Адже й тебе він перший оцінив.
А н т е й.
Він перший? Але ж я давно мав школу, як Мецената не було в Коринфі.
Ф е д о н.
Що школа! То до слави так належить, як глиняна патера до скульптури.
А н т е й.
Та вже було подібне щось до слави, коли той пан довідався про мене.
Ф е д о н.
Сказати правду, випадок сліпий звістив про тебе: учень твій один вступити хтів у хор панегіристів і на зразок умілості своєї твою епіталаму проспівав, оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадить далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє, я розказав йому, хто автор співу, і зараз же він доручив мені тебе просить на оргію до нього, а се не мало значить, любий друже.
А н т е й (стримуючи досаду, викликану остатніми словами Федона).
Яку ти міг до нього мати справу?
Ф е д о н.
Він статую купив недавно в мене, то я її до нього відпровадив, щоб не ушкодили раби, несучи.
А н т е й.
Яку ж ти статую йому продав?
Ф е д о н.
Пробач… я, власне, мусив би спитати твоєї згоди… та пани вельможні не люблять ждати…
А н т е й.
Ти продав Нерісу?!
Ф е д о н.
Ні, статую богині Терпсіхори.
А н т е й.
Ти б і саму богиню запродав, якби лиш міг, у римський дім розпусти!
Ф е д о н (встає ображений).
Такого ти не смієш говорити!
А н т е й.
Тобі не до лиця така вражливість, бо ти ж продав туди свій твір найкращий, де зневажають все, що вам святе.
Ф е д о н (впадаючи в річ).
Нічого там ніхто не зневажає!
Там цінять геній, там дарують славу, не тільки гроші. Я не запродав своєї Терпсіхори. Я поставив її на подив людський, мов у храмі.
Чи вже вона й для храму засвята, по-твоєму?
А н т е й.
По-моєму, блюзнірство – рівняти дім римлянина до храму!
За гроші чи за славу – ти продався укупі з твором рук твоїх.
Ф е д о н.
Антею!
Ти хочеш довести мене до того, щоб я пішов і викупив назад ту статую. За гроші неможливо, щоб Меценат раз куплене продав, та, може ж, се ще не остатня іскра мого натхнення, може, я здолаю щось кращого створити – їй на викуп.
А н т е й.
Ти купиш другий гріх, і то ще тяжчий.
Ф е д о н.
Не розумію, що ти з мене хочеш!
Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?
А н т е й.
Се повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук.
Ф е д о н.
Хто слави не бажає, той не еллін, – жадобу сю батьки нам заповіли, діставши від дідів.
А н т е й.
Діди приймали вінці свої з рук матері Еллади, батьки дозволили зв’язать їй руки і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна сама Еллада – елліни повинні жадобу слави в серці заглушити.
Ф е д о н.
І збільшити безслав’я свого краю?
Та чим же вславиться сама Еллада, коли їй діти лаврів не здобудуть?
А н т е й.
Уже ж не з рук ворожих їх приймати!
Ф е д о н.
Чому ж би ні? Гомер казав: «Солодка хвала від ворога».
А н т е й.
На полі бою, та не в полоні!
Ф е д о н.
Слава і в полоні все буде славою.
А н т е й.
Не сподівайся!
Неславу дозволяють нам носити, а славу Рим бере, немов податок.
І тая Терпсіхора, що продав ти, прославить не Елладу й не тебе, а той багатий Рим, що стяг всі скарби з усіх країв руками Меценатів.
Його колекцію твій твір прославить, а не тебе, ти тільки раб отой, що хистом оргію панам скрашає, та оргія все ж панська зостається, хоч рабські руки вряджують її.
Ф е д о н.
Рабам на оргії немає честі, але хто має гостем буть на ній, як я і ти…
А н т е й.
Того не сподівайся, щоб я пішов на оргію з тобою!
Запобігай вже сам вельможних ласки, а я лишусь «без хліба і без слави», як ти казав, та, може, не без честі.
Ф е д о н.
По щирості, я радив би піти.
А н т е й.
Та вже ж! волам у парі охвітніше ярмо носити.
Ф е д о н.
Бачу, ти не віриш, що я тобі добра бажати можу.
А все ж, хоч ти мене образив тяжко, я не забув, що ми з тобою друзі.
А н т е й.
То я тебе, не ти мене образив?!
Ф е д о н.
Авжеж, я Терпсіхору відкуплю, а ти вразливих слів своїх не вернеш.
А н т е й.
І ти того не можеш відкупити, що ти вчинив. Ти оганьбив свій хист.
З богині ти зробив товар звичайний.
Хоч вернеться з неволі Терпсіхора, то вже вона богинею не буде.
А мармур – як не бог, то просто камінь.
Ф е д о н.
Коли він богом став, то вже ніколи у камінь не повернеться. Твір хисту на всякім місці твором хисту буде.
Твоя епіталама пролунала не гірше у просторій римській школі, ніж у твоїй тісній убогій хаті.
Якби ж тим сам ще заспівав її у Меценатових гучних палатах, приграючи на лірі дорогій…
А н т е й.
Федоне! Не кажи мені такого, бо я тебе зненавиджу навіки!
Ф е д о н.
Антею, се якась дивна затятість.
Та ж еллінам не першина приймати хвалу чужинців, і яка ж в тім ганьба?
А н т е й.
Чужинців – так, але не переможців.
Бо переможець лиш тоді похвалить, коли подоланий похилить чоло йому до ніг і порох поцілує з-під стіп його.
Ф е д о н.
Таке бувало в персів та в інших східних варварів. Ніколи сього від нас не вимагали в Римі.
А н т е й.
Не вимагали? Хто ж то перейшов по нас, як по містках, до храму слави всесвітньої? Кого ми по собі з безодні варварства на гору несли?
Чи ж не лягли ми каменем наріжним до мавзолею нашим переможцям?
І ми ще маємо радіти з того, що нам дозволять у гучних палатах на лірі заграбованій пограти?
Ф е д о н.
Хіба тій лірі краще німувати?
А н т е й.
Так, краще!
Ф е д о н.
Ні, я думаю, що гірше.
Все ж краще будувати мавзолеї хоч би і не собі, ніж просто бути, мов зілля придорожнє, під ногами у того ж переможця. Він як схоче, то збройною ногою вмить розтопче всі наші гордощі, всі буйні мрії…
А н т е й.
Що ж? Ліпше нам самим те все стоптати, щоб ворогам не завдавати праці?
Се жрець краси так думає й говорить?
Лишилося одно – так і вчинити.
Ти не продався, – гірше! Ти віддався у руки ворогу, як мертва глина, з якої кожне виліпить, що хоче.
Та хто ж тобі натхне вогонь живий, коли з творця ти творивом зробився?
Іди служи своєму Меценату, забудь краси великі заповіти, забудь несмертний образ Прометея, борця проти богів, забудь і муки Лаокоона, страдника за правду, не згадуй героїні Антігони, ні месниці Електри. Викинь з думки Елладу, що, мов Андромеда скута, покинута потворі на поталу, з нудьгою жде Персея-оборонця.
Ти не Персей, бо ти закам’янів перед обличчям римської Медузи.
Ти вже не тямиш вищої краси, краси змагання, хоч і без надії…
Ф е д о н.
Нема краси в затятості безсилій… Але з тобою, бачу, не зговориш!
Бувай здоров. Я йду.
А н т е й.
Прощай, Федоне.
Ф е д о н.
Ми вже не друзями розстаємось?
А н т е й.
Боюсь, коли б не стрілись ворогами.
Федон, здвигнувши плечима, виходить.
Н е р і с а (виходить з гінекея, ледве зачинилось хвіртка за Федоном).
Антею, я тебе не розумію!
Так жорстко ти з Федоном обійшовся, а в чім його вина?
А н т е й.
Ти прислухалась?
То вже було прислухатись як слід.
Чи, може, то тобі якраз до мислі, що буде на позорищі стояти твоя подоба в домі переможця?
Н е р і с а.
Яке позорище? Хто переможець?
Чим винен Меценат, що дід його чи, може, прадід з еллінами бився?
Тепер же Меценат не забирає ніяких наших скарбів силоміць, але купує, ще й за добру ціну.
А н т е й.
Тим злотом, що стягається до Риму з подоланих, таки ж і з вас самих.
Н е р і с а.
Не сам же Меценат його стягає.
Та й ти як спадок одібрав по батьку, то не питав, хто й як його надбав.
А н т е й.
Я знав, що то було придбання чесне.
Н е р і с а.
Так, певне, думає і Меценат про статки батьківські. Він повертає чималу частку нам назад в Елладу, а ти за те найбільше ворогуєш.
По-твоєму, то добре, щоб у нас по закутках марніли твори хисту, щоб з голоду митці снагу втрачали, щоб мармур цвіль посіла, струни – ржа, щоб елліни на варварів звелися, аби римлянам чим не послужити?
А н т е й.
Доволі вже їм служать. Я не буду.
Н е р і с а.
Ніхто й не вимагав від тебе служби.
Чи Меценат завдав тобі зневагу, в гостину через друга запросивши?
А н т е й.
В гостину? Ти се думаєш навсправжки, що Меценат співця до себе кличе на оргію для дружньої балачки, а не для співу на розривку гостям?
Н е р і с а.
А що ж, якби ти й заспівав там трошки?
Твої пісні вже й так були в тім домі.
А н т е й.
Та з того я не винен.
Н е р і с а.
Ні, ти «винен», ти дав ученикам пісні списати і, значить, сам їх випустив у світ.
А що римлянин оцінив їх краще, ніж земляки, то се вже річ звичайна, винуй у тім, як хочеш, Мецената.
Тепер в Елладі той лиш має славу, кого похвалить Рим. Коринф оцінить свого співця тоді, коли втеряє.
Якби ти в Рим дістався з Меценатом і там здобув заслужений тріумф, – бо Рим же вміє талани вінчати! – а потім повернувся до Коринфа, то рідні лаври, наче ряст весною, прослалися б тобі попід ногами.
А н т е й.
Топтати рідних лаврів я не хочу.
Тріумфи в Римі – то для мене ганьба.
Н е р і с а.
Чого ж ти ждеш?
А н т е й.
Признання в ріднім краї без помочі ласкавих переможців.
Н е р і с а.
Коли ж те буде? Як життя скінчиться?
Посмертна слава – то звичайний дар таким співцям, як ти. А поки живі, ніхто не чує їх, ніхто не бачить, немов вони поховані в могилі.
Поринувши глибоко в думи й мрії, такі співці не рухаються з місця, а понад ними пролітає буйно барвиста вакханалія життя і кидає тому і лаври, й квіти, хто вміє їх ловити на льоту.
Такому ж от, як ти, хіба лишиться зів’яле листя та вінці нагробні.
Чи думаєш ти Рим перемогти могильною незрушністю такою?
Тобою бувши, я б його сліпила всім блиском генія свого й Еллади, на всіх би сценах я запанувала, всі форуми і портики посіла, моє імення заглушило б гомін імення Цезаря! Оце була б справдешня перемога!
А н т е й.
Всі б казали:
«Яких співців скуповує наш Рим!
Зовсім уже пішла в старці Еллада!»
(Бере в руки Евфрозінин лавровий вінець).
Дивись, Нерісо, сей вінець єдиний здобув я за життя, та він дорожчий від всіх твоїх розхвалених тріумфів.