Кирило не чув докорiв. Красу природи i її спокiй пив хтиво, як спраглий воду, без думки i без сумнiву. Як щось належне. Загублене щось i знайдене знову. Здалеку часом, як з-пiд землi, долiтала до нього луна знайомих сигналiв, але така блiда, безсила, що зараз вмирала. I вiн не хотiв її слухать. Зате по ночах його мордувало. У снi здавалось, що вiн щось мусить, щось конче мусить зробити – й не може. Не має сили. Збирає всю мiць, напружує волю, змивається потом – й не може. А мусить… Болiло.
Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний промiнь, що тягся до нього крiзь шибку, вбирав у себе ту сонну мару i вертав сили.
Тепер Кирило ходив вже не сам – панна Устя знала чудовi куточки, оази квiток. Вона йшла перед нього, свiжа i чиста, з блискавичною лiнiєю тiла, i смiялась весело й тепло, як сонце. В лiсi вона сiдала десь на галузку i гойдала ногами, тугими i молодими. Наче русалка.
– Не дивiться на мене.
– Коли я хочу.
– А я не хочу.
– Менi байдуже.
– А я закриюсь.
– А я одкрию.
– Тiльки насмiльтесь.
– Уже насмiливсь.
– Ай!
I знов те «ай», таке високе, лоскотливо-жiноче i срiбно-дзвiнке.
Вiн держав руки, а вона жмурила очi, ховала лице, i смiх сипавсь їй з горла, як лiсовi горiхи у кришталеву вазу.
Перекидались словами, пустими i незначними, аби подати один одному голос, i слова тi приставали до них, як будяки, що трудно одiрвати з одежi.
Над берегом рiчки вона роззувалась, бродила по мiлкiй водi. Вода позволяла дивитись на її ноги, такi блiдi, як вiночок нарциса. По блакитнiй водi пливли й щезали легенькi хмари, а вона здавалась одною з них – рожева, прозора, позолочена сонцем.
Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу:
– Ус-тя!
Тодi високий берег й його заломи, мур лiсу i всi горби складали губи, так як Кирило, i вертали в одповiдь:
– Ус-тя!
А Устя смiялась.
Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з’являлись тут, там, збирали квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i в холодках або, взявшись за руки, збiгали з горбiв у сочистi долини. I вiн не мiг одрiзнити її од шелесту лiсу, од льоту хмар, запаху зiлля. Вона була така наївна i така хитра, так мало i так багато знала, як та мурашка, що будує пишнi палати i живе в темних комiрках.
Лежали у високiй травi, серед моря квiток, i роздивлялись: там, на самому сподi, жовтiли черевички i дрiбна потентиля, як зерна золотого пiску, а над ними здiймались топольки веронiки, то сiро-блакитнi, то густо-синi. Червонi помпони конюшини, немов їжачки, стовбурчили щетину з трилистих пiдставок, а пахучий чебрець ткав по схилу гори гелiотроповий килим. Кашка розкрила скрiзь парасольки. Серед бiлих наметiв її трiпались крильця синiх метеликiв. Часом на парасольку спускався жук i ловив сонце в зелене дзеркало крил. Устя таїла вiддих, щоб його не злякати. Похмурий звiробой викидав купи зiрок, яскраво-жовтих, проте сумних, як золотi кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього виганяв сiре та вузлувате стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi й нечесанi. З трави на Кирила наводив око ромен. Дрiбнi дзвiночки розбiгались по луцi i сiяли сум, такi делiкатнi i такi нiжнi, що самi дивувались, як животiють на свiтi. Недоступна кропива, обважнiла насiнням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах.
А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, немов хотiла засипать синьо-рожевим цвiтом усi простори. Оддаль кiнський щавель, зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним димом, як похоронний факел, i стояли поважно, як золотi семисвiчники по древнiх храмах, коров’яки. Кирило показував Устi долини, де евфорбiя таємничо котила в сочистих та сирових, як дiйки корови, стеблинах молоко од темно-соснового низу до жовтих кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунглi, сивий полин i п’янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими.
То там, то сям простягались до сонця котячi лапки, сухi, бездушнi, м’якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м’ята кожну пару листочкiв прибрала в пояс з гелiотропiв. Устi з Кирилом здавалось, що наївнi дiантуси червонiли в травi, як дитячi обличчя, а над ними схиляв свої вiти журливий дрiк i плакав золотими сльозами. Окремо займали великi простори будяки, синi, аж сизi. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсмертним блакитним димком. А там, по луках, свiтила жовта кульбаба, як зорi на небi, крутилась на однiй нiжцi березка, мiцно тримався землi деревiй, кивала сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як метелi, бiло-рожевi, червоно-синi i жовтогарячi квiти. Се була оргiя квiтiв i трав, п’яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм…
Устя лежала i гризла якесь стебло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля й припав до нього гарячим обличчям. I от без слiв, без намови очi їх стрiлись, як чотири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з солодкою вогкiстю в одно зiллявся смак гiркої трави…
Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед ночi у своїй хатi, хтось кинув слово: