня:

– Ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав.

Кінь тягнув, Іван старався збоку.

– Не сіпай хоть ти мене, бо так мене житє насіпало, що ледве на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вирвав і пустив під ноги в гній.

Іван дав пужалком, кінь ошкірився, піддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.

– Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрій, то, бігме, подарував би тебе, але з ним ти ішов змії розбивати: робити землю ти нездатен, у тобі спокою нема.

Він слинив пальці, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася. Іванові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика. Дідух оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.

– Скло залізло, матері твоїй! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба розскочишся у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц не родить; мені утрата, а тобі ніякого зиску.

Кривуляючи, Дідух випряг коня, повів до воза, забалакав уже до сонця:

– Ти, сонце, не захмурюйся на старого, що заборзо робить полуднє, старий не має чим ходити…

Дід Іван витяг з торби хліб, солонину та пляшку, вимивав рану горілкою, відірвав шмат рукава, завив ногу і зав’язав мотузом від міха.

– Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш.

Пив горілку, взяв хліб, кусав його та, наново сердитий, вигукував:

– Це хліб? Зуби здригаються від цього макуха, пиймо, Іване, горілку, вона гладко йде.

Зі злості шпурив хлібом далеко на ріллю. Потім задивився на жайворонка, що високо тягнув свою співучу нитку.

– Мой, мовчи, не гавкай над мойов головов і кому взявся співати? Оцему обдертому та обгризеному дідові? Лети собі геть до неба, скажи свому богові, що най не посилає мені дурну птаху зі співом, бо як він такий моцний, най мене в Канаду не засилає. Най твій бог співанками мене не гулить, забирайся.

І він кинув грудкою землі в жайворонка, та жайворонок ще краще почав співати над його головою і не хотів летіти до бога.

– Ти, пташку, ти ніц а ніц не розумієш. Насип студеної роси на мій сивий волос, бо він мене пече кождий, як розжарений дріт. Моя голова палиться від того вогню.

Старий Дідух рвав з голови сиве волосся та кидав об землю.

– Сиве волосє, пали землю, я не годен вже тебе двигати.

Замазаний грязюкою, обдертий, кривий, він неначе западався в землю.

Заходяче сонце застало Івана наверху і несло його тінь з горбом разом далеко на ниви. По тих нивах залягала тінь Іванова, як велетня, схиленого в поясі. Іван тоді показував пальцем на свою тінь і говорив горбові:

– Ото-с мене, небоже, зібгав у дугу! Але доки мене ноги носєт, то мусиш робити хліб!