Трістрам Шенді

Розділ XІІІ

– Мій брат робить це, – сказав дядько Тобі, – з принципу. – Як хороший сім’янин, я вважаю, – сказав лікар Слоп. – Фе! – вигукнув батько, – не варто про це говорити.

Розділ XІV

Наприкінці останнього розділу батько і дядько Тобі продовжували стояти, як Брут і Касій у завершальній частині тієї сцени, де вони зводять між собою рахунки.^[118]

Вимовивши три останні слова, – батько сів; – дядько Тобі рабськи наслідував його приклад, але тільки перед тим, як опуститися на стілець, він подзвонив і звелів капралові Тріму, що чекав наказів у передпокої, сходити додому за Стевіном: будинок дядька Тобі був зовсім близько, по інший бік вулиці.

Інший би припинив розмову про Стевіна; – але дядько Тобі не таїв злості в серці своєму, і тому продовжував говорити на ту ж тему, бажаючи показати батькові, що він не гнівається.

– Ваша раптова поява, лікарю Слоп, – сказав дядько, повертаючись до перерваної розмови, – негайно ж привела мені на думку Стевіна. (Батько мій, можете бути певні, не пропонував більше тримати парі про те, хто такий цей Стевін.) – Річ у тому, – вів далі дядько Тобі, – що знаменитий вітрильний віз, що належав принцові Моріцу^[119] і побудований з таким чудовим мистецтвом, що півдюжини пасажирів могли в ньому зробити тридцять німецьких миль за якесь зовсім нікчемне число хвилин, – було винайдено великим математиком і інженером Стевіном.

– Ви могли б, – сказав лікар Слоп, – поберегти вашого служника (адже він, бідолаха, у вас кульгавий) і не посилати за Стевіновим описом цього воза, тому що по дорозі назад із Лейдена через Гааґу я зробив добрих дві милі гаку, звернувши в Шевенінг із метою його оглянути.

– Це дрібниці, – заперечив дядько Тобі, – в порівнянні з тим, що зробив учений Пейрескія,^[120] пройшовши пішки п’ятсот миль, рахуючи від Парижа до Шевенінга і назад, тільки для того, щоб його побачити, – більше ні для чого.

Деякі люди терпіти не можуть, щоб їх обганяли.

– Ну й дурень він, – заперечив лікар Слоп. Одначе зверніть увагу, що сказав він це зовсім не з презирства до Пейрескії, – а тому, що невтомна мужність цього вченого, що пройшов пішки такий далекий шлях єдино з любові до знання, зводила до нуля подвиг самого лікаря Слопа в цій справі. – Ну й дурень цей Пейрескія, – повторив він. – Чому ж? – заперечив батько, беручи сторону брата, не лише з метою скоріше загладити завдані йому образи, які все не виходили у батька з голови, – але частково й тому, що розмова починала його серйозно цікавити. – Чому ж? – сказав він, – чому треба лаяти Пейрескію чи кого-небудь іншого за бажання поласувати тим чи іншим шматочком справжнього знання? Сам я хоч і нічого не розумію в цьому вітрильному возі, – вів далі він, – але в його винахідника, напевно, були великі здібності до механіки; певна річ, я не в силах розібратись, якими філософськими принципами він керувався, – все-таки його машина побудована на принципах дуже ґрунтовних, хоч які б вони були, інакше вона не могла б мати тих якостей, про які говорив мій брат.

– Вона їх мала, якщо тільки не була ще досконалішою, – сказав дядько Тобі; – адже, як витончено висловлюється Пейрескія, кажучи про швидкість її руху: Tam cіtus erat, quam erat ventus, що означає, якщо я не забув моєї латині: вона була швидка, як вітер.

– А дозвольте дізнатися, лікарю Слоп, – мовив батько, перебивши дядька (і вибачившись перед ним за свою нечемність), – на яких принципах рухався цей віз? – На дуже хитрих принципах, можете бути певні, – відповів лікар Слоп; – і я часто дивувався, – вів далі він, обходячи питання, – чому ніхто з наших поміщиків, які живуть на великих рівнинах, на зразок нашої (я особливо маю на увазі тих, чиї дружини ще здатні народжувати дітей), – не спробує якого-небудь подібного засобу пересування; адже не лише воно припало б надзвичайно до речі в екстрених випадках, до яких схильна прекрасна стать, – аби вітер був попутний, – але скільки також коштів зберегло б застосування вітру, який нічого не коштує і якого не треба годувати, замість коней, які (біс би їх дер) і коштують і жеруть жах скільки.

– Якраз із цієї причини, – заперечив батько, – тобто тому, що «вітер нічого не коштує і його не треба годувати», – пропозиція ваша нікуди не годиться; – адже саме споживання наших продуктів разом із їх виробництвом дає хліб голодним, пожвавлює торгівлю, – приносить гроші та піднімає ціну наших земель; – признатись, якби я був принцом, я щедро нагородив би вчену голову, що вигадала такі механізми, – проте я б суворо заборонив їх вживати.

Тут батько потрапив у свою стихію – і пустився було так само розводитися про торгівлю, як дядько Тобі міркував перед цим про фортифікацію; – але, до великого збитку для науки, доля розпорядилася, щоб жодне вчене міркування, до якого приступав того дня мій батько, не було ним доведено до кінця, – бо, ледве тільки розкрив він рот, аби почати наступну фразу, -

Розділ XV

як вбіг капрал Трім зі Стевіном. – Але він запізнився: – предмет був повністю вичерпано за його відсутності, й розмова пішла по іншому шляху.

– Можеш віднести книгу додому, Тріме, – сказав дядько Тобі, кивнувши йому.

– Постій, капрале, – сказав батько, бажаючи пожартувати, – розкрий її спочатку та подивися, чи не знайдеш ти в ній чого-небудь про вітрильний віз.

Капрал Трім за час перебування на військовій службі навчився слухатися, не міркуючи; – поклавши книгу на столик біля стіни, він почав її перегортати. – Не в гнів будь сказано вашій милості, – мовив Трім, – не можу знайти нічого схожого на такий віз; – все-таки, – вів далі капрал, у свою чергу бажаючи трохи пожартувати, – я хочу в цьому переконатися, з дозволу вашої милості. – З цими словами, взявши книгу обома руками за половинки палітурки і відігнувши їх назад, так що аркуші звісилися вниз, він гарненько її струсив.

– Е, та либонь щось випало, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – тільки не віз і не схоже на віз. – Так що ж тоді, капрале? – з усмішкою запитав батько. – Я гадаю, – відповів Трім, нагнувшись, аби підібрати те, що впало, – річ ця більше схожа на проповідь, – оскільки починається вона з тексту з Писання, з вказівкою глави та вірша, – і їде далі, не як віз, – а як справжня проповідь.

Усі всміхнулися.

– Зрозуміти не можу, – мовив дядько Тобі, – яким чином якась проповідь могла потрапити в мого Стевіна.

– Я гадаю, це проповідь, – стояв на своєму Трім; – почерк чіткий, так, з дозволу ваших милостей, я вам прочитаю одну сторінку; – бо, треба вам сказати, Трім любив слухати своє читання майже так само, як і свою промову.

– Я завжди відчував сильний потяг, – сказав батько, – розбиратися в речах, що перетинають мені дорогу, зважаючи на ось такий дивний збіг обставин; – а оскільки робити нам більше нічого, принаймні до повернення Обадії, то я був би вам дуже вдячний, братику, якби ви, – лікар Слоп, сподіваюся, заперечувати проти цього не буде, – звеліли капралові прочитати нам одну або дві сторінки зі знайденої проповіді, – якщо у нього є стільки ж уміння, скільки він виявляє бажання. – Смію доповісти вашій милості, – сказав Трім, – я цілі дві кампанії у Фландрії виконував обов’язки причетника при полковому священику. – Він прочитає не гірше за мене, – сказав дядько Тобі. – Трім, запевняю вас, був кращим грамотієм у мене в роті й у першу ж чергу отримав би алебарду,^[121] коли б не скоїлося з бідолахою нещастя. – Капрал Трім приклав руку до серця і низько вклонився своєму панові; – потім, опустивши свій капелюх на підлогу й узявши проповідь у ліву руку, щоб права залишалася вільною, – він виступив, без найменшого вагання, на середину кімнати, де міг краще бачити своїх слухачів і вони його також.

Розділ XVІ

– Якщо у вас є які-небудь заперечення… – сказав батько, звертаючись до лікаря Слопа. – Зовсім ніяких, – відповів лікар Слоп; – адже ми не знаємо, на чиєму боці автор цієї проповіді; – її міг вигадати богослов нашої церкви з такою ж вірогідністю, як і ваші богослови, – так що ми піддаємося однаковому ризику. – Вона не на нашому і не на вашому боці, – сказав Трім, – тому що в ній ідеться тільки про совість, смію доповісти вашим милостям.

Аргумент Тріма розвеселив слухачів, – тільки лікар Слоп, обернувшись лицем до Тріма, подивився на нього трохи сердито.

– Починай, Тріме, – і читай виразно, – сказав батько. – Хвилину, з дозволу вашої милості, – відповідав капрал, відважуючи поклін своїм слухачам і привертаючи їх увагу легким рухом правої руки.

Розділ XVІІ

– Але перш ніж капрал почне, я мушу вам описати його позу, – інакше ваша уява легко може подати вам його у змушеному положенні, – підібраним, – витягнутим у струнку, – з розподілом ваги свого тіла на обох ногах рівномірно; – з очима, втупленими в одну точку, як на караулі; – з виглядом рішучим, затиснувши проповідь в лівій руці, мов рушницю. – Словом, ви були б схильні намалювати Тріма так, як ніби він стояв у своєму взводі, готовий іти в атаку. – Насправді поза його не мала нічого спільного з щойно вами уявленою.

Він стояв перед своїми слухачами, зігнувши тулуб і нахиливши його вперед якраз настільки, щоб він утворив кут вісімдесят п’ять з половиною градусів до площини горизонту; – всі хороші оратори, до яких я зараз звертаюся, прекрасно знають, що це і є найпереконливіший кут падіння; – ви можете говорити і проповідувати під будь-яким іншим кутом; – ніхто в цьому не сумнівається; – та так воно й буває щодня; – але з яким результатом, – надаю судити про це кожному!

Необхідність саме цього кута вісімдесят п’ять з половиною градусів, виміряного з математичною точністю, – хіба не показує нам, зауважу мимохідь, – яку братську допомогу надають одне одному науки і мистецтва?

Яким дивом капрал Трім, що не вмів навіть відрізнити гострого кута від тупого, потрапив просто в точку; – був то випадок чи природна здатність, вірне чуття чи наслідування, чи що-небудь інше, – все це буде роз’яснено в тій частині справжньої енциклопедії наук і мистецтв, де піддаються обговоренню допоміжні засоби красномовства в сенаті, на церковній кафедрі, в суді, в кав’ярні, у спальні й біля каміна.

Він стояв, – я це повторюю для цілісності картини, – зігнувши тулуб і трохи нахиливши його вперед; – права його нога стояла просто під ним, несучи на собі сім восьмих усієї його ваги; – ступня ж його лівої ноги, вада якої не заподіювала ніякого збитку його позі, була трохи висунена, – не вбік і не вперед, а навскоси; – коліно було зігнуте, – але не круто, – а так, щоб уміститися в межах лінії краси – і, додам, лінії наукової також: – бо зверніть увагу, що нога мусила підтримувати восьму частину його тулуба; – таким чином, положення ноги було в цьому випадку суворо визначене, – тому що ні ступня не могла бути висунена далі, ні коліно зігнуте більше, ніж це допустимо за законами механіки для того, щоб підтримувати восьму частину його ваги, – а також нести її.

Сказане рекомендую увазі художників і, – чи потрібно додавати? – ораторів. Гадаю, що не потрібно; адже якщо вони не дотримуватимуться цих правил, – то неодмінно гепнуться носами в землю.

Ось усе, що я хотів сказати про тулуб і ноги капрала Тріма. – Він вільно, – але не недбало, – тримав проповідь у лівій руці, трохи вище живота і трохи відставивши її від грудей; – права його рука невимушено висіла на боці, як те наказували природа і закони тяжіння, – долоня її, проте, була відкрита і повернена до слухачів, готова, у разі потреби, прийти на допомогу почуттю.

Очі та лицьові м’язи капрала Тріма перебували в повній гармонії з іншими частинами його тіла; – погляд його був відкритий, невимушений, – досить упевнений, – але зовсім не зарозумілий.

Нехай критики не запитують, яким чином капрал Трім міг дійти до таких тонкощів; адже я вже сказав їм, що все це дістане пояснення. – В усякому разі, так стояв він перед моїм батьком, дядьком Тобі й лікарем Слопом, – так нахиливши тулуб, так розставивши ноги й настільки надавши собі вигляду оратора, – що міг би слугувати відмінною моделлю для скульптора; – більш того, я сумніваюся, щоб найученіший кандидат богослов’я – і навіть професор єврейської мови – здатні були внести тут скільки-небудь істотні поправки.

Трім вклонився і прочитав таке:

Проповідь

Послання до євреїв, XІІІ, 18

– Бо ми впевнені, що маємо добру совість. – «Упевнені! – Упевнені, що маємо добру совість»!

– Чесне слово, Тріме, – сказав батько, перебиваючи капрала, – ти надаєш цій фразі вкрай непідходящого виразу; ти морщиш ніс, голубе, і вимовляєш її таким глузливим тоном, начебто проповідник мав намір знущатися з апостола.

– Він і має намір, з дозволу вашої милості, – відповідав Трім. – Фе! – вигукнув, усміхнувшись, батько.

– Сер, – сказав лікар Слоп, – Трім без сумніву має рацію; бо автор проповіді (який, я бачу, протестант) своєю колючою манерою розривати текст апостола ясно показує, що він має намір знущатися з нього, – якщо тільки сама ця манера не є вже знущання. – Але з чого ж, – здивувався батько, – ви так швидко зробили висновок, лікарю Слоп, що автор проповіді належить до нашої церкви? – наскільки я можу судити на підставі сказаного, – він може належати до будь-якої церкви. – З того, – відповідав лікар Слоп, – що якби він належав до нашої, – він би не посмів дозволити собі таку вільність, – як не посмів би схопити ведмедя за бороду. – Якби в нашій церкві, сер, хто-небудь надумався образити апостола, – святого, – або хоч би тільки відрізаний ніготь святого, – йому б очі видряпали. – Невже сам святий? – запитав дядько Тобі. – Ні, – відповів лікар Слоп, – його б помістили в один старий будинок. – А скажіть, будь ласка, – запитав дядько Тобі, – інквізиція – це стара будівля чи в нинішньому смаку? – В архітектурі я нічого не розумію, – відповідав лікар Слоп. – З дозволу ваших милостей, – сказав Трім, – інквізиція – це наймерзенніша… – Будь ласка, позбав нас від її опису, Тріме, мені осоружне саме ім’я її, – сказав батько. – Це нічого не означає, – відповів лікар Слоп, – у неї є свої достоїнства; я хоч не великий її захисник, а все-таки у випадку, про який ми говоримо, той, що провинився, скоро навчився б краще поводитись; і я йому можу сказати, що коли він не вгамується, так буде відданий інквізиції за свої витівки. – Допоможи йому Боже! – сказав дядько Тобі. – Амінь, – додав Трім; – бо Господь знає, що у мене є бідолаха брат, який чотирнадцять років знемагає в її в’язницях. – Уперше чую, – жваво мовив дядько Тобі. – Як він туди потрапив, Тріме? – Ах, сер, у вас серце кров’ю обіллється, коли ви почуєте цю сумну історію, – як воно вже тисячу разів обливалось у мене; – але історія ця занадто довга для того, щоб розповідати її зараз; – ваша милість почує її як-небудь від початку до кінця, коли я працюватиму біля вас над нашими укріпленнями; – в коротких словах: – брат мій Том вирушив на посаді служителя в Лісабон – і там одружився з однією вдовою єврея, що тримала крамничку і торгувала ковбасою, що і було, не знаю вже як, причиною того, що його підняли серед ночі з ліжка, де він спав із дружиною та двома маленькими дітьми, і потягли просто в інквізицію, де, допоможи йому Боже, – вів далі Трім із зітханням, – що вирвалося з глибини його серця, – бідолашний, ні в чому не повинний хлопець знемагає до цього дня; – чеснішої за нього, – додав Трім (дістаючи носову хустку), – людини на світі не було.

– Сльози так рясно полилися по щоках Тріма, що він не встигав їх утирати. – Декілька хвилин у кімнаті стояла мертва тиша. – Вірний доказ співчуття!

– Годі, Тріме, – мовив батько, коли побачив, що у бідолашного хлопця трохи відлягло від серця, – читай далі, – і викинь із голови цю сумну історію; – не ображайся, що я тебе перебив; – тільки почни, будь ласка, проповідь спочатку: – якщо її перша фраза, як ти кажеш, містить знущання, то мені б дуже хотілося знати, який для цього привід подав апостол.

Капрал Трім утер обличчя, поклав хустку в кишеню і, вклонившись, – почав знову.

Проповідь

Послання до євреїв, XІІІ, 18

– Бо ми впевнені, що маємо добру совість. – «Упевнені! упевнені, що маємо добру совість! Зрозуміло, якщо в нашому житті є що-небудь, на що ми можемо покластись і пізнання чого здатні досягти на основі найбезперечніших свідчень, так саме те, – маємо ми добру совість чи ні».

– Я таки маю рацію, – сказав лікар Слоп.

«Якщо ми взагалі мислимо, у нас не може бути ніяких сумнівів із цього приводу; ми не можемо не усвідомлювати наших думок і наших бажань; – ми не можемо не пам’ятати минулих наших вчинків і не мати достовірного знання істинних пружин і мотивів, що керували зазвичай нашими вчинками».

– Ну, вже це нехай він залишить, я його розіб’ю без чиєї-небудь допомоги, – сказав лікар Слоп.

«У інших речах ми можемо бути обдурені помилковою видимістю; бо, як скаржиться мудрець, насилу будуємо ми правильні припущення про те, щó існує на землі, та з зусиллям знаходимо те, що лежить перед нами. Але тут розум в собі самому містить усі факти й усі дані, що можуть слугувати доказом; – усвідомлює тканина, яку він виткав; – йому відомі її щільність і чистота, а також точна частка участі кожної пристрасті у вишиванні різних візерунків, намальованих перед ним доброчесністю або вадою».

– Мова добра, і Трім, як на мене, читає чудово, – сказав батько.

«А оскільки совість є не що інше, як властиве розуму знання всього цього в поєднанні зі схвальним судженням або таким, що гудить, яке він неминуче виносить про всі вчинки, що послідовно здійснювалися нами, – то ясно, скажете ви, з самих наших передумов ясно, що кожного разу, коли це внутрішнє свідчення показує проти нас і ми виступаємо самообвинувачами, – ми неодмінно маємо бути винні. – І, навпаки, коли свідчення ці для нас сприятливі й серце наше не засуджує нас, – то ми не просто впевнені, як стверджує апостол, – а знаємо достовірно, як незаперечний факт, що совість у нас добра і серце, отже, теж добре».

– У такому разі, апостол абсолютно неправий, я так думаю, – сказав лікар Слоп, – а має рацію протестантський богослов. – Майте терпіння, сер, – відповів йому батько, – бо, я гадаю, незабаром виявиться, що апостол Павло і протестантський богослов тримаються однієї і тієї ж думки. – Вони так само далекі один від одного, як схід і захід, – сказав лікар Слоп; – усьому провиною тут, – вів далі він, здійнявши руки, – свобода друку.

– У гіршому разі, – заперечив дядько Тобі, – всього тільки свобода проповіді; адже ця проповідь, мабуть, не надрукована, та навряд чи коли й буде надрукована.

– Продовжуй, Тріме, – сказав батько.

«З першого погляду може здатися, що такий і є істинний стан справи; і я не сумніваюся, що пізнання добра і зла так міцно збережене в нашій думці, – що якби совісті нашій ніколи не траплялося непомітно грубіти від довгої звички до гріха (як про те свідчить Писання) – і, подібно до деяких ніжних частин нашого тіла, поступово втрачати від крайньої напруги та постійної важкої роботи ту тонку чутливість і сприйнятливість, якою її наділили Бог і природа; – якби цього ніколи не траплялось; – або якби вірно було те, що себелюбство ніколи не чинить анінайменшого впливу на наші судження; – або що дрібні ниці інтереси ніколи не спливають нагору, не збивають з пантелику наші вищі здібності й не закутують їх туманом і густим мороком; – якби таким почуттям, як прихильність і ласка, закритий був доступ у цей священний трибунал; – якби дотепність гребувала там хабарами – або соромилася виступати захисником недозволених насолод; якби, зрештою, ми були впевнені, що під час розбору справи користь завжди стоїть осторонь – і пристрасть ніколи не сідає на суддівське крісло й не ухвалює вироку замість розуму, якому завжди личить бути керівником і вершителем справи; – якби все це було дійсно так, як ми мали припустити у своєму запереченні, – то релігійні та моральні якості наші були б, без сумніву, в точності такими, як ми самі їх собі уявляємо; – і для оцінки винності або невинності кожного з нас не було б, загалом, кращого мірила, ніж міра нашого самосхвалення або самоосуду.

«Я згоден, що в одному випадку, а саме, коли совість нас викриває (бо в цьому відношенні вона помиляється рідко), ми дійсно винні, і, якщо тільки тут не замішані іпохондрія та меланхолія, ми можемо з певністю сказати, що в таких випадках звинувачення завжди досить обґрунтоване.

«Але речення зворотне не буде істинним, – а саме: кожного разу, як здійснено провину, совість неодмінно виступає викривачем; якщо ж вона мовчить, значить, ми невинні. – Це невірно. – Ось чому улюблена втіха, до якої щогодини вдаються інші добрі християни, – кажучи, що вони, слава Богу, вільні від побоювань, що, значить, совість у них чиста, оскільки вона спокійна, – вкрай оманлива; – і хоча висновок цей у великому ходу, хоча правило це здається з першого погляду непогрішним, все-таки, коли ви придивитеся до нього ближче й перевірите його істину буденними фактами, – ви побачите, до яких серйозних помилок призводить неґрунтовне його застосування; – як часто перекручується принцип, на якому воно будується, – як безслідно втрачається, іноді навіть винищується все його значення, та на додаток іще таким негідним чином, що на підтвердження цієї думки боляче наводити приклади з навколишнього життя.

«Візьмімо чоловіка порочного, наскрізь розбещеного у своїх переконаннях; – якого поводження в товаристві догани варте; чоловіка, що забув сором і що відкрито вдається до гріха, для якого немає ніяких розумних виправдань; – гріха, за допомогою якого, наперекір усім природним імпульсам, він назавжди губить обдурену співучасницю свого злочину; – викрадає кращу частину її посагу, і не лише їй особисто наносить ганьбу, але разом із нею повергає в горе і соромить усю її доброчесну сім’ю. – Певна річ, ви подумаєте, що совість отруїть життя такому чоловікові, – що її докори не дадуть йому спокою ні вдень, ні вночі.

«Овва! Совість мала весь цей час достатньо іншого клопоту, їй ніколи було порушувати його спокій (як докоряв Ілія бога Ваала) – цей домашній бог, можливо, замислився, або зайнятий був чим-небудь, або перебував у дорозі, а можливо, спав і не міг прокинутися.

«Можливо, вона виходила в товаристві Честі битися на дуелі, – заплатити який-небудь картковий борг; – або внести наложниці брудні гроші, обіцяні Похіттю. А можливо, весь цей час Совість його зайнята була вдома, розпинаючись проти дрібних крадіжок і громлячи жалюгідні злочини, оскільки своїм багатством і громадським становищем сам він застрахований од усякої спокуси поважитися на них; ось чому живе він так само весело (Ну, коли б належав він до нашої церкви, – сказав лікар Слоп, – він не став би особливо веселитися), – спить у себе в ліжку так само міцно, – і на закінчення зустрічає смерть так само безтурботно, – як дай Бог людині найдоброчеснішій».

– Усе це у нас неможливо, – сказав лікар Слоп, обертаючись до мого батька; – такі речі не могли б статися в нашій церкві. – Ну, а в нашій, – відповів батько, – трапляються часто-густо. – Припустимо, – сказав лікар Слоп (трохи присоромлений відвертим визнанням батька), – чоловік може жити так само погано і в римській церкві; – зате він не може так спокійно померти. – Ну, що за важниця, – заперечив батько з байдужим виглядом, – як помирає мерзотник. – Я маю на увазі, – відповів лікар Слоп, – що йому буде відмовлено в добродійній допомозі останніх таїнств. – Скажіть, будь ласка, скільки їх усіх у вас, – поставив питання дядько Тобі, – вічно я забуваю. – Сім, – відповів лікар Слоп. – Гм! – мовив дядько Тобі, – але не згідливим тоном, – а надавши своєму вигуку той особливий вираз здивування, який буває нам властивий, коли, заглянувши в ящик комода, ми знаходимо там більше речей, аніж очікували. – Гм! – мовив у відповідь дядько Тобі. Лікар Слоп, слух у якого був тонкий, зрозумів мого дядька так само добре, начебто той написав цілу книгу проти семи таїнств. – Гм! – мовив, у свою чергу, лікар Слоп (застосовуючи аргумент дядька Тобі проти нього ж), – що ж тут особливого, сер? Адже є сім основних доброчесностей? – Сім смертних гріхів? – Сім золотих свічників? – Сім небес? – Цього я не знаю, – заперечив дядько Тобі. – Є сім чудес світу? – Сім днів творіння? – Сім планет? – Сім страт? – Так, є, – сказав батько з удаваною серйозністю. – Але, будь ласка, Тріме, – вів далі він, – продовжуй читати твої характеристики.

«А ось вам корисливий, безжальний» (тут Трім змахнув правою рукою), «безсердечний себелюбець, не здатний до дружби, ні до товариських почуттів. Зверніть увагу, як він проходить повз убитих горем вдову і сироту й дивиться на всі лиха, до яких схильне життя людини, без єдиного зітхання, без єдиної молитви». – З дозволу ваших милостей, – вигукнув Трім, – я думаю, що цей негідник гірший, ніж перший.

«Невже Совість не прокинеться і не почне його мучити в таких випадках? – Ні; слава Богу, для цього немає приводу. – Я плачý кожному все, що йому належить, – немає в мене на совісті ніякого перелюбства, – неповинний я в порушеннях слова і в клятвопорушеннях, – я не спокусив нічию дружину або дочку. – Дяка Богові, я не такий, як інші люди, перелюбники, кривдники або навіть як цей розпусник, який стоїть переді мною.

«Третій – хитрун і інтриган за природою своєю. Розгляньмо все його життя, – все воно лише спритне плетіння темних підступів і обманних хитрощів із розрахунку на те, щоб ницим чином обійти істинний зміст законів – і не дати нам чесно володіти і спокійно насолоджуватися різними видами нашої власності. – Ви побачите, як такий пролаза розкидає свої сіті для спіймання невідання та безпорадності бідняків і убогих; як він збиває собі статки, користуючись недосвідченістю молодика або безпечністю приятеля, готового довірити йому навіть життя.

«Коли ж приходить старість і Розкаяння закликає його озирнутися на цей чорний рахунок і знову відзвітувати перед своєю Совістю, – Совість нашвидку дає собі раду зі Зведенням законів, – не знаходить там жодного закону, який явно порушувався б його вчинками, – переконується, що йому не загрожують ніякі штрафи або конфіскації рухомого і нерухомого майна, – не бачить ні бича, піднятого над його головою, ні темниці, що відчиняє перед ним свої ворота. – Так чого ж страшитися його Совісті? – Вона міцно окопалася за Буквою закону і сидить собі невразлива, з усіх боків настільки захищена прецедентами і рішеннями, – що ніяка проповідь не в змозі вибити її звідти».

Тут капрал Трім і дядько Тобі переглянулися між собою. – Так, – так, Тріме! – мовив дядько Тобі, похитавши головою, – жалюгідні це укріплення, Тріме. – О, зовсім паскудна робота, – відповів Трім, – у порівнянні з тим, що ваша милість і я вміємо споруджувати. – Характер цього останнього чоловіка, – сказав лікар Слоп, перебиваючи Тріма, – огидніший, ніж характери обох попередніх, – він неначе списаний із одного з ваших кляузників, які бігають по судах. – У нас совість людини не могла б так довго перебувати в засліпленні, – адже принаймні тричі на рік кожен з нас мусить ходити до сповіді. – Хіба це повертає людині зір? – запитав дядько Тобі. – Продовжуй, Тріме, – сказав батько, – інакше Обадія повернеться раніше, ніж ти дійдеш до кінця проповіді. – Вона дуже коротка, – заперечив Трім. – Мені б хотілося, щоб вона була довша, – сказав дядько Тобі, – тому що вона мені страшенно подобається. – Трім вів далі:

«Четвертий позбавлений навіть такого притулку, – він відкидає геть усі ці формальності повільного крутійства, – зневажає сумнівні махінації секретних підступів і обережних ходів для здійснення своїх цілей. – Подивіться на цього розв’язного нахабу, як він шахраює, бреше, приносить брехливі клятви, грабує, вбиває! – Жахливо! – Але нічого кращого і не можна було чекати в цьому разі: – бідолаха жив у темряві! – Совість цього чоловіка взяв на своє піклування його священик; – а всі повчання останнього обмежувалися тим, що треба вірити в папу; – ходити до обідні; – хреститися; – почитувати молитви, перебираючи чотки; – бути хорошим католиком, – і що цього аж надто досить, аби потрапити на небо. Як? – навіть переступаючи клятви? – Що ж, – адже вони супроводжувалися гаданими обмовками. – Але якщо це такий запеклий негідник, як ви його зображуєте, – якщо він грабує, – якщо він убиває, – невже при кожному з таких злочинів не наносить він рани своїй Совісті? – Певна річ, – але ж він приводив її на сповідь; – рана там нариває, очищається і в короткий час абсолютно виліковується за допомогою відпущення. – Ах, папізм! яку несеш ти відповідальність! – Не задовольняючись тим, що людське серце щодня і на кожному кроці мимоволі фатальним чином діє зрадницьки по відношенню до самого себе, – ти ще умисне відчинив навстіж широкі ворота обману перед цим необачним подорожнім, – що і без того, прости Господи, легко збивається з дороги, – і впевнено обіцяєш мир душі його там, де немає ніякого миру.

«Приклади, взяті мною з буденного життя для ілюстрації сказаного, занадто загальновідомі, щоб потрібні були подальші докази. Якщо ж хто-небудь у них сумнівається або вважає неймовірним, щоб людина могла в такій мірі стати жертвою самообману, – я попрошу такого скептика хвилиночку розміркувати, після чого зважуся довірити рішення його власному серцю.

«Нехай він тільки візьме до уваги, як різні міри його відрази до низки аморальних вчинків, за природою своєю однаково поганих і порочних, – і для нього скоро стане зрозуміло, що ті з них, до яких його спонукали сильний потяг або звичка, бувають зазвичай прикрашені всілякою мішурою, яку тільки в змозі надіти на них поблажлива й улеслива рука; – інші ж, до яких він не відчуває ніякої прихильності, виступають раптом голими і потворними, оточеними всіма атрибутами безрозсудності й безчестя.

«Коли Давид застав Саула сплячим у печері й відрізав край від його верхнього одягу, – серцю його, читаємо ми, стало боляче, що він це зробив. – Але в історії з Урією, коли вірний і хоробрий слуга його, якого він мав би любити і шанувати, поліг, аби звільнити місце його похоті, – коли совість мала значно більше підстав підняти тривогу, – серцю його не було боляче. – Минув майже рік після цього злочину до того дня, як Натана було послано докорити його; і ми нізвідки не бачимо, щоб за весь цей час він хоч раз засмутився або засмучувався серцем з приводу скоєного.

«Таким чином, совість, цей спочатку тямущий порадник, – якого Творець призначив на високу посаду нашого справедливого та безстороннього судді, через нещасний збіг причин і перешкод часто так погано помічає те, що відбувається, – справляє свою службу так недбайливо, – іноді навіть так нечисто, – що довірятись їй одній неможливо; і ми вважаємо необхідним, абсолютно необхідним, приєднати до неї другий принцип, щоб він їй допомагав і навіть нею керував у її рішеннях.