А н т е й.
Евфрозіно, як можна всю надію покладати в комусь одному?
Е в ф р о з і н а.
Алоллон один з усіх богів не розлюбив Еллади, і є ще їй надія на життя… А поки Алоллон є на Парнасі, то й музи будуть з ним.
А н т е й (з усміхом).
Я не безславний, хоч ти одна мені даєш тріумфи, бо ти для мене Ніке!
Е в ф р о з і н а.
Ніке мусить свою роботу знати. Постривай!
(Виломлює з лаврового куща дві галузки, зв’язує їх у вінець і стає на постаменті колони в позі богині перемоги Ніке, простягши руку з вінцем.)
Ходи сюди! Схили прегорде чоло!
Антей підходить, все усміхаючись, і схиляє голову перед Евфрозіною, а в неї усміх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братові лаври на голову.
Н е р і с а (молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, стає на порозі гінекея і здивовано скрикує).
Се що таке?
Евфрозіна засоромлена зіскакує з постаменту.
А н т е й.
Се Ніке увінчала свого поета. А коли й харіта йому додасть гранату чи троянду, він буде обдарований усім, чого дозволено бажати смертним.
Евфрозіна (почуваючи себе ніяково під холодним поглядом Неріси).
Троянда он цвіте…
(До Антея).
Одначе Ніке до кухні мусить – помогти матусі, – бо в нас сьогодні оргія правдива: купили риби, а якраз нам тітка дала вина і пару голуб’яток.
Як я ще напечу медяників, то й Меценат на оргію позаздрить!
(З трохи примушеним сміхом зникає в дверях гінекея).
Н е р і с а.
Чудна та Евфрозіна – все їй смішки!
А н т е й.
Що ж, молода.
(Здіймає лаври з голови, держить їх в руці, в дальшій розмові кладе на лавці коло себе, сівши.)
Н е р і с а.
Та я ж, либонь, молодша, проте…
А н т е й.
«Проте часами химерую», – так хтіла ти сказати?
(Сміючись, обіймає її, вона здержано приймає його пестощі).
Що тобі?
Нездужаєш, чи хто тебе образив?
Н е р і с а.
А ти й не знаєш? Певне, вже й сусіди напам’ять вивчили оту промову про викуп мій, про посаг Евфрозіни, що мати виголошує щодня.
А н т е й.
Уже й щодня!
Н е р і с а.
Та що ж, в тому є правда.
Мені самій ніяково дивитись у вічі Евфрозіні.
А н т е й.
Евфрозіна тебе ні в чім не винуватить.
Н е р і с а.
Знаю.
Вона недарма в тебе Антігона…
А н т е й.
Нерісочко! от се вже справді сором, – підслухати, а потім ще й корити.
Н е р і с а.
Підслухати! В нас не такі палати, щоб не було з кутка в куток все чутно!
А н т е й (трохи вражений).
Палати є тепер лиш у римлян.
Було тобі піти за Мецената.
Н е р і с а (лагідніше, ніж досі).
Я не корю тебе, що ти убогий, але яка ж дружина не бажає своєму чоловікові достатків?
А н т е й.
Ну, і собі при тому.
Н е р і с а.
І собі.
Хіба то зле? Я справді не вдалася до того, щоб весь день в ярмі ходити так, як твоя сестра.
А н т е й.
Ти ж і не ходиш.
Н е р і с а.
А думаєш, мені від того легше?
А н т е й.
Якби не легше, ти б сама робила.
Н е р і с а.
В людей на те рабині є…
А н т е й.
Нерісо, від тебе трохи дивно сеє чути.
Н е р і с а.
Бо я сама рабинею була?
Так що ж, я б і на волі заробляла тим, чим тоді, якби ти допустив.
Як я тепер нікому не потрібна, всім на заваді, мов поріг високий, то з того винен ти!
А н т е й.
Ну, годі, люба…
Н е р і с а.
Дозволь мені вступити до театру, то я твою сестру озолочу і буду матері невістка люба, бо, певне, більше зароблю за танці, ніж ти за спів та за науку хисту.
А н т е й.
Нерісо, годі! Се твій жаль говорить, із сього справді винен я. Прости.
(Цілує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини).
Моя кохана! Скарбе мій! Не дам, не дам тебе юрбі тій безсоромній!
Не підеш ти на оргії до неї, – вона не тямить, що то є правдива святая оргія, встанова божа!
Н е р і с а.
Ти був коли на оргії?
А н т е й.
Давно.
Ще підлітком. Ще як була в Коринфі гетерія співців, таємна, звісно, бо всяке ж товариство є злочин, на римську думку.
Н е р і с а.
Що ж? і дуже пишні були в вас оргії?
А н т е й.
Зважай сама.
Збирались ми все по таких господах, як от моя…
Н е р і с а (розчаровано).
Ах, так!..
А н т е й.
У нас в кратерах вода все панувала над вином.
Квітки бували в нас лише в ту пору, коли вони цвіли в садках та в полі, а як верталась в тартар Персефона то забирала нам усі покраси.
Н е р і с а.
Хіба ж бувають оргії без квітів?
А н т е й.
У нас бували, ще й які буйні!
Н е р і с а.
Але ж вони були таємні, кажеш?
То як же буйних оргій тих не чули знадвору люди?
А н т е й.
Чи ж вони могли знадвору чути, як серця в нас б’ються?
Чи ж сяйво наших поглядів проймало камінні мури та загони щільні?
Н е р і с а.
А ваші співи?
А н т е й.
О, вони були потужнії натхненням, а не гуком.
І в стриманім зітханні тихих струн ми вгадувати вміли урагани, що нуртували в грудях у співця.
В нас буйні кучері були, мов тирси, гукали погляди: «Evoe Bacche»! Хоч би сама вода була в кратерах, ми ще б розходились додому п’яні.
О, я хотів, щоб ти хоч раз попала на оргію таку! В святім безумстві ти б у танку зайшлася, як менада!
Н е р і с а.
Бувала я на оргіях не раз.
А н т е й.
Але не на таких!
Н е р і с а.
Либонь, на кращих.
А н т е й.
Того не може бути.
Н е р і с а.
Я не знаю, які були ті ваші, але тії, що я на їх дитиною ходила, були мов сни розкішні.
А н т е й.
Се злочин – на оргії такі дітей водити!
Н е р і с а.
Моя матуся мусила.
А н т е й.
Я знаю… Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко рабині-танцівниці серце рвалось, коли вона свою єдину доню, що ледве виросла із немовляток, вела на те позорище.
Н е р і с а.
Нічого мені про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргію весела, там ласощів я їла досхочу, та й забавки перепадали часом, бо гості пестили мене…
А н т е й.
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю… Запевне, ті їхні пестощі були масні і кожне слово брудом перейнято!
Н е р і с а.
Не знаю, я тоді не розуміла ні слів масних, ні поглядів брудних, але красу я тямила й малою, і серденько тремтіло від хвали, як струночка під плектроном на лірі.
На примості високім ми обидві були немов веселки – більша й менша на ясній верховині. Покривала, прозорі та барвисті, легким луком перекидалися понад хмаринки злотистих курев запашних. Тоді мені здавалося, що я танцюю на хмароньках небесних, а з землі до мене долітають тільки квіти.
То гості кидали до нас квітки, не тямлячись від захвату палкого…
А н т е й.
А в тих квітках ховався невидимий холодний гад розпусти і зневаги.
Н е р і с а.
Кажу ж тобі, що я того не знала!
А н т е й.
Але тепер ти знаєш, чим бувають рабині-танцівниці для римлян, і тямиш добре, що тебе спіткало б, якби ти серед оргій тих зросла так, як твоя матуся нещаслива, що згинула, мов забавка розбита, у забутті, в недузі та в погорді.
Н е р і с а.
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
А н т е й.
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Н е р і с а.
Ні-ні, я не повинна забувати, що ти зробив людиною мене, «маленьку мавпочку з Танагри».
А н т е й.
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш, і прозвища того я не терплю, що прикладали ті римляни грубі до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки були важкі й незграбні проти тебе, моєї «вітроногої» Неріси!
Н е р і с а (задумана).
І нащо то мені?..
А н т е й.
Що саме, люба?
Н е р і с а.
Отая «вітроногість», як ти кажеш… Вже я ж не танцівниця.
А н т е й.
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало – бути в нашій хаті укритим скарбом, але дорогим, таким, що й цезар ліпшого не має?
Н е р і с а.
Укритим скарбом… Я скажу по правді, що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею, тим не радію, що твоєї ліри не чує світ широкий, тільки я та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! якби сила, я б тебе сама поставила на п’єдестал високий, мов постать Аполлона-кітариста!
І хай би світ сповнявся тих пісень, що ти б тоді творив на високості!
А н т е й.
Ти думаєш, либонь, що і натхнення повищати від п’єдесталу може?
Н е р і с а.
Авжеж! Я певна того!
А н т е й.
Ти дитина… Але як ти так любиш п’єдестали, то будь утішена, бо наш Федон вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору і дав їй п’єдестал високий досить.
Н е р і с а.
А де ж він тую статую подіне?
А н т е й.
Нам принесе.
Н е р і с а.
Тут і лишить?
А н т е й.
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Н е р і с а.
Я собі гадаю, що скільки ще ся хата поховає в собі укритих скарбів, мов гробниця…
А н т е й.
Я не люблю таких речей у тебе.
Н е р і с а.
Як буде тут камінна Терпсіхора, то я мовчання перейму від неї.
А н т е й.
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Н е р і с а.
Як так, то я піду.
(Встає).
А н т е й (затримує її, обнявши).
Ні-ні, кохана!
Н е р і с а (визволяючись).
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку.
Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і впускає Ф е д о н а – молодого скульптора.
А н т е й.
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Ф е д о н.
Я лиш на хвилинку, так ніколи!
А н т е й.
Чому? Роботу маєш?
Ф е д о н.
Роботу поки що я вже скінчив, та тут нові клопоти – вибираюсь на панську оргію до Мецената!
А н т е й (зчудований).
Тебе запрошено?
Ф е д о н.
З тобою разом.
А н т е й.
Жартуєш чи глузуєш?
Ф е д о н.
Правду мовлю, се ж я прийшов тобі переказати запросини.
А н т е й.
Хто ж їх тобі приніс?
Ф е д о н.
Я сам одержав, бувши в Мецената.
А н т е й.
Ти в Мецената був? Чого?
Ф е д о н.
По справі… І знаєш, я ніяк не сподівався, що він такий.
А н т е й.
Який?
Ф е д о н.
Такий привітний, і неподібно, що великий пан, говорить так…
А н т е й.
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає митця убогого? Чи, може, з того, що і римлянин часом дещо тямить у хисті красному?
Ф е д о н.
O ні, не «дещо», а він таки знавець, великий, справжній!