Сповідь

Читачі посміються, звичайно, над моїми любовними пригодами, побачивши, що й найсміливіші з них закінчувались, після довгих приготувань, лише поцілунком руки. О мої читачі, не думайте хибно! Можливо, я в своєму коханні, що завершувалося поцілунком руки, мав більше радощів, ніж ви коли-небудь у своїх любовних походеньках.

Вентюр, який напередодні ліг спати дуже пізно, повернувся незабаром після мене. Цього разу я зустрів його з меншим задоволенням, ніж звичайно, і не став розповідати йому, як провів день. Панночки говорили про нього не надто шанобливо, і їм, здавалося, неприємно було б довідатися, що я потрапив до таких поганих рук. Це дуже зашкодило йому в моїх очах, до того ж мені було неприємне все, що відволікало мене від думок про них. Але незабаром він покликав мене до себе, щоб поговорити про моє становище. Воно було критичним. Хоча я витрачав дуже мало, мої скромні заощадження закінчувалися, і я залишався без шеляга в кишені. Від матусі не було ніяких звісток, я не знав, що мені робити, і серце моє боляче стискалося від думки про те, що друг мадемуазель Галлей невдовзі змушений буде просити милостиню.

Вентюр сказав мені, що поговорив про мене з помічником сенешаля і завтра відведе мене до нього на обід, що ця людина може допомогти мені через своїх друзів, та й узагалі це добре знайомство – людина він освічена, дуже приємна у спілкуванні, талановита і любить мистецтво. Потім, за звичкою, перемішуючи найсерйозніші речі з дурницями, він показав мені забавний куплет, надісланий із Парижа, на арію з опери Муре, що йшла у той час. Цей куплет так сподобався панові Сімонові (так звали помічника сенешаля), що він у свою чергу захотів скласти куплет у відповідь на цю саму арію; він і Вентюру запропонував написати куплет, а йому прийшла в голову божевільна думка запропонувати і мені скласти третій куплет.

Вночі, страждаючи від безсоння, я написав, як міг, свій куплет. Для першої проби пера ці вірші були цілком пристойні. Вони були кращі чи принаймні написані з більшим смаком, ніж це могло б бути напередодні, оскільки сюжетом їх були дуже ніжні почуття, до яких моє серце тепер дуже схилялося. Вранці я показав свій куплет Вентюру, він схвалив його і поклав у кишеню, не сказавши мені навіть, чи написав він свій куплет. Ми пішли на обід до пана Сімона, який прийняв нас чудово. Зав’язалася приємна розмова, та інакше не могло й бути, адже розмовляли розумні, начитані люди. Я виконував свою звичну роль: слухав і мовчав. Ні той, ні той не заводили мову про куплети, я теж не згадав про нього, і, наскільки я знаю, про мій твір ніколи так і не згадали.

Панові Сімону, мабуть, сподобалася моя манера триматися, ні про що інше під час тієї зустрічі він мати думку й не міг. Він уже бачив мене кілька разів у пані де Варенс, але не звернув на мене особливої уваги. Тож я можу вважати цей обід початком нашого знайомства, яке, хоч і не стало для мене сходинкою в досягненні тієї мети, задля якої я прийшов, згодом виявилося мені корисним в іншому, і тепер я згадую про нього із задоволенням.

Було б несправедливо нічого не сказати про його зовнішність, бо її важко собі уявити, зважаючи на його суддівське звання і репутацію розумної людини, і я не змовчу про це. Зріст помічника сенешаля Сімона ледве сягав півтора метра. Його прямі, тонкі і навіть цибаті ноги робили б його вищим, якби не розкарячувались, подібно до широко розкритого циркуля. Його коротенький і тонкий тулуб був неймовірно малий. Голий, він, напевно, був дуже схожий на цвіркуна. Його голова, звичайного розміру, з правильними і шляхетними рисами обличчя і доволі гарними очима, здавалася штучно настромленою на якийсь обрубок. Він міг би не витрачатися на вбрання, оскільки його велика перука одягала його з голови до ніг.

Він говорив двома цілком різними голосами, які весь час перемішувалися в його мові, і цей контраст, що спочатку здавався дуже забавним, незабаром ставав дуже неприємним. Один голос, глибокий і гучний, був, якщо можна так висловитися, голосом його розуму. Другий, високий, різкий і пронизливий, був голосом його тіла. Коли він прислухався до себе, говорив спокійно і керував своїм диханням, він міг говорити весь час низьким голосом; та як тільки він пожвавлювався і починав говорити запально, у нього починали прориватися верескливі, із свистом нотки, і йому коштувало величезних зусиль знову заговорити басом.

Попри таку зовнішність, яку я змалював, нітрохи не перебільшуючи, пан Сімон любив упадати коло жінок, говорити їм милі речі й завжди був ошатно, майже кокетливо вбраний. А що він намагався користуватись усіма своїми перевагами, то охоче давав уранішні аудієнції, лежачи в ліжку, оскільки ніхто, бачачи на подушці красиву голову, не подумав би, що, крім голови, більше нічого немає. Це давало іноді привід для сцен, про які, я певен, пам’ятає ще весь Ансі.

Одного разу, коли він чекав прохачів у ліжку чи то пак на ліжку, в розкішному нічному ковпаку, дуже тонкому і дуже білому, прикрашеному двома великими буфами з рожевих стрічок, прийшов селянин і постукав у двері. Служниці в кімнаті не було. Знову почувши стукіт, помічник сенешаля гукнув: «Увійдіть», – і це слово, мовлене підвищеним голосом, пролунало дуже верескливо. Селянин входить і дивиться, звідки це почувся жіночий голос, і, побачивши в ліжку чепець і банти, хоче піти, розсипаючи перед пані слова вибачення. Пан Сімон сердиться і починає кричати ще верескливіше. А селянин, ще більш переконаний у правильності свого припущення і вважаючи себе ображеним, починає лаятись, каже, що вона, мабуть, просто шльондра і що пан помічник сенешаля подає дуже погані приклади. Розлючений помічник сенешаля, не маючи під рукою нічого, крім нічного горщика, вже ладний був шпурнути його в голову бідолашного селянина, як раптом увійшла доморядниця.

Повівшись з його зовнішністю так жорстоко, природа винагородила цього карлика великим розумом, який він постарався розвинути. Хоча, як кажуть, він був добрим юрисконсультом, він не любив своєї справи, а захопився літературою і досяг тут деякого успіху. Він засвоїв собі з неї головним чином блискучу форму, красу слова, що надає приємності будь-якій розмові, навіть з жінками. Він знав напам’ять усі збірки анекдотів і вмів цікаво і таємниче розповідати їх, подаючи як новину те, що трапилося років шістдесят тому. Він знав музику і непогано співав низьким чоловічим голосом, – одне слово, мав різноманітні таланти, незвичайні для юриста. Уміючи догоджати жінкам Ансі, він увійшов серед них у велику моду, і це стало для них великою забавкою. Одна дама, пані д’Епаньї, говорила, що вищою милістю для нього від жінки може бути лише дозвіл поцілувати їй коліно.

Оскільки він читав багато гарних книжок і охоче говорив про них, розмова з ним була не тільки цікава, а й повчальна. Згодом, коли я приохотився до навчання, я часто бачився з ним, і це дало мені велику користь. Я кілька разів навідував його в Шамбері, де жив у той час. Він хвалив і заохочував моє завзяття і давав мені гарні поради щодо читання, які нерідко ставали мені в пригоді. На жаль, у цьому немічному тілі жила дуже чутлива душа. Кілька років по тому з ним трапилася якась неприємна історія, яка так засмутила його, що він помер. Мені його шкода, він був, безперечно, добра людина, яка при першому знайомстві викликала сміх, а згодом ви починали любити її. Хоча його життя було мало пов’язане з моїм, я дістав од нього чимало корисних уроків і тому з почуття вдячності вважаю за можливе присвятити йому цей короткий спогад.

Як тільки я звільнився, я побіг на ту вулицю, де жила мадемуазель Галлей, тішачи себе надією, що побачу, як хтось увійде чи вийде з її будинку. Та ба! Усе даремно, перед моїми очима не пробігла навіть кішка; і за весь час, що я стояв там, будинок здавався замкнутим, неначе в ньому ніхто не жив. Вуличка була невелика й безлюдна, мене легко було помітити. Час від часу хтось входив або виходив із сусідніх будинків. Я був дуже збентежений, мені здавалося, що з мого виду легко здогадатися, чому я тут стою. Ця думка дуже мене мучила, оскільки я завжди віддавав перевагу над своїми втіхами честі і спокою тих, хто мені дорогий.

Нарешті, втомившись вдавати закоханого іспанця і не маючи гітари, я вирішив піти додому й написати мадемуазель де Ґраффенрід листа. Я волів би написати її подрузі, але не наважився: пристойність вимагала, аби я звернувся спочатку до тої, кому я був зобов’язаний знайомством з мадемуазель Галлей і з ким був ближче знайомий. Написавши листа, я відніс його до мадемуазель Жиро, як ми і домовилися з дівчатами, коли прощалися. Вони самі запропонували її як посередницю. Мадемуазель Жиро була вишивальниця і, оскільки працювала іноді у пані Галлей, мала вільний доступ до неї в дім. Вибір посланниці здавався мені не надто вдалим, але я боявся, що іншої мені не запропонують, та й не посмів сказати, що вона сама накинула на мене оком. Я почувався ображеним через те, що вона може вважати себе в моїх очах істотою однієї статі, що й ці панночки. Та краще вже мати такого листоношу, ніж не мати ніякого, і я вирішив ризикнути.

Жиро з першого слова вгадала, у чому річ: це було неважко. Якби навіть лист, призначений для молодих дівчат, не говорив сам за себе, мій дурний і збентежений вигляд відразу виказав би мене. Зрозуміло, що це доручення не надто її потішило, але вона погодилася і виконала його сумлінно. Наступного ранку я побіг до неї і отримав відповідь. Нема чого й говорити, що я поквапився чимшвидше піти від неї, щоб читати і цілувати лист уволю! Але варто згадати про ту роль, яку взяла на себе мадемуазель Жиро: вона виявила більше делікатності і скромності, ніж я міг би від неї сподіватися. Цілком тверезо оцінивши, що зі своїми тридцятьма сімома роками, заячими очима, замурзаним носом, кислим голосом і темною шкірою вона не може змагатися з двома чарівними молоденькими дівчатами в усьому блиску краси, вона не захотіла ні зраджувати їх, ні служити їм і визнала за краще втратити мене, аніж зберегти для них.

Уже протягом довгого часу Мерсере, не отримуючи ніяких звісток від своєї господині, подумувала про те, щоб повернутися у Фрібур; і Жиро нарешті переконала її зробити це. Навіть більше, вона дала їй зрозуміти, що добре було б, аби хтось супроводив її до батька, і запропонувала мене в проводирі. Маленька Мерсере, якій я теж не був осоружний, визнала цю ідею зовсім непоганою. Того ж дня вони розповіли мені про свій план як про справу вже вирішену. Не знайшовши нічого неприємного в такому способі розпоряджатися мною, я погодився, гадаючи, що подорож забере не більше тижня. Жиро була іншої думки. Мені довелося признатися у поганому стані своїх фінансів. Але все було передбачено. Мерсере погодилася платити за мене в дорозі, а щоб відшкодувати витрати, вона, на моє прохання, відправила вперед свій невеликий багаж. Ми вирішили йти пішки, невеликими переходами. Так і вчинили.

Мені ніяково говорити про те, що стільки дівчат були в мене закохані. Але оскільки я не можу похвалитися, що вмів користуватися цією закоханістю, то, гадаю, маю право розповідати всю правду не соромлячись. Мерсере була молодша за Жиро, менш досвідчена, вона ніколи не загравала зі мною так же відверто, як та, але вона наслідувала мій голос, повторювала за мною слова, виявляла мені знаки уваги, які я мав би виявляти їй, і завжди домагалася, посилаючись на свої страхи, щоб ми з нею спали в одній кімнаті, що рідко обмежується самим лише сном, коли йдеться про двадцятирічного хлопця і дівчину двадцяти чотирьох літ.

Проте цього разу справа цим і обмежилась. Мерсере не була позбавлена привабливості, але я був такий простодушний, що не лише не спробував завести з нею любовну інтрижку, а навіть жодного разу не подумав про це. Та коли б така думка і прийшла мені до голови, я через власну дурість не зумів би нею скористатися. Я не уявляв собі, як це хлопець і дівчина можуть спати разом, і вважав, що для приготування такої жахливої події потрібні віки. Якщо бідолашна Мерсере, оплачуючи мої витрати, розраховувала отримати від мене щось у відповідь, вона жорстоко прогадала. Ми приїхали у Фрібур точнісінько в тому становищі, в якому покинули Ансі.

Проїжджаючи через Женеву, я не став нікого навідувати, але мені трохи не зробилося млосно на мосту. Щоразу, коли я бачив стіни цього міста, коли входив у нього, у мене завмирало серце від надлишку розчулення. Тоді як шляхетний образ свободи підносив мою душу, ідеали рівності, єднання і покірливості звичаїв хвилювали мене до сліз і пробуджували у мені гострий жаль про ці втрачені блага. Як я помилявся, але якою природною була моя омана! Я бачив у своїй батьківщині те, що носив у своєму серці.

Далі наш шлях пролягав через Ніон. Невже отак і пройти, не побачившись із батьком? Якби в мене і вистачило мужності вчинити так, я помер би потім від жалю. Я залишив Мерсере в готелі і зважився піти до батька. Але марно я його боявся! Побачивши мене, його душа відкрилася батьківським почуттям, якими вона була повна. Скільки сліз пролили ми в обіймах одне одного! Спочатку він подумав, що я повернувся до нього. Я розповів йому про своє життя і повідомив про своє рішення. Він кволо заперечував. Указавши мені на небезпеки, на які я себе наражаю, він сказав, що безумства тим кращі, чим вони коротші. Утім, він навіть не спробував утримати мене силою і, думаю, вчинив правильно, але він, безперечно, не зробив усього, що міг би, щоб повернути мене до себе, – чи то він вважав, що після зробленого мною кроку мені не слід змінювати свого рішення, чи то не знав, куди мене прилаштувати в моєму віці. Згодом мені стало відомо, що про мою супутницю він склав цілком несправедливу і дуже далеку від істини, але, по суті, цілком природну думку. Моя мачуха, жінка добродушна, трохи солодкувата, зробила вигляд, що хоче залишити мене вечеряти. Я відмовився, але пообіцяв погостювати довше, повертаючись назад, і залишив у них маленький згорток своїх речей, який прибув на човні і тепер заважав мені. На ранок я покинув Ніон, дуже задоволений тим, що виконав свій обов’язок і побачився з батьком.

Ми без пригод дісталися до Фрібура. Під кінець подорожі дбайливість, якою оточувала мене мадемуазель Мерсере, дещо згасла. Після прибуття вона почала виявляти мені холодність, та й батько її, що не потопав у розкошах, теж не дуже привітно прийняв мене. Довелося зупинитися у харчевні. Наступного дня я знову пішов до них; вони запросили мене пообідати, я не відмовився. Ми розлучилися без сліз. Увечері я повернувся у свою харчевню і другого дня пішов з Фрібура, не знаючи напевне, куди попрямувати.

Такий другий випадок у моєму житті, коли Провидіння ясно вказувало мені шлях до щасливого життя. Мерсере була дуже добра дівчина, не блискуча і не надто гарна, але й не потворна. Малорухлива, але дуже розсудлива, якщо не брати до уваги випадкових спалахів, що звичайно кінчалися сльозами і ніколи не переходили в бурю. Я їй дуже подобався, тож легко міг би з нею одружитися і продовжувати ремесло її батька. Моя любов до музики змусила б мене полюбити і це ремесло. Я залишився б жити у Фрібурі, непривабливому маленькому містечку, населеному, проте, добрими людьми. Зрозуміло, я позбувся б великих втіх, але прожив би спокійно до своєї останньої години, і я повинен знати краще за всіх, що мені не варто в цьому випадку вагатися.

Я повернувся – але не в Ніон, а в Лозанну. Мені хотілося помилуватися живописним озером, а звідти видно більшу його частину. У всьому іншому мої таємні спонукання були не набагато серйозніші. Мої дії рідко скеровувалися далекосяжними планами. Невпевненість у майбутньому завжди змушувала мене дивитися на довготривалі у здійсненні задуми як на фальшиву приманку. Як і кожен інший, я сподіваюся, поки це мені нічого не коштує, плекати надію, але якщо для цього потрібні довгі зусилля – це вже не для мене. Будь-яка найменша втіха, якщо вона сама дається мені в руки, спокушає мене більше, ніж усі радощі раю. Проте я виключаю звідси ті втіхи, які спричиняють за собою страждання. Такі радощі мене не приваблюють, бо я люблю лише чисту втіху, а вона такою не буває, якщо знаєш, що на тебе чекає каяття.

Мені необхідно було дістатися куди-небудь, і що швидше, то краще, оскільки, заблукавши в дорозі, я опинився ввечері в Мудоні, де витратив майже всі гроші, крім десяти крейцерів, та й ті витратив наступного дня на обід. Прийшовши увечері в маленьке село біля Лозанни, я зайшов до якогось трактиру, не маючи ні шеляга в кишені, щоб заплатити за нічліг, і не знаючи, що далі робити. Я був дуже голодний і, не втрачаючи витримки, велів подати собі вечерю, неначе міг щедро заплатити за неї. Потім пішов спати і заснув безтурботним сном. Поснідавши вранці і довідавшись від хазяїна, що я йому винен сім батців, запропонував йому замість розплати в заставу свою куртку. Цей добрий чоловік відмовився; сказавши, що нікого ще, слава Богу, не оббирав і не має наміру робити це через якісь сім батців. Він велів мені залишити собі свою куртку і розплатитися з ним потім, коли в мене будуть гроші. Я був зворушений його добротою, але менше, ніж можна було сподіватися, і менше, ніж тепер, коли згадую про це. Незабаром я передав йому гроші з надійною людиною. Навіть важливіші, але показні послуги не здаються мені такими гідними вдячності, як проста і скромна гуманність цієї чесної людини.

Підходячи до Лозанни, я роздумував про своє скрутне становище і про те, як виплутатися з нього, не показавши мачусі своєї бідності, і порівнював себе зі своїм другом Вентюром, коли той ішов у Ансі. Я так захопився цією думкою, що здумав розіграти із себе в Лозанні маленького Вентюра, геть забувши про те, що не маю ні його привабливості, ані його талантів. Я вирішив давати уроки музики, якої не знав, і сказати, що прибув з Парижа, де я ніколи не був. Беручись до здійснення свого чудового плану, я для початку розпитав про недорогий і пристойний готель, оскільки в Лозанні не було співочої школи, де я міг би посісти місце молодшого викладача, і до того ж я остерігався знайомитися з артистами. Мені порекомендували якогось Перроте, який брав постояльців на пансіон. Цей Перроте виявився чудовою людиною і прийняв мене дуже привітно. Я виклав йому свої заздалегідь вигадані байки. Перроте обіцяв замовити за мене слівце і підшукати мені учнів і додав, що зажадає з мене гроші лише після того, як я їх зароблю. Його пансіон коштував п’ять екю, що само по собі небагато, але було багато для мене. Він порадив мені обмежитися спочатку напівпансіоном, який складався лише з тарілки супу на обід, зате потім я міг їсти цілу вечерю. Я погодився. Бідолаха Перроте робив мені всі ці послуги від щирого серця й нічого не шкодував, щоб бути мені корисним.

Чому замолоду мені довелося зустріти так багато добрих людей, а в зрілі роки я зустрічав їх так мало? Невже їх порода вичерпалася? Ні, але тепер я змушений шукати їх не в тому середовищі, де знаходив тоді. У простого люду сильні пристрасті спалахують лише коли-не-коли, він чутливіший до природних почуттів. А у вищих колах такі почуття геть пригнічені, і під їх личиною приховуються розрахунок або марнославство.

З Лозанни я написав батькові. Він прислав мені мої речі і листа, сповненого чудових порад, якими я міг би скористатися й краще. Я вже згадував про хвилини нез’ясовного безумства, коли я бував сам на себе не схожий. Ось іще один приклад такого настрою, причому один з найяскравіших. Щоб зрозуміти, до якої міри у мене тоді голова пішла обертом, до якої міри я, так би мовити, овентюрився, треба лише подивитися, скільки дурниць примудрився я накоїти за короткий час. Я став учителем співу, не вміючи читати ноти, оскільки, навіть якби шість місяців, проведених з Ле Метром, і пішли мені на користь, цього, звичайно, було б дуже мало. Крім того, я вчився у композитора, і цього було досить, щоб я вчився погано. Парижанин із Женеви, католик у протестантській країні, я вирішив змінити ім’я, як змінив уже батьківщину і віру. Я щосили прагнув бути якомога більше схожим на людину, яка була для мене взірцем. Він назвався Вентюром де Вільневом, а я назвався Воссором де Вільневом, склавши з літер свого прізвища ім’я Воссор. Вентюр знав композицію, хоча і приховував це; я ж, не маючи про неї уявлення, хвастався перед усіма, ніби знаю, і, не в змозі підібрати музику навіть до простенького водевілю, видавав себе за композитора. І це ще не все: представлений панові де Трейторану, професорові права, який любив музику і нерідко влаштовував у себе концерти, я захотів показати йому зразок своєї творчості і взявся написати п’єсу для його концерту з таким апломбом, неначе знав, як це робиться. У мене вистачило посидючості попрацювати над цим прекрасним твором два тижні, переписати його начисто, розписати окремі партії і розподілити їх з такою самовпевненістю, немов це був справжній шедевр музичного мистецтва. Нарешті, я зробив те, у що важко повірити, хоча я кажу щиру правду. Щоб гідно завершити свій незрівнянний твір, я помістив у кінці його гарненький менует, який виспівували на всіх перехрестях і який, можливо, ще й тепер багато хто пам’ятає, на такі добре всім відомі у той час слова:

 
Quel caprice!
Quelle injustice!
Quoi! ta Clarisse
Trahirait tes feux! etc.
 

(Яка вигадка! Яка тяжка кривда! Як! Твоя Кларисса зраджує обітницю кохати? І т. д.)

Вентюр навчив мене співати цю арію з акомпанементом до неї, але з іншими, непристойними словами, завдяки яким я її і запам’ятав. Отож у кінці свого твору я помістив цей менует з акомпанементом, тільки викинувши слова, і видав його за свій так упевнено, неначе мав справу з мешканцями Місяця.

Ми зібралися для виконання моєї п’єси. Я пояснив кожному музикантові темп, спосіб виконання, роздав партитури, метушився з усієї сили. П’ять хвилин, поки настроювали інструменти, видалися мені п’ятьма століттями. Нарешті, коли все було готово, я постукав по своєму диригентському пульту згорненим у рурку аркушем паперу. «Приготуйтеся!» Запала тиша. Я з поважним виглядом починаю відбивати такт. Ми почали…

Ні, з того часу, як існують французькі опери, ніхто й ніколи не чув подібної какофонії! Хай би що там думали про мій гаданий талант, результат виявився гіршим, ніж можна було сподіватися. Музикантів душив сміх, слухачі витріщали очі і, мабуть, раді були б заткнути собі вуха, але й це їм не допомогло б. Мої кати-оркестранти, бажаючи потішитися, гупали з усієї сили так, що не витримали б і глухі. Я терпляче робив свою справу далі; піт заливав мені очі, але мене стримував сором, і я не наважився утекти і все покинути. Щоб остаточно втішити мене, слухачі шепотіли одне одному, але так, що це долітало і до моїх вух: «Просто нестерпно!», «Що за божевільна музика!», «Та це ж диявольський шабаш!». Бідолашний Жан-Жак! Тієї жорстокої миті ти, звичайно, і не мріяв, що настане день, коли твоя музика викличе шепіт здивованого захоплення і аплодисменти перед французьким королем і його придворними, і в усіх ложах найчарівніші жінки впівголоса вигукуватимуть одна одній: «Які чудесні звуки! Яка чарівна музика! Вона лине в самісіньке серце!».

Але особливо розвеселив усіх менует. Не встигли зіграти кілька тактів, як зусібіч пролунали вибухи сміху. Мене вітали, хвалили за мій тонкий смак і запевняли, що менует змусить говорити про мене і що я заслуговую на те, щоб мої твори виконувалися скрізь. Чи варто описувати мої муки і признаватися, що я їх цілком заслужив. Наступного дня один з моїх музикантів, Лютольд, зайшов до мене і був такий добрий, що не привітав мене з успіхом. Глибоке усвідомлення власної дурості, сором, каяття, надзвичайно важке становище, нездатність змовчати у хвилину великого горя змусили мене відкритися йому. Я дав волю сльозам і, не вдовольнившись признанням лише свого невігластва, розповів йому все, попросивши зберегти мою таємницю, що він обіцяв, але не дотримав даного слова. Того ж вечора вся Лозанна знала про мене все, і – дивовижна річ – ніхто навіть не подав знаку, навіть добрий Перроте, який, незважаючи ні на що, не відмовився, як і раніше, годувати мене і давати притулок.

Я жив дуже сутужно. Наслідки такого дебюту не могли зробити моє перебування в Лозанні надто приємним. Учні не сунули до мене хмарою, у мене не було жодної учениці, а містяни зовсім не звертались до мене. Я навчав двох-трьох німців, чия тупість дорівнювала моєму невігластву, вони наганяли на мене страшенну нудьгу і не стали великими музикантами в моїх руках. Мене запросили лише до одного дому, де дівчинка – справжнє гадюченя – бавилася тим, що показувала мені різні музичні твори, в яких я не міг розібрати жодної ноти, після чого лукаво співала їх у присутності пана вчителя, щоб показати йому, як це виконується. Я так погано вмів читати ноти з аркуша, що під час вищезгаданого блискучого концерту не мав змоги слідкувати за виконанням музикантів і не міг переконатися, чи справді вони грають те, що стоїть у мене перед очима і що я сам написав.

Серед стількох принижень я втішався новинами, які отримував час від часу від двох чарівних подруг. Я завжди знаходив у жінках велику розраду. Ніщо так не пом’якшувало мого відчаю у знегодах і невдачах, як думка про те, що мені співчуває яка-небудь мила жінка. Проте наше листування незабаром урвалося і більше вже не поновлювалось, а винен у цьому був я сам. Переїхавши на нове місце, я не повідомив їм своєї адреси і, змушений обставинами постійно думати про себе, невдовзі остаточно забув про них.

Уже давно не говорив я нічого про мою бідолашну матусю, але читач помилиться, якщо подумає, що я її теж забув. Я не припиняв думати про неї, мріяв знову зустріти її, і не лише через нужду, а й за потребою серця. Моя палка й ніжна прихильність до неї зовсім не заважала мені закохуватися в інших, але інакше. Жіноча краса завжди пробуджувала у мені ніжні почуття, але в інших жінках ці почуття дорожили лише красою і не змогли б її пережити, тоді як матуся могла постаріти, стати потворною, а моя ніжність до неї нітрохи не зменшилася б. Моє серце цілком перенесло на її особу те почуття, яке спочатку пробудилося в мені її зовнішністю, і яка б зміна в ній не відбулася, аби лиш вона залишалася сама собою, мої почуття до неї не могли б змінитися. Я добре знаю, що зобов’язаний їй вдячністю, але, правду кажучи, я про це й не думаю. Хоч би що там робила вона для мене, мені це було байдуже. Я кохав її не з відчуття обов’язку, не з користі, не для годиться, а лише тому, що був народжений для кохання до неї. Коли я закохувався в яку-небудь іншу жінку, це, признаюся, до певної міри захоплювало мене, і я рідше згадував матусю, але думав я про неї все з тим самим задоволенням, і закоханий чи ні, згадуючи про неї, я завжди відчував, що в розлуці з нею для мене не може бути справжнього щастя.

Не маючи від неї так довго ніяких звісток, я все-таки не вірив, що втратив її назавжди, або що вона могла мене забути. Я говорив собі: рано чи пізно вона дізнається про мої поневіряння і сповістить про себе; я певен, що знову знайду її. А поки що для мене вже було радістю жити в її країні, ходити вулицями, якими ходила вона, повз будинки, де вона жила. Я керувався лише здогадками, оскільки одним з моїх безглуздих дивацтв було те, що я не наважувався без крайньої потреби ні запитати про неї, ані вимовити її ім’я. Мені здавалося, що називаючи її, я відкриваю свої почуття до неї, що мої вуста видають таємницю мого серця, що я до певної міри компрометую її. Я навіть думаю, що до цього домішувався страх, як би мені не сказали про неї чогось поганого. Про її вчинок говорили багато, але небагато – про її поведінку. Боячись почути те, що мені не сподобається, я волів не говорити про неї зовсім.

Оскільки учні відбирали у мене багато часу, а її рідне місто було всього за чотири льє від Лозанни, я вирушив туди на триденну прогулянку, протягом якої мене не покидало відчуття найсолодшого хвилювання. Вигляд Женевського озера та його чудових берегів завжди мав для мене особливу привабливу силу, якої не беруся пояснити і яка залежить не лише від краси пейзажу, але ще від чогось більш хвилюючого і зворушливого. Щоразу, наближаючись до кантону Во, я знову переживаю якесь складне почуття, що породжується спогадами про пані де Варенс, яка там народилася, про мого батька, який там жив, про мадемуазель де Вюльсон, якій я віддав перші пориви свого серця, про багато розважальних прогулянок мого дитинства і, як мені здається, щось іще, сокровенніше і сильніше, ніж усе це. Коли палке прагнення до щасливого й безтурботного життя, для якого я створений і яке ніяк не дається мені, розпалює мою уяву, воно завжди лине до кантону Во, до чарівних сіл на березі озера. Мені потрібний сад на березі саме цього, а не якогось іншого озера, а ще вірний друг, мила серцю жінка, корова і маленький човен. Я зможу натішитися цілковитим земним щастям, аж коли володітиму всім цим. Мені самому смішна наївність, з якою я кілька разів прямував туди для того лише, щоб знайти там це уявне щастя. Я завжди дивувався, коли виявляв у тамтешніх жителів, особливо у жінок, характер, зовсім не схожий на те, до чого я прагнув. Якою невідповідністю здавалося це мені! Країна і її мешканці завжди здавались мені не створеними одне для одного.

Під час цієї поїздки у Веве, блукаючи чудовим узбережжям, я вдавався до найсолодшої меланхолії, серце моє палко поривалося до незліченних невинних радощів, я розчулювався, зітхав і плакав, як дитина. Скільки разів я зупинявся, щоб наплакатись уволю, і, сівши на великий камінь, дивився, як мої сльози падають у воду!

У Веве я зупинився в готелі «Ключ» і за два дні, які прожив там, нікого не бачачи, перейнявся до цього міста такою любов’ю, яка супроводжувала мене в усіх моїх мандрах і змусила мене врешті-решт оселити там героїв свого роману. Я охоче сказав би людям зі смаком і чуттєвим серцем: «Їдьте у Веве, відвідайте його околиці, помилуйтеся краєвидами, покатайтеся озером і щиро скажіть – хіба не сама природа створила цю мальовничу місцевість для таких людей, як Юлія, Клара і Сен-Пре?^[56] Але не шукайте їх там».

Повертаюся до своєї розповіді.

Оскільки я був католиком і видавав себе за такого, я відкрито і не соромлячись дотримувався того культу, який сповідував. У неділю, якщо була година, я ходив на месу в Ассан, за два льє від Лозанни. Зазвичай я проходив цей шлях разом з іншими католиками, найчастіше з одним паризьким вишивальником, ім’я котрого вже не пам’ятаю. Це був не такий «парижанин», як я, а справжній парижанин з Парижа, архіпарижанин, людина надзвичайно добродушна. Він так любив свою батьківщину, що ні хвилини не сумнівався в тому, що я саме звідти, ніби побоюючись проминути добру нагоду поговорити про неї.