Архітектура. Дитяча енциклопедія

Велика піраміда Хеопса

Три Великі піраміди здіймаються на західному березі Нілу напроти сучасної столиці Єгипту Каїра. Їх силуети – така сама невід’ємна частина каїрського міського краєвиду, як Вежа Ейфеля – паризького. У стародавні часи на цьому місці проходив кордон між Верхнім та Нижнім Єгиптом, що спочатку були окремими царствами. Після того, як обидва царства об’єдналися під владою одного володаря, тут вирішили влаштувати царські погребання. Західний берег був обраний тому, що з цією стороною світу давні єгиптяни пов’язували уявлення про смерть та потойбічне життя. Західний берег Нілу був відданий у царину мертвим.

Найбільша піраміда, піраміда Хеопса, була зведена у XXVI ст. до н. е. під керівництвом архітектора Хеміуна, що був сином брата фараона Хеопса і займав при ньому посаду начальника всіх будівельних робіт та верховного судді. Піраміда має висоту близько 147 м. Довжина кожної сторони основи дорівнює 233 м. Отже, вона займає площу більше п’яти гектарів. Піраміду складають 2300 тис. кам’яних брил, найлегші з яких важать 2,5 т, а вага найбільших сягає 30 тонн. При цих величезних розмірах піраміда спроектована з надзвичайною точністю. Похибка в розміщенні ребер та граней становить не більш як 20 см. Грані зорієнтовані по сторонах світу. Середину споруди складали з більш твердої гірської породи, а зверху обличковували плитами з білого вапняку, старанно відшліфованими. Навкруги піраміди зводили земляний насип, що замінював будівельні ліси. Після закінчення будування насип був розібраний.

Зі сходу і заходу Велику піраміду оточують мастаби, в яких поховані близькі до фараона особи, та піраміди його дружини і дітей. На тлі велетенської споруди вони здаються зовсім маленькими. Будування згодом двох інших великих пірамід – Мікерина і Хефрена, мабуть, зруйнувало первісний задум архітектора. Втім, їх будівники не змогли перевершити Хеміуна. Піраміда Хеопса залишилася найбільшою.

На північній грані, на висоті 14 м від землі, знаходиться вхід. Зараз його добре видно, але у давнину цей вхід затуляла біла вапнякова плита, що не відрізнялась від обличкування. За плитою починається довга і дуже вузька галерея. Ширина її не перевищує 1 м. Вона веде під кутом униз до невеличкого майданчика, за яким роздвоюється. Один з утворених коридорів йде вгору, другий – униз. Той, що веде вниз, заглиблюється у скелю, на якій збудована піраміда. На глибині 30 м коридор стає горизонтальним і приводить у невеличку камеру, що порожня і справляє враження недоробленої. Від неї іде ще один горизонтальний коридор, що незабаром впирається у глухий кут.

Великі піраміди

Повернемося тепер до другого коридору, який, як ми пам’ятаємо, веде нас угору. Цей коридор ще вужчий за перший. Видряпавшись ним на 33 м угору, потрапляєш на майданчик, звідки горизонтально розташований прохід веде до ще однієї недоробленої камери. Якщо ви виберете інший шлях, то просто з майданчика потрапите у так звану Велику галерею, що далі підіймається під кутом угору. Вона має 2 м завширшки і аж 8 м заввишки. Склепіння стелі дуже загострене. Стіни, стеля і підлога обличковані білими вапняковими плитами, що відшліфовані так старанно, що вапняк стає схожим на мармур. Підлога дуже слизька, і підніматися галереєю можна тільки ступаючи у спеціальні заглиблення. Галерея закінчується високим кам’яним порогом, за яким – маленька кімната, висотою 3 м, а далі дуже низький та вузький прохід, а точніше пролаз, до головної камери. Висота стелі цього приміщення становить 6 м. Стіни обкладені гранітними плитами, відполірованими до дзеркального блиску. З кімнати крізь товщу піраміди назовні ведуть два отвори, занадто вузькі, щоб їх можна було назвати проходами. Гадають, їх призначення – вентиляція, хоча навіщо провітрювати поховальне приміщення, не дуже зрозуміло. Щоб зменшити тиск майже стометрової кам’яної маси на стелю кімнати, над нею влаштовано 5 порожнин, розташованих одна над одною. До них не вели ніякі проходи. У найголовнішій кімнаті знайшли порожній гранітний саркофаг і більше нічого. Так само виглядала ця кімната і в середні віки, коли сюди проникли слуги арабського халіфа Мамуна, який був сином відомого з казок «Тисячі і однієї ночі» Гарун-аль-Рашида. Куди поділася мумія та поховальні скарби і чи були вони взагалі коли-небудь у цій кімнаті, так і залишається невідомим. На цю тему висувалося багато гіпотез. Найпопулярніша версія пограбування здається невірогідною. Адже грабіжники забрали б лише цінні речі. Навіщо їм чисто прибирати поховальну камеру та ще й тягти з собою гранітне покриття саркофага? Хіба що воно не було гранітним, проте це малоймовірно. Дехто вважає, що всі відомі нам приміщення Великої піраміди зроблені для того, щоб збити з пантелику майбутніх грабіжників. А справжнє погребання зі скарбами і досі заховане десь у її товщі. Існує також версія, що тут взагалі ніколи ніхто не був похований. Піраміда нібито була кенотафом – хибною гробницею. У Єгипті існував звичай: коли фараон відсвятковував тридцятиріччя свого правління, отже, скоріш за все, знаходився вже в похилому віці, над ним справляли спеціальний обряд, що імітував його вбивство та нове народження. Після цього влаштовувався ритуальний похорон скульптурного зображення фараона. Для цього і будували кенотафи. Так що, можливо, фараон Хеопс разом зі своїми скарбами був похований зовсім в іншому місці.

Піраміда Хеопса у розрізі

Глава 3
Фінікійські та крито-мікенські архітектурні споруди

Видатними будівниками Стародавнього світу були також фінікійці. Фінікія – вузька смуга землі на східному узбережжі Середземного моря. Зі сходу вона обмежена Ліванськими горами. На цій порівняно невеликій території ще в третьому тисячолітті до н. е. виникло кілька міст, які згодом перетворилися на торгівельні держави. Найвідоміші з них – Тір, Сідон і Бібл. Всі вони відігравали важливу роль в біблійській історії і часто згадуються у Біблії. Найбільшого розквіту ці міста досягли в середині II тисячоліття до н. е. Кожне з великих міст мало менші, залежні від нього міста. Такі «дочірні» міста засновувались і у Фінікії, і скрізь по берегах та островах Середземного моря, бо фінікійці мали чудові кораблі і вели торговельні справи в далеких країнах. Отже, зразки їхньої архітектури можна побачити і в Північній Африці, де вони заснували могутнє місто Карфаген, і на заході, в Іспанії. Найстарішим зразком фінікійської будівельної майстерності є укріплення міста Єрихона, що був могутньою фортецею. Облозі Єрихона ізраїльським військом і його падінню відведено чимало місця в Старому Заповіті. Єрихон розташований досить далеко від морського берега, на схилі западини Мертвого моря на 250 м нижче рівня моря. Його укріплення, зруйновані приблизно в XV–XIII ст. до н. е., являли собою подвійну кам’яну стіну. Зовнішня стіна мала товщину 2 м, внутрішня – 4. Заввишки стіни сягали 10 м. Між ними лишався простір 5 м завширшки. Цей простір заповнювали житлові будови.

Стіни Єрихона. Реконструкція

Фінікійці зводили будівлі не лише з каменю. Чудовим будівельним матеріалом був славнозвісний ліванський кедр. Великі ліси з цих могутніх та струнких дерев вкривали схили Ліванських гір. Цілі стовбури кедра добре годилися на те, щоб робити з них бантини та перекриття. Деревина була міцною і добре оброблялася. Часто з неї виготовляли і декоративні частини будови. Іноді деревину вкривали тонким шаром золота. Саме так був оздоблений храм, споруджений за наказом царя Соломона в Єрусалимі. Цю роботу виконали для мудрого царя будівельні майстри, яких він запросив з Тіру.

Цікавим різновидом фінікійських споруд були штучні гавані, які вони будували для своїх кораблів. Давні літературні джерела свідчать, що Карфаген мав велику штучну гавань, зроблену у формі правильного кола. До наших часів вона не збереглась. Велике враження на сучасників справляли міські мури Карфагена, у другому ярусі яких були влаштовані приміщення для утримання бойових слонів. Ці мури були вщент зруйновані римлянами під час так званих Пунічних воєн, і ми знаємо про них лише з літературних джерел.

Ще одна велика культура розвивалася в II тисячолітті до н. е. у середземноморському регіоні. Йдеться про так звану мінойську, або крито-мікенську, цивілізацію, головні центри якої знаходилися на островах Криті та Санторіні. Пам’ятники цієї культури зустрічаються і на континенті. Найвідоміші з них – міста Мікени та Тірінф, розкопані наприкінці XIX ст. археологом-любителем Г. Шліманом на Балканському півострові. Міста оточені мурами, що складені з великих оброблених брил. Таке мурування називають циклопічним, бо в грецьких легендах розповідається, що його робили не люди, а велетні-кіклопи. Видатною пам’яткою мінойської архітектури є Брама левів у Мікенах. Вона являє собою прямокутний портал, складений з важких кубічних блоків і перекритий зверху довгастою кам’яною бантиною. Зверху встановлена велика трикутна плита з барельєфом, який зображує двох левів, що сидять.

Храм Соломона в Єрусалимі, збудований фінікійськими будівельними майстрами. Реконструкція

Зовсім інший характер має мінойська архітектура на островах. Тут майже зовсім відсутні товсті мури. Навіть на березі немає фортець. Цей дивний факт звичайно пояснюють тим, що мінойці мали наймогутніший у світі воєнний флот. На своїх островах вони відчували себе у цілковитій безпеці і фортець не потребували. На Криті археологи знайшли велику кількість будов, що відрізнялися своєрідним стилем. Особливої слави зажили царські палаци у Фесті та Кносі.

Середземноморські острови здебільшого розташовані у сейсмічнонебезпечній зоні. Тут часто трапляються землетруси. Мінойські будівельники перші вигадали гнучку сейсмічно стійку конструкцію. Вони вмонтовували у стіни спеціальні рейки, що запобігали руйнуванню будови від підземних поштовхів. На жаль, цей чудовий винахід не врятував давню цивілізацію від катастрофічної загибелі.

Брама левів у Мікенах

Острів Санторін, на якому, на думку деяких археологів, була розташована головна столиця мінойців і база їхнього флоту, нині має форму тонкого серпа. Але у давнину він мав майже круглу форму і на ньому існував вулкан. Близько 1450 р. до н. е. цей вулкан вибухнув, а разом з ним зникла і більша частина острова. На багатьох інших островах Середземного моря відбулися землетруси, а їхні береги дуже постраждали від цунамі. Мінойські міста були зруйновані, лани вкрилися вулканічним попелом, але найстрашнішим виявилось те, що у столиці на Санторіні загинули найосвіченіші люди мінойського суспільства. Невдовзі ця неповторна культура прийшла в цілковитий занепад, але залишилась у пам’яті сусідів, у міфах та легендах єгиптян та греків. Особливо барвистими були давньогрецькі легенди. Тривалий час їх вважали цілковитою вигадкою, поки археологічні відкриття кінця XIX – початку XX ст. не довели, що народна фантазія мала під собою історичну основу. Однією з таких легенд дехто вважає розповідь про таємничу Атлантиду – щасливу країну, яку за одну ніч поглинули морські хвилі.

Легенда про Лабіринт та археологічні дослідження Артура Еванса

Відомий давньогрецький міф розповідає про славетного афінського майстра Дедала, який був вимушений залишити свою батьківщину і після тривалих мандрів знайшов притулок на острові Крит, у столиці могутнього царя Міноса. Для Міноса Дедал збудував величезний палац, де було безліч кімнат та заплутаних коридорів. Планування палацу нібито було таким складним, що ніхто, потрапивши усередину, не міг знайти шлях до виходу і мусив залишитись у палаці до самої смерті. Це творіння Дедала дістало назву Лабіринт. Тепер так називається будь-яка будова, що має складну й заплутану систему переходів.

Мешканцем палацу Мінос зробив страшне чудовисько на ім’я Мінотавр (Бик Міноса). Чудовисько мало могутню людську постать та голову бика. Ув’язнений в Лабіринті Мінотавр не міг звідти вийти і був безпечний для жителів Криту. Але він потребував їжі, і його годували полоненими. Цар Мінос був могутнім володарем, і греки мусили йому підкорятися. Він наклав на афінян данину. Зобов’язав віддавати йому по сім дівчат і сім юнаків. Їх привозили на Крит і пускали у Лабіринт, де вони блукали, поки не зустрічали людожера-Мінотавра, а разом з ним свою смерть. Цю криваву данину афіняни мали сплачувати, аж поки серед приречених на жертву юнаків не опинився царський син Тесей. Він убив Мінотавра і звільнив таким чином своїх співвітчизників від страшного податку.

План Кноського палацу

Протягом тривалого часу вважали, що усі розповіді про царя Міноса і палац Лабіринт – лише плід багатої народної уяви. Більшість учених дотримувалися цієї думки до початку XX ст., аж поки на Криті почав свої дослідження англійський археолог Артур Еванс. Він приїхав на острів у 1899 р. Неподалік від античних споруд класичного періоду, якими дуже багатий Крит, його увагу привернули дивні горби на грунті. Він почав копати в цьому місці. Скоро археолог натрапив на фрагмент великої будівлі, архітектура якої вочевидь не мала нічого спільного з класичною давньогрецькою. Зрозуміло, Еванс продовжив розкопки, і крок за кроком йому відкрився величезний палац, що складався з безлічі кімнат, двориків, переходів та галерей. Коли через 35 років розкопки були завершені, з’ясувалося, що палац займає площу близько 10000 кв. м і має чотири поверхи. Два з них наземні, а два містяться під землею. Встановили, що палац був збудований у II тисячолітті до н. е., тобто років на тисячу раніше того часу, коли давньогрецькі письменники записали міф про Мінотавра, завдяки чому ми змогли з ним познайомитись. Отож історики ще раз переконалися: іноді легендам варто довіряти, адже Лабіринт дійсно існував. Щоправда, народна уява у цьому випадку була занадто похмурою. Знайдений Евансом палац, хоч у ньому і легко заплутатись, аж ніяк не нагадує гігантську пастку-в’язницю, якою змальовують Лабіринт греки. Може, десь у ньому і тримали в’язнів, але в цілому він мав, вочевидь, інше призначення.

Кноський палац. Фрагмент

Акробати з биком. Фреска з Кноського палацу

Ця дивовижна споруда, нині відома під назвою Кноський палац (Кнос – назва міста, давньої столиці царя Міноса), має дуже своєрідну архітектуру. Центральну його частину займає прямокутний двір 23,5 м завширшки і 53 м завдовжки. Двір оточують численні будівлі. Ансамбль позбавлений будь-якої симетрії, але, попри все, в його розміщенні помітні певний порядок і гармонія. Палац не можна охопити поглядом з якоїсь однієї точки, тут ніде нема далекої перспективи, бо всі галереї весь час вигинаються. Найкраще його архітектура сприймається під час руху, коли погляду відкриваються нові й нові несподіванки. Стелі тут порівняно невисокі. Їх скрізь підтримують характерні колони, що мають форму перекинутого зрізаного конуса – звужуються донизу і розширюються вгорі. Стовбури колон пофарбовані у яскраво-червоний колір, інші деталі – у чорний та білий. Стіни прикрашають барвисті фрески. Особливо часто трапляється зображення бика, який, напевне, посідав особливе місце в релігійному культі мінойців. Але вченим не відомо, чи справді бику на Криті приносили людські жертви, як це оповідається у міфі про Мінотавра. Палац ніколи не був і не міг бути фортецею. У ньому нема нічого схожого на воєнні укріплення. Основним матеріалом, що застосовувався для його будівництва і оздоблення, був алебастр.

Глава 4
Архітектура давньої Греції

Осередок зародження давньогрецької культури знаходиться на Балканському півострові на узбережжі Середземного моря, там, де розташована сучасна країна Греція. У давнину вона називалась Еллада. Це не означає, що більшість пам’яток давньогрецької культури знаходять саме тут. Греки були торговельним та морським народом і засновували нові міста майже скрізь на узбережжі Чорного та Середземного морів. Їх порівнювали з жабками, що обсіли береги ставка. Північно-східним форпостом давньогрецької цивілізації було місто Танаїс у гирлі Дону біля сучасного Таганрога, найзахіднішим містом – Масилія, нині французький Марсель. Дуже багато грецьких колоній було засновано в Південній Італії, що навіть дало привід саме цей регіон, а не Балканський півострів, назвати Великою Грецією. Значна кількість пам’яток давньогрецької культури знаходиться також у Малій Азії, на території сучасної Туреччини. Історія розвитку давньогрецького суспільства та культури традиційно поділяється на три періоди: архаїчний період, що охоплює VIII–VI ст. до н. е., класичний (V – початок IV ст.) і період еллінізму (кінець IV–II ст.). Останній період пов’язують з завойовницькою діяльністю Александра Македонського, наслідком якої став синтез давньогрецьких та східних культурних елементів. У II ст. на світову арену виходять римляни. Вони поглинули та творчо розвинули грецьку культуру. Ці дві споріднені культури – грецьку та римську – часто називають античними, на відміну від інших стародавніх культур, наприклад давньоєгипетської (мається на увазі найдавніший Єгипет, до моменту його підкорення Александром Македонським).

Значення досягнень давньогрецьких митців для розвитку світової культури взагалі, і архітектури зокрема, важко переоцінити. Звичайно, хтось може вважати єгипетські чи індійські споруди більш вражаючими, це його право. Але внесок давніх греків у архітектурне мистецтво все одно буде більш вагомим, бо вони створили ту основу, яку використовували і творчо розвивали архітектори багатьох країн протягом тисячоліть.

Естетичні ідеї мешканців Давньої Еллади принципово відрізнялися від ідей єгиптян. Це пов’язано з особливостями світосприймання обох народів. Єгиптянин був зорієнтований на потойбічні цінності, все життя він готувався до смерті. Для греків характерне відносно байдуже ставлення до питання, що буде з ними після смерті. Вони здебільшого переймалися своєю земною долею. Тому саме серед греків з’явилися перші відомі історикам філософи-матеріалісти. Звичайно, не всі греки були матеріалістами, навпаки, релігія відігравала дуже важливу роль у їхньому житті, і головною архітектурною спорудою у давньогрецькому місті був храм, тим більше що греки класичного періоду влаштували у себе демократію і майже не знали палаців. Але ставлення до релігії тут було трохи іншим, ніж на Давньому Сході. Єгипетська архітектура покликана дати уявлення про безмірну могутність богів та фараонів (яких, до речі, теж вважали богами). Вона приголомшує своєю величчю. Перед грецьким архітектором стояло зовсім інше завдання. Грецький храм – це, звичайно, домівка бога, але передусім – це громадська будова, і прославляє вона велич і красу вільного громадянина. Бог у цьому випадку виступає як заступник громади, а не таємнича надлюдська сила. Тому і естетика тут інша. Митці Давньої Еллади проголосили принцип: «Людина є мірою всіх речей», і за цим принципом жили. З точки зору давнього грека, ніщо не може бути прекраснішим за струнке людське тіло, чоловіче чи жіноче. Тому одним з найпопулярніших видів мистецтва була скульптура, якою охоче оздоблювали храми. Але й більш абстрактні за формою архітектурні деталі повинні були знаходитись у гармонії з людською постаттю.

Храм у Гарні (яскравий приклад так званого периптеру)

Втім, варто повернутися трохи назад і розповісти історію давньогрецького храмового будівництва з самого початку. Найдавніші храми будували на кам’яній платформі, але стіни складали з необпаленої цегли і оздоблювали дерев’яними колонами. Пізніше стіни почали обличковувати розфарбованими плитками з теракоти (обпаленої глини). Згодом як будівельний матеріал стали використовувати вапняк і нарешті мармур. Храми ставили на високих уступчастих платформах, так званих стилобатах. Висота сходів, що вели до дверей храму, була завеликою для людини. Це робило ходу жерців під час релігійних процесій більш урочистою. Храми, що ставилися небесним богам, були звернені входом на схід, а ті, що були присвячені обожненим предкам, – на захід, у бік країни мертвих. У VII ст. до н. е. склався особливий тип будови, так званий периптер, що ліг в основу подальшого розвитку грецької храмової архітектури. Периптер являв собою прямокутну в плані споруду, з усіх боків оточену колонадою. Наслідування цього зразка не робило грецьку архітектуру одноманітною. Творча індивідуальність виявлялась у виборі пропорцій та деталей. Всупереч поширеному уявленню, грецькі храми не були зовсім білими, якими ми їх бачимо зараз. Верхні частини розфарбовувалися в червоний та синій кольори. Широко використовувалася позолота. Розфарбовувалась також скульптура, якою любили прикрашати храм. Інтер’єрові надавалася менша увага, ніж зовнішньому вигляду, бо грецький храм не був місцем, де збиралися віруючі. Він вважався домівкою бога, усередині ставили його зображення. Сюди, як правило, заходили лише служителі культу. Громадяни, що прийшли віддати шану богові, збиралися на площі перед східним фасадом храму. Тут же зазвичай зводили вівтар для жертвоприношень.

Задумлива Кора. Скульптура з Афтського акрополя. VI ст. до н. е.

Вівтар – це особливий тип античних культових споруд. Іноді він зводився і там, де не було храму. Вівтарі встановлювали на вершинах гір та пагорбів, у священних гаях та на перехрестях. Найдавніші вівтарі складали просто з дров, на яких спалювали жертви. Потім почали будувати постійні вівтарі – прямокутні в плані, уступчасті кам’яні споруди. Їх прикрашали квітами і гірляндами, а потім скульптурами та барельєфами. В елліністичний період з’явилися споруди грандіозних розмірів. Одним з найуславленіших був вівтар Зевса в малоазійському місті Пергамі, прикрашений грандіозною скульптурною композицією, що зображувала боротьбу олімпійських богів з титанами, синами богині-Землі.

Більша частина храмів у грецьких містах зводилася на акрополі, природному пагорбі або скелі, що височіли над містом і оточувалися мурами, що могли правити за воєнні укріплення. Акрополь – це серце міста, місце проведення релігійних свят, його намагалися робити якомога ошатнішим. Часто храми ставили також на агорі – міській площі, що була осередком повсякденного громадського життя.

Для грецького житлового будинку типовою є замкненість. Всі його вікна виходять у внутрішній дворик, до вулиці він звернений глухою стіною. Будинки, що були дуже прості в архаїчний період, щодалі стають ошатнішими. Але і в класичний період серед них немає таких, котрі особливо вирізнялися б своїми розмірами. Славетні афінські воєначальники мали досить скромні житла. У деяких містах будинки можна назвати навіть типовими за розмірами та плануванням. Найвідоміший приклад – житлові споруди невеличкого містечка Олінф у Македонії. Їх, звичайно, не можна вважати видатними архітектурними пам’ятками, але й у цих скромних спорудах знайшли втілення уявлення давніх греків про порядок і гармонію. Середній розмір такого типового будинку становить 280 кв. м. Приблизно 1/5 частину загальної площини займає внутрішній двір. Головні житлові приміщення знаходилися з північної сторони. Їх двері та вікна виходили не просто у двір, а в так звану пастаду, криту галерею, глибиною близько 3,5 м. Пастаду підтримували дерев’яні колони. Південна частина була нижча за північну, щоб не заважати проникненню сонячного світла у житлові приміщення.

Пергамський вівтар. Реконструкція

Втім, у тому ж таки Олінфі знайдено будинки, що вочевидь належали непересічним громадянам. Та ці будинки теж не можна назвати палацами, хоч вони розташовані окремо, далеко один від одного, за межами житлових кварталів. Їхні розміри перевищували звичайні приблизно в півтора раза. Внутрішнє убрання відрізнялося більш витонченим смаком, але його не можна назвати розкішним. Основною прикрасою такого будинку була чудова мозаїка, що вкривала двір. Значну роль відігравали розписи на стінах та заглиблення, у які ставили вази чи статуетки.

Трохи пізніше греки почали споруджувати будинки, в яких пастади були замінені перистилем – колонадою, що оточувала внутрішній двір з усіх боків, а не лише з північної сторони. Зразки таких житлових будинків були знайдені археологами на острові Делос у Егейському морі. Вони належать до елліністичного періоду. Колони перистилю не були їх єдиною прикрасою. Всередині двору влаштовували басейн для збирання дощової води. Він був плаский та неглибокий, і через прозорий водяний шар можна було бачити яскраву мозаїку, виконану з великою майстерністю. Мозаїки прикрашають не лише басейни, а й кімнати і дворики. Їх сюжети підказували археологам назви знахідкам. Так, один з делоських будинків носить ім’я «Будинок тризуба». Одна з його мозаїк зображує дельфіна, друга – чорний тризуб, обвитий стрічками. Інший будинок прикрашає чудова мозаїка з зображенням бога вина Діоніса з пантерою, священною твариною цього бога.

Діоніс з пантерою. Мозаїка житлового будинку на острові Делос

Винаходом давніх греків є театральні вистави, для влаштування яких будувалися спеціальні споруди – театри. Давньогрецький театр не мав даху, вистава відбувалась під відкритим небом. Він влаштовувався на схилі пагорба, в якому робили штучне напівкругле заглиблення. Ряди сидінь для глядачів мали вигляд півкола і розташовувалися на схилі один над одним. Будова театру складалася з трьох частин: театрону – частини, де розміщалися глядачі, орхестри – майданчика, де виступав хор, і скени – невеликої будови, де перевдягався актор. Іноді театри були дуже великими. Наприклад, афінський театр міг вмістити 17 000 глядачів, майже всіх вільних громадян міста. Попри те, що архітектура грецьких театрів дуже проста і навіть утилітарна, на багатьох вона справляє велике враження своєю гармонійністю. Великої слави завдяки своїй красі і унікальним акустичним властивостям зажив театр в Епідаврі, що був зведений у IV ст. до н. е. біля знаменитого святилища Асклепія, бога лікування.

Театр в Епідаврі

Будівельні майстри Давньої Греції перші ввели поняття ордера в архітектурі. Слово «ордер» означає порядок, певну співрозмірність окремих частин споруди. У класичній грецькій архітектурі існувало три ордери: доричний, іонічний та корінфський. Найдавнішим є доричний ордер. Споруди, виконані в цьому ордері, були найбільш приземкуваті. Колони робили порівняно товстими. За уявленнями давніх греків, доричні споруди символізували мужність та силу. Пропорції їх окремих деталей пов’язувалися з пропорціями чоловічої постаті. Стовбур доричної колони був прорізаний поздовжніми жолобцями, що носять назву канелюри. Зверху колона закінчувалася капітеллю, що складалась з округлої кам’яної подушки і пласкої плити. Подушка та плита мають відповідно назви ехіна та абака. Колони підтримують гладку, вкладену упоперек балку, що носить назву архітрав. Потім іде фриз – широка горизонтальна смуга, як правило, прикрашена барельєфами, а далі – карниз. Часто фриз складався з тригліфів – вузьких, прорізаних жолобцями прямокутників, та метоп, майже квадратних плит, на яких вирізьблювали міфологічні сцени. Торцеві сторони храму вінчали трикутні фронтони, теж оздоблені карнизом.

Іонічний ордер. Малоазійський варіант

Іонічний ордер. Аттичний варіант

Доричний ордер

Капітель іонічної колони

Колони іонічного ордера є тоншими та вищими за доричні. Їх порівнюють зі стрункою жіночою постаттю. Канелюри прорізані глибше і розділені плескатими гранями, що створює неповторну гру світла та тіні. Капітель має більш примхливий вигляд. Вона оздоблена двома спіралеподібними завитками. Фриз не є обов’язковою деталлю у спорудах іонічного ордера.

Храм Аполлона в Корінфі. VI ст. до н. е. Ордерна система ще не склалася

Третій класичний ордер – корінфський – виник набагато пізніше, ніж перші два. Іноді його вважають особливим різновидом іонічного ордера. Колони тут стають ще стрункішими. Цей ордер – втілення тендітної постаті юної дівчини. Капітелі мають вигляд корзини з візерунчастого листя. Три грецькі ордери, до яких згодом додалися ще два римські, широко використовуються і сучасними архітекторами.