Білий Зуб = White Fang

4
Стіна світу

На той час, коли вовчиця стала покидати печеру й бігати на лови, вовченя вже добре засвоїло закон, що забороняв йому наближатися до виходу. Мати промовисто напоумляла його й лапою і носом, але в ньому заговорив іще й інстинкт страху. За своє коротеньке життя в печері воно ще жодного разу нічого не злякалося. Проте страх жив у ньому. Він перейшов до нього від далеких предків через тисячу тисяч життів. Вовченяті передали його Одноокий і вовчиця; самі ж вони дістали цей дар від безлічі вовчих поколінь. Страх! Цієї спадщини пустелі не може позбутися жодна тварина.

Отже, сіре вовченя вже почувало страх, хоч і не знало, звідки він береться. Можливо, що для нього це було нове обмеження в житті, бо деякі обмеження воно вже розуміло. Коли воно почувало голод і не могло його задовольнити, то це було обмеження. Натикання на тверді стіни, материні штурхани, болючі удари її лапи, часті голодування – усе це переконало його, що у світі немає волі, що життя повне заборон і перешкод. Ці перешкоди – закони. Щоб уникнути болю й бути щасливим, треба цих законів додержуватися.

Вовченя не обмірковувало цього питання, як обмірковує людина. У його єстві просто закарбовувалося, коли буває боляче, а коли ні. А знаючи, звідки береться біль, воно уникало його, уникало всіляких заборон і перешкод, щоб тішитися тільки радістю, яку дає життя.

Підкоряючись законові, якого вчила його мати, і другому невідомому законові страху, вовченя не лізло вже до виходу з печери. Вихід і досі був для нього білою стіною світла. Коли матері не було, воно здебільшого спало, а прокидаючись, лежало собі тихенько, потлумлюючи жалібне скавчання, що стискало йому горло.

Одного разу, коли вовченя не спало, від білої стіни до нього долинув якийсь дивний звук. Воно не знало, що там стояла росомаха і, тремтячи від власної зухвалості, обережно внюхувалася в дух печери. Вовченя тільки почуло щось чудне і незбагненне, щось невідоме й страшне, бо невідоме й породжує страх.

Шерсть на спині у воченяти настовбурчилася, але воно мовчало. Звідки воно знало, що у відповідь на сопіння за білою стіною слід наїжитися? У нього не було такого досвіду в минулому. Це був просто вияв страху, для якого в його житті ще не було пояснення. Але страх супроводжувався ще одним інстинктивним бажанням – притаїтися. Вовченя на смерть перелякалося, але лежало тихо й нерухомо, заціпенівши, закам'янівши, наче мертве. Його мати, повернувшись, почула коло лігва дух, який лишила росомаха, дико загарчала й кинулася в печеру. Вона пристрасно й ніжно облизувала й пестила своє вовченя, і воно зрозуміло, що врятувалося від якогось великого лиха.

У ньому діяли ще й інші сили, а головне – зростання. Інстинкт і закон вимагали слухняності. Зростання будило непокору. Мати й страх гнали його від білої стіни. Зростання ж – це життя, а життя одвіку прагне світла. Ніщо не могло спинити могутніх життєвих хвиль, що здіймалися в ньому з кожним шматком м'яса, який він ковтав, з кожним його подихом. І зрештою одного дня страх і покірність відступили перед натиском життя, і вовченя перевальцем посунуло до виходу з печери.

Біла стіна не стала перед ним, як інші, темні, а ніби подалась назад. Його обачно витягнутий уперед маленький ніжний ніс не вдарився об тверду заслону. Стіна була прозора й поступлива, як світло. Він увійшов і занурився в те, з чого складалася стіна.

Це приголомшило його. Адже воно думало, що пробирається крізь щось тверде. А світло чомусь стало яскравіше. Страх гнав його назад, а життя, що вже нутрувало в ньому, поривало далі. Нараз вовченя опинилося коло самого виходу. Стіна, в яку воно поринуло, враз відскочила кудись ген-ген далеко. Від сліпучого світла зробилося боляче очам. Від безмежного простору, що розстелився перед ним, запаморочилось у голові. Але помалу очі звикали до яскравого світла, пристосовувалися до далечини.

У першу мить стіна десь зникла. Потім вовченя знову її побачило, тільки на величезній відстані від себе. До того ж вона дуже змінилася. Тепер у тій стіні росли дерева, що обрамляли річку, над деревами височіла гора, а над горою здіймалося небо. Вовченя охопив жах. Навколо нього все було страшне й незнане. Воно присіло на порозі лігва і втупило очі в невідомий простір. Воно було вкрай перелякане. Для нього все невідоме було вороже. Шерсть на спині у нього стала дибом, воно вишкірило зуби, силкуючись люто й грізно загарчати. Крихітне й поняте страхом, воно кидало виклик усьому широкому світові.

Але все щасливо скінчилося. Вовченя вдивлялося в невідоме і так захопилося, що навіть забуло, що треба гарчати. Забуло воно й про свій переляк. Життя, що в ньому починало вирувати, на якийсь час розвіяло всі страхи – вони відступили перед цікавістю. Вовченя розглядало річку, що мінилася на сонці, обпалену блискавкою сосну внизу під схилом і самий схил, що обривався майже коло печери.

Сіре вовченя досі жило на рівній поверхні. Йому ще ніколи не доводилося падати. Воно не знало, що таке впасти й забитися. Тож воно сміливо ступнуло просто в повітря і полетіло сторч головою. Воно боляче вдарилося носом об землю, заскавчало й покотилося по схилу. Його охопив невимовний жах. От коли невідоме вчепилось в нього! Вчепилося люто і тепер тягло його на жорстокі муки. Страх знову заполонив його, і вовченя заскавуліло, як перелякане цуценя.

Невідоме несло вовченя на якесь лихе катування, і воно безперестанку скавчало. Хіба це можна було рівняти з заціпенінням від страху, коли невідоме лише чатувало на нього? Тепер невідоме вже міцно тримало його у своїх пазурах. Мовчанням нічого не вдієш. До того ж це був уже не переляк – вовченя було сповнене жахом.

Аж от схил почав спускатися полого, а біля підніжжя росла трава. Вовченя котилося все повільніше і нарешті спинилося. Тут воно востаннє заскавчало, а тоді протяжно жалібно завило. Потім, неначе йому тисячу разів доводилося чепуритися, воно взялося злизувати суху глину, що пристала йому до шерсті.

Нарешті воно сіло й обдивилося навколо, немов людина, що потрапила на Марс. Вовченя пробилося крізь стіну світу, і невідоме випустило його, не заподіявши йому ніякої шкоди. Але людина, опинившись на Марсі, не була б так приголомшена незнайомим оточенням, як вовченя. Воно відкрило новий край, не думавши про це і не гадавши. Воно не знало навіть, що цей край існує.

Коли жахливе невідоме випустило вовченя на волю, воно забуло, що це невідоме було сповнене страхіттями. Воно горіло лише цікавістю. Воно розглядало траву, брусницю, що росла поблизу, сухий пень враженої блискавкою сосни серед зелених дерев. Із-за пня раптом вискочила білка і страшенно перелякала його. Воно припало до землі і загарчало. Та білка й сама переполошилася на смерть. Вона вмить злетіла на дерево і, опинившись у безпеці, сердито завищала.

Це надало вовченяті хоробрості, і хоч дятел, з яким йому невдовзі довелося зустрічатися, змусив його здригнутися, воно, проте, відважно рушило далі. Вовченя так посміливішало, що, коли до нього підлетіла якась зухвала пташка, воно грайливо простягнуло до неї лапу. У відповідь на це пташина дзюбонула його в ніс. Від болю вовченя так голосно заскавчало, що пташина злякалась і полетіла геть.

Для вовченяти це була наука. Його крихітний слабкий мозок уже зробив несвідомий висновок. Навколо є речі неживі й живі: живих він мусить стерегтися. Неживі речі завжди лишаються на одному місці, а живі рухаються, і ніколи не можна знати наперед, на що вони здатні. Від них можна чекати тільки несподіваного, з ними треба бути напоготові.

Вовченя посувалося вперед дуже незграбно і раз у раз на щось наступало. Гілка, яка здавалася йому далекою, раптом била його по носу або по ребрах. Земля була нерівна. Вовченя часто спотикалося й забивало собі то ніс, то лапу.

До того ж, коли він наступав на камінці, вони весь час переверталися у нього під ногами. Отже, воно побачило, що в цьому світі неживі речі не такі стійкі, як його печера, і що маленькі легше перевертаються й падають, ніж великі. Але з кожною новою бідою вовченя набиралося досвіду. Що далі воно йшло, то ступало певніше. Воно пристосовувалося, помалу привчалося розраховувати кожен свій рух, пізнавало свої фізичні можливості і почало вже вимірювати відстань між окремими предметами, а також між предметами і собою.

На почин йому пощастило. Народившись для того, щоб полювати на м'ясо, воно, вперше вирушивши у світ, надибало м'ясо майже коло порога свого лігва. Цілком випадково воно знайшло хитро заховане пташине гніздо, тобто просто впало на нього. Вовченя хотіло пройти по стовбуру зваленої сосни. Гнила кора затріщала під ним, і воно з розпачливим зойком впало на кущ, пролетіло крізь листя й гілля й опинилося на землі серед сімох тетерят.

Пташенята запищали, і вовченя відразу навіть злякалося; потім, розгледівши, що вони дуже маленькі, воно посміливішало. Пташенята ворушилися. Вовченя придавило одного з них лапою, і воно затріпотіло під нею. Вовченяті це страшенно сподобалося. Воно понюхало пташеня і взяло його в рот. Пташинка билася й лоскотала йому язик. Вовченя раптом відчуло голод і стисло зуби. Хруснули ніжні кісточки, і вовченя захлинулося теплою кров'ю. Кров виявилася дуже смачною.

У зубах у нього було м'ясо, таке саме, яке давала йому мати, тільки набагато смачніше, бо вовченя гризло його зубами живцем. Впоравшись з одним пташеням, воно не зупинилося, аж поки не з'їло всіх. Тоді облизалося, точнісінько як його мати, і почало вибиратися з куща.

Але тут на нього налетів пернатий вихор. Вовченя було засліплене і приголомшене несамовитими ударами крил. Воно сховало голову між лапами й завило. Удари посипалися ще частіше. Тетеря-мати оскаженіла. Тоді розлютувалося і вовченя. Підвелося, загарчало й замахало лапами. Вп'ялося крихітними зубами в крило птаха і почало щосили торсати його. Тетеря виривалася, відбиваючись вільним крилом. Це був перший бій вовченяти. Воно не тямило себе від захвату.

Воно забуло про грізне невідоме. Воно вже нічого не боялося. Воно змагалося й шматувало живе створіння, що напало на нього. І це живе створіння було м'ясо. Його охопила жадоба вбивати. Воно ж допіру знищило кілька маленьких створінь. То чому б йому не знищити це велике? Вовченя було надто захоплене бійкою і надто щасливе, щоб відчувати своє щастя. Воно дрижало від збудження, якого досі йому ніколи не доводилося зазнавати.

Воно не випускало крила й гарчало крізь зціплені зуби. Тетеря тягла його геть від гнізда. Але коли вона спробувала повернутися знову під захист куща, вовченя шарпонуло її назад на видноту. Пташка весь час голосила й била ворога крилом, а навколо, як сніг, літало пір'я. Вовченя було вкрай збуджене. У ньому клекотіла бойова кров його породи. Воно жило повним життям, хоч і не усвідомлювало цього.

Нарешті птиця перестала битися. Вовченя все ще держало її за крило, і, прилігши на землі, вони дивилися одне на одного. Вовченя загарчало було грізно й люто, але тетеря дзюбонула його в ніс, що й так уже болів. Вовченя скривилося, але крила не випустило. Тетеря ще раз клюнула його. На цей раз воно вже завищало й відсахнулося від птиці, забувши, що тягне за крило і її. На його бідолашний ніс градом посипались удари. Бойовий запал у вовченяти згас, і, випустивши здобич, воно ганебно втекло.

Добігши до краю чагарника, вовченя прилягло відпочити. Висунувши язик, воно важко дихало й жалібно скавчало від нестерпного болю. Раптом воно почуло, що на нього насувається щось грізне. Невідоме з усіма своїми страховищами знову ринуло на нього, й інстинктивно маля сховалося під кущем. Умить неначе буйний вітер знявся, і в зловісному мовчанні пронеслося щось велике й крилате. То яструб, спустившись з небесної блакиті, мало не схопив вовченя.

Вовченя ще лежало в кущах і, отямившись трохи від переляку, боязко визирало з-за листя, як раптом по другий бік галявини випурхнула із спустошеного гнізда тетеря – мати загиблих пташенят. У своєму горі вона не помітила крилатої стріли, що летіла на неї з неба.

А вовченя все бачило, і це було йому пересторогою й наукою.

Яструб метнувся вниз, пролинув над самою землею і вп'явся кігтями в тіло тетері; не встигла вона закричати від болю й жаху, як яструб знову шугнув із здобиччю в синю височінь.

Вовченя не скоро вилізло зі свого захистку. За цей час воно багато дечого засвоїло. Живі речі – це м'ясо. Вони смачні. Великі живі речі роблять боляче. Краще їсти маленькі живі речі, такі, як тетерята, і не займати дорослих птахів. І все ж його пекло приховане честолюбне бажання ще раз помірятися силами з тетерею – шкода тільки, що її забрав яструб. Може, десь знайдеться ще одна тетеря, подумало вовченя. Треба піти пошукати.

Вовченя спустилося до річки. Воно зроду ще не бачило води. Йому здавалося, що йти водою легко. Скрізь було так рівно. Воно сміливо ступнуло вперед і, заверещавши з жаху, пірнуло в обійми невідомого. Пронизане холодом, вовченя дихало швидко-швидко. Але замість повітря в легені набиралася вода. Задуха болісно, як смерть, стискала йому горло. Для нього це здалося смертю. Воно не знало, що таке вмирати, але, як кожна тварина в пустелі, мало інстинкт смерті. Для нього це була найжорстокіша мука, суть невідомого й усіх його страхіть, величезна неймовірна катастрофа, якої воно не уявляло собі й безмірно боялося.

Вовченя випливло на поверхню і всією пащею ковтнуло свіжого повітря. Вдруге воно вже не пішло під воду. Воно запрацювало всіма лапами і попливло, неначе робило це завжди. Від землі воно опинилося не далі як за метр, але виринуло до неї спиною і одразу ж попливло до протилежного берега. Річка була взагалі вузенька, але на завороті розширювалася футів до двадцяти.

Посередині річки вовченя підхопила швидка течія і понесла вниз за водою. Воно потрапило у невеличкий вир, і пливти стало неможливо. Спокійна вода раптом розсердилася. Вовченя то поринало вглиб, то знову спливало на поверхню. Воно безупинно рухалося, крутилося, переверталось і знову й знову ударялося об скелі. Забившися, вовченя скавчало, і з того, скільки разів воно зойкнуло, видно було, скільки воно здибало скель.

Далі за виром річка знов робила заворот, і тут течія підхопила вовченя, ніжно винесла на берег і ніжно поклала на піщане ложе. Воно швиденько вилізло з води і простяглося на землі. Його знайомство із зовнішнім світом продовжувалося. Вода була не жива, а рухалася. Крім того, вона здавалася твердою, як земля, але не була тверда. Отже, виходило, що речі далеко не завжди такі, якими вони видаються. Страх перед невідомим вовченя дістало в спадщину від предків, а тепер його зміцнив ще й досвід. І воно вирішило вже ніколи не довіряти зовнішньому вигляду речей, а пильно до них придивлятися.

Того дня йому судилося зазнати ще однієї пригоди. Воно згадало, що в нього є мати, і почуло, що ніщо у світі не миле йому так, як вона. Від усього, що трапилося з ним, втомилося не тільки його тіло, а й малесенький мозок. За все своє життя вовченя не напружувало його так, як за один цей день. Крім того, йому хотілося спати. Пригнічене самотністю і безпорадністю, воно подалося шукати своє лігво й матір.

Воно пробиралося крізь чагарники, коли раптом почуло пронизливий страшний крик. Перед очима в нього майнуло щось жовте. То ласка прослизнула повз нього. Це було маленьке створіння, і вовченя нітрохи не злякалося. А на землі у себе під ногами воно побачило вже зовсім крихітну ласочку, завдовжки в кілька дюймів. Вона, мабуть, так само, як і вовченя, самовільно пустилась у мандри. Звірятко кинулось навтікача, але вовченя перевернуло його лапою. Звірятко тонко заверещало. І вмить перед очима вовченяти знову майнуло щось жовте. Воно знову почуло страшний крик, щось ударило його по шиї, і в тіло йому вп'ялися гострі зуби ласки-матері.

Вовченя скавчало, вило й виривалося. Раптом ласка стрибнула до свого маляти і зникла з ним у хащі. Біль від укусу не минав, але ще більше мучилося вовченя від образи. Воно сиділо й жалібно квилило. Ця ласка-мати була така маленька, а така люта.

Вовченя ще не знало, що попри всю свою мініатюрність ласка найлихіший, наймстивіший і найстрашніший хижак у пустелі. А втім, йому довелося невдовзі трохи познайомитися з її норовом.

Воно все ще квилило, коли ласка-мати знову з'явилася перед ним. Тепер, коли її мале було в безпеці, вона не кинулась на вовченя відразу. Вона підкрадалася тихенько, і вовченя встигло розгледіти її тонке зміїсте тіло і високо підняту хижу голову, теж як у змії. На її грізний покрик вовченя наїжилося й гнівно загарчало. Ласка підбиралася все ближче й ближче. І враз, занадто швидко й несподівано для недосвідченого зору, тонке жовтаве тіло стрибнуло й на мить зникло з очей вовченяти. Ще мить – і її зуби вп'ялися йому в горло.

Вовченя гарчало, відбивалося, але воно було надто мале, воно тільки вперше побачило світ, і через це його гарчання перейшло у скавучання, бойовий запал минув, і воно тепер намагалося вирватися із зубів ласки і втекти. Ласка не випускала його; вона вчепилась йому в горло і силкувалася дістатися до вени, де пульсує життя. Ласка – кровопивця і любить ссати кров із живої жертви.

Сіре вовченя загинуло б і не довелося б писати про нього повість, якби з кущів не вискочила вовчиця. Ласка випустила малого і блискавкою метнулася до горла вовчиці, але схибила і вчепилась їй у щелепу. Вовчиця змахнула головою, наче батогом, і підкинула ласку високо в повітря. Потім на льоту схопила тоненьке жовте тіло, і ласка знайшла смерть на її гострих зубах.

І сірому вовченяті вдруге в житті довелося витримати бурхливий напад материнської ніжності. Для неї знайти сина було ще більшою радістю, ніж для нього опинитися коло матері. Вона ніжно тикала в нього носом, голубила й зализувала ранку, що лишилась від зубів ласки. Потім мати й син удвох з'їли кровопивцю, повернулися до себе в печеру й заснули.

5
Закон здобичі

Вовченя розвивалося дуже швидко. Воно два дні відпочивало, тоді знову вилізло з печери. Воно знайшло маленьку доньку ласки, що її недавно вони з'їли разом з вовчицею, і подбало, щоб її спіткала така сама доля, як і її матір. На цей раз воно не заблукало. Коли стомилося, повернулося до печери й лягло спати. Відтоді воно виходило на прогулянку вже щодня і забиралося все далі й далі.

Вовченя навчилося вже розраховувати свої сили і знало, коли слід бути сміливим, а коли обачним. Воно вирішило, що краще бути обережним увесь час, і тільки зрідка, набравшись мужності, давало волю своїй люті й хижим забаганкам.

Натрапивши на яку-небудь заблукану тетерю, воно ставало справжнім бісеням. Ніколи не минало нагоди огризнутися на цокотання білки, яку вперше здибало на спаленій сосні. А вгледівши птаха, схожого на того, що під час першої його мандрівки дзюбонув його в ніс, воно просто скаженіло.

Але часом і на таких птахів воно не звертало уваги – це коли йому самому загрожувала небезпека від якогось бродячого хижака. Воно добре запам'ятало яструба і, помітивши його крилату тінь, вмить ховалося в гущавину.

Воно вже бігало не перевальцем, розчепіривши лапи, а перейняло ходу у матері, легку й скрадливу, швидкість якої була непомітна для ока.

У ловах йому пощастило лише спочатку. Семеро крихітних тетерят і маленька ласочка – ото тільки й була його здобич. А бажання вбивати зростало в ньому з кожним днем, і вовченя плекало честолюбну хижу мрію колись запопасти цокотуху-білку, яка завжди попереджала всю звіроту про наближення вовка. Але білки літають по деревах, як ті птахи в повітрі, і вовченяті лишалося підстерігати стрибуху, коли вона гуляла по землі.

Вовченя дуже поважало свою матір. Вона вміла добувати м'ясо і ніколи не забувала принести і йому його частку. А головне – вона нічого не боялася. Воно й гадки не мало, що безстрашність прийшла до неї разом із знанням і досвідом. Для нього це було виявом її сили. Його мати була взірцем сили, і, підростаючи, вовченя почувало цю силу в дужчих, ніж раніш, ударах лапою й зубами, коли вона навчала його розуму. За це воно тільки більше шанувало її. Вона вимагала від нього покори, і в міру того, як вовченя росло, норов у його матері ставав іще крутіший.

Знову настав голод, і на цей раз вовченя гостріше відчуло на собі його лихі укуси. Вовчиця вже дійшла до краю, шукаючи поживи. Вона навіть рідко коли спала в печері. І вдень і вночі бігала налови – та дарма. Цього разу голоднеча тривала недовго, але видалася вовченяті страшенно жорстокою. Для нього не знаходилось у матері ні краплі молока, а м'яса він уже давно не їв.

Раніше вовча полювало граючись, заради забави; тепер же воно запопадливо шукало здобичі, проте нічого не знаходило. Та від невдач воно ще швидше розвивалося. Воно пильніше вивчало норов білки і хитріше підкрадалося до неї, щоб зненацька впіймати. Придивлялося до лісової миші і намагалося якось витягти її з нори. Багато дечого довідалося про звички дятлів. І ось настав день, коли тінь яструба не загнала його в кущі. На той час вовченя стало дужче, розумніше і певніше у своїх силах. До того ж голод зробив його жорстоким. Тепер воно сідало на задні лапи посеред галявини і ждало, поки яструб спуститься до нього. Там, у безкраїй блакиті, було м'ясо – м'ясо, якого так жадав його порожній шлунок. Але яструб відмовився прийняти бій, і бідне вовча залізло в кущі і заквилило від голоду й досади.

Голодування враз скінчилося. Вовчиця принесла додому м'ясо. Але якесь чудне. Такого вона ще жодного разу не приносила. Це було рисеня, уже величеньке, але менше за вовчика. І вовчиця віддала все звірятко синові. Вона сама вже десь наситилася, але вовченя не знало, що його мати втамувала голод, з'ївши всю решту рисячого виводку. Не знало воно й того, на яке відчайдушне діло вона пішла. Воно знало лише те, що оксамитне кошенятко – це м'ясо, жадібно їло його і з кожним шматком, який воно ковтало, почувало себе щасливішим.

Коли живіт повний, то ліньки й ворушитися. Тож, пригорнувшися до матері, вовченя заснуло. Воно прокинулося від її гарчання. Воно ніколи ще не чуло в її голосі такої люті. Може, вона й справді зроду не гарчала так жахливо.

Але на те в неї була причина. Хіба вона не знала, що рисячу нору безкарно не руйнують? У яскравому сяйві полуденного сонця вовча побачило коло входу в печеру рись-матір. Шерсть на спині в нього враз настовбурчилася. Це вже був жах, підказаний не сліпим інстинктом. Якби навіть вигляд непроханої гості не навіював страху, то досить було б і самого її виття, що раптом перейшло у хрипке ревіння.

Вовчик, відчувши прилив життєвих сил, загарчав і став сміливо поруч з матір'ю. Але яка ганьба! Мати відштовхнула його геть. Через низький прохід у печеру рись не могла одразу застрибнути всередину; коли ж вона продерлася поповзом, вовчиця кинулась на неї і притисла її до землі. Як вони билися, вовчик не міг розгледіти. Чути було тільки жахливе гарчання, скрегіт і виття. Звірі крутилися на землі клубком. Рись шматувала свою супротивницю і пазурами і зубами, а вовчиця могла пустити в хід тільки ікла.

Вовчик зненацька підскочив до рисі і з лютим гарчанням уп'явся зубами їй у задню лапу. Своєю вагою він заважав вільним рухам ворога і таким чином несвідомо допомагав матері. Але враз він опинився під звитими в клубок тілами й розтиснув зуби. Обидві матері відскочили одна від одної і, перше ніж вони зчепилися знову рись ударила вовченя своєю величезною передньою лапою і, розпоровши йому аж до самої кістки плече, відкинула його до стіни. До гарчання бійців прилучилося несамовите скавчання вовчика.

Але бій тривав так довго, що вовча устигло досхочу наскавулітися і, вже наприкінці поєдинку, знову набравшись духу, вдруге вчепитися в задню лапу рисі.

Рись таки загинула. Але й вовчиця була вкрай знеможена і пошматована. У першу хвилину вона ще голубила вовчика й зализувала йому рану, але разом з кров'ю вона втратила й сили. Цілий день і цілу ніч без руху і ледве дихаючи пролежала вона коло забитого ворога. Мабуть, із тиждень не вилазила з печери, хіба тільки напитися води. Та й то ледве посувалася й стогнала від болю. Невдовзі рись вони доїли. На цей час рани у вовчиці вже позатягалися і вона знов могла вирушити на лови.

Плече у вовчика після жахливого удару рисячої лапи було якесь задубле й довго боліло. Деякий час він навіть шкутильгав. Але за цей час його ставлення до світу змінилося. Він повірив у свої сили і у свою відвагу – не те що до бою з риссю. Він переконався, що життя суворе. Він бився, впивався зубами в тіло ворога і вижив. Тож він став поводитися сміливіше і навіть трохи задерикувато. Він більше вже не боявся дрібних істот, і полохливість його майже зникла. Тільки невідоме ще гнітило його своїми таємницями й жахами – невловимими і завжди грізними.

Він почав ходити з матір'ю на полювання, бачив, як вона вбивала, та й сам брав участь в убиванні. І невиразно почав усвідомлювати закон здобичі. На світі було дві породи живих істот: його власна й інша, чужа. До його породи належав він і його мати, до іншої – решта живих і здатних рухатися істот.

Але ця інша порода тварин теж поділялася надвоє. Першу половину їх убивала і їла його порода; це були дрібні хижаки й мирні тварини. Друга половина чужаків убивала і їла звірів його породи, якщо ті не встигали перші їх убити і з'їсти. І звідси виріс закон. Мета життя – здобич. Саме життя – їдіння. Життя живе життям. Одні їдять, а інші дають себе з'їсти. Закон каже: їж, а то тебе з'їдять. Вовчик не формулював цей закон так чітко і ясно, не міркував над ним. Він навіть і гадки не мав про закон, а просто й бездумно жив з ним у згоді.

Він скрізь бачив цей закон у дії. Сам він з'їв пташенят тетері. Яструб з'їв їхню матір і так само з'їв би і його. Пізніше, коли він підріс і став лютіший, йому закортіло з'їсти яструба. Він з'їв рисеня. Рись-мати з'їла б його, коли б її саму не вбили і не з'їли. І так велося без кінця-краю. Навколо нього все живе додержувалося непохитного закону, і частинкою цього закону був він сам. Він був хижак. Він їв саме лише м'ясо, живе м'ясо. Воно швидко бігло перед ним, або злітало в повітря, або тікало на дерево, або ховалося в землі, або ставало з ним віч-на-віч і змагалось, або ж гналося за ним.

Коли б вовча вміло думати, як людина, то воно дійшло б висновку, що життя – це невситимий апетит, а світ – це місце, де бореться безліч апетитів. Вони женуться і самі тікають, висліджують і поглинають одне одного. І все це сліпо й безладно, серед хаосу ненажерства, насильства і вбивств, жорстоких, безглуздих, нескінченних, керованих самим лише випадком.

Але вовча по-людському не думало і не мало широкого кругозору.

Воно було цілеспрямоване і завжди було під владою якогось одного бажання. Крім закону здобичі, йому ще треба було коритися міріадам інших, не таких поважних законів. Світ був сповнений несподіванками. Життя, що буяло в ньому, гра його м'язів робили його неймовірно щасливим. Гонитва за м'ясом давала йому гостру насолоду й захват. Пориви люті й боротьби сповнювали радістю. Навіть жах і тайна невідомого пробуджували волю до життя.

Узагалі йому жилося легко й приємно. Повне черево, солодка дрімота на сонці – це була нагорода за труди й завзяття, хоч самі труди й завзяття теж були втіхою. Вони були виявом життя, а виявляти життя – це щастя. Отже, вовча нічого не мало проти свого ворожого оточення. Воно було дуже життєрадісне, дуже щасливе і дуже пишалося собою.