Вдень її обсiдала дiтвора, як п’ятеро горобцiв жовторотих. Цiлий ряд очей дивився в рот бабі…
— Розкажiть казку.
Рот розкривався, як порожнiй гаман, i в ньому шипiли слова — щось про царенка, злото, дорогi страви. Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кiнчала про iнше — про кобилячу голову або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких дiти не розумiли. Їм було скучно.
— Бабо! Коли ви помрете?
Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старiй халявi, розглядали двi шабатури грудей, мiж якими застряг мiдяний крест, пiдiймали запаску i мацали ноги, сухi, чорнi, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печi.
Вони хотiли б побачити, як вилетить з баби душа.
— Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?
Потому спинались до мисника, толочили нiжками груди i засипали очi кришками з хлiба.
Про смерть говорили i невiстка iз сином, голосно, злiсно, як про неплачену подать:
— Помре, чим будеш ховати?
Син тiльки сопiв та сердито зиркав в куток, а баба боялась тодi кликати смертi: ану ж прийде, де тодi взяти на похорон грошей? Поповi плати, дошки дорогi, а люди скiльки з’їдять та вип’ють…
Одна була розвага в баби. Як тiльки забували зачинить дверi, крiзь них влiтала з сiней зозулястенька курка i прожогом бiгла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здiймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хлiба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.
Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присiдала, виганяли назад у сiни i кляли:
— Бодай ти здохла, триклята.
Краще б закляли бабу. Може б, скорiше померла.
Мiркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очi дивились углиб, уста складались до слова i нерiшуче млiли. Часом шептала: «Сину!» — i зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тодi знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.
Нарештi перемоглася:
— Сину!..
Вiн щось латав i, певно, не чув.
— Потапе!
— Чого?
— Ходи сюди.
— Чого там?
— Сядь коло мене.
Вiн нехотя звiвся i сiв на лавi пiд мисником.
Великий i мокрий чобiт стояв у неї перед очима, покривши тiнню обличчя.
— Пора вмирати.
— Знов кликать попа? Казали — вмру, вмру, а тiльки грошi дурно оддав поповi.
Потап дратувався i не дивився на неї.
— Ех, бабо… мамо, — поправився вiн.
Жорстока складка лягла i застигла у нього мiж носом та бородою, i щось несказане сховалось в нiй.
— Не треба попа. Бог грiхам простить i так. А от не можу вмерти…
— Чув вже. Казали.
— Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.
Баба заворушилась у своїм леговищi. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях, — i ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:
— Ну?
Але баба лежала вже тихо i спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон: — …Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…
Потап підняв брови.
— Що ви сказали?
Але баба опритомніла.
— Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, i мені важко… Одвези мене в гай…
Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.
— Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…
Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом i далі полинув.