Коні йшли добре. Павло водив рівно, держав поводи міцно, очі блищали одним блиском з Чалим, брови сходилися серпами, прижмурені від пилу, ступав по землі широко і твердо.
— Хіба графиня Браницька думала, що я її письма куритиму? Ха-ха-ха!.. І вітер так само разом з Василем:
— Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха.
На межі дзвонив плуг; тоді Павло припиняв коні і повертав своє лице до степу:
— Які лани держала сама: од залізниць до Дніпра — ліси, озера, луги… Мабуть, шматок сподниці дала б скурити, не то письма, аби не орав цієї десятини Василь Орлюк?!.
Старий висмикав істик, прочищав плуга:
— А тепер скрізь кротами поліз по степу мужик — наш степ, брешуть!
Павло сміявся:
— Ого-го-го! Коли діло касається степу, ми тоді як мур; тоді, брат, не скубнеш дурничкою… Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге?
Він розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, і далеко кинув очима до криничовини в левадах: «Напоїть треба…»
Така балачка подобалась Василеві, він держав міцніше чепіги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий, — куріла земля… І тільки синова спина сіріла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вітру:
— От я хотів би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бій… Зомліла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомліла…
Чалий, не слухай!..
У Василя зацвіли очі силою… Він їх прижмурив і повернув головою просто до сонця — там у синіх туманах плив степ і низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотіли журавлі — виводили пісню… І степ, і сонце, і далекий бір — все співало разом з журавлиною піснею у грудях Василя:
— Земля… Земля… Земля…
Він хотів показати свою радість синові — нахилився, взяв у жменю грудку землі, роздавив її:
— А панський пар добрий, треба сказати правду, вміли, сукини сини, нами обробляти землю!..
Перед його очима стояла лозою панська пшениця — вилискувалась, мінилася смугами зеленими, жовтими, блакитними і гасла на обрії, мов радість Василева. О, він знає, як падало сонце у цвіт польової моркви, мов у чащу, — це була межа панського і мужицького.
Василь став хижим і хитрим:
— Гай гуде і риба грає: пшеничка була, та загула… Не вернеться… Прокурили.
Він похмарнів; слова падали у борозну і побажання землі були прості, мужицькі:
— Хай родить тепер — ми кров’ю сполоскали степ…
Задзвонив плуг, коні рвонули, й леміш вивернув на землю череп людини. Василь із сином стали.