Трістрам Шенді

Розділ VІІ

Хоча батько мій був чудовим натурфілософом,^[107] – у нім було також щось од мораліста; ось чому, коли його люлька розламалася навпіл, – йому б потрібно було тільки – як таке – взяти два шматки та спокійно кинути їх у вогонь. – Але він цього не зробив; – він їх шпурнув з усієї сили; – і щоб надати своєму жесту ще більше виразності, – він схопився на ноги.

Було трохи схоже на те, що він розлютився; – характер його відповіді дядькові Тобі показав, що так воно і сталося.

– Не хоче, – сказав батько, повторюючи слова дядька Тобі, – щоб чоловік перебував так близько біля її… Їй-богу, братику Тобі! ви виснажили б терпіння Іова; – а я, і не маючи його терпіння, несу, здається, всі покарання, що спіткали його.

– Яким чином? – Де? – В чому? – Чому? – З якого приводу? – мовив дядько Тобі в щонайповнішому нерозумінні. – Подумати тільки, – відповів батько, – щоб чоловік дожив до вашого віку, братику, і так мало знав жінок! – Я їх зовсім не знаю, – заперечив дядько Тобі, – і думаю, – вів далі він, – що афронт, якого я зазнав у справі з удовою Водмен через рік після руйнування Дюнкерка, – зазнав, як ви відаєте, лише завдяки цілковитому незнанню прекрасної статі, – афронт цей надає мені повне право сказати, що я нічогісінько не розумію в жінках і в усьому, що їх стосується, і не претендую на таке розуміння. – Мені здається, братику, – заперечив батько, – вам би годилося, принаймні, знати, з якого краю треба підступати до жінки.

У шедеврі Аристотеля сказано, що «коли людина думає про що-небудь минуле, – вона опускає очі в землю; – але коли вона думає про майбутнє, то підводить їх до неба».

Дядько Тобі, мабуть, не думав ні про те, ні про інше, – тому що погляд його спрямований був горизонтально. – «З якого краю», – мовив дядько Тобі й, повторюючи подумки ці слова, машинально зупинив очі на тріщині, утвореній в облицюванні каміна погано припасованими кахлями. – З якого краю підступати до жінки! – Дійсно, – оголосив дядько, – я так само мало це знаю, як людина з місяця; і якби навіть, – вів далі дядько Тобі (не відриваючи погляду від погано припасованих кахлів), – я роздумував цілий місяць, однаково я б не міг нічого придумати.

– У такому разі, братику Тобі, – відповів батько, – я вам скажу.

– Всяка річ на світі, – вів далі батько (набиваючи нову люльку), – всяка річ на світі, дорогий братику Тобі, має два руків’я. – Не завжди, – мовив дядько Тобі. – Принаймні, – заперечив батько, – у кожного з нас є дві руки, – що зводиться до того ж самого. – Так от, коли всядешся спокійно і розміркуєш відносно вигляду, форми, будови, доступності й відповідності всіх частин, які складають тварину, звану жінкою, та порівняєш їх аналогічно… – Я ніколи як слід не розумів значення цього слова, – перебив його дядько Тобі. – Аналогія, – відповів батько, – є деяка спорідненість і схожість, які різні… Тут страшенний стукіт у двері розламав навпіл визначення мого батька (подібно до його люльки) – і в той же самий час обезголовив найчудовіше і найцікавіше міркування, що коли-небудь зароджувалось у надрах умоглядної філософії; – минуло кілька місяців, перш ніж батькові випала нагода благополучно ним розродитися; – нині ж уявляється таким же проблематичним, як і предмет цього міркування (зважаючи на занедбаність і тяжкий стан домашніх наших справ, у яких невдача громадиться на невдачі), – чи вдасться мені знайти для нього місце в третьому томі, чи ні.

Розділ VІІІ

Минуло години півтори неквапливого читання, відколи дядько Тобі подзвонив і Обадія дістав наказ сідлати коня та їхати за лікарем Слопом, акушером; – ніхто тому не має права стверджувати, ніби, поетично кажучи, а також зважаючи на важливість доручення, я не дав Обадії досить часу на те, щоб з’їздити туди й назад; – хоча, кажучи прозаїчно і реалістично, він за цей час навряд чи навіть устиг взути чоботи.

Якщо занадто суворий критик, ґрунтуючись на цьому, вирішить узяти маятник і виміряти істинний проміжок часу між дзеленчанням дзвоника і стукотом у двері – і, виявивши, що він дорівнює двом хвилинам і тринадцяти і трьом п’ятим секунди, – надумається чіплятися до мене за таке порушення єдності або, вірніше, правдоподібності, часу, – я йому нагадаю, що ідея тривалості й простих її модусів отримана єдино тільки з дотримання і зміни наших уявлень – і є найточнішим ученим маятником; – і ось, як учений, я хочу, щоб мене судили в цьому питанні згідно з його свідченнями, – з обуренням відкидаючи юрисдикцію всіх інших маятників на світі.

Я б, отже, попросив мого критика взяти до уваги, що від Шенді-холу до будинку лікаря Слопа, акушера, всього вісім жалюгідних миль, – і що, поки Обадія їздив до лікаря й назад, я переправив дядька Тобі з Намюра через усю Фландрію в Англію, – протримав його хворим майже чотири роки, – а потім одвіз у кареті четвериком разом із капралом Трімом майже за двісті миль від Лондона в Йоркшир. – Усе це, разом узяте, мало приготувати уяву читача до виходу на сцену лікаря Слопа – не гірше (сподіваюся), ніж танець, арія чи концерт в антракті п’єси.

Якщо мій суворий критик продовжує стояти на своєму, стверджуючи, що дві хвилини і тринадцять секунд назавжди залишаться тільки двома хвилинами і тринадцятьма секундами, – хоч що б я про них говорив; – і що хоч би мої аргументи рятували мене драматургічно, вони мене гублять як життєописувача, перетворюючи з цієї хвилини мою книгу на типовий роман, тоді як раніше вона була книгою в сенсі жанру відреченою. – Що ж, коли мене приперли таким чином до стінки, – я разом кладу край усім запереченням і суперечкам мого критика, – доводячи до його відома, що, не від’їхав іще Обадія шістдесяти ярдів од стайні, як зустрів лікаря Слопа; і точно, він надав брудний доказ своєї зустрічі з ним – і ледве не надав також доказу трагічного.

Уявіть собі… Але краще буде почати з цього новий розділ.

Розділ ІX

Уявіть собі маленьку, приземкувату, мішкувату фігуру лікаря Слопа, зростом близько чотирьох з половиною футів, із такою широкою спиною та випнутим на півтора фути черевом, що вони зробили б честь сержантові кінної гвардії.

Такий був зовнішній вигляд лікаря Слопа. – Якщо ви читали «Аналіз Краси» Хогарта^[108] (а не читали, так раджу вам прочитати), – то ви маєте знати, що карикатуру на таку зовнішність і уявлення про неї можна з такою ж вірністю дати трьома штрихами, як і трьома сотнями штрихів.

Уявіть же собі таку фігуру – бо такий, повторюю, був зовнішній вигляд лікаря Слопа, – що повільно, тихою ходою шкандибає по грязюці на хребцях маленького миршавого поні, – приємної масті, – але сили, – на жаль! – ледве достатньої для того, щоб дріботати ногами під такою ношею, якби навіть дороги були в стерпному стані. – Вони в нім не перебували. – Уявіть тепер Обадію, що вибрався на могутнє чудовисько – каретного коня – і скаче щодуху галопом назустріч.

Прошу вас, сер, приділіть хвилину уваги картині, яку я вам намалюю.

Якби лікар Слоп за милю примітив Обадію, що мчить із такою жахливою швидкістю просто на нього по вузькій дорозі, – що пірнає, як біс, у драговини та болота й усе обдає грязюкою при своєму наближенні, хіба такий феномен, разом із вихором грязюки та води, що рухається навколо його осі, – не став би для лікаря Слопа в його становищі предметом більш законного страху, ніж гірша з комет Вістона?^[109] – Про ядро й говорити нічого, тобто про самого Обадію і його каретного коня. – На мій погляд, лише здійнятого ними вихору було б достатньо, щоб завертіти й понести з собою якщо не лікаря, то, принаймні, його поні. Так от ви уявляєте собі, – наскільки сильними мали бути жах і страх перед морем води, що їх відчував лікар Слоп, читаючи (а зараз ви саме це зробите), що він їхав не кваплячись у Шенді-хол і перебував уже за шістдесят ярдів од будинку і за п’ять ярдів од крутого повороту, утвореного гострим кутом садової огорожі, – на найбруднішій ділянці брудної дороги, – як раптом із-за цього кута вилітають скаженим галопом – бац – прямо на нього Обадія зі своїм каретним конем! – Здається, у всьому світі неможливо припустити нічого страшнішого за таке зіткнення – такий безпорадний був лікар Слоп! так погано підготовлений до того, щоб витримати цей нищівний удар!

Що йому було робити? – Він перехрестився. – Дуже безглуздо! – Але лікар, сер, був папіст. – Однаково, – краще б він тримався за луку сідла. – Зрозуміло; – а ще краще, як показали події, якби він зовсім нічого не робив; – бо, хрестячись, він упустив хлист, – і при спробі упіймати його між колінами та сідлом, коли хлист туди ковзнув, він утратив стремено, – а втративши стремено, втратив рівновагу; – на довершення всіх цих утрат (які, до речі сказати, показують, як мало користі приносить покладання хреста на собі) нещасний лікар втратив самовладання. Тому, не чекаючи наскоку Обадії, він надав поні своєї долі, полетівши з нього сторчака, на кшталт і за способом пакунка шерсті, і без всяких інших наслідків від цього падіння, крім того що (знову ж таки як пакунок шерсті) дюймів на дванадцять зарився в грязюку найширшою своєю частиною.

Обадія двічі зняв шапку перед лікарем Слопом: – раз, коли той падав, – і вдруге, коли він побачив його сидячим. – Несвоєчасна чемність! – Хіба не краще було йому зупинити коня, зіскочити на землю й допомогти лікареві? – Сер, він зробив усе, що міг зробити у своєму становищі; – проте інерція бігу упряжного коня була така велика, що Обадія не в змозі був зробити це відразу; – тричі описав він коло біля лікаря Слопа, перш ніж йому вдалося зупинити свого коня; коли ж йому нарешті це вдалося, то вчинив таке виверження грязюки, що краще б Обадії перебувати за милю звідти. Словом, ніколи ще не бував лікар Слоп такий загиджений і такий переісточений,^[110] відколи переісточення увійшли в моду.

Розділ X

Коли лікар Слоп увійшов до вітальні, де мій батько і дядько Тобі міркували про природу жінок, – важко сказати, що їх більше вразило: вигляд лікаря Слопа чи його поява; річ у тому, що нещастя сталося з ним так близько від будинку, що Обадія не вважав за потрібне знову посадовити його на поні – і привів у кімнату такого, яким він був: не обтертого, не причепуреного, не умащеного, всього вкритого плямами та грудками грязюки. – Нерухомий і безмовний, як примара з «Гамлета», цілі півтори хвилини стояв лікар у дверях вітальні (Обадія все ще тримав його за руку) в усій величі грязюки. Спина його і зад, на які він впав, були абсолютно забруднені, – а всі інші частини так ґрунтовно забризкані вчиненим Обадією виверженням, що ви сміливо могли б присягнутися (без усяких уявних обмовок), що жодна грудочка грязюки не пропала дарма.

Тут дядькові Тобі трапилася прекрасна нагода відігратись і взяти гору над моїм батьком; – бо жоден смертний, який побачив лікаря Слопа в цьому соусі, не сперечався б із дядьком Тобі, принаймні відносно того, «що його невістка, мабуть, не хотіла, аби такий суб’єкт, як лікар Слоп, перебував так близько біля її…». Але то був argumentum ad homіnem, і ви можете подумати, що дядько Тобі не хотів до нього вдаватися, тому що був у нім не дуже майстерний. – Ні; істинна причина полягала в тому, – що завдавати образи було не в його характері.

Поява лікаря Слопа в цю хвилину була не менш загадкова, ніж спосіб його появи; хоча моєму батькові варто було б тільки хвилину подумати, і він, напевно, розгадав би загадку; бо всього тиждень тому він дав знати лікареві Слопу, що мати моя на східних днях; а оскільки відтоді лікар не отримував більше ніяких звісток, то з його боку було природно, а також дуже політично зробити поїздку в Шенді-хол, що він і зробив, просто для того, щоб подивитися, як там ідуть справи.

Але при розв’язуванні задачі, що постала перед ним, думки мого батька пішли, як на лихо, по помилковому шляху; як і думки згаданого вище суворого критика, вони всі крутилися навколо дзеленчання дзвоника і стукоту в двері, міряли відстань між ними і настільки прикували всю увагу батька до цієї операції, що він не в змозі був думати ні про що інше, – звичайна слабкість найбільших математиків, які так старанно працюють над доведенням своїх положень і настільки при цьому виснажують усі свої сили, що вже не здатні ні на яке практично корисне застосування доведеного.

Дзеленчання дзвоника і стукіт у двері сильно подіяли також і на сенсорії^[111] дядька Тобі, – але вони дали його думкам зовсім інший напрям: – ці два несумісні струси повітря негайно пробудили у свідомості дядька Тобі думку про великого інженера Стевіна.^[112] – Яке відношення мав Стевін до цієї історії – задача надзвичайно важка, – її потрібно буде розв’язати, але не в найближчому розділі.

Розділ XІ

Писання книг, коли воно робиться вміло (а я не сумніваюся, що в моєму випадку справа йде саме так), рівносильне бесіді. Як жодна людина, що знає, як поводитися в хорошому товаристві, не наважиться висловити все, – так і жоден письменник, який усвідомлює істинні межі пристойності й вихованості, не дозволить собі все обдумати. Кращий спосіб зробити пошану розумові читача – поділитися з ним дружньо своїми думками, надавши деяку роботу також і його уяві.

Що ж до мене, то я постійно роблю йому цю ласку, докладаючи всіх зусиль до того, щоб тримати його уяву в такому ж діяльному стані, як і моя власна.

Тепер його черга; – я дав йому детальний опис непривабливого падіння лікаря Слопа та його непривабливої появи у вітальні; – нехай же тепер уява читача працює деякий час без сторонньої допомоги.

Нехай читач уявить, що лікар Слоп розповів свою пригоду, – такими словами і з такими перебільшеннями, як буде до вподоби його фантазії. – Нехай припустить він, що Обадія теж розповів, що з ним сталося, супроводжуючи свою розповідь такими жалісними гримасами удаваного співчуття, які, на думку читача, найбільш підходять для протиставлення двох цих фігур. – Нехай він уявить, що батько мій піднявся нагору дізнатися про стан моєї матері; – і, для завершення цієї роботи фантазії, – нехай він уявить собі лікаря вмитого, – вичищеного, – такого, що вислухав співчуття, поздоровлення, – озутого в капці Обадії – який прямує до дверей із наміром зараз же приступити до справи.

Тихенько! – тихенько, поважний лікарю Слопе! – утримай твою родопомічну руку; – засунь її обережно за пазуху, щоб вона залишалася теплою; – ти недостатньо ясно знаєш, які перешкоди, – невиразно уявляєш собі, які приховані причини заважають її маніпуляціям! – чи був ти, лікарю Слопе, – чи був ти добре обізнаний із таємними статтями урочистого договору, який привів тебе сюди? Чи відомо тобі, що в цю саму хвилину дочка Люцини^[113] зайнята своєю справою у тебе над головою? Овва! – це довершена істина. – Крім того, великий син Пілумна,^[114] що ти в змозі зробити? – Ти прийшов сюди неозброєним; – ти залишив удома tіre-tête, – нещодавно винайдені акушерські щипці, – крошет, – шприц і всі інструменти порятунку та звільнення, що належать тобі. – Боже! у цю хвилину вони висять у зеленому байковому мішку, між двома пістолетами, біля узголів’я твого ліжка! – Дзвони; клич; – вели Обадії сісти на каретного коня та скакати за ними щодуху.

– Поквапся, Обадіє, – мовив мій батько, – я дам тобі крону! – А я другу, – сказав дядько Тобі.

Розділ XІІ

– Ваше раптове та несподіване прибуття, – сказав дядько Тобі, звертаючись до лікаря Слопа (вони сиділи втрьох біля каміна, коли дядько Тобі почав говорити), – негайно ж навело мені на думку великого Стевіна, який, треба вам сказати, один із улюблених моїх письменників. – У такому разі, – заявив мій батько, вдаючись до аргументу, ad crumenam, – ставлю двадцять гіней проти однієї крони (яку отримає Обадія, коли повернеться), що цей Стевін був яким-небудь інженером, – або писав що-небудь – прямо або побічно – про мистецтво фортифікації.

– Це правда, – відповів дядько Тобі. – Я так і знав, – сказав батько, – хоч я, присягаюся, не бачу, який може бути зв’язок між раптовим приходом лікаря Слопа і трактатом про фортифікацію: – проте я цього побоювався. – Про що б ми не говорили, братику, – нехай предмет розмови буде найчужішим і непідходящим для вашої улюбленої теми, – ви неодмінно на неї зіб’єтеся. Я не бажаю, братику Тобі, – продовжував батько, – рішуче не бажаю до такої міри засмічувати собі голову куртинами і горнверками. – О, я в цьому переконаний! – вигукнув лікар Слоп, перебиваючи його, і голосно розреготався, задоволений своїм каламбуром.

Навіть критик Денніс^[115] не відчував такої глибокої відрази, як мій батько, до каламбурів і до всього, що їх нагадувало, – вони його завжди дратували; – але перервати каламбуром серйозне міркування було, за його словами, однаково що дати щигля в ніс; – він не бачив ніякої різниці.

– Сер, – сказав дядько Тобі, звертаючись до лікаря Слопа, – куртини, про які говорить мій брат Шенді, не мають ніякого відношення до ліжок, – хоч, я знаю, дю Канж говорить, що «від них, ймовірно, дістали свою назву гардини біля ліжка»;^[116] – так само горнверки, або рогаті укріплення, про які він говорить, не мають абсолютно нічого спільного з рогатою прикрасою обдуреного чоловіка. – Куртина, сер, є термін, яким ми користуємося у фортифікації для позначення частини стіни або валу, що розташована між двома бастіонами та їх сполучає. – Обложники рідко наважуються спрямовувати свої атаки безпосередньо на куртини з тієї причини, що останні завжди добре фланковані. (Так само йде справа і з гардинами, – зі сміхом сказав лікар Слоп.) Проте, – продовжував дядько Тобі, – для більшої надійності ми зазвичай будуємо перед ними равеліни, стараючись їх по можливості виносити за фортечний fossé, або рів. – Люди невійськові, які мало тямлять у фортифікації, змішують равелін із демілюном, – хоча це речі абсолютно різні; – не за виглядом своєму чи конструкцією, – ми їх будуємо абсолютно однаково: – вони завжди складаються з двох фасів, що утворюють висунений у поле кут, з горжами, проведеними не по прямій лінії, а у формі півмісяця. – В чому ж тоді різниця? (запитав батько з деяким роздратуванням). – В їх розташуванні, братику, – відповів дядько Тобі: – коли равелін стоїть перед куртиною, тоді він равелін; коли ж равелін стоїть перед бастіоном, тоді равелін уже не равелін; – тоді він демілюн; – так само демілюн є демілюн, і нічого більше, коли він стоїть перед бастіоном; – але якби йому довелося змінити місце й розташуватися перед куртиною, – він би не був більше демілюном: демілюн у цьому разі не демілюн; він усього тільки равелін. – Я гадаю, – сказав батько, – що ваша благородна наука оборони має свої слабкі сторони, – як і всі інші науки.

– Що ж до горнверків (ох-ох! – зітхнув батько), про які заговорив мій брат, – вів далі дядько Тобі, – то вони становлять дуже істотну частину зовнішніх укріплень; – французькі інженери називають їх ouvrages à cornes, і ми їх зазвичай споруджуємо для прикриття найбільш слабких, на наше припущення, пунктів; – вони утворюються двома земляними насипами, або напівбастіонами, і на вигляд дуже красиві; – якщо ви нічого не маєте проти маленької прогулянки, я беруся вам показати один горнверк, що вартий того, щоб на нього подивитися. – Не можна заперечувати, – вів далі дядько Тобі, – що увінчані вони набагато сильніші; але тоді вони обходяться дуже дорого і займають надто багато місця; таким чином, на мою думку, вони особливо корисні для прикриття або захисту передньої частини укріпленого табору; інакше подвійний теналь… – Присягаюся матір’ю, яка нас народила, – вигукнув батько, не в силах довше стримуватися, – ви і святого вивели б із терпіння, братику Тобі; – адже ви не лише, не розумію яким чином, знову поринули в улюблений ваш предмет, але голова ваша так забита цими проклятими укріпленнями, що в цю хвилину, коли дружина моя мучиться пологами, – і до вас доносяться її крики, – ви знати нічого не знаєте і неодмінно хочете відвести повивача. – Акушера, якщо ваша ласка, – поправив батька лікар Слоп. – Із задоволенням, – відповів батько, – мені однаково, як вас називають, – я тільки хочу послати до дідька всю цю фортифікацію з усіма її винахідниками; – вона звела в могилу тисячі людей – і врешті-решт зведе мене. – Я не бажаю, братику Тобі, засмічувати собі мізки сапами, мінами, бліндами, турами, палісадами, равелінами, демілюнами й іншим чортовинням, хоч би мені подарували Намюр із усіма фламандськими містами на додачу.

Дядько Тобі терпляче зносив образи; – не за браком хоробрості, – я вже говорив вам у п’ятому розділі цієї другої книги, що він був чоловік хоробрий, – а тут додам, що в критичних випадках, коли хоробрість вимагалася обставинами, я не знаю людину, під чиїм захистом я б усвідомлював себе в більшій безпеці. Це відбувалося й не від бездушності чи від тупості його розуму; – бо він сприймав нанесену йому батьком образу так само гостро, як і найчутливіша людина; – але він був лагідної, миролюбної вдачі, – в нім не містилося ні крапля сварливості; – все в нім дихало такою добротою! У дядька Тобі не знайшлося б жорстокості помститися навіть мусі.

– Забирайся геть, – сказав він одного дня за столом величезній мусі, що дзижчала у нього під носом і страшенно його мучила протягом усього обіду, – доки нарешті йому вдалося, після багатьох безуспішних спроб, упіймати її на льоту; – я тобі не зроблю боляче, – сказав дядько Тобі, встаючи зі стільця і переходячи через усю кімнату з мухою в руці, – я не торкну жодної волосинки на голові в тебе: – забирайся геть, – сказав він, піднімаючи віконце і розтискаючи руку, щоб її випустити; – забирайся з богом, бідолахо, навіщо мені тебе кривдити? – Світ великий, у ньому знайдеться доволі місця і для тебе, і для мене.

Мені було всього десять років, коли це сталось; – але чи сам вчинок дядьків більше гармоніював із душевним моїм станом у цьому схильному до жалості віці, так що вся істота моя миттєво завмерла в блаженному трепеті; – чи на мене подіяло те, як і з яким виразом був він здійснений, – і в якій мірі й через яке таємне чаклунство – зігріті добротою тон голосу та гармонія рухів знайшли доступ до мого серця, – я не знаю; – знаю тільки, що урок доброзичливості до всіх живих істот, викладений тоді дядьком Тобі, так міцно запав мені в душу, що й досі не згладився з пам’яті. Ніскільки не бажаючи зменшувати значення всього, що дали мені в цьому сенсі lіtterae humanіores,^[117] якими я займався в університеті, або заперечувати користь, принесену мені вихованням, що дорого коштувало, як удома, так і в чужих краях, – я все ж часто думаю, що половиною мого людинолюбства завдячую я цьому випадковому враженню.

Розказаний випадок може замінити батькам і вихователям цілі томи, написані на цю тему.

Я не міг покласти цей мазок на портрет дядька Тобі тим же пензлем, який написав інші його частини, – ті частини передавали в нім лише те, що відносилося до його коника, – тоді як у цьому разі йдеться про рису його моральної вдачі. Відносно терплячого перенесення обрáз батько мій, як, мабуть, давно вже помітив читач, зовсім не був схожий на брата; він відзначався набагато гострішою та жвавішою чутливістю, можливо, навіть дещо дратівливою: щоправда, вона його ніколи не доводила до стану, скільки-небудь схожого на злість, – проте, у разі маленьких незлагод і прикростей, якими таке багате життя, схильна була виявлятись у формі забавного й дотепного буркотіння. – Проте чоловік він був відкритий і благородний, – повсякчас готовий дослухатися до голосу переконання; причому під час цих маленьких нападів роздратування проти інших, особливо ж проти дядька Тобі, якого батько щиро любив, – сам він зазвичай мучився вдесятеро більше, ніж заподіював мук своїм жертвам (виняток становила тільки історія з тіткою Діною та випадки, коли бувала зачеплена яка-небудь його гіпотеза).

Характери двох братів, при такому їх протиставленні, взаємно освітлювали один одного, особливо ж вигідно в цьому зіткненні з приводу Стевіна.

Мені немає потреби говорити читачеві, якщо він завів якого-небудь коника, – що коник є найвідчутніша царина і що ці незаслужені удари по коникові дядька Тобі не могли залишитися ним непоміченими. – Ні, – як вище було сказано, дядько Тобі їх відчував, і відчував дуже гостро.

Що ж він сказав, сер? – Як вчинив? – О, сер, – він виявив істинну велич! Як тільки батько перестав ображати його коника, – він без щонайменшого хвилювання відвернувся від лікаря Слопа, до якого звернена була його мова, і подивився батькові у вічі з виразом такої доброти на обличчі, – так лагідно, так по-братськи, – з такою невимовною ніжністю, – що погляд його проник батькові в саме серце. Поспішно підвівшись із крісла, він схопив дядька Тобі за обидві руки і сказав: – Братику Тобі, – винен перед тобою; – вибач, будь ласка, цю гарячність, вона дісталася мені від матері. – Милий мій, милий брате, – відповів дядько Тобі, теж встаючи за підтримки батька, – ні слова більше про це; – прощаю вам від щирого серця, навіть якщо б ви сказали вдесятеро більше, брате. – Проте ж неблагородно, – заперечив батько, – ображати людину, – особливо брата; – але ображати такого покірливого брата, – такого плохенького, – такого незлобивого, – це ницість, присягаюся небом, це підлість. – Прощаю вам від щирого серця, брате, – сказав дядько Тобі, – навіть якби ви сказали в п’ятдесят разів більше. – Та і яке мені діло, дорогий мій Тобі, – вигукнув батько, – яке мені діло до ваших розваг чи до ваших задоволень? Добро б ще, я був у змозі (а я не в змозі) помножити їх число.

– Брате Шенді, – відповів дядько Тобі, пильно подивившись йому в вічі, – ви дуже помиляєтесь із цього приводу; – адже ви даєте мені величезну втіху, зроджуючи у вашому віці дітей для сім’ї Шенді. – Але цим, сер, – зауважив лікар Слоп, – містер Шенді дає втіху також і собі самому. – Ні крапельки, – сказав батько.