IX
– Катре! – говорить мати, – нехай я лучче сама пiду туди, – сама за все розвiдаю…
– Нi, мамо, нi! Чи таки ви самi не бачите, що менi не до жданкiв, не до обiтниць… Не збороняйте менi, мамо! Я не послухаю вас… я нещаслива – я на все пiду…
Побралися ми у Любчики, не гаявши часу. Нам важко було, а Катрю обняла якась радiсть божевiльна: усе вона позгадувала i балакала не стихаючи. Спом’янула, як ми були на вхiдчинах у Чайченка, як танцювала в Булаха на весiллi; пригадала знайомих дiвчат любчiвських i парубкiв, усi жарти i вигадки веселi нашi, – от нiбито вона була десь у тiснiй земнiй неволi, та се визволилася, i знов йметься їй на життя веселе i любе, i забiгає вона вже думками поманливими…
Уступили ми сперву до своєї родички; зрадiли нам, приймають. В хатi у їх усе так, як i було, тихо та сумирно. Чоловiк Її привiтний, сама весела та спокiйна. Вiн же сани ладна, вона кожухи перегледжує; добра їм осiнь була, доброї i зими сподiваються… Здоровий величенний кiт мурий, на сонцi потягаючись, мрукає – з свого доброго талану; воли високорогi половiї дивляться з загороди у двiр поважно; бiлiї гуси поспiшаються на воду з гори; а чорнорябi каченята, крякаючи, у двiр садком беруться; кури рiзноперi по всьому дворищу розбрелися, а пiвнi невгомоннi кукурiкають, мiсто вихваляються. Садок вже безлистий, а не пустий, добiляються полотна, розстеленi по землi, i нитки розвiшанi по деревi; сушаться на сонцi грушки й яблука на тичках тоненьких; у городi гурки, на насiння зоставленi, жовтiють та гарбузи…
Стали мати прощатися, бо вже Катря давно коло дверей стояла, а родичка просить: погуляйте ще в нас, та погуляйте!
– Та я хочу ще Чайчиху навiдати, – каже мати.
– Її ж дома немає.
– Де ж вона? – спитали ми усi, а Катря голоснiш од усiх.
– А поїхала у Хмелинцi ще позавчора, до сина.
– А син чого там?
– Хто його знає! Вiн же давненько все тиняється десь… Нашi люди його бачили востаннє у Хмелинцях, а се i мати доїхала туди до його; вони ж самi з Хмелинцiв, в їх там якiсь родичi…
I хати бiлi, й хазяї милi – немов пилом припали по тiй новинцi для нас… Слухаємо, як вони розказують та хваляться i життям i людьми; та хто ж не зна, як-то слухати легкi речi безнапасного щасницi, при своїй лихiй годинi? Се як тяжко недужому припадають пахощi веснянi, що й хороше дочувати їх, i томлять на умiр…
Пiшли ми собi додому, а Катря звертає до Чайченкової хати; схилилася на тин i подивилась у тихий та пустий двiр, блiда сама як хустка.
– Завтра я знов прийду, – промовила, наче сама до себе. Тiльки ми трохи вийшли за село, на перехресний шлях, навперейми нам чоловiк возом їде, воли поганяє – зараз Iди впiзнали Михайла Iваненка: як його не пiзнати? Дуже був бiлявий волосом, а засмалений вiтром, опалений сонцем – то брови й ус наче вапном пойнялися. До того, високого зросту, кощавий, похiпливий, жвавий… Сей Iваненко напропале закохався у ярмарках, у куплi та в продажi: чи засiвав пашню: «се повезу у ярмарок», чи жав, чи косив, чи вигодовував що: «буде чим поярмаркувати!» Часом вiн було й втратиться здорово, а стануть йому те доводити: «то що, що втратився! аби свiжа копiйка!» Жiнка його горювала за ним: як одружився, то вiн вже третю хату се перепродав. Як нема його, то все жiнка жалiється людям: «Якi хаточки були придбанi, якi славнi – поспродував; тепер опоряджаю сю хату, та й сю, мабуть, продасть; мене не жалує, лiт моїх яе вважує!» А як вiн дома гостює, то знов вона, як не жада посваритися – не можна iз ним сварку зачепити. Вiн їй привезе i очiпок, i сережки, i хустку завсiди; вiн свою куплю так красно покаже, а продасть – добре, такеньки словом перед жiнкою примiниться, такого їй новинок нарозказує, – а була жiнка цiкава з цiкавих, – що вона його слухає та й заслухається, – та тодi туман спаде, як вже вiн знов з дому вихопиться куди у ярмарок.
– Звiдки бог несе? – пита мати Iваненка…
– З якого ярмарку? – кажу.
Катря iде попереду, не слуха, тiльки вклонилась Iваненковi, маючи звичай.
– А се, – каже, – був у Зайчиках, був у Лебедiвцi; у Хмелинцях був…
– Десь-то ярмарок добрий у Хмелинцях, – перехопила мати, – от i Чайчиха туди поїхала, – не бачили її?
– Де то вже не бачив? Ходить i вона по ярмарку, мов грошi загубила.
– Чого ж ее так? Там же вони з сином?
– А син ходить, як пробу розум загубив. А гарна удова веселiє, що загублене знайшла.
– Яка удова?
– Хороша, молода, свiжа… От коли б таких та спродувати чи купляти, – були б торги, кажу вам…
– Чи не знаєте, як вона на iм’я прозивається?
– Вбачаючи, – каже, – диво та не спитати, звiдки взялося? Вона Терничихою прозивається.
– Чи ж Чайченко її сватати хоче?
– Там їх, зальотчикiв, бiля неї такого, що за день не перевiшаєш; хто сватає, а хто вiзьме – се то вже вона знає.
– Бувайте здоровi!
– Щасти боже!
Катря нiчого того не чула…
– Боже мiй, боже великий! – промовляла мати з жалем, iдучи дорогою. – Боже мiй добрий!
Думали-думали, як то лучче Катрю завiстити про те, що чули, та, порiвнявшись, просто усю правду кажемо. Мати плаче та вмовляє: «не журись» та просить «забудь!».
– Нащо мене дурити? – говорить Катря з смутком. Ми присягаємось, що чули од Iваненка.
– Годi! Годi вже! – тiльки одмовляє.
Як у хату увiйшла, припала на лавi, схилившись на покутнє вiконечко, – дивиться та думає; а там як звелася – блiда, блiда!
– Що тобi, Катренько, що тобi?
– Нiчого! Я подумала: що якби тому правда була, що вiн iншу покохав… я тiльки подумала, я вiри не йму… i не йнятиму…
На другий день вона таки знов пiшла у Любчики; була i на третiй. Що мати говорила, сварилася – не слухала… усе вона собi думала i частенько на виду блiдла…
На завтрий день вона знов у Любчики i на позавтрий – щодня йде. Коли було я за нею пiду собi – вона мене i не завважить наче; а заговорю до неї, «годi, годi!» – перехопить мене… у Любчики увiйде (я вже було усе веду її попiд городами, як iз нею, потайно), прийде до Чайченкової хати, подивиться на дверi позачинюванi, на втихлий двiр, постоїть та й додому вертається…
Х
Одного ранку Катря вже убиралася йти у Любчики, коли сама Чайчиха до нас у хату. Усi ми такеньки до неї й кинулися..
Сiла стара на лавцi, питає, що в нас, чи все гаразд, чи все добре. Я на неї дивлюсь – змарнiла вона чогось дуже за той час, що ми її не бачили.
– Та не так-то добре, – одказує мати, – як би серденько моє жадало!
– А що старий каже про дiток наших? Чи вiн коли над ними власкавиться?
Катря, що все коло неї сидiла та трепеталась, при цiм словi як кинеться, як обхопить її руками, як заридає:
– Де вiн? Де Якiв? – вимовила.
Стара її жалує – говорить, що вiн хутко буде до неї, що здоровий… Мати взяла Катрю за руки, я дала водицi…
– Коли буде вiн, скажiть менi! – просить стару Катря.
– Та завтра б раненько прийшов, коли б не батько твiй…
– Нема батька!
– То раненько прийде.
– Завтра раненько! – промовила Катря, обняла голову свою й важко зiтхнула.
– А що ж батько вам каже? – пита Чайчиха, – що каже вiн?
Тодi їй мати усе й розказали… Як сплесне Чайчиха руками, як заплаче!
– Господи милий! За що моєму дитятi щастя нема!
Мати, сама у сльозах, поглядає на свою Катрю та промовляє:
– Годi! Що се ви!
– Вже довiку буде доля його гiрка! Се так йому пороблено! Не буде йому пари довiку! Не буде йому щастя!
Катря схопилася; мати устала, усiх як хвилею прибило до Чайчихи.
– Як пороблено? Хто йому поробив?
– А та ж удова, те моє лихо пекуче! – каже Чайчиха, дрiбнi сльози виливаючи. – Не судив господь нам порiднитись, та ви менi як наймилiша родина… Слухайте ж усього горя мого!
– Знаєте, що спершу ми у Хмелинцях жили i була там у нас в селi удова прехороша, пишна… Терничихою звали. Така-то вже жвава, говiрка, така – що й летючi слова хапає… така-то до кожного прикидчива, приладна, лесна… Я таки ще уперве, як її побачила, подумала: непевнi очi удовинi! Се ж серденько моє чуло!.. Одколи зазнався iз нею мiй Якiв, нi до чого став парубок – нi до роботи, нi до господарства, й гуляння покинув парубоцьке. Де вона, там його i очi, там i гадки його…
Мати слухає, на свою Катрю смутно поглядаючи, слухає й Катря пильно; стоїть, уста стиснутi. А Чайчиха усе розказує:
– Як я його прохала: покинь, соколе, покинь, сизий! Не слухав: так вона до його прикинулась, так присербилась, що й свiт йому весь зав’язала. Без неї, мовляв, мов неживий ходжу. Вже як менi i за невiстку не хотiлося приймати, та вже бог iз тобою, кажу, сину, оженися. Заслали старостiв… А вона ж? Насмiялася з його, матiнко! Не пiшла! А що, – сину, кажу тодi, не на моє вийшло? Вона усiм рiвно очима свiтить, як тобi… Покинь, забудь стидку! Вiн усе не кидав. Дiждавсь, що виявився багач з чужого села, i засваталася вона з тим багачем, а його, як на водi лишила. Що вiн поскорбiв тодi, що вiн поболiв – я знаю! Та що ви думаєте? Яка недобра, яка незвичайна! Ходить та й ходить було в нас перед вiконню – йому жалю завдає. Iде хороша, уряджена та весела i дивиться, чи нема його де; угледить, на добридень дає, на здоров’я питається… Таку покинути б, та ще богу подякувати, а вiн усе любив… Дала вона якесь дання йому, – якiсь чари зачарувала…
Я, моя матiнко, рiки слiз вилила – благала: сину, оженися, – коханий, оженися! Нехай же вона з тебе не смiється. Довго вiн мене не слухав, – а далi сам схаменувся. Була у нас дiвчина, що його давненько вже любила, ми до неї сватiв – дiвчина не хоче… Мабуть, вже перечула що таке або вже то заподiяно так було: з другим парубком дiвчина повiнчалася… А тая безбожниця йому, пiд вiкном нашим стоячи, вигукнула: «Бурлакуй увесь вiк, Якове, та люби тiльки мої очi яснi!» I з реготом пiшла собi – у долонi плеще; а вiн за нею услiд бiжить, як дитина, а вiн, як дитина, плаче… Вона побралася iз тим своїм багачем, поїхала iз ним, та хутко з його родичами усiма посварилася, з людьми поневiрялася – не схотiла жити там: вмовила чоловiка у Хмелинцях хату купити i знов у Хмелинцi вкинулася… Тодi вже таке лихо прийшло, так вона Якова зводила, що вiн i нездужав, i марнiв. Люди вже стали хитати на його головою… Я усе спродала своє, i селитьбу, i товар, який був, та в Любчики ми перебралися вiд неї… I бог менi допомагав: Якiв одужав, став неначе трохи забувати, на вечорницi став ходити, – колись вiн у мене мiж усiма парубками так i сяяв! От вiн вашу дочку вподобав… Я вже долi йому сподiвалася, – сподiвалася, що старий ваш таки змилується – коли Якiв: «Не хочу женитись! Не буду!» Я плачу, я питаю, я падаю: «Не хочу!» I прочула я, що в неї чоловiк вмер: де вже з нею на свiтi задляється! Несподiвана його, кажуть, смерть спостигла; а вона зараз Якову знати дала, щоб до неї їхав… Вiн i поїхав… Я за ним; прохала, ночi не всипляла, днi не вгавала – вiн не слухає, вiн для неї i матiр стару, i самого себе забуває… Дивлюсь, що по ярмарку за нею юрма жене i мiй Якiв помiж iншими… Я вже хотiла додому та до вас, усе лихо сказати, – коли Якiв до мене прийшов та й впав на лавi… Що таке?.. А се вчора iзнов вже засваталася з якимсь шинкарем!.. Стала я тодi Якову говорити, вмовляти – i вiн слухав мене… Думали – як вашого старого вблагаємо, так i весiлля буде… Та, мабуть, вже подiя така! Мабуть, вже йому не буде щастя! Маятись йому, одинокому бiдолацi!
I стала Чайчиха плакати сильне, i мати плаче. Катря швидко iз хати вийшла; я – за Катрею…
– Катре! Катре! – кличу, – не озивається, йде улицею швидко. Догнала я її, беру за руку, спиняю: – Та куди ж iдеш, Катре?
– Не знаю… куди-небудь дальш вiд хати… Так от чого вiн такої пiснi спiвав! От чого вiн смутував! Вiн не мене любив – її.
– То було, та вже тепер пройшло – i ти не думай… Добре, що обмiркувався вiн, – збач йому: нема того древа, щоб птиця не сiдала!
– Боже мiй, боже! Вiн мене не любив i не любить!
– Бодай тебе, Катре! Хiба й так у нас з тобою на лихо, на сум нестатки? Ти вже лучче з Яковом поговори, – нехай сам вiн скаже усе, чи вiн тебе любить…
Вона озирнеться на мене, – як схопить мене за руку:
– Ти менi не згадуй його на iм’я. Я його вже не побачу! Не хочу!
Та й сльози ревнi її слова перехопили… Господи! Як Вона плакала, як ридала! Якими допрiками палкими, якими гiркими його дорiкала! Мене не слухала – не чула…
Там утерла сльози i знов швидко завернулася до хати. У хатi мати з Чайчихою горюють удвiйзi.
– Я не пiду за вашого сина, – промовила голосно Катря.
– Як? Що? – питає Чайчиха, перелякавшися чи її голосу, чи її постатi. Злякалася й мати.
– Не пiду за вашого сина, – ще голоснiш говорить Катря, – не хочу. Хоть i батько даватиме – не пiду!
Мати аж руки до неба простягла, а Чайчиха слiзьми вливалася.
– Чари, – каже, – чари! Я знаю! Не дурно вона йому крикнула: «бурлакуй довiку!»
Усi плачуть; Катря стоїть нерухома у стола, тiльки дише.
Чи то вже так упевнена була тими чарами стара Чайчиха, чи що Катря так свої слова вимовила непозибко, Чаичпха тiльки сказала: «така вже доля!», – ще поплакала, пожурилася, любо попрощалася з нами (Катрю як обняла вона, Катря аж iздригнулася) та й пiшла собi додому горюючи.
Катря за нею услiд подивилася. Сiла на лавi й дивилася по хатi, дивилася на нас пильними та бистрими очима, наче вона що поховала – та недобре ще обмiркувалася.
– I добре, доню, – озвалася до неї мати, – батьку покорилася… перейде туга, знайдеш собi до пари… – та й хотiла її пожалувати…
Як же заридає Катря, як затужить! I невгаває плачем своїм. Ми коло неї ходимо, ми коло неї падаємо, а то вже склали руки та й не поворушимось.
Минув ранок, минув день, поминув вечiр, нiч минає – у нас в хатi ридання голосне, та гiрке, та розпачливе. З утоми переставала плакати, а скоро занесе їй голосу людського, гомону денного, скоро у тишi ночнiй зiтхне мати або я ворухнусь – усе те, кожен бдголос наче побуджає, наче додає тузi сили – i тужить вона знову, i ридає, i побивається.
Прийшла до нас Маруся. Сидимо усi тихо собi у смутку. Нiхто не порається, не робить нiчого. Так i сидимо.
Бралися заговорить до неї, коли Катря як крикне на нас:
– Ну, кажiть менi, що ви казатимете, – кажiть, чи не мерлi вставатимуть? – Та одхиляючи нас вiд себе, та не слухаючи нас, нарiкати стане, жалкуватися: – Коли б же хоч попрощатись прийшов – коли б же хоть ще раз його побачити! Як я гляну на його? Та менi з-за його плеча удовине личко красовите движiтиме… менi їх любi слова чуються, я їх кохання спочуваю, в мене серце схне!.. Покинула його!.. Бач, чого вiн смутував! А я, щоб ви знали, я його ще бiльш за той смуток любила, я його ще лучче жалувала, я його як розважала!.. Ох, важко, важко ж менi!..
– А чим вiн винен, що перше любив? – вимовила Маруся.
– Хто винний, що я пропадаю? Хто винний?
– Коли ти його вiрно любиш… – щось почала знов Маруся…
– Чи ж я не любила вiрно? Чи я ж не кохала щиро? А тепер менi що? Лучче б я його поховала!
XI
Час збiгав; туга якось потроху втихла – та на усе розляглася. Пiшлися тодi Катрi отi ранки довгi, а тi вечори ще довшiї, тi днi, нiяк не перебутнi, – що все сидиш та думаєш, яке лихо твоє, i як прийшло на тебе, i як не покине тебе нiколи.
Уночi вона мало спала; устане – нi об чiм не дбає; сяде коло вiкна, iзложить руки, сидить та в вiконце дивиться. Такеньки тижнi сходили, що вона, живуща, була наче мертва. I ми ходимо – наче що в хатi вмерло. А разом, якого-небудь веселого променистого ранку або тихого темного вечора, вона як оживiє, – такими ревними, гiркими сльозами обiллється! I тужить, i ридає, i б’ється до втоми… – i знов стихне, i знов наче нiщо їй не доходить дожива. Хотiла з нею мати говорити, хотiла питати, – просить: «не говорiть нiчого i не питайте нiчого». Нi зо мною, анi з Марусею розмови не хоче; часом нiби з нас смiється.
Мати журилася дуже. Пилипиха усю правду нашу знала, а ради не знаходила, хоч яка була мислива собi. Вона тiльки судила та сварилась, що мати кориться чоловiку, що з того усе лихо встає, – та бiльш вона доводила того гнiвом своїм, анiж словами. Дiждали ми батька з дороги. Повернувся вiн такий, який пiшов – неласкавий. Осмалений сонцем та обвiтрений, здававсь вiн ще похмурнiший, нiж був. Повернувся додому увечерi; ми ще не лягали, а вже всюди було тихо, як його голос грiзний почувся. Ми кинулися, я i мати, йому назустрiч, кличемо Катрю за собою: «iди батька стрiчати». Вiн у двiр уступив, нас минаючи, тiльки мовчки вклонився, – ми так i стоїмо; вiн опорядив усе, – тодi у хату, сiв на лавi оддалiк од усiх. Мати вечеряти просила – вiн кивнув головою, що добре, i вечеряв усе мовчки, усе не дивлячись на нас. Тiльки одного разу його очi бистрi споглянули на Катрю пильно, – начеб осмалене обличчя побiлiло трохи, а вiн нiкому не сказав нiчого.
А Катря стоїть коло стiни, сама як стiна бiла, – бачу – зомлiває. Добачає те й мати, хоче мову почати з батьком, та голосу нема слово вимовити.
– Втомився я, – каже батько.
– На добранiч вам, – кланяюся йому; узяла Катрю за руку та й вивела за собою з хати у свiтлицю. Вона сiла i трусилася уся.
– Що тобi, Катре? – питаю. – Чи ти батька iзлякалася?
– Нi, нi… я тiльки спогадала… як тодi благала я батька, як нарiкала!.. тодi в мене було щастя… тепер вже нi об чiм менi просити дома, нiчого сподiватись з сторони… Нема в мене нiчого, – я сама нещаслива!
– Втихни, Катре, втихни для батька, батько почує, – годi! – вговоряю її.
– Втиши ж ти перш моє серце! – одмовила ридаючи. Нiч iшла в тузi та в жалю.
– Темна нiч яка! – промовляла Катря сумуючи, – яка темная та довгая! – А стала зоря розсвiтати, стало сонечко ясненько сходить, – каже: – Вже й зоряється! Вже сонце; день, як його перебути до ночi – боже милий!
Мати тим тiльки свою журбу тiшить, що сеє безталання Катрине буде батьковi вгодне; хутко й поспiшилася сказати йому:
– Катря вже не хоче сама за Чайченка.
Дуже батька слова її зрушили.
– Повiсти, як усе було, – не вмини нiчого! – велить. I усе йому мати повiстила, що було.
– Зглянься на дитину бiдну, друже мiй, – просить батька: – вона послухала, покорилася, а нещаслива.
– Вона не мене послухала, – одмовив батько та й задумавсь.
Мати боязко на його споглядала – гнiву не вбачала, тiльки думу-думу на чолi високiм похмурiм.
Далi вiн пiшов собi iз двора – так, як iк гаю побрався, – а тiї пори вже не було нiякого дiла в полi…
– Як вiн прийняв теє, – не знаю, – говорила мати, смутно виглядаючи його додому.
Вiн повернувся увечерi пiзно.
Увечерi всi у хатi зiбралися, усi вкупi перебули його, довгого вечора того. Усi робили кожен своє дiло.
I багато тих вечорiв довгих перевелося в нас без розмови, без гомону, – от як, бува, при недужому, що к смертi недугує, сидять люди, не зглянуться, бо смутний кожен погляд, не розмовляться, бо нема їм у словi поради, а час iде, тихо йде, дуже тихо, – то нiби разом як промигне кiлька годин i знов ледве точиться, а кожна хвилина важко прилягає на душi.