Чудесна країна Оз

Tekst
Loe katkendit
Märgi loetuks
Kuidas lugeda raamatut pärast ostmist
Šrift:Väiksem АаSuurem Aa

Як Тіп випробовував чародійство


Невисокий і досить-таки тендітний на вигляд хлопчина, здається, дещо знічувався, коли кремезний та вайлуватий чолов’яга з гарбузовою головою називав його «татком», та заперечувати, що вони рідня, означало б довгі та нудотні пояснення, тому, аби змінити тему, він раптово запитав:

– Що, стомився?

– Аніскільки, – відповів Джек. – Але, – трохи помовчавши, поновив розмову, – ясна річ, якщо я так чимчикуватиму і далі, мої дерев’яні суглоби зітруться.

Дорогою Тіп міркував, що страхопуд таки має рацію, і пошкодував, що зробив йому руки-ноги, як то кажуть, абияк. Але ж звідки йому було знати, що це чуперадло, яке він змайстрував, аби тільки налякати стару Момбай, візьме та й оживе за допомогою чародійного порошку із старої перечниці? Тож він перестав картати себе і заходився гадати, як же усунути слабкість у колінах Джека.

Тим часом дорога вивела їх до лісу; просто на узліссі Тіп побачив стару козлу, яку колись, мабуть, залишили лісоруби, і сів на неї перевести дух.

– А ти чого не сідаєш? – спитав він у Джека.

– А це моїм колінам не зашкодить? – замість відповіді спитав той.

– Звісно, ні. Це їх лише розслабить, – оголосив хлопець.

Слухняний Джек спробував було сісти, та щойно його коліна зігнулися більше, ніж до цього при ходьбі, як ноги теж зігнулися, і він просто рухнув на землю, та ще й з таким тріском, що Тіп аж перелякався: чи не зламався той бува зовсім? Він одразу ж кинувся до Джека, підвів його на ноги, поставив «стовпчиком» і давай обмацувати голову – чи все гаразд. Та, здається, нічого страшного не трапилося, та й Джек усміхався, як і завжди.



– Знаєш, а тобі все ж краще стояти, – похитав головою Тіп. – І тобі безпечніше, і мені спокійніше.

– Добре, любий татку, як скажеш, – відповів усміхнений Джек, анітрохи не засмучений своїм падінням.

Тіп, зітхнувши з полегшею, знову сів. І тут Джек зненацька запитав:

– А що то за штука на чотирьох ногах, на якій ти сидиш?

– Та це кóзла, – безтурботно відмахнувся хлопець.

– А що таке кóзла? – не вгамовувався Джек.

– Кóзла? Ну, дивись, є кóзли і є козли́, – трохи знітився Тіп, не знаючи, що й сказати. – Козли́ – вони живі. Мають чотири ноги, голову та хвіст. А от користі від них небагато.

– Зрозумів, – усміхнувся Джек. – Виходить, ти сидиш на козлí.

– А от і ні, – тут же заперечив Тіп.

– Як це ні? Ось дивись: чотири ноги, голова і хвіст. І користі небагато.



Тіп придивився уважніше і впевнився, що Гарбузова Голова тут не помиляється. Кóзлу зробили зі стовбура, залишивши з одного кінця галузину, що стирчала, наче хвіст, а з іншого – в колоді виявилися два вічка, що нагадували очі, та ще жартома хтось вирубав клин, залишивши виїмку, що нагадувала рота. Ніжки в кóзли були з чотирьох міцних і прямих гілок, широко розставлених, щоб кóзла не завалилася, коли на неї кладуть важку колоду, як ріжуть дрова.

– Ця кóзла нагадує справжнього козлá. Більше, ніж я уявляв, – сказав Тіп, усе ще підшукуючи слова для пояснення. – Але справжній живий козел бігає, буцкається і брикається, полюбляє капусту, а ось це – просто кóзла, зроблена з дерева, а користь від неї та, що на ній пиляють дрова.

– А от якби вона була жива, вона теж бігала б, буцкалася та полюбляла капусту? – уперто допитувався Джек.

– Може, й бігала б, може, й буцкалася б, а от щодо капусти – не певен, – відповів хлопець, давлячись від сміху від однієї думки про кóзлу і капусту. – І звідки їй бути живою, як вона – дерев’яна?

– Так і я – дерев’яний, – знизав плечима Джек.

Тіп здивовано подивився на нього.

– А й справді: дерев’яний, але – живий! – вигукнув він. – А живим тебе зробив чарівний порошок. А де той порошок, як не в мене в кишені!

З тими словами він витяг з кишені перечницю і задумливо покрутив її в руках.

– Цікаво, – протягнув він, – а чи зможе цей порошок оживити й кóзлу?

– Якщо так, – стримано зауважив Джек, якого, видно, ніщо не могло здивувати, – то я міг би їхати на ній верхи, і тоді моїм колінам нічого б не загрожувало.

– Тоді спробуємо, – підскочив Тіп. – Згадати б тільки чарівні слова, що їх казала стара Момбай, та не забути при цьому її рухи.

Добру хвилину хлопець стояв мовчки, пригадуючи, як ховався за живоплотом, пильно спостерігаючи за кожним рухом старої відьми та ловлячи кожне її слово. Нарешті він вирішив, що готовий.

Почав Тіп із того, що витряс дрібку порошку з перечниці на кóзлу. Потім він підняв ліву руку, вип’яв мізинець і гукнув:

– Тик!

– Що це значить, татку? – не проминув запитати Джек.

– Сам не знаю, – відмахнувся Тіп. Далі він підняв праву руку, виставив догори великий палець і мовив:

– Мик!

– А це до чого, тату? – не вгамовувався Джек.

– А до того, щоб ти хоч трохи помовчав! – підвищив голос хлопець від того, що його перебивають у таку важливу мить.

– Хто мовчить, той не перечить! – зауважив Джек зі своєю одвічною посмішкою.

А Тіп підняв обидві руки над головою, розчепірив усі пальці й вигукнув:

– Пшик!

Тієї ж миті кóзла поворушилася, потупцяла ногами, позіхнула й ворухнулася, струсивши кілька життєдайних порошинок на землю. Але решта порошку просто на очах всоталася в її тулуб.

– От і добре, – озвався Джек, поки хлопець у німому подиві кліпав очима. – З тебе здібний чарівник, татку!


Пробудження Козли


Щойно Козла второпала, що вона насправді жива, то, здається, здивувалася ще більше за Тіпа. Вона покрутила очницями, роздивляючись дивовижний навколишній світ, невід’ємною частиною якого вона тепер себе відчувала. Потім зробила спробу роздивитися саму себе, та позаяк шия у неї не поверталася, то всі її спроби призвели до безплідного кружляння навколо себе. Ноги у неї були незграбні, бо негнучкі, адже не мали колінних суглобів, так що невдовзі вона наскочила на Джека Гарбузову Голову та й звалила його на м’який, на щастя, мох край дороги. Ця подія неабияк збентежила Тіпа, так само як і несподівана схильність Козли бездумно гасати колом, і він спробував її угамувати: «Тпр-р-р, тпру-у-у!»

Та Козла на окрик і вухом не повела і вже наступної миті наступила Тіпу на ногу з таким завзяттям, що той аж підскочив від болю і протанцював на безпечну відстань, а вже звідти заволав ще дужче: «Тпру, тпру! Кому кажу!»

Тим часом Джеку вдалося підвестися, і тепер він вивчав Козлу з непересічною допитливістю.

– Судячи з усього, тварина просто нічого не чує, – зауважив він.

– Я ж досить-таки голосно кричав, хіба ні? – все ще спересердя огризнувся Тіп.

– Ще й як голосно, але ж у Козли вух немає, – відзначив усміхнений Джек.

– Ти ба! І справді! – вигукнув Тіп, зробивши важливе відкриття. – То як же до неї догукатися?

Та тут, нарешті збагнувши, що, гасаючи колами, себе не побачиш, Козла зупинилася й сама по собі. Однак вона побачила Тіпа, підійшла ближче і витріщилася на нього, як цап на нові ворота. Побачивши, як вона пересувається, важко було втриматися від сміху, бо вона водночас переставляла обидві праві ноги, а потім – ліві, як той кінь-іноходець, від чого її гойдало з боку в бік, наче колиску з немовлям.

Тіп доброзичливо поплескав її по «холці», примовляючи: «Добра конячка! Молодчага!», після чого Козла погарцювала далі витріщатися на Джека Гарбузову Голову.

– Перш за все Козлі потрібна вуздечка, – дивлячись на її вибрики, мовив Тіп і вивудив із кишені моток міцної мотузки. Розмотавши її, він зробив петлю і накинув її на Козлу, після чого інший кінець мотузки прив’язав до великого дерева. Не розуміючи, що й до чого, Козла позадкувала, і мотузка лопнула; утім, втікати Козла не збиралася.

– Ти диви! Вона дужча, ніж мені здавалося, – мовив хлопець, – та ще й вперта.

– А чи не зробити їй краще вуха? – спитав Джек. – Тоді можна буде їй наказувати.

– Слушна думка! – вигукнув Тіп. – Як же ти до неї додумався?



– А тут і додумуватися не було чого, – відповів Гарбузова Голова. – Це перше, що спадає на думку.

Отож Тіп дістав свого ножика і з кори деревця вистругав такі-сякі вуха.

– Надто великі вуха їй не потрібні, – пояснив він за роботою. – Не можна ж із Козли робити віслюка.

– Як це? – поцікавився Джек зі свого узбіччя.

– Ну, в кози вуха, звісно, більші, ніж у людини, а у віслюка – більші, ніж у кози, – пояснив Тіп.

– Виходить, якби мені більші вуха, то я був би козел? – запитав Джек.

– Мій друже, – зітхнув Тіп, – ніколи тобі не бути ніким іншим, як Джеком Гарбузовою Головою, якими б великими в тебе вуха не були.

– Ага, – кивнув Джек. – Гадаю, тепер мені все ясно.

– Якщо тобі все ясно, – зауважив хлопець, – то ти якесь диво, хоча немає нічого поганого в тому, аби гадати, що тобі все ясно. Як на мене, вуха вже готові. От би ти потримав Козлу, поки я чіпляю вуха.

– Авжеж, якщо ти допоможеш мені зіп’ястися на ноги, – сказав Джек.

Тіп допоміг Джеку підвестися; той підійшов до Козли і потримав її за голову, поки хлопець кінчиком ножика свердлив дві дірочки, в які й встромив вуха.

– З вухами їй набагато краще! – захоплено вигукнув Джек.

Це були перші слова, які почула в своєму житті Козла, та, сказані просто у вухо, вони радше налякали тварину, ніж обрадували, і та з переляку вирвалася з рук, та так прудко, що віджбурнула Тіпа в один бік, а Джека – в інший і пустилася вчвал, наче переполохана тупотом власних копит.

 

– Тпру! – щодуху загорлав Тіп, скочивши на ноги. – Стій-но, скотиняко!

Та Козла, мабуть, і вухом не повела б, якби не втрапила ногою просто у ховрахову нірку і не полетіла шкереберть, а наступної миті вже лежала догори дриґом, хвицаючи в повітрі всіма чотирма ногами. Тіп стрімголов кинувся на допомогу.

– Дивна з тебе коняка, Козло, мушу визнати! – вигукнув він. – Куди тебе понесло, коли тобі кричали «тпру!»?

– Хіба «тпру!» означає «стій!»? – здивувалася Козла, закотивши очі, аби краще розгледіти хлопця.

– Авжеж, – кивнув Тіп.

– А дірка в землі теж означає «стій!», чи не так? – не вгамовувалася Козла.

– Ще й як! Якщо не перескочиш, – пояснив Тіп.

– Як дивно тут у вас! – вигукнула тварина, немов зачарована. – Та як би там не було, а що я тут роблю?

– Річ у тому, що саме я тебе оживив, – відповів хлопець, – та нічого лихого з тобою не трапиться, якщо ти мене слухатимешся.

– Тоді я тебе в усьому слухатимуся, – сумирно погодилася Козла. – Але що трапилося зі мною якусь мить тому, коли я тебе ще не слухалася? Щось мені не по собі.

– Це тому, що ти – догори ногами, – пояснив Тіп. – І якщо ти перестанеш брикатися, то я знову поставлю тебе на ноги.

– А скільки ніг треба, щоб стояти? – спитала Козла.

– Це кому як, – коротко відповів Тіп. – А зараз, якщо не хочеш і далі лежати догори дриґом, то не брикайся.

Козла нарешті втихомирилася і простягнула ноги, отож Тіпу після кількох спроб таки вдалося перекотити її на бік, а потім вже зіп’ясти на ноги.

– О, а зараз, здається, мені вже по собі, – з полегшенням зітхнула курйозна тварина.

– Не зовсім, – оголосив Тіп, уважно оглянувши Козлу. – Одного вуха як не було. Доведеться ладнати нове.

Хлопець повів Козлу туди, де Джек марно силкувався зіп’ястися на ноги самотужки. Тіп прийшов Джеку на допомогу, а потім узявся за нове вухо. І незабаром Козла була з вухами.



– Тепер, – мовив хлопець, звертаючись до свого скакуна, – слухай уважно, що я тобі скажу. «Тпру!» означає «стій!», «но-о!» – означає «рушай!», а «вйо!» означає – з усіх ніг. Зрозуміло?

– Поки що нічого складного, – відповіла Козла.

– От і гаразд. А тепер ми вирушаємо до Смарагдового міста на зустріч з Його Величністю Опудалом; а Джек Гарбузова Голова поїде на тобі верхи, бо довга дорога не для його колін.

– Нехай їде на здоров’я, – погодилася Козла. – Коли я з вами, то все, що добре для вас, добре і для мене.

На тому й порішили, і Тіп допоміг Джеку залізти на Козлу.

– Тримайся міцніше, – застеріг він, – бо ненароком гепнешся – і лусне твоя гарбузова голова.

– Страшно й подумати! – аж здригнувся Джек. – А за що триматися?

– Тримайся-но, – після деяких вагань відповів Тіп, – за вуха.

– Тільки не за вуха! – збрикнула Козла. – Бо як же я почую ваше «тпру!»?

Сперечатися з цим було важко, тому Тіп замислився.

– Я знаю, що робити! – нарешті мовив він.

Вибравши на узліссі зелене міцне дерево, хлопець відтяв коротеньку гілочку, загострив один її край і вставив у дірочку, яку виколупав у карку Козли. А для вірності він ще й взяв із дороги каменюку і поміцніше забив палю в дірку.

– Тпр-р-ру! – заволала Козла. – Мені від вашого стукоту аж трясця!

– Хіба боляче? – занепокоївся хлопець.

– Не те щоб боляче, – відповіла Козла, – але у мене аж трясця, коли мене трясуть.

– Ну, все вже позаду, – заспокоїв її Тіп. – Сідай-но, Джеку, і міцно тримайся за палю. От і не впадеш.

Отож Джек ухопився за палю, а Тіп скомандував: «Но-о-о!»

Слухняна Козла відразу підтюпцем побігла вперед, погойдуючись із боку в бік на кожному кроці.

Тіп бадьоро крокував поруч, радий, що товариства прибуло. Непомітно для себе він навіть почав насвистувати.

– А яка команда стоїть за цим звуком? – запитала Козла, прядучи вухами.

– Не звертай уваги, – відповів Тіп. – То я так – насвистую. А це означає лише те, що я в доброму гуморі.

– Я б і сам радо посвистів, – зауважив Джек, – от лишень губи в мене в трубочку не складаються. І змушений визнати, любий татку, що це якийсь недогляд.

Тим часом вузька стежина, якою вони прямували, вивела їх на широку дорогу, бруковану жовтою цеглою. На узбіччі Тіп помітив дорожній вказівник:

СМАРАГДОВЕ МІСТО – 9 МИЛЬ

Та вже смеркалося, і подорожні вирішили стати на ночівлю неподалік від дороги і продовжити шлях із першими променями сонця. Тіп відвів Козлу на зелений пагорб із чагарем і допоміг Джеку обережно злізти на землю.

– Думаю на ніч покласти тебе на землю, – зауважив хлопець. – Так буде безпечніше для тебе.

– А як бути зі мною? – занепокоїлася Козла.

– А ти можеш і постояти, – відповів Тіп, – а позаяк ти все одно не спиш, то постоїш іще й на чатах: пильнуватимеш, щоб нас зненацька не захопили.

І хлопець простягнувся на траві біля Джека і, втомлений після довгого дня, відразу ж заснув.


Джек Гарбузова Голова їде до Смарагдового міста


На світанку Тіпа розбудив не хто інший, як Джек. Хлопець продер заспані очі, поплюскався в ручаї, а потім поснідав хлібом та сиром. Можна було рушати в путь.

– Вирушаймо негайно, – вирішив він, – дев’ять миль – це ого-го яка відстань, та подолати її, якщо, звісно, нічого не скоїться, маємо до полудня.

Отож Джек знову всівся верхи на Козлу, і подорож продовжилася.

Тіп помітив, що багрянець трав та листя побляк і змінився на сизий, як лаванда, а невдовзі й той поступився зеленавому, який з кожним кроком до великого міста, де правив Опудало, все яскравішав і яскравішав.

Та не пройшли мандрівники й двох миль, як дорогу з жовтої цегли перетяла широка стрімка річка. Тіп почухав потилицю, як же його бути. Аж тут він помітив якогось чолов’ягу, котрий на човні плив до їхнього берега.

Коли човен уткнувся в берег, Тіп запитав:

– А чи не переправите ви нас на той бік?

– Звісно, коли маєте гроші, – непривітно буркнув перевізник.

– У мене немає грошей, – відповів Тіп.

– Як? – запитав той. – Узагалі?

– Узагалі, – зітхнув хлопець.

– Тоді навіщо ж мені у такому разі гнути спину? – рішуче відмовив перевізник.

– Яка люб’язна людина! – зауважив Джек із своєю незмінною усмішкою.

Перевізник витріщився на нього, але нічого не сказав. Тіп нахмурив чоло, намагаючись щось вигадати, бо то була б велика прикрість – зупинитися, коли до мети всього-на-всього декілька миль.

– Мені конче треба потрапити до Смарагдового міста, – спробував він умовити перевізника. – Але ж як мені дістатися до того берега, якщо ви не перевезете?

Перевізник лише розсміявся у відповідь, та сміх його був недобрий.

– Он та дерев’яна колода, – кинув він на Козлу, – та точно попливе. То чом би тобі її не осідлати? А той неотесаний блазень із гарбузовою головою, може, випливе, а може, й ні, у будь-якому разі – втрата невелика.

– Про мене не хвилюйтеся, – Джек обдарував ласкавою усмішкою неласкавого перевізника. – Будьте певні, хвилі мене винесуть.

«Коли так, – подумав Тіп, – то варто спробувати». А Козла, яка взагалі не знала, що таке страх, жодних заперечень не висувала. Отож хлопець завів її у воду і всівся на неї верхи. Джек теж забрів у воду по коліна і вхопився за хвіст Козли, щоб тримати гарбузову голову над водою.

– Ну ж бо, – сказав Тіп, настановляючи Козлу, – якщо ти перебиратимеш ногами, то, либонь, попливеш; а якщо попливеш, то ми скоріше за все опинимося на тому боці.

Козла одразу ж заходилася перебирати всіма чотирма ногами, поволі набираючи швидкість, і незабаром мокрі мандрівники вже дерлися зеленою травою, що нею поріс крутий протилежний берег.



Холоші штанів у Тіпа вимокли хоч викручуй, а черевики хлюпали, проте Козла пливла так вправно, що вище колін хлопця майже не забризкала, а от пишні шати Джека просякли до останнього рубчика.

– Нічого, – махнув рукою Тіп. – На сонці все швидко висохне. Головне, що ми вже на цьому боці, цілі та здорові і без усякого перевізника. І тепер можемо продовжити путь.

– А мені плавати навіть сподобалося, – мовила обтрушуючись Козла.

– Та й мені до вподоби, – додав Джек.

Невдовзі вони опинилися на дорозі з жовтої цегли, що обірвалася на тому боці, і Тіп знову підсадив Гарбузову Голову на Козлу.

– Якщо мчати з вітерцем, – сказав він, – то одежа вмить обсохне. А я схоплюся за хвоста Козли і побіжу слідом. Тоді ми швидко всі обсохнемо.

– То нехай Козла швидше переставляє ноги, – сказав Джек.

– Бігтиму так, як ноги несуть! – радісно заіржала Козла.

Тіп ухопився за галузину, що правила Козлі за хвоста, і на повний голос гукнув: «Но-о-оо!» Козла рвонула з місця навскач, а Тіп припустив слідом за нею. Та Тіпу здалося, що вони могли б і додати, і він скомандував: «Вйо-о-о!». Тут, пригадавши, що це слово є командою бігти щомога, Козла полетіла дорогою, як стріла. І тут Тіпу вже було непереливки: бігти швидше, ніж будь-коли в житті, аби не відставати.

Годі й казати, що духу в нього вистачило ненадовго, та коли він відкрив рота, щоб скомандувати «Тпру!», то виявилося, що в нього й горло перехопило. А потім трапилося ось що: кінчик «хвоста», а він, як не крути, був сухим сучком, хруснув, і за мить Тіп уже качався у дорожньому пилу, тоді як Козла зі своїм гарбузоголовим наїзником неслася все далі й далі, зникаючи у куряві з-під копит.

Поки Тіп оговтався, підвівся на ноги та відхекався, аби нарешті вигукнути «тпру!», у цьому вже не було потреби, бо конячки вже і слід загув.

Уторопавши, що сталося, Тіп зробив єдину розумну річ, що йому залишалася: він сів на узбіччі, відсапався і вже без поспіху почвалав слідом.

«Рано чи пізно, а я їх все одно дожену, – метикував він дорогою, – бо дорога так чи інакше веде до Смарагдового міста, от біля брами ми й зустрінемося».




Тим часом Джек, цупко чіпляючись за Козлу, хвацько мчав уперед, навіть не підозрюючи, що трапилося позаду, бо головою по боках не крутив, а Козла цього й не могла. А от що він помітив, то це те, що трава та дерева навкруги зеленіли яскравіше, аніж перед цим, і про те, що до Смарагдового міста, мабуть, рукою подати, здогадався ще до того, як у полі зору з’явилися високі міські шпилі та шатра.

Нарешті вдалині забовваніли високі міські мури із зеленого каміння, оздоблені смарагдами. Побоюючись, що Козла сама не здогадається спинитися і, чого доброго, лоба собі розіб’є об міську браму, Джек наважився сам крикнути «тпру!».

Козла разом стала як укопана, і якби Джек не тримався як слід, то покотився б шкереберть і, чого доброго, сам собі лоба розбив би.

– З вітерцем домчали, еге ж, любий татку? – вигукнув він і, не почувши відповіді, озирнувся. І тут він побачив, що «татка» з ними немає.

Його ще ніколи не кидали ось так посеред дороги, і він відчув деяку тривогу. Але поки він розмірковував, що могло статися і що, виходячи з того, робити далі, міська брама в зеленому мурі відчинилася і звідти вийшов якийсь чоловік. Він був коротенький і пухкенький, зі здобним обличчям. Одягнений у все зелене, і навіть гостроверхий ковпак на голові у нього зеленів, навіть окуляри на очах також зеленіли. Він уклонився Джеку і сказав:

– Я – Страж міської брами Смарагдового міста. Дозвольте запитати, хто ви такі і що вас сюди привело?

– Я – Джек Гарбузова Голова, – відповів той зі своєю неодмінною усмішкою. – А привела нас сюди оця дорога, а навіщо – і сам не знаю.

Страж міської брами немало здивувався такій відповіді й похитав головою, наче вухам своїм не повірив.

– Перш за все давайте з’ясуємо: ви – людина чи гарбуз? – запитав він чемно.

– Це з якого боку подивитися, – визнав Джек. – Мабуть, і те, й інше, коли ваша ласка.

– А ця дерев’яна коняка – вона іграшкова чи жива? – засумнівався Страж.

Козла закотила лупате око і підморгнула Джеку, а потім звелася дибки і приземлилася Стражу просто на ногу.

– Ой! – зойкнув той. – Вибачаюсь, що поставив дурне запитання. Відповідь більш ніж переконлива. Дозвольте запитати, у яких справах ви завітали до Смарагдового міста?

– Справа, звісно, завжди має бути, – розважливо відповів Джек, – а от яка – навіть і уявити не можу. Краще спитати у татка, та справа в тому, що його щось не видно.

 

– Це темна справа, дуже темна! – оголосив Страж. – Та судячи з вашої усмішки, нічого лихого ви не замишляєте. Бо той, хто у темних справах, той і всміхається недобре.

– А от щодо усмішки, – визнав Джек, – то з нею нічого не вдієш. Вона в мене така від народження, як тато зробив, така вона й є.

– Гаразд. Прошу за мною до вартівні, – підсумував Страж, – і ми вирішимо, як із вами бути.

Джек заїхав через ворота на Козлі просто у вартівню. Страж посмикав за мотузку, задзеленчав дзвіночок, і до вартівні з інших дверей увійшов дуже високий Солдат. Він був убраний у зелений мундир, з плеча в нього звисала довжелезна зелена гвинтівка, і майже колін сягала доглянута зелена борода.

Страж негайно звернувся до нього:

– Тут до нас дивнуватий добродій, який певної мети візиту не має і навіть чого хоче – не знає. І що ж нам із ним робити?

Зеленобородий Солдат прискіпливо оглянув Джека. Нарешті він рішуче похитав головою, та так, що бородою пішли зелені бурунці.

– Мій обов’язок – відвести його до Їхньої Величності Опудала.

– А що Їхній Величності Опудалові з ним робити? – поцікавився Страж.

– А то вже Їхньої Величності клопіт, – відмахнувся Солдат. – У мене й свого клопоту повна голова. А все, що приходить звідти, – махнув він рукою за мур, – то вже Їхньої Величності морока. Тож одягай на хлопця окуляри, і я відведу його до королівського палацу.

Страж відкрив велику скриню з окулярами і заходився припасовувати їх до Джекових лупатих баньок.

– Щось у мене в наявності немає таких окулярів, аби закривали вам очі, – зітхнувши, схопився за голову Страж. – Та й голова у вас якась завбільшки з гарбуз, доведеться ще й мотузкою підв’язувати.

– Та навіщо мені взагалі окуляри? – не зрозумів Джек.

– У нас так заведено, – пояснив Солдат. – Без них тебе може осліпити блиск та сяйво нашого прекрасного міста.

– Он воно як! – вигукнув Джек. – Тоді чіпляйте, та найщільніше. Чого-чого, а осліпнути я не хочу.

– І я не хочу! – нагадала про себе Козла. Отож пару зелених окулярів знайшли й для тих банькуватих сучків, що були їй за очі.

Потому Зеленобородий Солдат крізь внутрішню браму вивів їх до міста, і вони одразу ж опинилися на головній вулиці величного Смарагдового міста. Іскристі зелені самоцвіти прикрашали фасади чепурних будинків, міських веж та башточок, і навіть зелена мармурова бруківка виблискувала коштовними камінцями. Усе це й справді мало справити незабутнє враження на того, хто бачив уперше таку величну красу.

А втім, ані Джек, ані Козла зовсім не розумілися на розкошах та красі й тому звертали мало уваги на дива, що поставали крізь зелені окуляри. Вони йшли собі слідом за Зеленобородим Солдатом і майже не помічали юрму зеленого люду, який вражено їх розглядав. А коли вискочив зелений собака і задзявкав на них, Козла, не довго думаючи, хвицонула його дерев’яною ногою, і той зі скавучанням забився десь у підворіття. Нічого іншого, що заслуговувало б на увагу, дорогою не трапилося.



Джек хотів було в’їхати мармуровими сходами просто до приймальні, та Солдат цього не дозволив. Тому Джек спішився, хоч і з трудом, а слуга відвів Козлу на задній двір. Самого ж Джека Зеленобородий Солдат припровадив до вітальні.

Залишивши подорожнього у вишукано вмебльованій вітальні, Солдат пішов про нього доповісти. І вийшло так, що жодних невідкладних справ у Їхньої Величності не було, і більше того, – Їхня Величність на той час нудьгували і тому одразу ж повеліли негайно провести відвідувача до тронної зали.

Джек не відчував ані страху, ані трепету перед зустріччю з правителем цього величного міста, адже він не мав жодного уявлення про якісь там світські манери. Та коли він увійшов до зали і вперше побачив Їхню Величність Опудала, що сидів на сяючому троні, то від здивування так і завмер.

Olete lõpetanud tasuta lõigu lugemise. Kas soovite edasi lugeda?