Господар колодязів

Ос довго дивився на Юстина, а потім зареготав. Це було страшне і відразливе видовище; Юстин утягнув голову в плечі. Невже Аніта справді – його дочка?!

– А хто була мати Аніти? – запитав Юстин пошепки, сподіваючись, що сміх Господаря заглушить його слова. – Ви люби-ли її?

Господар обірвав свій сміх. Під поглядом його Юстину захотілося стати плоским, як малюнок на стіні. Погляд розмазував і сплющував; негайно треба було щось придумати, якусь хитрість, щоб той, хто стояв перед ним, хоч на секунду замислився, хоч на мить відвів очі…

– Ви можете заглянути в майбутнє? – майже вигукнув Юстин. – Ви можете? Ну, подивіться туди – і побачите, що буде, якщо ви мене не вб’єте, а дозволите одружитися з Анітою!

Господар посміхнувся. Юстин чекав, обливаючись холодним потом.

Ос повільно рушив крізь простір, огинаючи Юстина, і пітьма рухалася за ним коротким шлейфом. Там, де пройшов Господар Колодязів, на кам’яних плитах підлоги виступав іній.

– Майбутнього не існує, – сказав Хазяїн якось навіть сумно. – Усі ці ворожки, чаклунки, що заглядають у майбутнє… Його немає. Воно створюється кожної хвилини, секунди, зараз. Показати, як це буває?

Юстин мовчав.

– У тебе є монетка? – м’яко запитав Господар.

Юстин поліз у кишеню штанів. Негнучкими пальцями витягнув єдину монетку. Мідний гріш.

– А ти не бійся, – все так само м’яко вів далі Господар. – Дай її мені.

Юстин підніс руку – і впустив мідяк у простягнуту темну долоню.

– З одного боку тут одиниця, з другого – профіль Червонобрового. Усього лише дві сторони. Я кидаю монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь, я вб’ю тебе, як обіцяв. Якщо випаде одиниця – я поверну тебе в те саме місце, звідки Аніта тебе висмикнула.

– І дозволите з нею одружитися? – швидко запитав Юстин.

Господар посміхнувся:

– А ось це трапиться, якщо монетка стане на ребро.

Юстин опустив голову.

– Зараз майбутнього немає, – продовжував Господар. – Його не буде зовсім, якщо випаде орел. Якщо решка – ниточка твого життя продовжиться, але якесь дивне «майбутнє», про яке ти говориш, від цього не з’явиться. Сам будуватимеш своє «сьогодні» та згадуватимеш своє «вчора»… Майбутнього немає. Зрозумів?

Юстин мовчав.

– Я кидаю, – сказав Господар.

Мідна монета летіла метушливо, занадто швидко, без належної урочистості. Тьмяно брязнула об кам’яну підлогу, підстрибнула, впала знову, затанцювала, заспокоїлася.

– Тепер подивись, що там випало.

Юстин стояв, не рухаючись.

– Глянь, – сказав Господар. – Не нахилятися ж мені… Через таку мализну.

Юстин підійшов до місця, де лежала монетка, замружився; накрив мідяк долонею.

– Майбутнього все ще немає, – сказав за його спиною Господар. – Але долю твою вже вирішено… Отже?

Юстин прибрав долоню, заздалегідь знаючи, що побачить гордовитий профіль із кривим, як у відьми, носом – профіль мертвого тепер Червонобрового.

Він помилився. Монета впала одиничкою догори.

Частина друга

На возі жовто-рожевою гіркою лежали яблука. Окремо – гігантські, з тих яблунь, де танцювали по весні ельфуші. Окремо – звичайні, але теж дуже великі, чисті, без єдиної червивинки. Світало; Юстин виїхав затемна, щоб устигнути до початку базарного дня.

Наближалася осінь. Шкапа, позичена у сусідів із хутора, прекрасно розуміла, що Юстин їй не господар і поганяти батогом не має права, а тому йшла непоквапно – Юстин ніколи не бачив, як гуляють городянки по бульвару, але, ймовірно, якраз таким прогулянковим кроком вони і походжають…

На передку воза погойдувався ліхтар. Жовте світло його впліталось у сірі сутінки дня, що наближався.

Перед в’їздом до міста Юстин зупинився біля колодязя. Умився; мозолясті долоні майже не відчували дотику багатоденної жорсткої щетини.

…Попервах він усе коптив скельця, накладав саморобні замовляння й дивився на сонце. І щоразу бачив рівний білий круг, і щоразу залишався на тому самому місці, тільки одного разу, зопалу виклавши всі відомі йому заклинання, при погляді на сонце відчув ніби удар по потилиці, впав і не відразу підвівся.

Дід спершу вмовляв його і втішав. Потім мовчав, удаючи, що нічого не сталося. Потім – це сталося після чергової спроби Юстина подивитися на сонце крізь заговорене скло – дід раптом збожеволів. Він, хто ні разу в житті не підвищив на вихованця голос, тепер кричав, лаявся, плювався і навіть замахувався на Юстина.

Юстин став цілодобово пропадати на березі, у полі або в саду. Засинав на голій землі, підхоплювався від дотику до плеча – але дотик щоразу виявлявся сном. Він виходив у поле, намагався приманювати ельфушів; ті зліталися, зачувши манок – та, ледве угледівши Юстина, кидалися врозтіч.

Дід затих. Перестав сварити Юстина, узагалі перестав із ним розмовляти. Сильніше згорбився, знову почав кашляти. Наближалась осінь…

Юстин важко виліз на віз, погасив ліхтар. Було вже зовсім світло, слід було поспішати – але Юстин раптом відкинувся назад, ліг, закинувши руки за голову, просто на яблука.

Білі яблука були холодні, ніби з льоду. У крапельках роси.

Рожеві яблука здавалися теплими, їхній дотик був – як дотик живої шкіри.

Юстин лежав на яблуках і дивився в небо. Мав бути базарний день, а Юстин завжди задихався на базарі, завжди здригався від окриків, ненавидів суєту, натовп, пил, гордовитих городянок, скупих селян, грубих збирачів податей, гарненьких служниць, чиє настирливе кокетство було настільки ж витонченим, як колода для рубання дров: «Гей, красунчику, почому нині яблучка?» І витягнуті вперед губи, масні та червоні, які щойно цілувалися з мащеною пампушкою…

Юстин знав, що мине рік, два – і Аніта стане примарою, і згадувати її можна буде без гіркоти, а можна буде взагалі не згадувати…

Юстин знав, що ніколи більше не буде всміхатися.

* * *

Ярмарки змінювали один одного; пора стояла гаряча, тільки встигай. Юстину щастило – він продавав дорого, купував дешево, скоро у діда у дворі знову завелися дві кози й два десятки курчат, а найголовніше – вдалося купити коняку, не стару ще, хоча, звичайно, і не молоду. На сусідньому хуторі сучка навела цуценят, Юстин вибрав найзліше, приніс додому і назвав Вогником. Дід ночами безперервно варив зілля в казані – ворожив; Юстин хотів сказати йому, що майбутнього не існує і передбачати його – тільки час утрачати.

Але не сказав.

Одного разу вночі Юстин прокинувся від того, що дід стояв над ним зі свічкою. Юстин розлютився і мало не образив діда грубим словом, але втримався.

– Юстинку, – сказав дід, і свічка в його руці здригнулася, проливаючи віск на пальці. – Ну, повір ти старому…

– Що? – запитав Юстин, злякавшись, що дід збожеволів од переживань.

– Будь він проклятий! – тонко скрикнув дід. – Чаклуни ж, хоч які могутні – із людей усе-таки, і ясно, чого від них чекати… А цей – ти знаєш, яких колодязів він Господар? Не знаєш, Юстинку… Не тих, де воду беруть. Інших колодязів… Ох, глибоких, Юстинку. Не треба нам біди, заклинаю, забудь її, забудь, пояснити не можу – так хоч повір старому, повір, га?

Із здорового ділового ока скотилася сльоза. Юстин злякався.

На його пам’яті дід не плакав ніколи.

* * *

Того, що сталося в самій середині осені, ніяке дідове ворожіння передбачити не змогло. Напевно, не збрехав Господар Колодязів – майбутнього немає…

Юстин був удома – розвантажував віз дров, який удалося напередодні виміняти на десять кошиків «ельфушачих» яблук. Носив дрова під навіс, сортував, складав; перестук багатьох копит почув тільки тоді, коли вершники були вже зовсім близько.

П’ятеро. На високих ситих конях, таких величезних, що Юстинова шкапа була поряд із ними, як жаба перед куркою. Бородаті. Добре одягнені. Засмаглі. Похмурі.

У кожного на поясі була шабля.

Юстин як стояв перед стосом дров – так і опустив руки, і дрова викотилися на землю з дзвінким, якимось навіть музичним стуком.

– Відчини ворота, – звелів старший вершник, дивлячись на Юстина поверх хисткого похиленого паркану.

Юстин підкорився. Два вершники в’їхали на подвір’я і спішилися; троє залишилися зовні.

Старший витягнув із-за пояса жовтий, згорнутий рурочкою папір. Розгорнув, провів по написаному товстим, як молода яблуня, пальцем:

– Як звати?

– Мене? – з жахом запитав Юстин.

Стражник підвів на нього світло-блакитні каламутні очі:

– Мене я знаю, як звати… Тебе, ховраше!

– Юстин…

Стражник знову зазирнув у свій папір,

– Ага, – сказав задоволено. – Недарма, значить, у таку далечінь перлися…

З хати вийшов дід. Вийшов – і ніби вріс у поріг.

– Років тобі скільки? – вів далі допит стражник, не дивлячись на діда.

– Вісімнадцять…

– Ага! – повторив стражник ще більш задоволено.

– В армію? – слабо запитав дід, притримуючись рукою за одвірок.

Володар паперу нарешті помітив його. Поманив негнучким пальцем:

– Іди сюди, старий…

Дід мало не впав, спускаючись із порога. Юстин кинувся до нього, підхопив під руку.

– Родич він тобі? – запитав стражник, коли дід і Юстин, що підтримував його, зупинилися просто перед ним.

– Ні, – сказав дід, не опускаючи очей. – Приймак.

– Це молодець, що не брешеш, – похвалив стражник. – Де взяв? Як звали бабу, яка тобі його принесла?

– Фрина-гусятниця, – насилу вимовив дід. – Пане мій, помру без нього. Не забирайте.

Стражник не звернув на його слова ніякої уваги.

– А ця Фрина була мати йому?

– Ні. Мати його померла.

– А батько?

– А батька не знаю.

– Скільки йому було, коли ти його взяв?

– Рік йому був… Пане, не забирайте! Він хворий…

– А ось тепер брешеш, – розчаровано сказав стражник. – Він здоровіший за нас усіх, он який рум’яний…

І перевів погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пішла кудись у живіт, і щоки стали, напевно, білі-білі – в усякому разі стражник гмикнув:

– Ну, тепер він злякався… А то червоний був, як дівка.

Юстин мовчав.

Ось так, значить. Від тих вербувальників він у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикінчили, марно діда ледве не забили до смерті… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязів каже – немає майбутнього, а народна мудрість не погоджується – чому бути, мовляв, того не минути…

– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.

– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сідло сядеш. За спину. Зрозумів?

– Куди? – ледь чутно закричав дід. – Не пущу!

– Ти, старий ховраше, під копита не лізь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…

І обернувся до Юстина:

– Що став?

…Він опинився за чиєюсь пітною спиною. Босі ноги бовтались у повітрі; кричав услід дід, і Юстин кричав у відповідь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…

А кінь пустився риссю – і скоро не стало видно ні хати, ні паркану, а тільки спина, перетягнута шкіряним ременем, спина – і трошки неба.

* * *

Відстань, на яку Юстиновій шкапі потрібно багато годин, ситі коні стражників здолали граючись. Один раз зупинилися біля колодязя – умитися, напоїти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хліба, він відкусив раз – і не зміг більше їсти.

– Гей, хлопче, – сказав йому стражник, за чиєю спиною він їхав, – а що ти накоїв?

– Накоїв? – тупо перепитав Юстин. – Я… а хіба мене – не в солдати?

– Ні-і, брате, – гмикнув старший, той самий, що привіз за поясом згорнутий у рурочку папір. – Тебе за спеціальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у таверні?

– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотів Юстин.

– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин їхав за спиною.

– Наша справа доставити… Ну що, рушаємо?

І вони знову поскакали, і Юстин усе намагався збагнути, звідки на нього могла впасти біда – але його підкидало на кінському крупі, і думки збивалися, ніби масло в масничці.

Було вже темно, коли в’їхали в місто.

* * *

Над великою кімнатою нависала низька, чорна від кіптяви стеля. Юстин ступив через поріг – і зупинився; кімната була повна народу, і всі обличчя обернулися до прибульця.

За його спиною скреготнув засув.

– Іще один, – сказав хтось.

– Хлопче, ти чий?

– Юстин я, – хрипко сказав Юстин. І переступив з ноги на ногу.

– Ну, так заходь, – сказав смаглявий хлопець, на вигляд років двадцяти. – Всі ми тут… такі. Не бійся, заходь.

Уздовж стін кімнати тяглися лавки. Дехто лежав, закинувши ногу на ногу, хтось сидів на підлозі, на купі соломи. Смаглявий хлопець поплескав долонею по вільному місцю на лавці біля себе:

– Іди, сядь…

З-під долоні його вискочив багатоногий домохранець, обурено пискнув, погрозив тонким кулачком. Смаглявий хлопець байдуже нігтем скинув пискуна в щілину; Юстин здригнувся – він терпіти не міг домохранців. Гидував.

– Мене Акіром звуть, – сказав смаглявий хлопець. – Я сільський, але в місті найнявся водовозом… Так мене просто з вулиці заграбастали. Сьогодні вранці.

– А за що? – запитав Юстин, озираючись. Обличчя навколо були молоді й не дуже, налякані й байдужі, похмурі й відчужені. Один хлопчик років тринадцяти сидів, забившись у куток, і тер кулаками очі.

Акір пирхнув:

– За що, за що… В армію коли беруть – хіба питають за що?

– А нас хіба в армію? – обережно запитав бородатий чоловік із лавки навпроти.

– А куди? – поблажливо гмикнув Акір.

– Я чув, – сказав Юстин, – що мене за спеціальним наказом…

– Багато в голову про себе забрав, – пирхнув огрядний юнак із дуже блідим обличчям, яке не знає засмаги. – Просто зараз! Будуть на всякого селюка спеціальний наказ складати…

В’язні загомоніли:

– А що…

– Сам селюк…

– В армію, це точно… Князь закликає…

– Не в армію! Який князь, ти з дуба впав?! Скинули князя, намісник є…

– А я хіба кажу, що Червонобровий?

– Червонобровий…

– Червонобровий об’явився! – вагомо заявив Акір. І додав, задоволено оглядаючи принишклих співрозмовників: – Червонобровий не помер, виявляється. Усе брехня… нам шаблі дадуть, самостріли, кожному – коня хорошого…

– Розігнався, – похмуро сказали з кутка. – Пішки потупаєш, гарматне м’ясо.

– Ти, може, і гарматне м’ясо, – образився Акір, – а у мене батько мисливець… Я такий стрілець, що мене у війську на вагу золота…

– А мене взагалі скоро заберуть звідси, – сказав огрядний юнак. – Я тут випадково.

– Стривай, – перебив його жилавий світловолосий хлопець із олов’яною сережкою у вусі. Обернувся до Акіра: – Кого, ти кажеш, ми воювати підемо? Червонобрового? Чи, навпаки, під Червонобрового прапори? Хто рекрутує?

– Мене заберуть, – уперто повторив огрядний, і його штовхнули в бік.

– Я чув… – знову почав Юстин, хоча голос його тонув у загальному галасі. – Я чув, що не в армію, не у військо!

На його слова не звернули уваги. Усі говорили разом, ніхто нікого не слухав, усім було страшно і тоскно, усіх невідомо навіщо висмикнули з повсякденного життя, усі боялися майбутнього, усі хотіли виговоритися… Зрештою Юстин заснув, згорнувшись калачиком. Уві сні до нього прийшли ельфуші, що вигризали сердечка на круглих рожевих яблучних боках; Юстин кричав, аби перестали псувати товар – але ельфуші тільки знущально шкірили зуби…

А вдосвіта Юстин прокинувся від того, що якийсь домохранець уліз йому за комір. Юстин завив од відрази, виттям розбудив сусідів і дістав стусана від бородатого. Повітря в кімнаті стало за ніч таким щільним, що з нього можна було, напевно, відливати свічки.

Було вже світло, коли в’язнів підняли, вервечкою вивели у двір і звеліли вмитися. Холодна вода повернула отупілому Юстину здатність міркувати; відійшовши вбік, він порахував товаришів по нещастю – разом із Юстином їх виявилося сорок дев’ять! Занадто багато, щоб знаходитися в одній кімнаті з низькою стелею, але явно недостатньо, щоб поповнити армію.

Дід розповідав – у той рік, коли його забрали вербувальники, рекрутів рахували тисячами. Годували по двадцятеро з одного казана, утримували в чистому полі, в загороді, ніби худобу. Ні, сорок дев’ять – занадто мало для рекрутського набору…

Що тепер із дідом буде? Як він зараз? Мучиться, не знаючи нічого про Юстинову долю…

Тим часом на середину двору викотили казан, і парубійко в білому фартуху взявся наповнювати кашею глиняні миски. Мисок теж було сорок дев’ять; огрядний юнак не наївся, а плечистий хлопець із неприємними чорними очима спробував відібрати порцію у хлопчика, проте зустрівся поглядом із нудьгуючим стражником у кутку двору – і передумав. Попоївши, Юстин підбадьорився; в’язням дали можливість справити потреби і привести себе до ладу, а потім вишикували вервечкою і повели кудись, і незабаром Юстин та інші опинились у високій просторій залі, прохолодній і зовсім не задушливій.

Сорок дев’ять чоловіків вишикували вздовж стіни. Праворуч і ліворуч стояли, бавлячись батогами, байдужі воїни в шовкових плащах поверх кольчуг. Юстин опинився на лівому боці нерівної шеренги – поруч з Акіром і хлопчиком.

Звідкись із бічних дверей з’явився багато і неохайно вдягнений чоловік без головного убору, з відблисками на лисині. Зупинився посеред зали, окинув поглядом сторопілих в’язнів; кивнув комусь, невидимому в отворі:

– Можна.

Загуркотіли по підлозі важкі колеса; Юстин роззявив рот. Двоє стражників викотили й обережно встановили біля протилежної стіни візок. На візку містилася срібна таця, а на таці лежала, підводячи й опускаючи боки, незбагненних розмірів сіра жаба.

Хлопчик, який стояв ліворуч від Юстина, не витримав і вигукнув, на мить випередивши загальне зітхання подиву та жаху.

Юстин бачив, звичайно, великих жаб, але та, яку привезли на срібному блюді, була розміром з доброго собаку. Боки її – Юстин розгледів – вкривала жорстка сива шерсть, волога спина блищала, ця обставина чомусь ріднила гігантську жабу і лисого чоловіка.

Один із охоронців з поклоном передав лисому простий глиняний глечик із широкою шийкою. Звідкись узявся лікар у чорному вбранні й чорному ж ковпаку, поставив на підлогу об’ємистий саквояж, запитально подивився на лисого.

– Почнемо, – сказав лисий надтріснутим нудним голосом. Витягнув із-за вуха чорне перо ніжно полоскотав жаб’ячу морду.

Сонна рептилія розкрила помаранчеві очі. Вискочив, як на пружині, і затремтів у повітрі довгий клейкий язик.

– Підходити по одному, – звелів стражник, який стояв праворуч.

І, підхопивши під руку, потяг назустріч жабі того найогряднішого юнака, який із блідого зробився тепер синім.

Лікар ступив уперед, швидко закотив гладкому юнакові рукав – і блиснув ланцетом. Юнак зойкнув; у підставлений кимось тазик дзвінко закапали краплі. Юстин стояв збоку – і тому добре бачив усе.

Жаба зловила краплю крові на кінчик язика – і язик сховався. Лікар тут же перехопив руку юнака широкою стрічкою пластиру; жаба зовсім по-людськи поплямкала, потім широка паща розкрилась, і всі – лисий, стражники, лікар, Юстин – почули глухе утробне:

– Так.

Огрядний юнак м’яко зомлів. Два стражники підхопили його і відтягли у двері праворуч, тоді як лисий витягнув зі свого глечика щось невелике, в’юнке і поклав на вимогливо витягнутий жаб’ячий язик. Перш ніж жаба проковтнула, Юстин устиг здогадатися: годували її звичайним домохранцем.

Назустріч жабі вже вели наступного – бородатого, який відважив Юстину ляпаса. Лікар закотив йому рукав, полоснув ланцетом – бородатий не здригнувся; закапала кров, жаба злизала краплю, подумала і прорекла:

– Ні.

Бородатого повели в двері ліворуч. Лисий запропонував жабі домохранця, а стражники вели вже наступного Юстинового товариша, на ходу підсмикуючи тому рукав…

Нерівна шеренга хвилювалася. Когось, заспокоюючи, огріли батогом; Юстин стояв, розглядаючи жабу, намагаючись зрозуміти, страшно йому чи ні.

Страшило всіх одне – незрозуміло, що відбувається. «Так» – «ні». Як тоді, коли Господар Колодязів кидав монетку. Майбутнє виникає щомиті…

– Я боюся, – скиглив хлопчик.

Акір мовчав.

Усе відбувалося дуже швидко. Шеренга біля стіни танула; жаба видавала вирок то негайно, щойно отримавши краплю чиєїсь крові, або ж замислювалася на хвилину, і тоді лисий діставав із глечика чергового домохранця й починав спокусливо крутити у жаби перед очима. Пройшли дивне випробування перші десятеро; три було «так», сім – «ні». Пройшли випробування двадцять; вісім було «так», дванадцять – «ні». Юстин відчував, як наростає хвилювання; він стояв сорок восьмим, перед ним до жаби вирушив Акір, і, скуштувавши його кров, жаба відразу ж повідомила:

– Так.

Акір був сімнадцятим із тих, хто вирушив праворуч.

Юстин вирушив до лікаря сам – стражник просто йшов поруч. Юстин простягнув руку з уже підсмикнутим рукавом; лікар, добряче вже втомлений, полоснув ланцетом, але Юстин не відчув болю. Липкий жаб’ячий язик був зовсім близько; Юстинова кров, рубіново-червона, закапала в таз, бризки полетіли на штани – жаба не відразу знайшла язиком краплю, що летить. Нарешті прийняла кров і проковтнула; Юстин чекав. У залі залишалися тільки він – і наляканий хлопчик за його спиною (не беручи до уваги, зрозуміло, лисого, лікаря, стражників і жаби).

Лікар заліпив Юстинову руку пластирем.

Жаба мовчала. Навколо було дуже тихо. Навіть хлопчик не схлипував.

Жаба мовчала. Юстину вперше стало страшно в цій залі – страшно по-справжньому.

Лисий – від нього пахло солодкувато і неприємно – витягнув із майже порожнього глечика напівздохлого придавленого домохранця. Юстин гидливо відсторонився; домохранець був непритомний, шість його ніжок безсило теліпалися, коли лисий тряс приманкою перед напівприкритими очима жаби.

– Нажерлася, – пошепки сказав хтось із охоронців.

Лисий кинув непритомного домохранця назад у глечик. Витягнув іншого – теж прим’ятого, але він іще подавав ознаки життя. Юстин був уражений – як він бере таку гидоту руками?!

Новий домохранець мляво пискнув. Жаба розплющила очі.

– Так, – глухо сказав довгий рот.

І Юстина підхопили за плечі і підштовхнули до отвору дверей праворуч.

* * *

Їх набралося дев’ятнадцятеро – тих, смак чиєї крові оцінений був жабою як «так». Серед нещасних – чи щасливчиків? – опинились і Акір, і огрядний юнак, який під час випробування знепритомнів, і хлопчик, допроваджений до тварюки останнім.

Тепер із ними поводились якщо не шанобливо, то принаймні чемно. Повели до лазні, потім нагодували ситно і смачно; коли Юстин отримав назад свою одіж, вона виявилася випраною й висушеною. Одягнені в усе чисте, зі свіжими пластирами на руках, відібрані жабою щасливчики – чи все-таки нещасні? – виявилися замкненими в просторій, багато прибраній кімнаті, де підлогу замість соломи встеляли килими, а вздовж стін замість лавок височіли перини з подушками.

Ніхто ні про що не говорив – не вистачало сил. Товариші по нещастю – чи по удачі? – повалилися на перини і довго лежали мовчки, дивлячись у підлогу і в стелю, за півгодини не було сказано ні слова – однак ніхто не спав.

Нарешті мовчання порушив огрядний юнак зі слабкими нервами.

– Мене скоро заберуть звідси, – сказав він, ніби продовжуючи давно розпочату розмову.

Ніхто не відповів. Мовчали ще хвилин п’ять. Юстин сидів, прихилившись спиною до стіни, і розглядав мимовільних своїх товаришів. Найстаршому було років двадцять вісім-тридцять, молодшому, хлопчику, виявилося при найближчому розгляді років чотирнадцять-п’ятнадцять, щоправда, страх і відчайдушна жалість до себе робили його молодшим. Чим довше Юстин дивився, тим більше вловлював схожість між підлітком і Акіром – немов два брати. Це здавалося тим більш дивним, що вони явно не були знайомі раніше.

– Я тут випадково, – знову повідомив огрядний.

Акір помацав пластир на руці. Скривився.

– Не до війська нас забрали, – задумливо сказав жилавий хлопець із олов’яною сережкою, – ох, не до війська…

І обернувся до Юстина:

– Ну, ти… що ти там казав? Про спеціальний наказ? Що знаєш?

– Нічого не знаю, – сказав Юстин, якому стало незатишно під вісімнадцятьма вимогливими поглядами. – Чув… ті, що везли мене, запитували, чи не накоїв чого, чи не базікав у тавернах…

Вісімнадцять облич спохмурніли. Кожен, мабуть, намагався згадати за собою більш-менш вагому провину; загальний роздум обірвав Акір.

– Брехня, – сказав він без особливої, втім, упевненості. – Якщо по крові судили… По крові! Значить, ми особливі. Перини постелили, килими, стіл накрили, як благородним – значить, буде честь.

– Поросят теж відгодовують, перш ніж на ніж насадити, – похмуро нагадав тонкогубий і тонколиций ровесник Юстина, той самий, що вчора обізвав Акіра гарматним м’ясом.

Усі притихли.

– Гей ти! – обернувся до Акіра жилавий володар сережки. – Що ти там казав про те, що Червонобровий живий?

На Акіровому обличчі позначилася внутрішня боротьба. Напевно, йому дуже хотілося похвастатися, похизуватися, дати зрозуміти, що він знає більше за інших.

– Та так, – промимрив він нарешті. – Чув.

– Від кого чув?

Акір зовсім скис:

– Та так… Від людей якихось.

– Базікало, – презирливо процідив тонкогубий.

Акір навіть не глянув у його бік.

– Це ось що, – стурбовано почав жилавий. – Ось що… Кров. Когось серед вас двоголовий змій кусав коли-небудь?

– Іди ти, – розлютився чомусь Акір. – Тіпун тобі на язик!

– А мене кусав, – повідомив жилавий із похмурою гордістю. – Я ось подумав… Кажуть, кого двоголовий змій з обох голів кусне – у того кров змінюється.

Юстин спробував пригадати, чи кусав його коли-небудь двоголовий змій. Якщо і кусав, то в ранньому дитинстві – тому що інакше настільки значна подія не могла б забутися.

– Може, наврочення якесь? – невпевнено сказав хтось. – Або зараза?

– Я тут ні при чому! – вигукнув огрядний юнак. – І змій мене не кусав, і наврочення немає ніякого, і я не заразний! У мене ось що… У мене батько – Червонобровий, це точно, моя мати у нього в покоях служила, так що я наполовину князь!

Юнак замовк. Безпорадно озирнувся – на нього спрямовано було вісімнадцять важких поглядів, і жоден не обіцяв розради.

– Це правда, – тихо сказав юнак. – Я Червонобрового навіть бачив одного разу, ось як тебе! – і чомусь тицьнув пальцем Юстину в груди.

Зробилося тихо. Хтось здивовано крутив головою, хтось сидів, витріщивши очі, ніби побачивши на стіні перед собою Королеву верхівців.

– Моя мати теж у покоях служила, – сказав жилавий хлопець після довгого, дуже довгого мовчання.

Усі втупилися в нього, як ніби він зізнався у пристрасті до людського м’яса.

– І у мене, – несподівано зізнався хлопчик. – А коли я народився, її вигнали.

Усі погляди перекинулися на хлопчика.

Юстин зрозумів, що йому холодно. Що мороз дере по шкірі, ніби дерев’яна терка. Вони сиділи кружком – дев’ятнадцять молодих чоловіків, – мовчали і дивилися. Передавали один одному погляди, як передають відра на пожежі.

Хтось беззвучно питав і сподівався отримати відповідь. Хтось поглядом шукав підтримки. Хтось оцінював, хтось примірявся.

Хтось нічого не розумів, але таких була меншість.

– У мене, між іншим, теж Червонобровий – батько, – повільно сказав тонколиций хлопець, провісник нещасть.

Жилавий володар сережки люто задер голову:

– Ану, в кого мати в покоях служила, – піднесіть руки!

Хлопчик підніс руку відразу. І огрядний юнак – теж; інші дивилися на жилавого, напружено вирішуючи для себе, а чи варто визнавати за ним право розпоряджатися.

Нарешті тонкогубий гмикнув і підніс руку. І відразу пішли вгору, одна за одною, ще вісім чи дев’ять рук; жилавий перерахував. Усього рук виявилося дванадцять.

– А ти? – жилавий обернувся до Акіра.

– А у мене мати ніколи з дому не виїжджала, – сказав Акір самими губами, і смагляве обличчя його зробилося жовтим. – А батько мій – мисливець… Білку в око б’є.

Жилавий недобре посміхнувся. Глянув на Юстина:

– А ти? Де твоя матінка Червонобрового зустріла?

– Брехня! – вигукнув Акір, але жилавий не звернув на нього уваги.

– Моя мати померла, – сказав Юстин. – Давно.

– А ти? – жилавий обернувся до хлопця, який сидів навпроти і теж не підніс руки, а потім до наступного; якось непомітно змирившись із тим, що жилавий має право ставити запитання, йому відповідали. Троє, як Юстин, не пригадували своїх матерів, в одного мати була маркітантка в обозі, а ще в одного мати була селянка, що народила чоловікові одинадцять дітей, і всі, оминай нас нещастя, живі-здорові…

– Братики, – з поганим смішком сказав тонкогубий вісник нещастя. – Ну і пики, покусай мене ельфуш. Що, і цей, – він кивнув у бік огрядного юнака, – і цей теж – мій брат?

І клацнув пальцями, ніби скидаючи зі столу домохранця – жест, що означає крайнє презирство.

– У мене батько мисливець, – тихо сказав Акір.

– Ага, – гмикнув тонкогубий. – Розкажи це тій жирній жабі.

Юстин стиснув скроні долонями, та легше не стало. Він зрозумів, давно зрозумів, про що говорили жилавий і тонкогубий. Він зрозумів – і навіть повірив.

Рекрутчина, ворони, страх. Ось що згадується при слові «Червонобровий».

«…Я кину монетку, і ніхто не знає напевно, як вона впаде. Якщо випаде мертвий князь…»

Дід – знав? Навряд.

– Розумієш, – сказав Акір жилавому, дуже серйозно сказав, без тіні хизування. – Я краще віритиму своїй матері, ніж якійсь жабі. Може, ти вчинив би по-іншому – твоє право…

Юстин зрозумів, що непомітно для себе смикає пластир на руці і вже третину його розсмикав.

– Та скільки хочеш, – байдуже відгукнувся жилавий. – Вір… Тільки питання все ж не в тому. Питання, братики, ось у чому – на кий біс нас зібрали? У лазні попарити?

– Прикінчити, – з незрозумілим задоволенням сказав тонкогубий. – Так завжди робиться. Коли скидають князя, то і діточок усіх під ніж – щоб, значить, диначтію змінити начисто.

– Династію, а не диначтію, – пошепки сказав Юстин.

– Що? – тонкогубий примружився.

– Династію, – сказав Юстин. – А не диначтію.

– А ти звідки знаєш, ублюдку?

– Від ублюдка чую, – Юстин навіть трохи посміхнувся. – Кажуть: «Золотар сажотруса плямою дорікає».

– Ти, може, навіть грамотний? – після паузи поцікавився тонкогубий.

– Може, – сказав Юстин.

– А-а, – тонкогубий відвернувся, ніби втративши до Юстина інтерес.

– Хлопці, – сказав Акір, який остаточно розгубив усю свою браваду. – Хлопці… Ну, не може так бути. Не бастард я. І ти, – він тицьнув пальцем у того хлопця, чия мати була селянкою й виростила одинадцять здорових дітей, – ти теж… І ти, – Акір обернувся до Юстина. – Що ж ти віриш так легко, що твоя мати…

І Акір запнувся. Смагляве обличчя його зробилося мідним через приплив крові.

– А то ти не знаєш, як це буває, – сказав у тиші веснянкуватий хлопець років двадцяти. – До нас на хутір Червонобровий їздив, як до себе додому. Хто з дівчат сподобається – готово, батьків не питає і обручок не дарує, тут-таки й весілля на один день…

Акір захитав головою:

– Ні. Моя мати з дому не виїжджала навіть… Мій батько полював!

– Полював, – гмикнув тонкогубий. – Добряче полював на баб.

Акір схопився і кинувся на тонкогубого; хтось метнувся розбороняти, але з лихої нагоди дістав у ніс, розлютився і включився в бійку на правах учасника. Пролилася перша кров; Юстин відійшов убік, узяв відро з водою, що стояло біля порога, і перекинув на забіяк.