А Демко як гримне:
— Не пустить?! Хто не пустить?
Трохи припекло вже й мені.
— Годі вже, куме, з тими Палестинами! — кажу. — Чи ж припало добрим хазяїнам по світі блукати? Нехай дурні по дорогах тиняються, а доброму, — доводжу, — хазяїну не блукать, а придбать...
А він на мене:
— Зась!
— Як-то, — питаю, — зась?
— Зась! зась! — репетує. — Не дам у кашу собі дмухать!
— Таке? — кажу.
— А мабуть, «таке»! — сміється Демчиха.
Зуби блискотять, з очей аж іскра скаче... Рада, іродова дочка! Одкинула двері, держить на стежі та примовляє:
— Ой, Свириде, не баріться, та додому поспішайтесь! Чи забули, що Гапка у ярмарку новий собі макогін купила; та такий, як з заліза... І коцюба в її справна... Ой, не баріться...
А Демко таки не вгава:
— Зась! зась! Не дам собі в кашу дмухать!
Хоче знятись з лави, та несила — наче прикипів... А Демчиха аж танцює:
— Беріться додому, Свириде, беріться додому! Ой, беріться, бо макогін у Гапки срібний, а коцюба золота.
Горобець маленький, а сердечко має... І не те що горобець, і святий часом скривиться...
Надозолила мені катова дзундзуриха.
— А пожди, — кажу, — дам я тобі й макогона, і коцюби!
Та впрост до неї...
А вона скок до дверей та з хати... А я за нею, та якось трохи зачепивсь на порозі, — бо до ката було там в неї усячини понастановлено, — а вона в мене попід рукою дзиґ знов у хату, та на дзиґу шторх мене у плечі, та хатнії двері за собою на защіпку... Я й не схаменувсь, як випхався...
Постояв, постояв, полапав трохи двері — двері в їх славнії — дубовії — та й повернув на греблю: хай тобі риба і озеро!
Іду та гадаю: нащо-то Господь милосердний натворив оцю жіноту? Нащо вона здалася? Тільки спокушає доброго чоловіка та світ йому зав’язує!
Ось і гребля. А зоряно так, що, здається, зорями в вічі сипле. Коли зирк: ВІН сидить, саме де вирва, та такий невеселий, наче всі шляхи загубив. У воду дивиться.
— А що, — кажу, — бісику, чого се такеньки зажуривсь?
Зітхає важенько.
Питаю:
— Гірко, бісику?
— І-і! — одказує.
Та й посувається трохи, ніби навздогад: «Сідай коло мене». А що, думаю, сяду я, посиджу, бо таки добре спізнився, а дома Гапка дожидає... Виглядала-виглядала, а далі вже годі... Сидить на лавці, очі втопила в землю й кипить... Тихесенько потягну я двері... Га! чого се так раненько вертаєшся, господарю? Чому ще хоч трохи не погуляв? Та як візьметься з мене воду варить, то варитиме, варитиме... Пізно прийду — не помилує, і раніш прийду — не помилує, то нехай вже прийду пізно.
Сів я коло його. Посиділи. Він усе дивиться у воду, а я дивлюсь на його. І такий він, сіромаха, смутненький. Скорчився, зморщився, аж ріжки ніби прив’яли, — у такій скрусі, що мені жалко стало. А до того ще й цікавий я, що то його, бісика, такеньки сильне зажурило. І знов питаю:
— Гірко, бісику?
А він знов:
— І-і-і!
— А хіба ви вчора народились, — кажу, — не знаєте, що на світі більш смутку, як радості... Не з вас воно началося, не вами воно й скінчиться... А ви таки не вдавайтесь у тугу, КИНЬТЕ ЛИХОМ ОБ ЗЕМЛЮ. Журба сорочки не дає. Не все ж і хмариться та сонечко заступа — колись і виясниться.
— Не виясниться! — каже.
— Чому так? Нема, — доводжу, — не переходячого на Божому світі, нема повсічасного, навічного — або перейде, або привикнеш. Он, славлють, що як обсвідчуться, то живуть і в самому пеклі, хоч у кип’ячій смолі не велика придоба.
— Що те ваше пекло? — сумує. — Що та ваша кип’яча смола! Жарти...
Та зітха так, що старі височенні верби до землі на греблі похиляються.
— Як підкладати угілля, — кажу, — та піджарювати, то, може, воно й жартушки, а як у смолі кипіти, то вже не іграшка.
— Та ваша пекельна смола — ласощі. Я не в такій киплю од вечора до ранку, од ранку до вечора! Га!
Та як гакне, то аж зорі на небі заворушились.
А я йому:
— Панич ви, бачу, і чи не паничівські у вас примхи? Траплялись мені такі, що пучку на тернинку поколе та й реве до Бога, яке його страшенне лихо спостигло. Коли така ваша напасть, я без знахаря ліки знаю.
Аж підскочив:
— Які?
— А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру крестьянську, щоб ви й попоорали і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому, а вдома нічим голодну душу поживити...