Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй смерком вертався до хати, свiжий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась догодити йому, i повага хазяйки була у всiх її рухах.
По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi на нiч в кожух сiрого попелу. Гафiйка гримiла ложками, хлюпала лiтеплом, а Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не розумiє i коли б не Андрiй, не було б дiла.
З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови ставали бiльш рiзнобарвнi i розростались. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се вiн ставив її, i навiть Маланка, заметившись його настроєм, часто бiгала дивитись, як посувалась робота. Вона навiть забула свої мрiї про землю i жила з Андрiєм одним життям.
Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий комин гуральнi дихнув клубами диму, i з колишнiх руїн сахарнi розлiгся понад селом свисток.
Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн нахилився вперед, витягнув шию i ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:
– Чуєш, Маланко?
Маланка чула.
– Се тобi не земля, що буцiм мають дiлити… Се тобi, пане добродзею, не жарт, а гуральня…
Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на свої чорнi та сухi руки, що просили iншої працi, i почула, як її мрiї впали глибоко, аж на дно серця.
Того ж таки вечора Андрiй пiшов на нiчну змiну.
* * *
Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi здавалось, що Прокiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i говорив, а вона оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому несподiвано якось виросла борода i осiла чоловiча повага. Їй здавалось, що його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на неї, а всередину, в себе, i через те слова були мiцнi та повнi, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачi сердитi на нього.
– Найбiльше лютує на мене Пiдпара. В недiлю кричав на сходi: таких, як Кандзюба, в Сибiр. Завiв газети, книжки голотi читає, бунтує народ. Бомажки, розкидає. А сам, як стрiне, зараз питає: а що там чувати? Що про вiйну нового пишуть? Мати теж дорiкають: свiтите свiтло, а воно дороге.
– Ну, а Марiя?
Прокiп зирнув на неї допитливим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена сонцем, з тонким пушком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi додолу i уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.
– Марiя? Що ж, молодиця, як молодиця… Їй аби люди, аби послухать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б товариша треба, та ти не схотiла.
Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.
– Облиш, Прокопе, годi.
– Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподiваєшся Гущi?
Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.
– Сеї ночi Марко менi снився.
– Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до вас, каже, послухать, про що там мудрi радять…
– Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже останнiй виймаю, щоб застромити Петровi в повiтку – хтось мене ляп по руцi. Я так i захолола уся. Дивлюсь – Марко. Такий сердитий. "Я, каже, сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мої сiєш? Покажи руки". А менi соромно – страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать йому руки. I хочеться похвалитись i не добуду голосу з грудей. Чуєш, Прокопе, коли нових даси? У мене бiльше нема.
– Нема i в мене. Пiду на тижнi в город, то принесу. А ти заходь.
Прокіп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста – вона свiтилась на сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як колодязне дно.
Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.
Але – зiтхай, не зiтхай – iнакше не буде. Вiн хтів принаймнi словом полегшити свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо що свої болi – пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, багатi зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросi люди, як той шпориш придорожнiй, затолоченi сильним, багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зведися, Петре, нас бiльше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi – торкнись до болячки – i запече.
Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо дзвенiла по дрiбних камiнцях.
Нi, Марко не такий. Вiн як бурчак рвав би камiння, рив береги, з корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.
* * *
Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при роботi i хоч не весь заробiток приносив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрiєм вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав, або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж заробляли, i днi їм минали на чужiй нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiллям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками насiння вона кинула в порохової колишнi надiї; вони тепер знову прохались до її серця. Iз уст в уста, од хати в хату, з села в село – котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй – нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, носились в повiтрi, мов пил з квiток в час красування ниви.
– Чули? будуть землю дiлити.
– Обдарують людей. Минуться злиднi.
– Земля вже наша. Скоро почнуть дiлити.
– Навiть пани гомонять: оддаймо землю.
– Пани? Не вiрте.
– Аякже!
– Звiсно, бояться.
В Маланки очi блищали.
А тут – сама земля подає голос.
Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм сочистим листом, тучна земля диха на неї теплом, як колись маминi груди.
А на той голос подає голос Маланчине серце, обзиваються руки, сухi i чорнi, що силу вiддали землi i в себе взяли вiд неї силу.
Часом, серед роботи, вона ставала i оглядала землю.
Котились низом ниви, стелились горбами, повнi, свiжi, багатi, та все чужi. Скiльки оком захопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а панськi. Нащо йому? Куди все подiне?
Серце болiло дивитись, а вже поле потиху шептало i потiшало:
"Не журися… подiлять… подiлять"…
Думи про землю будили Маланку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се неможливе. Не оддасть свого добра багач мужиковi, нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi – руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убогий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долi, зносить Гафiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як її мати. Тiльки й землi твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна, слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тимчасом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька i добра. Вона щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле.
Хвилює на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би – небо задивилось в озерце, на сiножатi – вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Маланки: "бабо!..". I все те – родюча нива, вiз, конi, кубло,все те своє, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято… бач, процвiтають на нивi, неначе мак"…
Вранцi Маланка – кого стрiла – питала:
– Не знати, будуть дiлити землю?
Ковалиху – i ту зачепила:
– Чули, серце, скоро землю нам мають давати.
– Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли однаково земля буде моя. Нехай пропадає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. Нападаюсь на свого, щоб одiбрав, а вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою…
– Ой, коли б то дав милосердний… Звiсно, люди – божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь помагає, де тiльки лицем обернетесь…
Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з ковалихою вони часто у сварцi.
* * *
Марiя сплеснула в долонi.
– Глядiть, i дядько Панас прийшли послухать!
– Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?
Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, переставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щулила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:
– Заходь, заходь у хату.
Всi повернули до Панаса обличчя, а чужий раптом замовк, поклав руки на стiл i заклiпав очима.
Панас все ще роздивлявся по хатi.
– Щось у вас свiтло погано горить, не розберу я зразу.
Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiйки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика поля. В кутку пiдпирав стiни високий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал. Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.
Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, певно, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.
– А хто ж той чорнявий, що за столом?
– Се чоловiк з Ямищ, пояснила Марiя i обернула до чужого зацiкавлений вид.
– Розказуйте далi, – попрохала вона.
Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.
– Ну, значить, зiбрались ми зараз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в пана по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий – рубель, а кiнний – два. Робочий день має бути коротший на четвертину.
– Ого!
– Цитьте! нехай говорить…
– Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку…
Осе так добре! Голови по кутках закивали, а довгорукий Мажуга на знак повної згоди, складався i розкладався, неначе ножик.
– А як пан не пристане?
Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно зменшила у лампi свiтло.
Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:
– А не пристане, то забастовка.
Марiя сплеснула в долонi.
– Забас-тов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вiтру.
– Забастовка? Як саме?
А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш – коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива – давай нашу цiну; незгода, – назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
– Ха-ха! От ловко!
Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..
Перед очима в Панаса невiдступне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама серед поля, невмiла i безпорадна. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.
Озуть пана в постоли!
У цьому словi була цiла картина, розкiшний план, справедливiсть людська й небесна.
Озуть пана в постоли!..
Але як се зробити?
Ба, як се зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.
Заговорили всi разом.
Мажуга пiдняв догори руку, наче голоблю.
– Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!
Го-го! такий не пустить.
Марiя сплеснула в долонi.
– Авжеж. Як не послуха – бити.
Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. – Хоч в яму, гiрше не буде. – Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть. – А не дасть. Як хочеш їсти – пий воду… – З'їв пiвбiди та й напийся води… – Один розкошує, а другий… Старша бiда, як розкiш. – Озуть пана у постоли…
Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хiба так легко змагатись з паном.
Пан не хотiв вже взувать постоли, не хтів сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?
Панаса нiхто не слухав.
Тодi вiн почав стукать цiпком.
Чого йому треба?
Нi, пана не налякаєш. Вiн має силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий собака лютує. Схотiв один з другим голiруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.
Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.
– Цитьте, цитьте, нехай говорить…
Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.
– Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.
Проте до них пристали села – Пiски, Береза, Веселий Бiр.
О! Чуєте? чуєте, скiльки пристало… Тепер за нами черга. Стiймо за них, вони за нас постоять.
Пiдписать! пiдписать!
В хатi ставало душно. Дим слався по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.
Хiба присилує хто робити в пана? Не хочеш, не йди. Нехай побачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм пристати. Усiм.
Панас Кандзюба йшов проти громади.
А вiн не згоден. Се буде бунт.
– Тю, який бунт?
– Такий, що бунт. За се не похвалять. Краще чекати прирiзки.
– Чекай, дiждешся.
– Скоро будуть землю дiлити.
Марiя сплеснула в долонi.
Хiба ж вона не казала!
На Панаса насiли. Хто буде дiлити? Може, пани?
Але Панас мiцно стояв на свому. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в своїх чоботищах, вiн знав тiльки одно:
– Будуть землю дiлити.
– Та добре, добре, а поки що…
– Це буде бунт.
Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком деревину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок – але бунтувать проти пана цiлим селом, на се нема згоди. Буде з нього i одного зуба, що вибив земський.
– Ось бачиш… ось!
Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпалок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах.
– Бачите… ось!
Так Панаса i облишили.
* * *
Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Бульбашки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть потоки i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе в воду, i тодi саме Гафiйка говорить:
– Мамо. хтось стука в вiкно.
Вiкно? яке там вiкно?
Справдi щось стука.
Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить.
– Що там? Хто стука?
Маланка одчиняє вiкно.
– Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.
– Нещастя! – повторяє за ним Маланка.
– Дуже скалiчив?
– Не знаю. Однi кажуть – вiдтяло руку, а другi – пальцi.
– Боже мiй, боже…
Маланка товчеться у пiтьмi, як миша у пастцi, а що хотiла зробити – не знає. Нарештi Гафiйка подає їй спiдницю.
От тобi й грiм!
Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Андрiй вмер, може, он лежить довгий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми ворота… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне дихає поруч Маланки. А гуральня далеко.
Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з гуральнi.
– Ти бачив Андрiя?
Хтось чужий поспитав, а хлопець зараз говорить.
Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, аж Маланка не слуха.
Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув їй серце. Гуральня бухає димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночi.
На подвiр'ї купка народу, а серед неї свiтло. Андрiй помер. Вона кричить i всiх розпихає.
– Мовчи там, бабо!..
Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно, як битий песик, водить очима по людях.
Їй пояснюють.
– Вiн, бачите, був в апаратнiй…
– Бiля машини, значить…
– Бiля машини, – каже Маланка.
– Держав маслянку, а шестерня раптом i того… i повернулась…
– I повернулась, – каже Маланка.
– Вiн тодi правою лап, щоб схопити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло.
– При самiй долонi.
– Живий? – питає Маланка.
– Живий… там фершал.
Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй – Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що стогне. Значить, живий.
Врештi той самий сердитий голос гукає:
– Тут жiнка? Ну, бабо, йди…
Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, маленьке, чорне, скривлений рот.
– Андрiйку, що ти зробив з собою?
Мовчить i стогне.
– Що з тобою, Андрiю?
– Хiба я знаю?.. Калiкою став… Збери мої пальцi…
– Що ти кажеш Андрiйку?
– Збери мої пальцi, закопай в землю… Я ними хлiб заробляв… Ой… боже мiй, боже…
Пiдiйшли двоє робочих i забрали Андрiя. Не дали Маланцi поголосити.
В апаратнiй Маланка шукала Андрiєвих пальцiв. Три жовтих, в олiї, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiдку в хустину i взяла з собою.
Вранцi Андрiя одвезли в лiкарню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сердивсь, кричав на неї, як на Андрiя, але, спасибi, дав п'ять рублiв.
За три тижнi Андрiй повернувся. Худий, жовтий, посивiв, рука в черезплiчнику.
– Болять в мене пальцi, – жалiвся Маланцi.
– Та де тi пальцi?
– Як ворухну їми – а все кортить – так i болять. Ти їх поховала?
– Авжеж. На городi.
– Що ж будем робити? – журилась Маланка.
– Як що? Пiду на гуральню, нехай поставлять на iншу роботу.
Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льольо i не пустили.
– Се добра справа, кричав Андрiй. Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт – не чужа ж вона була, а твого тестя – тепер у тебе руку при машинi скалiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне…
Тодi ходила Маланка. Просила, благала – не помоглося. I так, кажуть, великi втрати: за лiкарню платили, п'ять рублiв дали, а скiльки мороки…
– От i маєш, Андрiйку, гуральню! – шипiла Маланка, зганяючи злiсть.
* * *
Мамо… що я вам скажу…
– А що там, Гафiйко?
Гафiйка нерiшуче мовчала.
– Та кажи вже, кажи…
– Пiду я в найми.
Маланка пiдняла руки. Вона знов за своє!
Всi її сердять, дратують, хоч забирайся з свiта.
– Ви не журiться, мамо. Так було б краще. Тато не зможуть вже заробляти – куди їм? А настане зима…
– Мовчи! Чого ти вчепилась душi моєї! Я вже й так стала неначе тiнь.
Гафiйка замовкла. Їй було досадно. Мати хлипа, а хто зна чого.
Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.
Гафiйка подумала вголос:
– Якраз Пiдпара шукає дiвки.
Маланка уперто мовчала.
Так воно i розпливлося, як завжди.
А Андрiй лютував. Голос став в нього ще бiльше пискливий, жiночий. Коли вiн сердивсь, краска заливала йому лице, вiд чого вуси бiлiли, наче молочнi.
– Багачi! фабриканти! зробили з мене калiку, а тодi i нагнали. Забрали силу, випили кров, та й став непотрiбний.
Кожному стрiчному Андрiй тицяв скалiчену руку.
– Ось подивiться, що з мене зробили. Дванадцять лiт сотали жили, дванадцять лiт паслися мною… То така має бути правда на свiтi? А, сто сот крот…
Андрiй вiд Хоми перейняв лайку. Вiн нахвалявся:
– Це їм так не минеться, чужа кривда вилiзе боком.
Нахвалки тi дiйшли до пана, i вiн перестав посилати Андрiя на пошту. Тепер на пошту ходив вже iнший.
– Що ти зробиш йому, гладкому? – думав Андрiй. – У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Вiн худобу пожалує швидше, бо оддав грошi за неї. Правду казав той Гуща…
Гафiйка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу…
Про найми не було бiльше розмови, проте нишком всi знали, що доведеться Гафiйцi служити. Маланка була недужа, осунулась зразу i не щодня виходила з хати. Гафiйка ходила на роботу сама. Давня бiда, знов повернулась. Гiрко було Маланцi.
От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай мiж люди на поневiряння.
Бона знала, що значить служити. Це добре знали її спрацьованi руки, її душа, заглушена в наймах, як бур'янами квiтка.
Одно тiльки потiшало Маланку: ось-ось не видко – будуть дiлити землю. Тодi Гафiйка покине службу i знов поверне додому.
А як прийшлося одводить до Пiдпари Гафiйку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась i прохала, щоб не робили кривди дитинi.
У Пiдпари Гафiйку ждала цiлоденна робота. Хазяйка була слаба, немiчна жiнка, що все стогнала i ледве човгала по помостi шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафiйцi, а найбiльше мороки завдавали їй свинi. Кабани лежали по сажах, а кнурцi, льохи i поросята рили подвiр'я. Вранцi, поки Гафiйка готувала їм їжу, все це вищало, кувiкало, хрюкало i товкло мордами в дверi. А над головою докучливо стогнала хазяйка, рипiв її голос i човгали шкарбуни по помостi. Гафiйка рада була, що попадала нарештi мiж свинi. Свинячий гурт, уїдливий i пажерливий, зразу накидався на неї, рвав з рук, глушив її криком i мало не валив з нiг. Вона не могла дати собi ради i тiльки дивилась, як свинi перекидали пiйло, мiсили ногами їжу та гидили. Сажовi поводились краще. Чистi, важкi, вони не хотiли турбувати свiй зад i ставали лиш на переднi ноги. Їх треба було прохати їсти. Вони не хотiли. Жмурили соннi маленькi очi, здiймали вгору чистi кругленькi рийки i так нiжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка. Гафiйка чухала їм животи, такi рожевi, повнi; тодi вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час тремтiв… Ох!.. о-ох!..
Сюди любив заходить i сам Пiдпара. Коли його висока постать з'являлась у дверях, а на сажi падала тiнь, Гафiйка здригалась. Вона боялась Пiдпари. Вiн був неласкавий, суворий; вiчна турбота ховалась у нього пiд волохатi брови, блищала срiблом в чорних волоссях. Вiн штурхав цiпком кабанiв, здiймав їх на ноги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до неї суворо:
– Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа тварина любить, щоб дбали за неї.
Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi воду. Йому все було мало роботи. Вiн сам робив за двох. Коли наймити їли, голоднi, багато, вiн бурчав жiнцi: "як їсть, то впрiє, а як робить, то змерзне… Стук-грюк, аби з рук…" Коли ж страва була недобра i наймит клав ложку, Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно їло удома? Юшку з картоплi".
Гафiйцi здавалось, що то вiн про неї говорить. Особливо Пiдпара ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з презирством цiдив крiзь зуби: "голота! що воно має… Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазiхає".
Хоч те було добре, що хазяїн рiдко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в полi, на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високої постатi падала тiнь – i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.
Часом, в недiлю, Пiдпара здiймав з жердки жупан i надягав на себе широкий пояс.
По вiдходi Пiдпари хазяйка млiла, наче вмирала:
– Пiшов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже й буде… Страх – поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!..
Але щось воно було так, та не так.
Пiдпара повертався сердитий.
– Чорт його знає, що сталось з народом, жалiвся жiнцi. Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а тепер хоч мовчи… така розпуста. Вже менi тi верховоди… Голота! тьху!..
Пiд бровами у нього лягала тiнь.
Часом збирались гостi. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сiльський, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiтрi, а Гафiйка виносила з хати сало та рибу. Хазяйка, хоч було тепло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту.
Вони їли i мiркували, де що вигоднiше продати, хто скiльки чого зiбрав, хто кого й як пiддурив. Рудий Максим мав звичку згортати з столу всi кришки у жменю та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим ластовинням. Вiн завжди на слизьке зводив спокiйну розмову.
– От скоро почне голота землю дiлити… Ха-ха! Нащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..
Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити. Вiн вже моргав до Гаврила.
– А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.
– Атож! Що громадi, те й бабi, посмiхався криво Гаврило. Ще доведеться на старiсть за снiп заробляти.
– Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?
Пiдпара сердивсь.
Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i упруга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i всяким неробам зась.
– Поклав би на мiсцi, як пса, нехай би зваживсь котрий, не побоявся б грiха!
Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.
– Ти хоч би кращу рушницю купив… Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язуєш…
– Буде й така… нащо грошi втрачати…
"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", – хитала головою Гафiйка.
По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi рушницю i клав бiля себе сокиру.
Гафiйцi робилось страшно.
* * *
Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив плечi мiшком i ходить селом. Згинається i розгинається, як складаний ножик.
– Чули, пан не хоче набавить цiну…
– Звiдки ти знаєш?
– Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.
– Що ж пан?
– Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.
– Так. Що ж нам тепер?
Мажуга пiдiймає руку, наче голоблю, стискає кулак i викидає з запалих грудей, наче з безоднi:
– Бастувать будем.
– Не схочемо ми, наймуть ямищан.
– Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.
Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.
Вiн на все згоден. Як забастовка, то забастовка. Гiрше не буде.
Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в неводi б'ється.
Маланка сховала руки пiд хвартухом i злiсно блиска очима.
– Так, людоньки, так. Лiзьте в ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.
I затиснула сухi, зiв'ялi губи.
– Не дiжде. Хай сам собi жне.
– Коли ж стерня коле…
Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.
Вiн мокне, а в хату не йде. В гуртi йому легше.
– Затявся пан, держiмось i ми.
– Проти громади нiчого не зробить.
– Не присилує жати.
– Авжеж.
– Бастуймо i край, рiшає Пiвтора Лиха.
А Мажуга вже на другiм кутку людей пiдiймає.
– Чули?
– Та чули.
– Ну, що ж?
– Як люди.
– Бастують.
– Коли бастують, то й ми пристанем.
А панська нива дрiмає, як море, у сiро-зеленiй мряцi сниться їй серп.
* * *
Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому – лiворуч гуральня, праворуч – двiр.
Голос в Андрiя тонкий, плаксивий. Наче милостинi просить з очей Хоми.
– Бачите, Хомо, що з мене зробили.
Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зелено-червоний вогник.
– Куди я тепер? До чого, як нема рук?
– Х-ха!
– Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.
Хома мовчить.
– Що ж менi – пропадати?
– А пропадеш.
– Де ж правда на свiтi?
– Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.
– Живий не хоче гинуть.
– Тепер вiн плаче, а перше радiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зуби, хто її ставив.
Андрiй гасне вiдразу i вже бiльше до себе говорить:
– З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…
– А ти думав – вони пожалiють? Гляди сюди!
Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво. – Бачиш отих, що там! – Потому повертає його направо: – i тих, що там, багачiв, дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймавсь – здеруть iз тебе шкуру, оббiлують дочиста, а те, що їм непотрiбне, викинуть в гнiй.
– Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…
– Ти собi думаєш – фабрику ставлять, фiльварок будують. А вони пута кують на людей, ставлять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…
Андрiєвi душно. Старi слова говорить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На хвилину очi пробили мури гуральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.
– Запоганили землю, наче короста, чує Андрiй. Скiльки їх – жменька, а гляди, як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми ланами, наче зашморгом шию, загнали в шпарку – бач, он лежать села, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахарнi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…
Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трошки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Сидить поплiч, наче дуб врiс у землю, а пiд ноги йому покiрно котять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.
Андрiй забув жалiтись. Вiн тiльки дивиться й слуха.
– Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мовчав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi…
Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?
Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колючий смiх креше з них iскри, а насподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.
Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.
Смiх вирвався врештi, i прижмурилось сонце.
I раптом велике, гаряче обличчя присунулось ближче, до самого вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.
– Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш – лани… пшениця, як море… панське багатство… А ти узяв сiрник – один з коробки сiрник – i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець… Бачиш – будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов маленький, сiрий, як мишача тiнь, – i за тобою тiльки вугiлля…