А чом же в тебе очi не зеленi?
(Придивляється).
Та нi, тепер зеленi… а були, як небо, синi… О! тепер вже сивi, як тая хмара… нi, здається, чорнi чи, може, карi… ти таки дивна!
М а в к а
(усмiхаючись)
Чи гарна ж я тобi?
Л у к а ш
(соромлячись)
Хiба я знаю?
М а в к а
(смiючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш
(зовсiм засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а
(щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховiттi:
«Найкраща в свiтi!»
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав – дерево нiме, та й годi.
М а в к а
Нiмого в лiсi в нас нема нiчого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лiсi?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на свiтi?
М а в к а
Справдi, нiколи я не думала про те…
(Задумується).
Менi здається, що жила я завжди…
Л у к а ш
I все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така…
Л у к а ш
А хто ж твiй рiд? чи ти його зовсiм не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лiсовик, я зву його «дiдусю», а вiн мене – «дитинко» або «доню».
Л у к а ш
То хто ж вiн – дiд чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хiба не все одно?
Л у к а ш
(смiється)
Ну та й чуднi ви отут у лiсi! Хто ж тобi тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Менi здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся.
Вона мене на зиму прийняла i порохном м'якеньким устелила для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цiлу зиму?
М а в к а
Нiчого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить лiс i очерет.
Верба рипiла все: «Засни, засни…»
I снилися менi все бiлi сни: на срiблi сяли яснi самоцвiти, стелилися незнанi трави, квiти, блискучi, бiлi… Тихi, нiжнi зорi спадали з неба – бiлi, непрозорi – i клалися в намети… Бiло, чисто попiд наметами. Ясне намисто з кришталю грає i ряхтить усюди…
Я спала. Дихали так вiльно груди.
По бiлих снах рожевiї гадки легенькi гаптували мережки, i мрiї ткались золото-блакитнi, спокiйнi, тихi, не такi, як лiтнi…
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш…
М а в к а
Чи тобi так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопiлка має кращу мову.
Заграй менi, а я поколишуся.
Мавка сплiтає довге вiття на березi, сiдає в нього i гойдається тихо, мов у колисцi. Лукаш грає соло мелодiї N 6, 7 i 8, прихилившись до дуба, i не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволi озивається тихесенько на голос мелодiї.N 8, i Лукаш їй приграє вдруге мелодiю N 8. Спiв i гра в унiсон.
М а в к а
Як солодко грає, як глибоко крає, розтинає бiлi груди, серденько виймає!
На голос веснянки вiдкликається зозуля, потiм соловейко, розцвiтає ярiше дика рожа, бiлiє цвiт калини, глiд соромливо рожевiє, навiть чорна безлиста тернина появляє нiжнi квiти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усмiхається, а в очах якась туга, аж до слiз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дiвчино?
М а в к а
Хiба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справдi… Нi-бо! то роса вечiрня.
Заходить сонце… Бач, уже встає на озерi туман…
Л у к а ш
Та нi, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотiв, щоб день уже скiнчився?
Лукаш хитає головою, що не хотiв би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
I ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(смiючись)
Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута лiтувати.
М а в к а
(радо)
Справдi?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курiнь поставите?
Л у к а ш
Нi, може, хижку, а може, й цiлу хату.
М а в к а
Ви – як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потiм кинути.
Л у к а ш
Нi, ми будуєм навiки.
М а в к а
Як навiки? Ти ж казав, що тiльки лiтувати будеш тута.
Л у к а ш
(нiяково)
Та я не знаю… Дядько Лев казали, що тут менi дадуть грунтець i хату, бо восени хотять мене женити…
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дiвки.
М а в к а
Хiба ти сам собi не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, i знайшов, та…
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нiчого…
(Пограває у сопiлку стиха щось дуже жалiбненьке [мелодiя N 9], потiм спускає руку з сопiлкою i замислюється).
М а в к а
(помовчавши)
Чи у людей паруються надовго?
Л у к а ш
Та вже ж навiк!
М а в к а
Се так, як голуби…
Я часом заздрила на їх: так нiжно вони кохаються… А я не знаю нiчого нiжного, окрiм берези, за те ж її й сестрицею взиваю; але вона занадто вже смутна, така блiда, похила та журлива, – я часто плачу, дивлячись на неї.
От вiльхи не люблю – вона шорстка.
Осика все мене чогось лякає; вона й сама боїться – все тремтить.
Дуби поважнi надто. Дика рожа задирлива, так само й глiд, i терен.
А ясень, клен i явiр – гордовитi.
Калина так хизується красою, що байдуже їй до всього на свiтi.
Така, здається, й я була торiк, але тепер менi чомусь те прикро…
Як добре зважити, то я у лiсi зовсiм самотня…
(Журливо задумується).
Л у к а ш
А твоя верба?
Таж ти її матусею назвала.
М а в к а
Верба?.. Та що ж… в їй добре зимувати, а лiтом… бач, вона така суха, i все рипить, все згадує про зиму…
Нi, я таки зовсiм, зовсiм самотня…
Л у к а ш
У лiсi ж не самiї дерева, – таж тут багато рiзної є сили.
(Трохи ущипливо).
Вже не прибiднюйся, бо й ми чували про вашi танцi, жарти та зальоти!
М а в к а
То все таке, як той раптовий вихор, – от налетить, закрутить та й покине.
В нас так нема, як у людей, – навiки!
Л у к а ш
(приступаючи ближче)
А ти б хотiла?..
Раптом чутно голосне гукання дядька Лева.
Г о л о с
Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти?
Л у к а ш
(вiдзивається)
Ось я йду!
Г о л о с
А йди хутчiй!
Л у к а ш
Оце ще нетерплячка!
(Вiдгукується).
Та йду вже, йду!
(Подається йти).
М а в к а
А вернешся?
Л у к а ш
Не знаю.
(Iде в прибережнi хащi).
З гущавини лiсу вилiтає Перелесник – гарний хлопець у червонiй одежi, з червонястим, буйно розвiяним, як вiтер, волоссям, з чорними бровами, з блискучими очима.
Вiн хоче обняти Мавку, вона ухиляється.
М а в к а
Не руш мене!
П е р е л е с н и к
А то чому?
М а в к а
Iди поглянь, чи в полi рунь зазеленiла.
П е р е л е с н и к
Менi навiщо тая рунь?
М а в к а
А там же твоя Русалка Польова, що в житi.
Вона для тебе досi вже вiнок зелено-ярий почала сплiтати.
П е р е л е с н и к
Я вже її забув.
М а в к а
Забудь мене.
П е р е л е с н и к
Ну, не глузуй! Ходи, полетимо!
Я понесу тебе в зеленi гори, ти ж так хотiла бачити смереки.
М а в к а
Тепер не хочу.
П е р е л е с н и к
Так? А то чому?
М а в к а
Бо вiдхотiлося,
П е р е л е с н и к
Якiсь химери!
Чом вiдхотiлося?
М а в к а
Нема охоти.
П е р е л е с н и к
(улесливо в'ється коло неї)
Линьмо, линьмо в гори! Там мої сестрицi, там гiрськi русалки, вiльнi лiтавицi, будуть танцювати коло по травицi, наче блискавицi!
Ми тобi знайдемо з папоротi квiтку, зiрвем з неба зiрку, золоту лелiтку, на снiгу нагiрнiм вибiлимо влiтку чарiвну намiтку.
Щоб тобi здобути лiсову корону, ми Змiю-царицю скинемо iз трону i дамо крем'янi гори в оборону!
Будь моя кохана!
Звечора i зрана самоцвiтнi шати буду приношати, i вiночок плести, i в таночок вести, i на крилах нести на моря багрянi, де багате сонце золото ховає в таємну глибiнь.
Потiм ми заглянем до Зорi в вiконце,
Зiрка-пряха вдiлить срiбне волоконце, будем гаптувати оксамитну тiнь.
Потiм, на свiтаннi, як бiлявi хмари стануть покрай неба, мов яснi отари, що холодну воду п'ють на тихiм бродi, ми спочинем любо, на квiтчастiм…
М а в к а
(нетерпляче)
Годi!
П е р е л е с н и к
Як ти обiрвала рiч мою сердито!
(Смутно i разом лукаво).
Ти хiба забула про торiшнє лiто?
М а в к а
(байдуже)
Ох, торiшнє лiто так давно минуло!
Що тодi спiвало, те взимi заснуло.
Я вже й не згадаю!
П е р е л е с н и к
(таємничо нагадуючи)
А в дубовiм гаю?..
М а в к а
Що ж там? Я шукала ягiдок, грибкiв…
П е р е л е с н и к
А не приглядалась до моїх слiдкiв?
М а в к а
В гаю я зривала кучерики з хмелю…
П е р е л е с н и к
Щоб менi послати пишную постелю?
М а в к а
Нi, щоб перевити се волосся чорне!
П е р е л е с н и к
Сподiвалась: може, миленький пригорне?
М а в к а
Нi, мене береза нiжно колихала.
П е р е л е с н и к
А проте… здається… ти когось кохала?
М а в к а
Ха-ха-ха! Не знаю!
Попитай у гаю.
Я пiду квiтчати дрiбним рястом коси…
(Подається до лiсу).
П е р е л е с н и к
Ой гляди! Ще змиють їх холоднi роси!
М а в к а
Вiтерець повiє, сонечко пригрiє, то й роса спаде!
(Зникає в лiсi).
П е р е л е с н и к
Постривай хвилину!
Я без тебе гину!
Де ти? Де ти? Де?
Бiжить i собi в лiс.
Помiж деревами якусь хвилину маячить його червона одiж i, мов луна, озивається: «Де ти? Де?..»
По лiсi грає червоний захiд сонця, далi погасає.
Над озером стає бiлий туман.
Дядько Лев i Лукаш виходять на галяву.
Л е в
(сердито воркоче)
Той клятий Водяник! Бодай би всох!
Я, наловивши риби, тiльки виплив на плесо душогубкою, – хотiв на той бiк передатися, – а вiн вчепився цупко лапою за днище, та й анi руш! Ще трохи – затопив би!
Ну й я ж не дурень: як засяг рукою за бороду, то й замотав, як мичку, та ножика з-за пояса, – бiгме, так i вiдтяв би! Та проклята ж пара – штурхiць! – i перекинула човна!
Я ледь що вибрався живий на берег, i рибу розгубив… А щоб ти зслиз!
(До Лукаша).
А тут iще й тебе щось учепило, – кричу, гукаю, кличу – хоч ти згинь!
I де ти длявся?
Л у к а ш
Та кажу ж – був тута, вирiзував сопiлку.
Л е в
Щось довгенько вирiзуєш, небоже, сопiлки!
Л у к а ш
(нiяково)
Або ж я, дядьку…
Л е в
(усмiхнувся i подобрiв)
Ей! не вчись брехати, бо ще ти молодий! Язика шкода!
От лiпше хмизу пошукай по лiсi та розпали вогонь, – хоть обсушуся, бо як його таким iти додому?
Поки дiйдем, ще й тая нападе – не тута споминаючи, цур-пек! – а потiм буде душу витрясати…
Лукаш iде в лiс; чутно згодом, як вiн хряскає сухим гiллям.
Д я д ь к о Л е в
(сiдає пiд дубом на грубу коренину i пробує викресати вогню, щоб запалити люльку)
Аякже! викрешеш! i губка змокла… i трут згубився… А, нема на тебе лихої трясцi!.. Чи не наросла на дубi свiжа?
(Обмацує дуба, шукаючи губки).
З озера, з туману, виринає бiла жiноча постать, бiльше подiбна до смуги мли, нiж до людини; простягненi бiлi довгi руки загребисто ворушать тонкими пальцями, коли вона наближається до Лева.
Л е в
(усмiхнувшись)
Се що за мара?
Ага! вже знаю. Добре, що побачив!..
(Оговтавшись, виймає з кошеля якiсь корiнцi та зiлля i простягає назустрiч марi, немов боронячись вiд неї.
Вона трохи вiдступає.
Вiн прочитує, замовляючи, дедалi все швидше).
Шiпле-дiвице,
Пропаснице-Трясавице!
Iди ти собi на куп'я, на болота, де люди не ходять, де кури не пiють, де мiй глас не заходить.
Тут тобi не ходити, бiлого тiла не в'ялити, жовтої костi не млоїти, чорної кровi не спивати, вiку не вкорочати.
Ось тобi полинь – згинь, маро, згинь!
Мара подається назад до озера i зливається з туманом.
Надходить Лукаш з оберемком хмизу, кладе перед дядьком, виймає з-за пазухи кресало й губку й розпалює вогонь.
Л у к а ш
Ось нате, дядьку, грiйтеся.
Л е в
Спасибi.
Ти догоджаєш дядьковi старому.
(Розпалює коло вогню люльку).
Тепер що iншого!
(Вкладається проти вогню на травi, поклавши кошеля пiд голову, пакає люльку i жмуриться на вогонь).
Л у к а ш
Якби ви, дядьку, якої байки нагадали.
Л е в
Бач! умалився!.. А ти б якої хтiв?
Про Оха-чудотвора? Про Трьомсина?
Л у к а ш
Такi я чув! Ви вмiєте iнакших, що їх нiхто не вмiє.
Л е в
(надумавшись)
Ну, то слухай:
Я про Царiвну-Хвилю розкажу.
(Починає спокiйним, спiвучим, розмiрним голосом).
Якби нам хата тепла та люди добрi, казали б ми казку, баяли байку до самого свiта…
За темними борами, та за глибокими морями, та за високими горами то єсть там дивний-предивний край, де панує Урай.
Що в тому краю сонце не сiдає, мiсяць не погасає, а яснi зорi по полю ходять, таночки водять.
Отож у найкращої Зорi та знайшовся син
Бiлий Палянин.
На личку бiлий, на вроду милий, золотий волос по вiтру має, а срiбна зброя в рученьках сяє…
Л у к а ш
Ви ж про Царiвну мали.
Л е в
Та зажди!..
От як став Бiлий Палянин до лiт доходжати, став вiн собi думати-гадати, про своє життя розважати:
«З усiх я, – каже, – вродою вдався, а ще ж бо я долi не дiждався.
Порадь мене, Зiрнице-мати, де менi пари шукати: чи межи боярством, преславним лицарством, чи межи князiвством, чи межи простим поспiльством?
Що хiба яка царiвна та була б менi рiвна…»
(Починає дрiмати).
От i пiшов вiн до синього моря, i розiклав на березi перлове намисто…
Л у к а ш
Вiдай, ви, дядьку, щось тут проминули.
Л е в
Хiба?.. Та ти ж бо вже не заважай!
…От i розбiглася на морi супротивна хвиля, а з теї хвилi вилетiли конi, як жар, червонi, у червону колясу запряженi…
А на тiй колясi…
(Змовкає, зложений сном).
Л у к а ш
Та й хто ж на тiй колясi був? Царiвна?
Л е в
(крiзь сон)
Га?.. Де?.. Яка царiвна?..
Л у к а ш
Вже й заснули!
(Який час дивиться задумливо на вогонь, потiм устає, вiдходить далi вiд огнища i походжає по галявi, тихо-тихесенько, ледве чутно, пограваючи у сопiлку [мелодiя N 10]),
В лiсi поночiє, але темрява не густа, а прозора, як буває перед сходом мiсяця. Навколо вогнища блиски свiтла i звої тiнi неначе водять химерний танок; близькi до вогню квiти то поблискують барвами, то гаснуть у пiтьмi.
Покрай лiсу таємничо бiлiють стовбури осик та берiз. Весняний вiтер нетерпляче зiтхає, оббiгаючи узлiсся та розвiваючи гiлля плакучiй березi. Туман на озерi бiлими хвилями прибиває до чорних хащiв; очерет перешiптується з осокою, сховавшись у млi.
З гущавини вибiгає Мавка, бiжить прудко, мов утiкаючи; волосся їй розвiялось, одежа розмаялась. На галявi вона спиняється, оглядаючись, притуляє руки до серця, далi кидається до берези i ще раз зупиняється.
М а в к а
Дяка щирая тобi, нiченько-чарiвниченько, що закрила ти моє личенько! i вам, стежечки як мережечки, що вели мене до березочки!
Ой сховай мене ти, сестриченько!
(Ховається пiд березу, обiймаючи її стовбур).
Л ук а ш
(пiдходить до берези, нишком)
Ти, Мавко?
М а в к а
(ще тихше)
Я.
Л у к а ш
Ти бiгла?
М а в к а
Як білиця.
Л у к а ш
Втiкала?
М а в к а
Так.
Л у к а ш
Вiд кого?
М а в к а
Вiд такого, як сам вогонь.
Л у к а ш
А де ж вiн?
М а в к а
Цить!.. Бо знову прилетить.
Мовчання.
Л у к а ш
Як ти тремтиш! Я чую, як береза стинається i листом шелестить.
М а в к а
(вiдхиляється вiд берези)
Ой лихо! Я боюся притулятись, а так не встою.
Л у к а ш
Притулись до мене.
Я дужий – здержу, ще й обороню.
Мавка прихиляється до нього. Вони стоять у парi. Мiсячне свiтло починає ходити по лiсi, стелеться по галявi i закрадається пiд березу. В лiсi озиваються спiви солов'їнi i всi голоси весняної ночi. Вiтер поривчасто зiтхає. З осяйного туману виходить Русалка i нишком пiдглядає молоду пару.
Лукаш, тулячи до себе Мавку, все ближче нахиляється обличчям до неї i раптом цiлує.
М а в к а
(скрикує з болем щастя)
Ох!.. Зiрка в серце впала.
Р у с а л к а
Ха-ха-ха!
(З смiхом i плеском кидається в озеро).
Л у к а ш
(ужахнувшись)
Що се таке?
М а в к а
Не бiйся, то Русалка.
Ми подруги, – вона нас не зачепить.
Вона свавiльна, любить глузувати, але менi дарма… Менi дарма про все на свiтi!
Л у к а ш
То й про мене?
М а в к а
Нi, ти сам для мене свiт, милiший, кращий, нiж той, що досi знала я, а й той покращав, вiдколи ми поєднались.
Л у к а ш
То ми вже поєднались?
М а в к а
Ти не чуєш, як солов'ї весiльним спiвом дзвонять?
Л у к а ш
Я чую… Се вони вже не щебечуть, не тьохкають, як завжди, а спiвають:
«Цiлуй! цiлуй! цiлуй!»
(Цiлує її довгим, нiжним, тремтячим поцiлунком).
Я зацiлую тебе на смерть!
Зривається вихор, бiлий цвiт метелицею в'ється по галявi.
М а в к а
Нi, я не можу вмерти… а шкода…
Л у к а ш
Що ти кажеш? Я не хочу!
Навiщо я сказав?!.
М а в к а
Нi, се так добре – умерти, як летюча зiрка…