Šrift:Väiksem АаSuurem Aa
з сеї примари-омани
десь на безлюднiм просторi
i без надiй на життя?..
(17.1. море)
III. НА СТОЯНЦI
На помостi корабельнiм
розгорiлося багаття,
то матроси розпалили,
щоб закляклi руки грiти.
I крiзь мокру снiговицю
бачу я вогонь червоний,
наче сонце, що конає
у молочнiй бiлiй млi;
а навколо нього мрiють
наче тiнi чорних птахiв —
то матроси iтальянськi
посiдали у плащах.
Тi плащi в Палермi рiднiм
грiли так ретельно, щиро, —
що ж се трапилося з ними
в сторонi сiй бусурменськiй?
Пропускають зимний вiтер,
наче плетива венецькi,
кожна жилочка трiпоче…
O, зрадливiї плащi!
В густiй, бiлiй сiтцi снiгу
служка бiгає маленький,
наче рибка, що попала
необачно в клятий невод.
Се так грiється хлоп’ятко —
вiрить в кров палермiтанську,
що кружляє в нього в жилах,
бiльш, нiж в той чужий вогонь.
I не чує, як гукають
старшi: “Ти чого снуєшся?
Чи тобi немає дiла?
Що за капосне створiння!..”
А вiд злостi та натуги
ніжна мова iтальянська
так спотворилась, мов хижих
прибережних чайок крик.
Та дарма, вiн звик до тогo,
звик до лайок і до чайок,
вiн не думає про теє,
вiн зовсiм про iнше марить:
…Ось вiн вернеться додому
i на сонцi серед площi
буде грати лепсько в паці,
а виграна все за ним!
Потiм вкупi з товариством
у гарячий порох ляже
серед вулицi, так просто,
i почне плести, плести…
Аж роти пороззявляють
Кекко, Джаннi й Паолiнo,
бо вони всьому повiрять,
тії “раки сухопутнi”.
Вже ж вiн їм накаже дива!
I про змiїв попiдводних,
I про туркiв-людожерцiв,
про Великого Могола.