Постріл в Опері

Зітхнувши, Маша відклала конспект і, згідно з усталеним ритуалом зміни караулу, задерла горло до неба.

Не відводячи очей від сріблястих зірок, вона наосліп перемістила себе на звільнений матрац, поки Даша, притримуючи напарницю за сідниці, направляла їх на середину ложа.

Небо мало залишатися в полі зору щосекунди! Позаяк, якщо на ньому спалахував «червоний вогонь», «побачити» точне місце знаходження його, щоб «полетіти туди», можна було лише першої миті.

– Усе. Лягай! – дала добро Даша.

Маша Ковальова лягла.

Знічев’я Землепотрясна розгорнула зошит з «математикою».

– Дурня якась, – прокоментувала вона за хвилину. – Слухай, Машо, а ти нам так і не сказала, чого в тебе такий паршивий настрій? Через суд? Так?

– Так, – сказала Маша. Потім подумала й сказала правду: – Ні.

– Звісно, ні, – запевнила Чуб. – Він у тебе давно паршивий. Відтоді, коли ти із купальського шабашу злиняла. Адже я знаю, куди ти побігла.

– Знаєш, – не стала сперечатися та.

– Але я чесно мовчу.

Від подиву Ковальова на мить відвела погляд від життєво важливого неба й подивилася на Дашу.

Даша, яка чесно мовчала майже три доби, була явищем неймовірним!

– До свого художника побігла в ХІХ століття. До Врубеля. Еге ж?

– Еге?

– Ну й чьо, не склалося? – співчутливо сказала подруга.

– Не склалося.

– Я так і зрозуміла, – задоволено кивнула Чуб. – І в мене з Демоном не склалося. Тобто з моїм Демоном – із Яном. На шабаші все було наче сюди-туди… Точно не пам’ятаю, нетвереза була. А коли протверезіла, допетрала: то ж був зовсім інший Ян. Холодний якийсь. Дивно. Я ж йому подобалася – точно!

– Не подобалася ти йому, – неочікувано жорстко сказала Маша. – Ані ти, ані я, ані Катя. Повір. Я з ним розмовляла.

– З моїм Яном?!

– Ні. З моїм Деном.

Тут автор має дещо пояснити.

Із тим, кого Голова київських відьом Василиса Андріївна шанобливо називала Хазяїном, кого книга Києвиць називала «Той, що стоїть по ліву руку» й кого Даша й Маша, за притаманною людям звичкою, називали Демоном, – із Дем’яном, Яном, Демитрієм Києвицьким у без року тиждень Києвиць склалися складнопідрядні стосунки.

Почати з того, що кожна з Трьох Києвиць бачила Свого Демона.

Перед Катею він з’являвся у вигляді холодного блондина.

Перед Дашею – у вигляді моторного рудого хлопця (в якого Землепотрясна Даша не проминула закохатися по самі вуха!)

Маша ж водила знайомство з нічнооким і чорноволосим, який спочатку з’явився перед нею веселим і добродушним, але дуже швидко дав зрозуміти: то була лише маска, покликана пом’якшити випадковим обраницям перехід до іншого Києва.

І Маші деколи доводилося бачити його непроникний погляд, губи, що говорили загадками й напівнатяками. Та наштовхуватися на його зневагу.

Не так щоб Демон відмовлявся їм допомагати.

Але ранг його в Києві був надто високий, щоб він вважав за потрібне приховувати: він поважає не їх, а їхню владу, бо вони – люди, сліпі, викликають у нього таку саму пихату зневагу, як сліпі кошенята у людей, які не схильні милуватися нерозумними тваринками.

– Ні, я не вірю! – Від надміру почуттів Чуб схопилася на ноги, задзвеніла сережками. – Не вірю, що я Яну зовсім перестала подобатися! Вася ж казала: Демон за нас. Ян вірить: ми – істинні. Він нам допоможе. Не розумію, чому він не з’являється?

– Він сказав мені, як його знайти. – Маша поглянула на небо. – У будь-якому разі доведеться з ним зустрітися. Може, він порадить, як бути з Акнір. Хоча… – Вона помовчала. – Знаєш, я не впевнена, що так уже хочу бути Києвицею.

– Ти? – дзенькнула золотом Чуб. – Ти ж більше за всіх хотіла!

– Не знаю, – зітхнула студентка. – Так якось одразу не склалося. І те, що я з дому пішла. І те, що ми не можемо до церкви зайти. Я повз Володимирський собор сьогодні йшла, мене наче вдарили! І те, що Мир загинув…

– Ти чьо, за цим придурком сумуєш?! – пхикнула Даша. – Він був сатаніст!

– Він мене врятував, – сказала Ковальова. – Але річ не тільки в цьому.

– А в чому? – Даша з цікавістю вдивлялася в обернений до неба профіль подруги. – Ну, колися! Я ж відчуваю щось не те. Про що ти там думаєш тихцем?

Маша стрімко втягнула повітря, збираючись повідомити найголовніше – Таємницю.

Але замість головного вигукнула зовсім інше:

– ВОГОНЬ!!! Дашо, ВОГОНЬ!!!

Землепотрясна блискавично підвела голову.

І побачила те, що їй доводилося бачити лише один раз.

Як небесні зірки розсипалися намистом… Сплелися в гірлянди.

Гірлянди сплелися в сріблясті нитки.

І з ліній народилося сяюче креслення.

Карта Києва!

Вулиці, будинки, береги…

І тривожний червоний вогонь у правому кутку!

Секунду зіркова карта їхнього Міста сяяла на небі над Старокиївською горою.

А потім небо впало. Полетіло на Дашу.

І Чуб знову примарилося: то не небо летить на неї, а вона з не стримною швидкістю падає вниз – на землю з небес.

Викреслений із зірок схематичний Київ зі страхітливою швидкістю ставав реальним. Набував розміру й об’єму.

Даша падала… Мало не розбилася об якийсь дах. Пролетіла повз освітлені вікна сірого будинку, позначеного особливо непримітною прикметою – магазином «Хліб». І, пролітаючи, встигла помітити жінку з висмоктаним життям обличчям, яка стояла біля вікна. Її нерухомі, порожні очі. Білий журнал у її руці.

Смертельно-чорний асфальт понісся на Дашу.

«Зараз розіб’юся! Все…»

Ілюзія падіння щезла.

Землепотрясна знайшла себе на сходах музею й швидко оговталася.

Заволала:

– Машо, ти бачила? Де це? Де?! – палко сподіваючись, що та жінка із зупиненим поглядом і є та сама важлива справа, заради якої всі їхні неприємності відкладуться на довгий-предовгий рік. – Де це, ти не знаєш?!

– Зда-а-є-ється, знаю, – сказала Маша, розсипчасто вимов ляючи букви. – Боже, як страшно! – Вона притисла долоню до серця. – Як страшно падати.

– Страшно – пофіг. Де це?

– Як на мене, Харківський масив. Там моя хрещена мати жила…На вулиці Ахматової.

– Ахматової? – Даша витягла з сумки реальну карту й, осяявши її ліхтарем, відшукала потрібний напис.

– Ахматова – Хліб. Знайдемо. На мітлу! – видала переможний клич труболітка.

Розділ третій, у якому Даша й Маша вирішують обмінятися мамами

Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку в Бога. Усе через Нього почало бути, й без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…

Євангеліє від Іоанна.

Маша непереборно боялася висоти.

Точніше, висоти боялося Машине тіло, не залишаючи самій Маші вибору – боятися їй чи ні.

Досить було тілу наблизитися до краю високого, Машині сідниці шматував страх, живіт підтягувався, розум зникав.

Маша боялася високих, крутих сходів і глибини просвітів. Боялася звішуватися через поручні балконів і до смерті боялася дивитися з обривів униз…

А ось літати не боялася.

Анітрохи!

Досить було їй піднятися в повітря, як її полонила невимовна природність – звичність того, що відбувається. Глибоко в душі Маша завжди вірила: люди здатні літати! Іноді ця віра межувала з упевненістю так близько-близько, що, стоячи на балконі, вона розводила руки, заплющувала очі, відчуваючи: ще зовсім трохи, й вона зрозуміє, як це зробити.

І тепер, сидячи на задньому сідлі мітли, притискаючись до впевненої спини Даші Чуб, подумала знову:

«Літати так легко… Так ЗВИЧНО! Ніби уві сні». Й відчула таке безмежне, невагоме відчуття свободи, що вперше за сьогодні злякалася: за два дні в них заберуть цю владу – й вона, як і всі на світі не-відьми, знову літатиме лише уві сні.

Дніпро, великий і чорний, залишився позаду.

«Мало який птах долетить до середини Дніпра», – стверджував Микола Васильович Гоголь. Але, будучи не птахом, а Києвицею, білявка на прізвище Чуб перемахнула давню ріку за кілька секунд й увірвалася до Києва Лівобережного.

– Знижуємося, – попередила Землепотрясна хвилин за сім.

Недаремно Даша мріяла стати льотчицею-космонавткою – Чуб була природженою труболіткою!

Зробивши запаморочливий зигзаг, вона виринула в чорну розщілину вулиці й знову злетіла догори.

– Це не Ахматової. Це…

– Вона паралельна! – відгукнулася Маша. – Праворуч!..

Дашина подруга-мітла спритно перескочила ряди сірих дахів і почала знижуватися.

– А люди? – злякалася Маша. – Вони ж нас побачать!

– Вони побачать видовище, а ми – «Хліб»! – збаламутила Чуб і, наплювавши на всі можливі інсульти й інфаркти, які вони могли викликати оптом і вроздріб, пролетівши повз вікна мирного населення, знизилися на висоту другого поверху.

– «Невидимі й вільні», – прошепотіла Маша слова, що зробили незримою булгаковську Маргариту Миколаївну.

Але літературне закляття не допомогло.

– Ось він, наш «хлібчик»… – Чуб прямувала до «особливої прикмети».

Машині ноги торкнулися землі.

Двомісна мітла вискочила з-під неї, вдарилася об асфальт.

– Так, це той самий будинок! – Маша підібрала свій «фалічний символ» і глибокодумно обперлася на древко підборіддям. – Поверх, по-моєму, був третій, – сказала вона. – А ось вікно… Ти пам’ятаєш, яке вікно?

– Освітлене.

– Класна прикмета, – хихонула напарниця. – Ні-чьо, що поки ми летіли, воно сто разів могло погаснути? О’кей. Облетимо третій поверх по периметру.

– Дашо, нас побачать! Ще не пізно. Ти тільки уяви…

– Уявила. Жах! – кивнула вона. – А варіанти є? На мітлу!

Відьмацький екіпаж злетів у повітря.

На щастя, більша частина вікон була заштореною, чорною. Або на жаль – якщо одне з них було тим самим, куди їм треба було потрапити, але встигло згаснути.

Вирівнявшись, Даша «прокреслила» третій поверх.

Маша встигла роздивитися оголеного хлопця-підлітка, що стояв біля дзеркала спиною до них. Чоловіка за комп’ютером – дядько навіть не відірвав погляду від монітора. Сімейну пару похилого віку, що дивилася на блакитнуватий телевізійний екран. Жінку, яка стояла на табуреті, з мотузяним зашморгом на шиї…

Більше вона нічого роздивитися не змогла, одурівши від грюкоту.

Оглушена пролетіла крізь вікно, боляче приземлилася на підлогу й тільки там зрозуміла: з властивою Даші Чуб простотою нереалізована космонавтка протаранила скло древком мітли, загримівши (в прямому розумінні слова!) прямо в дім потенційної самовбивці.

До речі, самовбивця більше не була потенційною – вона висіла. Її обличчя зі страшною гримасою корчилося в бурому зашморгу. Чуб танцювала навколо, намагаючись обхопити жінку за ноги. Але кінцівки конвульсивно бовталися сюди-туди, не даючись Даші в руки.

– Машо, допоможи!!!

Ковальова насилу підвела себе з підлоги.

Рука, що натрапила на уламки скла, кровоточила, бік скривджено нидів.

Погляд метнувся до відкинутого табурета, а розум підказав: побачивши жахливе видовище – двох непроханих гостей, що влітають до квартири на мітлі, – жінка здригнулася, й постамент посунувся в неї з-під ніг.

Ставши на рівні, підхопивши табурет, Маша спробувала повернути його на місце. Чуб таки зуміла обхопити ноги тієї, що повісилася, й повернути її ступні на сидіння. Проте тепер обм’якла верхня частина – голова дами безвільно висіла в намисті мотузки. Самовбивця була непритомна.

– Ніж! – гукнула Чуб, сяк-так утримуючи горизонтально вперту дамочку, яка намагалася задихнутися в зашморгу – не так, так сяк!

Ковальова увібрала в себе кімнату й знайшла потрібне – ножиці в склянці на письмовому столі.

Тіло бідолашної, підтримуване чотирма руками, повалилося на брудний паркет.

– Цікаво, через що вона вішалася? – подумала вголос Даша Чуб.

Маша роззирнулася.

Кімната здавалася нежилою. Письмовий стіл вибіг на середину зали, всюди лежали валізи, тюки. На підлозі розпластався білий журнал, що виявився при ближчому знайомстві літературним – з гордим ім’ям «Ренесанс». У їхньому небесному видінні жінка тримала його в руках.

Ковальова підібрала видання. Відкрила навмання.

Але журнал розкрився сам – там, де був навчений розгортатися. На 89-й сторінці, де зображено те саме обличчя врятованої, висмоктане життям…

– Анна Голенко, – прочитала студентка. – Її звати Анна Голенко. Тут надруковано її вірші. Вона – поетеса.

– А-а-а, – спохмурніла Чуб, – тоді зрозуміло, чому вона вішалася. Всі поети вкорочують собі життя – це в них така традиція. Ось тільки куди нам її подіти? На самоті не можна залишати. До лікарні?

– Ти що! – округлила очі напарниця. – Адже справа не в самовбивці. Навряд чи Києвиці рятують самовбивць. Її повішення має для нас щось означати.

– Тоді до нас на Яр Вал? Зачекаємо, поки оклигає.

– А якщо, коли вона оклигає, наші кицьки щось скажуть? Вона ж знову знепритомніє. І взагалі…

З появою Акнір Вежа на Яр Валу перестала бути безпечним місцем.

– О’кей, – прийняла нелегке для себе рішення Даша. – Везімо до мене.

– До тебе? Куди?

Іще донедавна співачка й арт-директор проживала в гримерці клубу «О-йо-йой!», і коли її звідти вигнали, вона перебралася до Вежі. І ще жодного разу не згадала про наявність іншого – постійного місця мешкання.

– На Десятинну, – розжувала Чуб. – Живу я там. Щоправда, я з матір’ю дуже погризлася. Але все одно треба в неї про родичів-відьом з’ясовувати. До того ж вона обожнює панькатися із самогубцями.

– Обожнює панькатися?… – здивувалася Маша.

За час їхнього знайомства «обожнює панькатися із самогубцями» було першою інформацією про Дашину матір.

– Ага, – підтвердила Чуб. – Мама обожнює поетів, які наклали на себе руки. Вона в мене знаєш хто? Маяківка!

– Хто-хто?

– Ну, знаєш, є пушкіністи, є булгакознавці, цих ти точно знаєш. А вона – маяківка! Скільки живе – вивчає життя і творчість Володимира Маяковського, на хрін нікому не потрібні. Я про те, як Влад Владич наклав на себе руки, слухала в дитинстві замість казки. Уявляєш, у якій жахливій атмосфері я росла?

– А нічого, що наразі друга ночі? – засумнівалася Ковальова.

– Звісно, ні-чьо. Я ж кажу, вона – маяківка! Богема! Мама зроду не лягала спати раніше третьої.

Будинок на вулиці Десятинній підкорив Ковальову своєю дореволюційною солідністю.

На добротних, одягнених у руду шкіру дверях висіла мідна табличка:

Професор А. А. Чуб

Онука Чуб нетерпляче втиснула дзвінок – бездиханна поетка нависала на них мертвим вантажем.

Двері відчинилися в одну мить.

На порозі стояла жінка в джинсах і старій футболці. В лівій, зігнутій у лікті руці курився залишок дешевої сигарети «Прима». Бліде, біляве волосся було гладко зачесане назад. І, дивлячись на Дашину матір, Маша вперше усвідомила: її подруга – справжня білявка.

Щодо іншої подібності, то позбавлені кольору, аскетичні риси цієї жінки були такими правильними, чистими, майже іконописними, що залишалося лише здогадуватися, яка знадобилася домішка батька, щоб у результаті вийшла Даша, з її носом-картоплею, ефіопськими губами й кругло-ляльковими очима.

– Привіт, ма, – похмуро привітала матір Чуб.

– Заходьте. – Жінка стала осторонь, даючи їм можливість пройти.

Ані раптовий візит, ані дикий вигляд дочки, замотаної в простирадло й увішаної золотом, не викликали в неї й натяку на розпитування.

Києвиці поквапливо протягли поетичне тіло крізь великий, закиданий речами довгий коридор і поклали принесене на диван у темній кімнаті, окупованій сталінськими меблями.

– Ця жінка… – пояснила Даша мамі, кривлячись. – Взагалі вона наклала на себе руки, а ми її підібрали.

– Просто хотіла покінчити з собою, і ви її підібрали? – уточнила Дашина «ма».

– Так.

– Молодці! – сказала мати.

Маша вирячила очі, силкуючись уявити, що б сказала їй рідна мати, коли б вона притягла до квартири чужу жінку, яка «накладала на себе руки».

– А я – Маша, – ввічливо відрекомендувалася вона.

– І ще, ма, у мене до тебе справа, – знову скривилася Чуб.

– Тоді ходімо на кухню. Дуже приємно познайомитися, Машо. Я – Вероніка. – За ім’ям не прозвучало по батькові. – А ти, Машо, чим займаєшся?

– Хіба не все одно, чим вона займається! – чомусь розлютилася Землепотрясна. – Вона просто моя подруга.

Жінка спокійно пропустила повз вуха Дашині слова.

Вони зайшли на кухню, простору, занедбану, яка Маші видалася дуже затишною. На стіні висіли древні ходики з шишечками й написом «49 років великого жовтня».

– Ви не надто голодні? – поцікавилася Вероніка, замислено дивлячись на свій холодильник.

– Це означає, – уїдливо повідала дочка, – що їжі в нас, як водиться, нема!

– Ну, бутерброд можна зробити, – спокійно зауважила Вероніка.

– Добре! О’кей. Давай бутерброд. Жерти хочеться страшенно! Я вза-агалі страшенно голодна, ма! – з викликом вимовила Даша.

– Отже, три бутерброди, – підбила підсумки мама.

Чуб страдницьки закотила очі.

– Так от, ма, до справи, – почала вона, наїжившись. У кожному її слові стирчала циганська голка.

– Так, донечко.

– У нас в роду були відьми?

Дашина мати заклякла з батоном і качалкою ковбаси в руках.

Але те, що першої, помилкової миті Маша сприйняла за подив, виявилося лише персональною манерою Вероніки глибоко й серйозно замислюватися.

– Наскільки мені відомо, не було, – так само спокійно сказала вона після секундних роздумів. – А що – дуже потрібно?

– Ось так! – Даша різко придушила пальцями шию.

– Твій дід по батькові написав книгу про відьом.

– Я знаю, – нечемно обірвала матір онука Чуб. – А з якого б це дива він її написав? Може, я відьма по батькові?

– То ж бо й воно, що ні. – Жінка нарізала хліб. – Ти ж знаєш, ми з твоїм дідом були великими друзями. І я пам’ятаю, як він шкодував, що в його роду нема жодної відьми, й дізнавався: чи не було їх у нашому. Він усе життя збирав інформацію про київських відьом, і, звичайно, йому було б цікаво… Але твій дід страшенно пишався, що ваше прізвище – Чуб – хоч би там як найгоголівське! У «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки» козак Чуб – батько тієї самої Оксани, що послала Вакулу по черевички, «як у цариці». А сам Вакула, за Гоголем, син відьми Солохи. І якщо Вакула з Оксаною побралися, то їхні діти були відьмацького роду…

– Чуб – дівоче прізвище! – різонула онука Чуб. – Оксана його все одно б змінила. І вза-агалі літературного родоводу не буває. Дякую. Допомогла! Користі з тебе!

– Дашо, навіщо ти так? – не витримала Ковальова.

– Не звертайте уваги, Машенько. – Вероніка поставила перед ними дерев’яну дошку з нарізаними великими шматками, розхристаними бутербродами й увімкнула електрочайник. – Звичайне «не зійшлися характерами».

– Звичайне? – Чуб чомусь ображалася чимдалі дужче. – Та ти ніколи, ніколи мене не розуміла! Ти навіть не чуєш, що я тобі кажу. Тобі на мене наплювати. Вдома я. Пішла з дому. Тобі все одно.

І Маша несподівано здогадалася: саме цілковитий спокій Вероніки й виводить Дашу Чуб із себе.

Дашу дратує, що матір ну нічим не виведеш із себе!

– Ти – доросла, самостійна людина й маєш повне право жити де і як хочеш, – висловила свою батьківську думку Вероніка. – Якщо ти хочеш поговорити про наші стосунки, для цього не обов’язково провокувати скандал. Я знаю, у тебе такий характер. Емоційний. Тобі легше сказати про наболіле у вигляді крику. Але я ще раз повторюю: ти можеш мені сказати геть усе в спокійній формі. Я тебе зрозумію.

– А-а-а-а-а-а!!! – загорлала Чуб. – От бачиш! Бачиш! – повернулася вона до Маші. – З нею зовсім неможливо розмовляти!

Маша, проте, бачила зовсім інше:

– Дашо, але в тебе чудова мама…

– Ось! Усі так кажуть! Усі! – впала у відчай дочка. – Чудова! Та вона найгірша за всіх найгірших мам!

– Дашо, – тихо спитала Маша, – ти мою маму бачила?

– Та твоя порівняно з моєю – янгол, янгол! Ні, набагато краще, ніж янгол, – нормальна людина! Якби в мене була така мама, як у тебе… Тобі подобається моя? О’кей. Вирішено! Давай махнемося не дивлячись! Мамо, ти чула, ми з Машею вирішили обмінятися мамами? – з надією заявила вона. – Я піду жити до її мами. А Маша житиме з тобою.

Її надії не справдилися.

– Гаразд, нехай Маша поживе в нас. – Вероніка підсунула доньці чашку з чаєм. – Я заварювала, як ти любиш, з м’ятою. Їжте. А я поки піду подивлюся, як там ваша бідолашна… До речі, як вона намагалася покінчити з собою?

Жінка із задоволенням запалила.

– Вона вішалася! – гаркнула Даша. По її круглих щоках повзли довгі сльози.

– Вішалася? – захопилася Вероніка. – Як Марина Цвєтаєва!

– Так. І вона теж поетеса!

– Тоді зрозуміло, чому вона вирішила повіситися. Бути поетом – це практично нестерпно.

Даша демонстративно затулила долонями вуха, розкрила рота й вивергла незносний довгий крик.

Мати з любов’ю погладила дочку по стокосій маківці, усміхнулася Маші й вийшла з кухні.

У кишені Чуб закричав конкурент. Продовжуючи кричати, та вийняла мобільний, скривилася, дивлячись на відображення номера, й, скривджено заглухнувши, натиснула кнопку.

– Так, Катю! – гаркнула вона. – Так, засвітилося. Якась тітка намагалася повіситися, й ми її врятували…

– Тітка намагалася повіситися? – розрізнила Маша далекий Катин голос. – І що це нам дає?

– Може, щось і дає. Ми не знаємо. Вона поки що спить.

– Так будіть її і хутко з’ясовуйте! У нас за два дні Суд. Воно нам треба…

Даша скинула виклик і презирливо засунула трубу назад до кишені.

– Ось бачиш, бачиш! – слізливо проскиглила вона. – У нас за два дні Суд. Моє життя висить на волосині. А моя мати відмовляється мені допомогти!

– Послухай, Дашо…

Машу бентежила непродуктивна поведінка подруги, й вона щосили намагалася намацати вузол, розв’язавши який Землепотрясна змогла б поглянути на свою матір адекватно.

– Твоя мати, – обережно спитала Ковальова, – вона завжди була такою?

– Завжди! – з готовністю засвідчила Даша. – Вона ніколи мені нічого не забороняла. Ніколи не сварила. Навіть коли я п’яна приходила. Навіть коли я хлопців приводила. Навіть коли я не приходила взагалі! З таким вихованням я могла вирости ким завгодно: алкоголічкою, наркоманкою, шльондрою…

– Але ж ти виросла собою, – сказала Маша. – І ти дуже… дуже незвичайна. Я тільки зараз зрозуміла, чим ти відрізняєшся від усіх нас – і від мене, і від Каті. Ти – вільна. Я не про те, що тобі все дозволяли. Ти вільна всередині самої себе.

– Знаєш, – Даша підвела на подругу злі очі, – а я тільки зараз зрозуміла. Ти страшенно схожа на мою матір!

– Цікаво, – сказала Маша, подумавши. – Я тільки зараз зрозуміла. Ти дуже схожа на мою.

У вікні вже сріблився світанок, коли два голоси розміреними поштовхами витягнули Машу зі сну.

Даша спала на сусідньому ліжку, розтуливши рота.

Маша сіла. Прислухалася.

– Поезія зараз нікому не потрібна, – поскаржився жіночий голос.

Надмірно голосний, хриплий, викривний – що існує поза днем і ніччю, простором і часом, життям і смертю.

Саме такий голос мав бути в людини, яка повернулася у світ із небуття й не впевнена: а чи варто їй було повертатися?

– Так, поезія зараз не в моді, – підтакнув їй заспокійливий голос Вероніки. – От раніше, до революції, поетам вклонялися, як наразі естрадним зіркам. На їхні виступи збиралися натовпи. Коли на сцену виходив Сєвєрянін, купчихи зривали з себе коштовності й кидали йому до ніг. Панночки тримали на приліжкових столиках портрети Олександра Блока й цілували його лик перед сном. У поетів закохувалися, труїлися через кохання до них сірчаними сірниками… На них молилися. Не актори, не співаки – поети були справжніми володарями душ!

– А тепер їхні вірші ніхто не друкує, – сказав голос тієї, що повісилася.

– Навіть більше, навіть надруковані – їх ніхто не читає, – додала Дашина мати. – Власне, тому видавцям і невигідно друкувати поезію.

– А нам усім що, повіситися? – У голосі тієї, що повісилася, вчувалася істерика.

– Ви… тому? – схвильовано спитала її Вероніка.

– Так, – відрубав у відповідь голос. – Але ви все одно не зрозумієте.

– Чому це?

– Ви скажете, що я навіжена! – Голос став рваним і злим. – Ви вважаєте, якщо поетеса, то обов’язково ненормальна.

– Звісно, ви – ненормальна, – впевнено повідомила їй Дашина мама. – Хіба ви відповідаєте середньостатистичній обивательській нормі? Обивателі не стають поетами.

– Правильно! Вони стають невдахами! – гидливо мовив голос поетеси. – Я – невдаха. Як і всі ми, київські літератори. Ви можете назвати хоча б одного видатного поета з Києва?

– Олександр Вертинський.

– Та який з нього поет?! – образився голос.

– Ви маєте рацію, поези Вертинського – окремий жанр. Але можна назвати письменника – Михайло Булгаков.

– Він поїхав до Москви, – відсік голос тієї, що повісилася, кандидатуру улюбленого письменника Маші. – У Києві він ані рядка не написав. Жодного! Знаєте чому?

– Не знаю, – визнала Вероніка.

– Тому що відтоді, як звідси вивезли наш талісман, – нас позбавили сили! – замогильним голосом прорекла поетеса. – Ми немічні. Ніхто не чує нас, хоч як би ми волали!

То було перебільшенням.

Цієї миті її голос гримів на всю квартиру, як телевізор, включений на максимальну гучність. Маша з подивом скосила очі на Чуб, вражена міцністю її сну.

– А що це за талісман? – ввічливо поцікавилася Дашина мати.

– Ви все одно не повірите. – Поетеса знову намагалася відповзти в глиб себе.

– Повірте, – запевнила її Вероніка, – я вам повірю.

– Ви вірите в містику?

– Я – літературний критик, – не без гордості презентувала себе мати-маяківка. – Чи можна не вірити в містику доль, вивчивши творчість письменників і поетів? Їхні вірші – сповнені пророцтв! Їхні життя – сповнені містичних збігів. Узяти хоча б Влада Владовича Маяковського. Побувавши в Києві, він…

– А що ви думаєте про Анну Ахматову? – перервала її по е-теса.

– Я не її прихильниця, – сухувато перервала її перервана. – Але, звісно, ставлюся до неї з повагою.

– І даремно! – пискливо скрикнув голос. – Тому що вона – крадійка! Вона все вкрала! Всі свої вірші…

– У кого? – здивувалася критикеса. І в її запитанні набатом пролунав непідробний, професійний інтерес.

– Ну ж бо я краще розповім усе від самого початку, – запропонувала поетеса, відчувши, що відшукала, нарешті, свого ідеального слухача. – Місяць тому мені до рук потрапила книга «Українська відьма».

– Професора Чуба?!

– Звідки ви знаєте?!! – здригнувся голос оповідачки.

– Її написав мій свекор. Батько мого екс-чоловіка. Ви зараз у його квартирі. Помираючи, він заповів її не чоловікові, а онучці й мені. До речі, саме його онука, моя дочка Даша врятувала вас сьогодні.

– Боже мій! – зарепетувала та, що повісилася. – Ще один збіг! Тепер я знаю, ви повірите мені. Можливо, навіть допоможете. Це не може бути просто збігом. Це знак!

Маша підвелася: та, що кричала, цілком мала рацію – у природі не існувало випадковостей.

І Києвиця Ковальова навшпиньки пішла в коридор, боячись пропустити навіть півслова.

– У книзі батька вашого чоловіка я прочитала спосіб дізнатися долю. – Від нетерпіння голос тієї, що повісилася, ковтав букви й склади. – Спосіб простий. Якщо протягом дня ви тричі поспіль почуєте або прочитаєте одне й те слово, – замисліться, що вам з неба хочуть сказати. Звісно, йдеться не про «дякую», «бувай». Але якщо тричі на день троє різних людей згадують, наприклад, Севастополь, – можливо, вам варто туди поїхати.

– Гадаєте, варто? – спитала Вероніка так, наче розмірковувала: чи не час їй збирати валізи й рвонути до міста російських моряків.

– Упевнена, – залізобетонно сказала поетеса. – Досить було прочитати книгу вашого свекра, як наступного дня мені тричі поспіль трапилося слово «лото». Я відразу купила білет. І що ви думаєте? Я виграла!

– Виграли?!

– Так!

– Що?

– Уявіть собі, машину! Й не кажіть мені, що це збіг!

– О, ні, – промовила Вероніка. – Машина – не збіг. Це досить вагомий факт.

– Щоправда, потім я її продала й на ці гроші розміняла квартиру. Але це вже не важливо. Точніше – саме це і є найважливіше! Я купила квартиру на вулиці Анни Ахматової. В’їхала туди вчора. Спробувала розкласти тюки з речами й знайшла серед них старий номер журналу «Ренесанс». Там було надруковано мої вірші. На 89-й сторінці! – підкреслила та, що повісилася, з неабияким значенням. – Я починаю перечитувати їх, як раптом… журнал випадає з моїх рук і розкривається на статті «Анна Ахматова в Києві»! І знаєте, як починається ця стаття? «Анна Ахматова (справжнє прізвище Горенко) народилася на відому Іванову ніч 1889 року»… Ви розумієте?

– Поки що не розумію, – чесно визнала літературна мама.

– 89! – підвищила голос поетеса. – Номер моєї сторінки! Що ви скажете на це?

– Навіть не знаю, що сказати.

– Тому що ви не знаєте, ЩО було в цій статті! – Голос тієї, що повісилася, став погрозливим – обіцяюче-інтригуючим. – Будучи п’ятирічною дівчинкою, Анна Горенко гуляла з бонною київським Царським садом. І там знайшла золоту брошку у вигляді Ліри. І бонна сказала їй: «Ти неодмінно станеш видатною поетесою!»

– Цікаво. Я не знала про це.

– Я теж. Це маловідомий факт. Але мене осяяло! То була не просто брошка! Ліра – талісман! І Анна Горенко вивезла його з Києва. Незважаючи на своє українське прізвище, вона не стала українською поетесою. Вона стала Ахматовою…

– Тільки тому, – втлумачила поетесі літературна дама, – що батько Анни не хотів, щоб вона друкувала свої декадентські вірші під його прізвищем. Бути поетесою вважалося не дуже пристойним, і він попросив її не соромити його ім’я. «І не треба мені твого імені», – сказала вона…

– Неважливо! – в запалі вимовив голос. – Важливо, що вона стала першою! Першою визнаною жінкою-поетом у Росії! Єдиною у своєму роді. Наш талісман – Ліра – дав їй силу. І ця сила пішла від нас! Її зникнення знеструмило всю нашу літературу. У тому числі й мене. Тому що це був мій талісман. Його мала знайти я. Я – обрана! Обрана!

– Чому саме ви? – не зрозуміла Вероніка.

– Та тому, – закричала поетеса, – що я – Анна Андріївна Голенко. А вона – Анна Андріївна Горенко. Натяк був більш ніж прозорий! Вона пішла вгору, а я залишилася голою. Тому що вона мене обікрала! Обікрала ще до мого народження. Тепер мені нічого не світить. Я приречена. Як і всі ми, хто пише тут, – непотрібні, нецікаві, чиї вірші ніхто не хоче не тільки друкувати, але навіть і слухати. Ось чому в Києві не було жодного Великого письменника. Жодного Великого поета! Й не буде. Це місто мертве для літератури! Навіть ваш Вертинський почав писати свої поези лише тоді, коли втік звідси. Є тільки два виходи: або виїхати звідси, або здохнути! Але мені нікуди їхати… Вулиця Анни Ахматової – мій останній рубіж.

– Але стривайте, – зупинила її Дашина мама. – А як же третє згадування Анни Ахматової? Перше – вулиця, друге – стаття. Адже, виходячи з теорії мого свекра, має бути й третій збіг.

– Має, – погодилася Анна Андріївна Голенко. – І, звісно ж, був. Учора ввечері мені зателефонувала моя дочка, через яку мені й довелося розміняти квартиру. Вона зателефонувала мені, щоб запропонувати роботу. І ким, ким? Торгувати косметикою в метро! «Врешті-решт, – сказала вона мені, – у важкі для неї часи навіть Ахматова торгувала на ринку оселедцями. Окрім того, мамо, ти ж не Анна Ахматова!»

– Брошка у вигляді Ліри? – Даша агресивно почухала ніс. – Як на мене, це повна маячня! Тобто, – пояснила вона, – можливо, Ахматова й знайшла якусь брошку. Я, наприклад, знайшла в дитинстві золоту каблучку на Володимирській гірці. Потім продала, ну, коли виросла, дуже гроші були потрібні. До того ж за безцінь, так шкода… Про що я?