Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори

«Що це, що там?» питає себе Лукин і ще раз протирає очі.

Аж чує, хтось іде, тихо ступає, ніби підкрадається. «Гляди», аж це знайомий Лукинові Лісовик. Кладе руку на плече Лукина, говорить лісовою мовою. Лукин ще не призабув її.

«Я, Лісовик. Може пригадуєш собі мене? Я ж такий, як колись був. Лісовики не зміняються. Лишень ти Лукине, змінився – о, ще як! Глядиш, дивуєшся, не знаєш, хто це ті там двоє леґінь і дівчина? О, це ж ті, що поховані в могилках – дід, як був ще леґінем і його Васюта. Бачиш, їх могилки розкриті. Це діється кожного місяця, коли він уповні. Виходять обоє з могилок і проходжуються по лужку, як колись за своєї молодости, за життя!».

Зник Лісовик, а через хвилину-дві, зникли з очей Лукина, леґінь і дівчина. Якраз тоді зайшов місяць за хмару, стало темно. Лукин роздмухав ватру в печері, доверг до неї дров. Заснути вдруге не міг. Сидів і думав.

Боже, скільки то див, чудес і таємниць у наших горах!»

Рано поставив на могилках два нові, березові хрести, попращав тих, що в могилках і пішов дальше блукати. В очах своїх поніс тих двоїх, що їх бачив уночі в сяйві місяця. Бачив і пережив ще одну казку гірської, місячної ночі – він її не забуде. Блукав горами аж до зими. На зиму осів у колибчині, що збудував собі на полонині, скраю ліса. Жив, як птиця – жив тим, чим Господь обдарував гори й людей у них. Пережив ще одну, зимову казку гір. Ліс співав йому й у зимі, а нічні шепоти гір уколисували до сну. У казці пережив довгу зиму. Діждався весни. Заграли й заспівали гори. Нову казку почали повістувати. Казку радощів і втіхи, буйности й веселости. Все заворожила весна своєю красотою. Все тут казкове. Ліси й звірина в них, пташки й метелики, комашки й бджілки, зілячко й квіти, шуми й клекоти потоків, золоте сонце в днину, а срібний місяць і зірки вночі. Змінюються пори року, змінюється і казка гір. А чи ж не казка занесла Лукина на крилах орла у високі гори й темні ліси та передала в руки Лісних і Лісовиків? Чи не виріс він сам у казці? Чи дотеперішнє його життя, це не гірська казка?

Не забув Лукин нічної з'яви в лузі над Пробійною. Понесла його туди весна. На могилках посадив квіти, задержався в печері. Ось місяць у нов'ю. Задержався над лугом Пробійної. Лукин побачив знову двоє коханців так, як бачив їх минулого року. Ранесенько попрощав могилки й тих, що в них та пішов вздовяс із бігом Пробійної. Невидима сила тягнула Лукина понад ту бистру річку. Може сама її назва, Пробійна? Чи де не пробивається вона крізь тверді скали й темні ліси? Може й тому названо її Пробійною? А чи не так само, як ця річка, мусять і верховинці пробиватися крізь тверде життя? Має Пробійна і «синів», які теж, як їх «неня» пробиваються крізь тверді скелі. Це потоки Мосірний і Грамітний та інші. Пройти за їх бігом із полонин над Пробійну, дуже-дуже тяжко й «варівко». Гримучі, крикливі, пінисті, а то й ревучі ті потоки, сини Пробійної! Поборюють усі перешкоди і вливають свої холодні води в Пробійну. От дійшов Лукин понад Пробійну до крикливого потока Грамітного. Здалеку почув голос його «гуку»-водоспаду. Боже, скільки то сили, завзяття і впертости мусить мати цей Грамітний! З одної і другої сторони нависли над ним могутні скали, наметали в нього величезних каменюк, щоб стримати біг його води, загатити його каменистою греблею, а він таки пробивається крізь неї і не дає затримати своєї пінистої води. Вузькою каменистою доріжкою, понад «гук» Грамітного, вийшов Лукин на простору, зелену долину Грамітного, заквітчану чічками, позолочену промінням сонця.

Пристанув, сповнений подиву і любови до райської краси гір. Не надивиться, не надивується і не начудується. Перед ним частина раю тут. Раю, про який оповідав йому колись дідок під скалою над джерелами Пробійної. Так, тут частина раю перед ним – у його очах і в серці. Ген там, направо від Грамітного, хатина під лісом. Із хатини виходить дим. Там напевне хтось живе. Зайде туди. Пішов. Застукав топором у двері. Зайшов у хатину. На її середині горить ватра, а при ній сивий, аж білий, кремезний дід. Як стара ялиця під полониною поросла мохом, так і цей дід поріс сивим, мохнатим волоссям, крізь яке пробивається блиск-жар чорних очей. Тими очима може старець напевно прошити наскрізь людину й бачити всі таємниці в ній. Привітав Лукин діда, як годиться, а той попросив його сісти при ватрі. Перше спитав, чи він голодний? Не чекаючи відповіди, дав Лукинові вуджене стегно з сернюка.

Харчуй, леґіню, най тобі буде на здоров'я» – сказав.

Самітно живе тут, і до самоти звик уже, а все ж радіє, як часом хтось зайде у його хатчину. Не часто, але таки заходять до нього люди за усякими потребами. Мають його за ворожбита, знахоря, а то й планетника. А його дєдю називали мольфаром.

«Я сам не знаю, хто я такий! Може в дечому відмінний від других наших горен, може? Може й маю силу, якої не мають другі, може? Але та сила не від «злого», як дехто думає. Ні, вона від Господа – від Його духа, яким оживив ці наші гори і все, що на них і в них. Усе ж тут, а не лише люди, оживлені і надхнені Божим духом. Дух гір володіє тут усім! Не люди, а він, отой Дух, володіє нашими Карпатами. Він усюди сущий і всевидющий. Без нього, без того Духа гір, були б Карпати мертві! Життя дає їм Дух, ніхто другий! Усьому, кожній комашині, метеликам і бджілкам, травичкам і квіточкам, смерекам, ялицям, букам і яворам, дає життя і силу рости. Знаю, цього не потребуєш мені казати леґіню, ти бачив зовсім зблизька Царя-володаря Карпатських лісів, але ти не чув і не знаєш, що крім того Царя, є ще другий, могутніший від тамтого, володар Карпат. Він – це Дух наших гір. Ніхто не бачив його, але він таки існує і горами володіє, дає часто про себе чути й знати. Сила в нього велика. Він підніс у гору горду Говерлю і пишного Піп-Івана та й другі верхи гір. Він друг і приятель володаря лісів та узлагіднює бурі, щоб не нищили краси гір, лісів. Він не дає рікам та потокам заливати луги, царинки й людські оселі. О, Дух наших гір сильний. Він прямо могучий! Найважливіше, що потрапить робити, це відривати людей від землі і підносити їх до небесних висот. Він може привертати зір сліпим, може й будити тих, що попали в мертвецький сон. Я сказав уже, що Духа гір не побачити, але він є усюди! Він все може! Він і керує усім. Тому, хто не вірить у нього – каже жити надземним життям, а вірующих в нього підносить поза хмари й дає їм піднебесне життя. Послухай і «затям» собі добре, що було й що сталося з моїм рідним дєдем, якого називано мольфаром. Він був гордий, здуфальний, нікому й нічому не корився. Хотів бути сам собі паном. Знав лише земне життя і дбав лише про своє тіло. Любив земське добро, дбав, щоб черес був завжди повний грошей. Сміявся з Духа гір і з тих, що вірили в нього та надії свої покладали на нього. Намагався відтягати людей від віри в Духа. А який був його кінець?

Одної ночі зайшли в його хату злодії і забрали у нього всі гроші, що він їх мав. Не минуло багато часу і згоріла його хата. Хтось запалив її вночі, він ледви живий вибіг із горіючої хати.

Пішов блукати горами, і станув раз на верху скали, що нависла над гуком Грамітного. Як би хтось, чи щось штовхнуло його в плечі; впав комінь головою між каменюки Грамітного, а той потер і поторощив його кости. Пропав і слід по «мольфарові», ворогові Духа. Люди говорили, що це мабуть якась погана сила «вергла» його зі скали в Грамітний, а мені видиться, що це Дух укоротив йому життя. Затям собі, леґіне: де Дух, там життя, а де його нема – там смерть. Дух наших Карпат любить дуже гори і все що в них і над ними. Він сильний і дає силу тим, хто живе не тілом, а духом. Тіло без духа мертве, дух же живе й без тіла. Будь вірним сином гір, а це значить сином Духа їх! Знай: не має Дух очей, а все бачить, не має вух, а все чує, не має рота, ні язика, а може видавати зі свого горла всякі голоси. Ті голоси чути в шумах лісів і журчаннях потоків. Вони раз лагідні, а раз грізні. Голос Духа для добрих милий, лагідний, співучий; для лихих же грізний, гримучий і ревучий. Дух наших гір вічний, тому й Карпати наші вічні. Хто тим Духом живе, той, хоч і вмре, житиме дальше в поколіннях. Оце я хотів сказати тобі – і сказав».

Уподобав собі дідо Лукина й задержав його в себе на кілька днів. Одного вечора казав дідо Лукинові сісти при ватрі, а сам пішов у свою темну комірчину. Довго не виходив із неї. Чув Лукин його притишений голос, як би там до когось, а може сам до себе, щось говорив. Вийшов із комірки змінений, як би не той став, що перед тим був… Узяв Лукина за праву руку й казав дивитися йому в очі. Так якийсь час. Потім дав Лукинові напитися вивару з якогось зілля. А ввесь час держав Лукинову руку в своїй руці і шептав щось, але що, того Лукин ніяк не розумів. Увесь час глядів у Лукина, наче бажав би прошити його наскрізь своїми очима. Потім заговорив:

«Не багато сказав ти мені про себе, більше то я сам знаю. Слухай, що скажу тобі: не бачив ти й не знаєш своєї старині, ні дєді, ні нені. А вони живуть. Дєдю знайдеш, а неню, як схочеш. Та не скоро це станеться. А покищо, йди і блукай нашими горами, не жалуй часу й ніг. Ти син гір і мусиш їх пізнати. Чимбільше їх пізнаєш, тимбільше полюбиш їх. Полюбиш усім серцем цей наш приворожений, чарами оповитий гірський світ. Не одно бачив ти вже й пережив, а побачиш і почуєш ще більше. Світ наших гір просторий та повний незглибленних таємниць. Варто їх пізнати й зглибити.

* * *

Переспав Лукин ще одну ніч у діда над Грамітним, а раненько попрощав його й роздякувався з ним, пішов понад Грамітним у сторону темного ліса, а потім плаєм, д'горі й д'горі, а там побачив перед собою широкий світ зелених полонин. Краса, якої нема ніде в світі! Оце полонина Явориста, а нижче неї праліс, а там дальше Дуконя. Пристанув Лукин на верху тої Дуконі. Почув далекий голос вівчарської співаночки. Зловив ухами лише її кінцеві слова:

 
«…У тій полонині,
Розгубив там вівчар вівці
Й шукає до нині».
 

Ударив голос тої співаночки об стіну темного лісу. Пішов Лукин за тим голосом. Під лісом побачив якогось дідугана з сопілкою в руці. Сивий-сивезний, старий-старезний, а на ньому лише шмаття з одежі. Підійшов Лукин д'ньому і привітався:

«Дужі, здорові були, діду!»

От розбалакалися оба з дідуганом. Не скоро ввійшов дідо в розмову з Лукином. Видно, давно вже бачив чоловіка – здичавів між лісами на полонинах. Старий відлюдок. Слухав, що говорив до нього Лукин, а може навіть й не все розумів. Щойно потім заговорив. А говорив спровола, як би підшукував слів, щоби висказати те, що хотів сказати. Ось, що почув Лукин від дідугана:

«Сиротою виріс він поміж людьми – багато добра не зазнав. Аж став леґінем. Вівчарив щоліта в багатих ґаздів на полонинах, а найчастіше на цій полонині, Дуконі. Він полюбив цю полонину дуже – здавалося йому, що кращої від неї не було в усіх горах. Зелені, заквітчані, обведені темними лісами простори, є куди ходити з овечками. Вдень така красота, що не налюбуватися нею, не натішитися! Але, як прийде ніч-чарівниця, піднесе тебе ген у гору й посадить на місяць тай скаже зірки ловити руками й на землю їх метати. Заговорять ріки й потоки, перекликаються і співають ліси, виходять на полонини Лісні та виводять хороводи, а в озерах купаються Мавки. В таку ніч не спалося молодому вівчареві, він тонув у чарах краси гірської ночі; губився в них, намагався ловити їх і заховати на дні своєго серця. Діждавшися рожевого ранку, вмивався холодною росою, збирав свої овечки і, приспівуючи, ішов з ними полониною. Любив понад усе ті полонинські, холодні, але соняшні ранки. Та не все були ті ранки ясні і соняшні. Бувало, що на сідала темна «мрєч», густа «неґура» і ставало темно, тоді не було видно, а лише чути блеяння овечок. Так було одного недільного ранку. Зайшов вівчар із овечками під ліс. Нараз почув дівочий спів із лісу. Милий, тоненький голосочок. Такого голосочку і співу ніколи ще не чув. Може це голосок янголика, що вночі зі зіркою впав на землю? «Бизівно», що так! Мусить побачити того янголика й послухати його співу зблизька! Мусить! Залишив овечки та йде в той ліс, звідки несеться янгольський спів. Іде і чує щораз виразніше спів, лише не бачить того, хто співає. Але таки побачив! Ні, не янгол це, а дівчина янгольської краси… Дівчина – краса! Стоїть під старою ялицею і співає. Побачила вівчаря, солодко всміхається до нього, білою ручкою махає, до себе манить-прикликає. Як жеж не йти д'ній? Як не побачити й не почути її зблизька? Іде, забув свої вівці, забув полонину й увесь світ! Але наче якесь чудо, чи диво сталось: він д'ній, а вона від нього. Думав: ось-ось буде біля неї, візьме за білу ручку, заговорить до неї, а вона, сміючися, все далі йде в глибину лісу. Все ж таки манить його д'собі, до себе закликає. Так почала водити його по безконечному лісі. Як довго вона водила його, не знав тоді, не знає і нині. Вона ж, ота лісова красуня, відобрала в нього розум і пам'ять. Аж одного ранку завела його на гримучий потік у лісі. Обмився він ледяно-холодною водою і спам'ятався. Почав думати, як вийти з ліса на полонину, – там же залишилися його овечки! Не легко й не скоро вийшов на Дуконю. Сходив її всю, а овечок не знайшов. Пішов у сторону стаї. Там зустрів ґазду. Злющими очима глянув той на свого вівчаря. Заскреготав зубами й почав бити, куди попало – по плечах і по голові. Бив, поки не втомився і не виладував свою лють. Тоді закричав:

«Прийшов! А де ж вівці, де мій „писаний ботей"? Де? де? – кажи!»

Що ж мав сказати на це нещасний вівчар? Хотів щось заговорити та язик застряг у роті, не може ним повернути. Мовчить. А ґазда далі:

«Йди, йди, шукай овець! Шукай доти, поки знайдеш і приженеш у кошєру! Шукай до вічного суду!»

Прогнав і прокляв вівчаря. Від того часу й до сьогодні ходить, блукає він полонинами та загублених овець шукає. Шукає та не може знайти. А ґазда казав шукати їх до «вічного суду».

Жаль стало Лукинові «бідака» вівчаря. Насилу завів його до діда над Грамітним. Дід намучився немало, поки зняв з вівчаря прокляття лютого ґазди. Але що з цього? Вівчар розсипався в порох. Хто знає, як довго би блукав полонинами, шукаючи овець? Поти тяжіло на ньому прокляття ґазди, доти жив. Наколи ж зняв дідо з нього те прокляття «шукати овець до вічного суду» – він розсипався в порох. Такі то чуда-дива діялися колись у наших горах Карпатах. Сьогодні сказали б люди: «Казка-небелиця», а колись, воно було дійсністю, було заховане в переказах первовіку.

* * *

От наведемо ще одну таку «казку», що її пережив і оповів потім другим Лукин. Захотілося йому раз зайти у потік Добрин і здовж: нього вийти на полонину. Мабуть не було досі ще нікого, хто б відважився зайти в той бурхливий, бистрий і ревучий потік, Добрин. Він має такого ж самого побратима як і він сам – потік Мокрин. Цей Мокрин такий, як Добрин – бистрий, шалений, голосний і крикливий. Знав Лукин теж: добре ще й інший рвучкий потік, Мосірний звався. Він вливається в Пробійну. Однак Добрина ще не знав. Оце в перше довелося йому побачити та почути його. Пробивається поміж: скелі і каменюки, завалений грубезними деревами і камінням. Лютий, скажений, що крий Боже. Ну й сила в нього велика! Побороти і поконати всі перешкоди й добитися до Черемоша, на це потрібна велика сила й завзяття! Клекоче, булькоче, піниться, гуде й реве. Раз перескакує каменюки, раз оминає їх і, шаленим бігом до Черемоша «летить»! Завзятий Добрин, але ж і Лукин неподатливий. Не злякається, не подасться і не заверне. Мусить здовж нього вийти на полонину! «І вийде!» – сказав собі Лукин. Ще троха зусиль і дійде до джерел Добрина, а звідтам на полонину вийде!

Нараз щось там під скалою завважив. Дивиться ліпше і пізнав там старого, кремезного лісовика, а біля нього заплакану дівчину. Підійшов Лукин до них ближче. Дівчина оповідає йому, що ось оцей лісовик затягнув її сюди і вже кілька днів тримає її тут. Не може ні відпроситися в нього, ні втекти, бо сокотить її вдень і вночі. Глянув Лукин грізними очима на лісовика, ухопив його на своє праве плече, а дівчину на ліве й поніс їх обоє на полонину. Дівчина показала стаю, в якій ватагував її дєдя. В стаї розповіла, як попала в руки лісовика.

Була густа неґура і я пішла шукати коровок, що зайшли були під ліс. Але із лісу віштрик оцес жєсний лісовик, ухопив мене й затягнув у потік Добрин» – закінчила свою розповідь дівчина зі сльозами в очах.

Лукин заговорив до лісовика зрозумілою для нього мовою, дав йому кілька стусанів і прогнав у ліс. Як гарно дякували дедя і доня Лукинові, того тяжко висказати словами, та не пустили його скоро зі стаї, і угощали.

Потім Лукин блукав дальше горами. Зайшов ще раз у Чорногору, щоб налюбуватись красунею Карпат. Усе тут, у цій нашій Чорногорії Сила, велич і чар краси! В усьому світі нема такого мистця-маляря понад малярями, як сам Творець Карпат – Господь Бог. Всякі фарби в Нього! А вже найбільш улюблені, це золота й рожева фарби. Золотою – позолочує літом полонини, царинки й кичери гір, а рожевою малює літні і весняні ранки. Лише вигляне з-за високих верхів ранішнє сонечко, а вже весь гірський світ рожевіє. Рожева й вода в озері під Говерлею. Радіє Лукин рожевою Чорногорою і спішить, в сторону зарожевілого озера. Ось він уже близько нього і вмивається його холодною водою. Глянув, а на березі озера сидить дівчина. Сидить і чеше довгі білі коси. Підходить Лукин до тої дівчини. Гарненька, але й сумненька. Привітав її з добрим ранком, спитав, що робить над озером та чи не холодно їй?

Спитав: «Єк спала? Єк і де?

«Де і єк спала», питаєш леґіню? «Я, не знаю. Вжей забула, що таке сон. Не «тємлю» коли спала. Давненько було це».

«Чому ж воно так? – питає Лукин. – Що ти робиш тут у Чорногорі, над озером?»

«Що роблю тут? – питаєш леґіню. – Любка свого Іванчика шукаю в озері. Шукаю і не можу знайти. Але вірю, що знайду його! Мушу найти! Послухай же, як утратила я своєго любка. Полюбила його всім серцем, поза ним не бачила світа. Полюбила його, а він мене. Думали повінчатися. Але знайшлася суперниця люта, і завзялася забрати Іванчика для себе. По ворожбитах і знахорках ходила. Була готова свою душу злому віддати, щоби тільки Іванка до себе приманити. Але всі її труди й намагання були даремні! Не знайшла сили, щоби відірвати Іванка від мене. Одного разу вечером, перед святом св. Івана, коли я з моїм Іванком по Чорногорі ходила й зілля шукала та й зайшли ми над це озеро, та злюща суперниця вискочила з-за скали й вергла Іванчика в озеро там, де воно найглибше. «Не буде мій, не буде й твій!» – Закричала й щезла. Я ж, не надумуючись, штрикла за Іванком в озеро. З того часу аж по нині шукаю його в цім озері. Та я чула, що це озеро не має дна, а тому й не легко знайти в ньому Іванка. Але я не вірю цьому! Мушу знайти дно цього озера й витягнути свого любчика Іванка. Мушу!»

Сказала це й шубовсть в глибоке озеро.

Лукин ще довго стояв над озером і роздумував: була це дійсність, чи ще один привид-мара?

Лукинові довелося часто ще стрічати дива гір. Оце якось сходив він одної днини з полонин над річку Пробійну. Йшов плаєм. Була вже осінь. Але ще не та заплакана дрібним дощем і не посріблена холодним інеєм. Ні. Була це ще гірська – золота осінь. Чудна, прекрасна й принадна, хоча й оповита серпанком суму. Суму за літом, що минуло й прощає вже гори. Була погідна соняшна днина, хоч і осіння вже. Чорногірський вітерець шелестів уже золотаво-жовтим листячком буків і метав його на плай і на посохлу травичку царинок. Має Господь і для осени всякі фарби та кольори, якими малює гори і красою їх вбирає. Та каже ще їм не мовчати, а співати, хоч і не тими голосами, якими звеселяли ліси й полонини літом. Довгими, протяжними, тужливо-сумовитими пісеньками гомонять гори восени. Гірський світ поринає в безконечну казку первовіку… На полонинах співає вітер. Співає, сумує і плаче мряками, неґурами, туманами; плаче за овечками й вівчарями та їх сопілками. Не скоро побачить їх і почує – ой, не скоро! Так. Сумніють наші гори під осінь, але немає сили, яка позбавила б їх своєрідних пахощів і чарів краси. Та й не всі ще квіточки-чічки пов'яли й посохли вже. Ні! Он там при плаю тонке, високе зіллячко ще не похилилося. Знає Лукин – це Рокита. Пристанув, злегенька погладив те зіллячко – Рокиту. Аж чує, вона говорить до нього – людськими словами промовляє:

Була колись – коли, цього вже не тямлю – була в своєї нені одиначка. Квіточкою в неї процвітала, пишною павонькою по царинках походжала. Люди на неї зглядались, красунею звали. Неня не знала вже, як доню свою одягати, якими строями її прикрашувати, які чічки в коси вплітати. А дєдя був великий стрілець і ловець лісової звіринки. Завжди було в нього повно шкур із куниць, видер і рисів. По них приїжджав ген десь із Волощини купець і платив за них талярами, чи як сам казав – банками. Приїжджав нераз той волох і зі своїм сином. Не поганий був син його, чорний, як циган. Ну, й не наш же, а волох. Гляділи на дівчину-красуню, шептали щось. А що, того вона не розуміла. Розумів волоську мову лише дедя. З ним найбільше говорили оба волохи, споглядаючи часто на його доню. Аж потім сказала неня доні, що той старий волох хоче взяти її за свою невістку. Він дуже богатий; доня, вийшовши заміж за його сина, стане великою панею. Доня ж, почувши це, замахала руками, затупотіла ногами, та й на весь ґрунь закричала:

«Ні, ні! Не піду заміж за волоха! Не покину наших гір! Волох – чужий, Волощина – не наша Верховина! Вбийте мене, замучте, а я не зроблю того, що ви хочете!»

Почала стариня грозити їй. Кажуть, зв'яжуть, посадять її на коня, прив'яжуть до сідла і передадуть волохові. Що ж мала діяти бідна дівчина? Мала віддати себе й свою красу якомусь волохові, – чужому чоловікові?

«Ні, цього не буде!» – сказала. Захопила в дзюблину повну жменю дєдевих «банок» і пішла з ними до ворожки. Дала їй банки та обіцяла ще дати, щоби тільки врятувала її перед Волощиною. Ворожка щось там «пробурмотіла» й казала дівчині прийти на другий тиждень. Пішла дівчина знову до ворожки, також не з порожною дзюблиною. Ворожка задержала її в себе аж до ночі. Всяко приговорювала, різним зіллям «біданку» напувала, а потім випровадила її на плай. Напевно була вже північ. На плаю затримала її, щось пошептала над нею, дихнула три рази на неї, подержала її якийсь часок у руках, а тоді голосно проказала: «Від сегодни ти, Аннице, не Анниця. Ти відтепер і повіки зіллечко, квіточка, Рокита».

Сказала й щезла, як би не кроком відійшла, а полетіла на крилах.

«Так ото, леґіню, я з того часу Рокитою стала. Не дівчина Анничка я, не красуня, а зіллячко. Нехай буде і так, – сказала дівчина-зіллячко, – але у Волощину не завезли мене. За волоха не віддали. Росту й цвіту в своїй Верховині. Вітерець розносить моє насіннячко по горах – усюди можеш знайти гірське зілля Рокиту. А звідкіля вона взялася, того ніхто не знає. Лише одному тобі я це розповіла».

Лукин погладив ще раз те дивне зіллячко, притулив до лиця і пішов дальше плаєм над Пробійну. – Ще одне гірське чудо-диво…

Куди б то Лукин не ходив, куди б не блукав, а все не сходив йому з гадки Арідник, що був прикутий до скали. Непокоїло його те, що він почув від нього та від Лісового царя. Думає ще про того другого велетня, про якого згадував йому померлий велетень. Той казав, що крім нього мав бути в горах ще один велетень, його брат. Хотілось би знайти його. Ось і зайшов Лукин у Шпиці, бо чув, що тут володіє «Чорний дух» гір, поганий, грізний та небезпечний. Він сокотить усіх таємниць, які здавен-давна заховані перед людьми у тих Шпицях. Чи ж не тут десь поблизу живе той велетень, якого Лукин бажав би побачити? Роззирається, заглядає в усі щілини скал, у всі негри й дебри. Онтам висока, гостра скала. В ній ніби отвір, але закритий грубезною плитою. Б'є барткою в ту плиту. Так, вона, це «двері» до печери в скалі. Але, як відвалити ту плиту-двері? Звідки набрати сил? Ану ж там, у печері, сидить той велетень, якого хотілось би побачити? Немало намучився і натрудився він, поки ту плиту зрушив, а потім відсунув її так, що міг заглянути до неї. Дивиться і, о горенько! В печері повно всякого гаддя і нехари, а між ними – хто там? Та ж велетень! Думав Лукин, що той зараз кинеться на нього. Але ні! Лише своїми здивованими очима глядить вперто на нього. Лукин заговорив до велетня мовою, якої навчив у колибі його перший велетень. Велетень, почувши мову велетнів, ще більше здивувався. Лукин розповів йому про першого велетня, що вмер у колибі. Аж тоді, цей велетень розказав йому таке, чого Лукин не чув від тамтого.

Ото ж, коли велетні самі себе вимордували, а Господь посіяв на тому місці, де вони жили, гори. Далі ті гори залила була велика вода, море. Вода дійшла була аж до Чорногори. Потім, задержалася вода під Говерлею. Він же сам, заховався був на Говерлі. Потім почала вода спливати з гір. Сшіила геть на доли. На місцях, де шуміла й хвилювала вода, залишилася всяка водяна погань, яка кричала, шипіла й ревла. Тоді то прийшов до велетня на Говерлю післанець Бога, св. Юрій і наказав йому зійти з Говерлі. Позганяв ту всю водяну нехар, загнав її у цю печеру й казав велетневі сокотити її тут. Із того часу аж до нині, він є її сторожем.

Лукин розповів велетневі про Арідника, розповів усе, що про нього знав і спитав, чи не міг бєи він убити ту диявольську огиду. На це відповів велетень, що він не може цього зробити. Поперше – все на світі діється за Божою волею і до призначеного часу, а подруге – він же не може вийти на світ із цієї печери! Арідник-сатана буде колись звільнений з ланцюгів; він запанує на якийсь час над світом і над усіми цими горами. Тоді він випустить з цієї печери всю погань-огиду. Вона розповзеться по горах і буде помагати Арідникови володіти ними. Так буде і так бути мусить! До якогось часу. Як колись вода заливала ці гори, так полиють її людські сльози. Арідник буде ревіти з радощів і буде пити не лише людські сльози, але й кров. Це буде до якогось часу… Потім люди переродяться у велетнів і поконають диявола-Арідника та його слуг. Очистять від них прадідну землю, проженуть їх у такі темні пропасті, куди Боже сонце не доходить та не світить і де не буде чути людських голосів.

«Знай, леґіне – сказав велетень – нічого нема на світі вічного, а за всі провини і злочини, завжди приходить кара».

Лукин спитав ще велетня, як довго він мусить перебувати в цій печері з гаддям, і що буде з ним, коли Арідник зірветься з ланцюгів? На це відповів велетень, що він під опікою Божого лицаря св. Юрія, опікуна Карпат і буде так, як скаже св. Юрій. Велетень дав знак Лукинові, щоби він відійшов. Лукин відійшов, а велетень засунув плитою вхід до печери.

* * *

Довго не міг Лукин забути те, що бачив у печері і що почув від велетня. Багато більше побачив би і почув, якщо б довше походив по Шпицях і перешукав усі криївки, в яких заховані таємниці гір… Шпиці. Хотів конче Лукин знати, звідки пішла та назва, але від кого довідається про це? Куди не гляне, – всюди високі, гострі скали, як би їх людська рука витесала, порубала й порозкидала, а потім причарувала. Стрінув старого Лісовика, розговорився з ним. Від Лісовика почув те, що почути хотів. Давно, давно це було. Сюди, де тепер Шпиці, зайшов був чоловік із сімома синами. Йому самому та його синам дуже сподобалося було тут. Тоді вони сказали собі:

«Тут осядемо, нікуди дальше не підемо!» – Й осіли. Побудували для себе палати. Не з дерева, а з каміння побудували їх. Багато всякого майна-багатства придбали. Одного тільки не знали: все це, що вони зайняли для себе, було власністю «Чорного, злого духа». Він зразу не казав їм нічого, мовчав, лише підсьміхався. Темними ночами збирав біля себе своїх слуг і раду з ними радив – щось нараджувалися. Як побачив, що ті зайшлі люди щораз більше тут розґаздовуються, а то вже й приводять для себе жінок, почав хмурити своє чорне чоло, почав попадати в велику лють.

«Розплодиться те чуже кодло, – думав – поросте в силу, набере моці, а що буде тоді зі мною? Проженуть мене! Ні, цьому не бути!»

Осінньої ночі, коли Говерля вбрала вже на свою голову білу, сніжну шапку, а в лісах завили голодні звірі, скликав Чорний дух усіх своїх підручних слуг. Скликав всю, чорну силу щезників-нетрудників. Наколи вже вся та погань була при ньому, тоді заревів він страшним голосом на всю Чорногору. На той страшний голос задрижала Чорногора, звіялася несамовита буря і потрясла верхами лісів та вигнала зі сховків усі темні духи й сили. Вся ця погань на чолі з Чорним духом кинулася на доми поселенців, почала їх валити й торощити, гризти й лупати, щоб камінь на камені не залишився. Поселенці боролися, не здавалися. Але не могли встоятися в боротьбі з темними силами. Погинули й пропали під каменюками, що її окропили своєю кров'ю. Кажуть, що один із тих поселенців залишився таки живим. Заховався був десь глибоко в скельних нетрях і жде донині нагоди, щоби дістати в руки того Чорного духа. Але, чи це правда, того ніхто не знає. По тій страшній, нищівній ночі осінній, залишилося тут ось це, що бачиш: гострі, шпичасті стовпи й стіни з домів. Звідсіля і назва Шпиці. Камінна пустеля, цвинтарище. Немає тут літа з зеленню, немає життя. Зимою ж тут – мертва тиша, що вкривається білою плахтою. Навіть звірі не заходять сюди, бояться духів, що проходжуються Шпицями й шепотом пригадують собі дива минулих віків. Ніхто не порушує тут їхнього мертвого спокою. Паном тут Чорний дух і його слуги. Тільки раз у році оживають Шпиці людьми та їхніми голосами. Оце з крови погибших виростає тут чудесне зілля і чарівні квіти зацвітають. Якщо зірвати їх у святоіванську ніч, то вони лікують всі хвороби. Тому в ту ніч приходить сюди багато людей. Вони приходять навіть із далеких околиць. Заходять тоді сюди й чарівниці та знахори, також по зілля і корінці. Приходять у Шпиці й такі, які шукають цвіту папороті. Вона ж, як кажуть, цвіте лише вночі перед св. Іваном. Так, але досі ніхто ще того цвіту не знайшов. Кажуть, що його знайде той, хто з погибших тут у живих залишився. Він прожене тоді зі Шпиць Чорного духа й Шпиці знову стануть такими, якими були колись: зазеленіють і квіточками закосичуться. Прийдуть вівчарі з овечками, заспівають і в сопілки заграють, озвуться похоронним голосом трембіти для тих, що колись тут погинули в боротьбі з чорними і злими силами».

«Чи ж діжду я того часу?» – Спитав себе Лукин. Потім, з надумою, подався геть з камінних Шпиць…

* * *

Хотілося Лукинові побути раз на Шпицях у ніч перед св. Іваном. Пішов туди. Була ясна, безхмарна ніч. Чорногору огорнула казка гірської ночі. Все, що вднину спало десь у гірських нетрях, вийшло наверх, заговорило нелюдськими голосами і, здається, опанувало гори. На Шпицях зароїлося від людей. Були там люди з одної і другої сторони Чорногори. Були старі й молоді. Були знахорі й ворожбити. Були чарівниці і чередільники. Всі вони шукали тут чарівного зілля і корінців. Заглядали в усі щілини скал, хотіли знайти цвіт папороті. Вона є лише тут і зацвітає в цю ніч. Щасливий був би той, хто б знайшов цвіт папороті. Біда лише, що його нелегко знайти. Погані духи закривають його перед людськими очима. Лукин ходить по Шпицях, нічого не шукає, а лише розглядається на всі сторони. Хоче все бачити й чути. От побачив Лісних і Мавок. Вони живі квіти гір. А з-за високої скали почув ніби спів. Але це не був спів. Ні! Це був крик, сміх і регіт. Підійшов ближче до скали й побачив те, чого напевно б не схотів бачити. Он там, у затінку, завели свої хороводи відьми зі щезниками. Хотів зразу відійти від скали, щоб не дивитися на ту «нехар». Але зробив кілька кроків в сторону, а тут вже на його плечах сидить одна з відьом. Регочеться і кричить: