Вітраж

Отже в даному випадку цим богом був Амон, великий, таємничий тебанський бог, «єства якого ніхто не знає».

Ту плутанину єгипетських імен ще збільшує те, що деякі вчені користуються ще з перекручених грецькими туристами та істориками назв. Багато з тих імен принято на всьому світі, дарма що вони зовсім не мають нічого спільного з правдивими єгипетськими. Отож, коли б устав з труни давновікий єгиптянин та вчув би такі наймення, як: Тут-Мес, Теби, Ізида, Мемфіс тощо, він напевне помер би вдруге раніш, ніж засвоїв би собі, що ми під назвою Тутмеса маємо на думці Тут-Анх-Амона, що Тебами звемо столицю Амона – Весет, що Ізида – та сама «добра мати, могутня своїми чарами Есет», а Мемфіс – ніщо инше, як колишній Мено-Феру.

На Тут-Анх-Амоновій постаті, знайденій у його гробниці, фараон витесаний ув образі бога Амона, його патрона. На голові він має божеську корону, що закінчується двома перами «сояшного сокола».

Тут-Анх-Амон був сином Аменготепа ІІІ, названого греками Аменофісом, а потім тими ж таки греками переіменованого в Мемнона, уславленого, головно, знаним у цілому світі «кольосом Мемнона», «співу» якого приходили послухати туристи давноминулих віків із далеких країн світа. Між иншим, на кам’яних плитах цієї велетенської постаті залишилися й автоґрафи цісара Андріяна – цього історичного «globtroteurr-a»…

На фараонів престол Тут-Анх-Амон сів через 7 років після смерти свого нерідного брата й тестя Аменготепа IV (Ахуен-Атона), відомого за своєї спроби зробити реліґійну революцію. Це він намагався зрушити культ великого тебанського Амона й запровадити культ сояшного Диска-Атона. Оповістивши війну тебанському богові, Ахуен-Атон занедбав і посвячену Амонову столицю Тебита заклав собі нову, яку й назвав своїм іменем. Але ж та реформа не була щаслива: великий тебанський бог показався міцніщим за фараона-бунтаря: Амонів храм, хоча і в руїнах, стоїть ще й по сьогодні. Саме ж наймення Ахуен-Атонове дальші пани Єгипту позбивали та винищили по всіх місцях, де колись красувались його написи. Заступивши Ахуен-Атонове місце, Тут-Анх-Амон повернув до Тебів і поновив славу Амонову.

Доки не відчинять Тут-Анх-Амонової труни, буде загадкою: в якому саме віці помер цей молодий фараон. Але ж і тепер уже відомо, що помер він, справді, юнаком. На це вказують і ті річі, що знайдено їх у великому числі в гробниці, й що дотепер вважалися за дитячі виграшки. Із цієї та деяких инших підстав дехто догадується, що Тут-Анх-Амон помер, маючи приблизно всього 16 років. На це також указує і згадана вже деревлянна статуя-портрет, якої вживано, як манекена, для примірювання фараонових одягів.

З історії відомо, що цей фараон вступив на престол майже дитиною. І це цілком можливо, бо подібні випадки траплялися в Єгипті нераз. Наприклад, Аменофіс IV обняв володарство в 14 році життя, в цьому році й оженившись, Аменофіс V став фараоном в 13 році.

Тут-Анх-Амон помер у третьому році свойого панування. Але всі ці здогади остаточно може ствердити лише його гробниця, що нині ще мовчить. Певне ж десь тепер, восени розтулить свої таємничі вуста.

Одначе, спіраючись на попередні відомости і припускаючи їхню правдивість, цікаво поставити питання, що ж спричинилося до такої передчасної смерти юнака-фараона?

З відомої вже історії Єгипту знаємо, що багато фараонів дуже швидко закінчувало свою королівську кар’єру. Бо в нильській долині часами траплялись дивовижні, незрозумілі пригоди. Бувало так, що молодий, до того цілком дужий фараон, чи наслідник трону, одного ясного ранку не виходив звичайної години зі своєї опочивальні. Коли ж приходили до нього, то знаходили задубілий труп, хоч уся пильна варта невідлучно була на своїх місцях. Бувало й таке, що вчора повний сил молодий володар сьогодні раптом божеволів, або ж ізненацька втрачав здібність говорити, рухатись і враз ставав ветераном. І все це було лише наслідком «чарів, перевірити силу й походження яких не було можливости».

Коли ж до цього додати, що в країні пірамід були знайомі з такими отрутами, про які, може, й не чула, особливо добре ознайомлена з цією галуззю знання, наприклад, родина Борджа, коли додати, що єгипетські жерці, певне, трошки розумілись і на бактеріольоґії, й, видимо, вміли користати і з холєрного вірусу, коли такі річі були справжньою маґією та «чарами» для широких мас і вчених з инших земель, – то зазначені несподівані пригоди з фараонами не видадуться вже такими й таємничими. В кожному разі годиться зазначити, що таких довговічних фараонів, як Рамзес II Великий, котрий панував щасливо аж 67 років зряду, Єгипет знав небагато. Та й то ще треба сказати, що Рамзес II майже все своє панування прожив у походах, а в королівському палаці, де було більш небезпеки, панували за нього инші.

Отож недурно єгипетські володарі мали звичай – відразу, як тільки обнімали владу, замовляти собі гробницю, щоб заздалегідь була готова на всякий випадок… Але ж, хоча би й не трапилось фараонові на власній шкурі зазнати таємничих чарів, усе ж таки фараонове життя було таке тяжке, що навряд чи його можна було довго витримати…

Мав фараон багато пишних титулів та назв. Звали його й «добрим богом», «Гором у свойому палаці», величали його й «паном обох країн» (тобто, верхнього й долішнього Єгипту), й, певне, найменче звали його так, як звемо ми – фараон, чи фарао. Бо, між иншим, остання назва перенята у греків, а вони взяли її в асирійців та прадідів сьогочасних жидів (гебраїв). У вимові ж семітів це єгипетське слово «пера-о», чи «пер-о» визначало – «високий дім», тобто, дім, де проживав володар. Отож, говорячи про фараона, вживали метафорично назви його осідку, як у Туреччині, наприклад, кажуть «висока порта», а Північних Американських Державах – «білий дім» і т. д. Але ж, не зважаючи на ті пишні назви, в дійсности тільки назверх видавалось, ніби «добрий бог» необмежений пан своєї країни. Тільки для широких мас був він – син Ра, нащадок сояшних, тобто, божеських династій. Тільки простий люд вірив, що спочатку самі боги посходили на землю, щоб принести Єгиптові науки, мистецтва, культуру та справедливо кермувати ним. І для них цілий Єгипет дійсно видавався власністю «доброго бога», який – «нехай живе вічно»! – який, походячи у прямій лінії від богів, роздає своїм підданцям життя, «здоровля та силу» і все, що вони мають. Бо ж усе те – «тільки його ласка», а тому він має право кожної хвилі все те в них одібрати. Та ще б пак, коли ж все добре, що тільки є в Єгипті, дали цій країні боги, з огляду на прохання та молитви «улюбленого їхнього сина», яким був ув очах народа фараон… Тим то фараон насамперед був жерцем і, можливо, найпильнішим у молитвах та святощах, як усі инші найсвятіші жерці. Він мусів без перестанку молитися, складати жертви, піклуватися про забезпечення найліпшого відношення до своєї особи з боку богів.

Цим і починався його день. Ще задовго до світанку фараон мусів бути на ногах, бо ж треба було особисто в палацовій каплиці побувати «будити зі сну своє божество». Потому – треба було його «умивати, одягати», а вже тоді складати йому вранішню жертву, бо ж існування богів підтримувано жертвами, як людське життя їжею та питвом. Коли він закінчував свої обов’язки, так грубо кажучи, покоївки богів, то переходив до адміністративної, судової й тому подібної кермівничої діяльности. Насамперед приймав своїх високих урядовців. А була їх незчисленна армія. Починаючи від вищих радників, тих, що переймав новий фараон від свого попередника, й кінчаючи силою нових, тих, що гуртом служили, або – певніш кажучи – міцно тримали в руках не тільки його самого, а його батька, братів, чи дідів. Потім починалося приймання старих військових отаманів. Це були люде – дуже небезпечні для фараона. Треба було рахуватися з їхнім честолюбством, взаїмними відносинами і т. д., бо ж їм цілком підлягало військо, що, власне, знало лише цих своїх керманичів, але не фараона. Потім ішли представники суду, деякі вищі та нижчі скриби, поліція, що – до речі – була в Єгипті дуже зорґанізована.

Кожну справу, чи велику, чи малу, фараон мусів сам розглянути й розв’язати. Навіть коли, наприклад, зловлено звичайного злодюжку, то суд власною силою не зважувався призначити йому остаточної кари. Спочатку треба було подати справу на розгляд і на затвердження самому фараонові. Коли десь не доплатили робітникам чи давали їм недобру їжу, знов таки й це не минало фараона, що мусів розібрати справу й призначити відповідних урядовців для її розв’язання.

І так – без кінця-краю.

Коротко кажучи, фараон мусив умішуватися в кожну подію, що трапилася у його володарстві. А коли ще до цього додати, що в Єгипті було багато людей грамотних, що просто з насолодою писали довжезні, детальні, пересипані кучерявими висловами листи, звідомлення та всякі акти (через які найбільше й відоме тодішнє єгипетське життя), то й можна собі уявити, скільки отой нещасливий «пан обох країн» протягом дня мусів перечитати всякої урядовницької літератури.

До всього цього треба додати неминучі врочисті подорожі. «Добрий бог» повинен був ощасливлювати своїх підданців не тільки зі свого «високого дому», їм треба було «потішитись його ясною присутністю». Та був і важливіший імпульс для тих частих подорожів: якийсь провінціяльний бог міг образитись на нащадка «сояшних богів» за неповагу до його особи. А, образившись, він починав мститися на фараонових підданцях: переважно ж псував їм урожай, насилаючи сарану або затримуючи вчасне розлиття Нила.

А що ж фараон був жерцем із примусу й жерцем не тільки сояшних богів, а й усіх инших у свойому володарстві, то йому неодмінно доводилось рахуватися з амбіцією й найменчих провінціяльних божків і коли-не-коли задовольняти їх особистою жертвою.

В цих подорожах фараона пишно зустрічали, врочисто вітали, а номархи, тобто, князі, що кермували провінціями, впоряджали гучні бенкети. Але ж потім усі витрати, що роблено на ті бенкети, платила за номарховими рахунками фараонова скарбниця. Та й у всіх тих парадах було більше взаїмного лукавства, ніж щирости, й фараон добре знав їм ціну. Він мусів робити візити не тільки провінціяльним божкам, але ж провінціяльним князькам-номархам, щоб народ бачив бодай його формальну над ними зверхність. Бо ж ті князьки, здебільшого, почували себе дома самостійними можновладцями, незалежними панами у своїх володарствах, перенятих у спадщині від своїх батьків. Сиділи вони певно на своїх величезних землях, мали власне військо, а скарбниця їхня часами бувала багатча й за фараонову. Та й самому населенню були вони далеко ближчі, ніж тебанський чи мемфіський «добрий бог» – фараон.

Отже вже з цього видко, що для важкої фараонової праці утворювалась морально тяжка обстанова. Але ж ще тяжча була вона не в цих пишних виїздах у провінцію, а – головно, дома, в умовах буденного життя. Здалека і зблизьку, зо всіх боків оточували фараона добре зорґанізовані вороги, що назверх видавалися відданими його друзями. А серед цих друзів-ворогів звичайно перше місце належало найближчим фараоновим родичам. Бо ж кожний із них уважав фараона-володаря за узурпатора. Кожний із них був глибоко переконаний, що саме йому належиться далеко більше право на трон володарський. Кожний із них мав партію й вичікував лише зручного мента, щоб підставити ногу ненависному «панові обох світів».

Друга зорґанізована ґрупа страшних фараонових ворогів сиділа в фараоновому гаремі. Власне, в Єгипті не було поліґамії для всіх инших громадян, але ж для бідолашнього «доброго бога» вона була обов’язкова. Він мусів брати собі жінок із ріжних мотивів політичного характеру. Це ж були переважно доньки приятелів та ворогів-сусідів, доньки провінціяльних номархів. Часами фараон знав про цих своїх жінок лише те, що їм треба було виплатити стільки й стільки з скарбниці, що витрати на утримання їхньої дворні, урядовців, поліції й инших гаремних службовців виносять дуже велику суму.

Звичайно, королевою, тобто, справжньою фараонихою була тільки одна, перша фараонова жінка, яка часом також претендувала на місце свого чоловіка й мала на те законне право. І, треба сказати, що деяким жінкам щастило досягати успіху в цій боротьбі і вони звалювали найвищого пана країни.

А в дійсности фактичним паном Єгипту були самі жерці. Вони накопичували у своїх руках незчисленні скарби, вони ж тримали кінці всіх більших, менчих і найменчих інтриґ. Вони вели перед у науці, освіті. Навіть реліґія, що їй вони служили, була инша для жерців, а инша для решти населення. Справжня реліґія «втаємничених», яку знали не всі, а лише вибрані жерці, базувалась на вірі в «єдине всемогутнє єство, наймення якого ніхто не знав», й нехтувала всіх тих богів зо звірячими головами, яких будив, умивав та вкладав спати фараон. Отже виходило, що фараон в руках цих жерців був літерально «слугою слуг божих». Тому, коли можна говорити про повстання в Єгипті, то єдиним і справжнім повстанцем міг бути лише фараон, якому зовсім не ставало сили тягти важке ярмо свого величчя та божеської влади.

Деякі фараони і справді пробували скинути його таким шляхом, що робили революцію з королівського трону. Але ж успіх такого підприємства бував ефемеричний, після чого справу швидко ліквідовано, на фараоновому троні сідав котрийсь із спритніщих жерців і починав нову династію.

Так короткими словами можна зрисувати образ фараонового життя й панування.

Отож, коли він покірливо витримував усі свої обов’язки, явно не пручаючись, корився жерцям та дуже хитро лявірував серед придворних інтриґ, – тоді він міг дійти до найщасливіщого менту своєї кар’єри – до спокійного відпочинку у приправленій заздалегідь йому пишній гробниці.

Одначе й цієї справжньої, єдиної радости міг позбавити фараона перший-ліпший жрець, вояка, урядовець чи навіть і звичайний, неранґований громадянин. Бо коли вже була готова фараонова мумія, то перед тим, як мали класти й замкнути її у гробницю, над нею повинен був відбутися земний суд. І коли з’являвся хто будь та заявляв: «Ця людина за життя скривдила мене тим то й тим то, й я не вибачаю їй», то мумію клали в гробницю без молитов, жертв та дарів і з «затуленим ротом». А це для правовірного єгиптянина було однаково, як бути позбавленим усякого похорону, бо ж неґативний присуд на останньому земному суді позбавляв його права на життя посмертне, життя в вічности.

Але коли земний суд кінчався щасливо, виправданій мумії «відчиняли вуста», що відбувалося серед особливої церемонії та молитов. Зі співами гимнів, в ароматі кадил та пахощів мумію вносили у гробницю і складали їй жертви. Туди ж, у гробницю, клали все, що за життя любив покійний, все, чим він користувався, все, що колись було потрібне йому в його земному оточенні.

А це тому, що єгиптянин не вірив у смерть. Він не міг уявити її собі як остаточний кінець, а приймав її лише як зміну попереднього свого стану, як нове життя, «солодке, мов аромат льотоса». Містична ж сила молитов оживляла всі його річі, що були з ним у могилі. Тай то не тільки річі, а їхні малюнки на стінах гробниці, або ж навіть всі ті слова, що ними ті річі звались і були написані у гробниці. Отже там, під землею, оживала не тільки скульптурна постать жінки покійного, але так само оживали й його діти, портрети яких були на стінах, – і все це сходило з мурів і робилось справжнім та живим. Слово «сонце», написане в посвятному тексті, сяяло справжнім сояшним світлом, слово «світло» розливало ясно проміння, слова – «музика» чи «снів» звучали його улюбленими мотивами…

Але ж для того позагробового життя мало було самого людського виправдання. Дух покійного мусів іще виправдовуватись перед богами.

Але це – нова тема, якої тут я торкатись не буду. Зазначу лише, що життя на тому світі, «на полях блаженних духів» єгиптянин уявляв собі подібним до життя на землі, тільки незрівняно кращим. Там йому повинно було прийти все те, по чому він тужив і чого допоминався на цьому світі. Тобто – там здійснювались усі його земні мрії та ідеали…

Щоб закінчити цей короткий нарис умов фараонового земного життя, варто буде наприкінці згадати маленьку пригоду, що трапилася з Рамзесом XIII, коли він був іще ерпатром (наслідником престола) і провадив маневри. Ось, – коли Рамзес поспішав зі своїм військом на намічені позиції, на шляху здибались йому посвятні жуки-скарабеї. Цим закривався шлях, бо можна було пройти, тільки розчавивши жуків. Так, принаймні, вирішив штаб жерців. Але ж і обминути їх було неможливо, бо тоді б кольона стратила б точно розрахований час й програла б поле бою. Рамзесова військова частина складалася з чужинців, що не жахалися подушити посвятних тварин. Тому старшини радили Рамзесові не звертати уваги на осторогу жерців та пророків штабу й іти далі вперед. Рамзес і сам схилявся до тієї ж думки, й тим то в запального ерпатра вирвалася така фраза:

«Така пригода не спинила б навіть осла в його дорозі». «Звичайно, – спокійно відповів йому на те пророк. – Але ж осел ніколи й не буде фараоном!»

І справді: всяко бувало в нильській долині, але ж осел там знав своє місце у стайні й не пнувся на фараонів трон. Коли б же комусь схотілося було знайти якусь ослячу прикмету в фараоновій особі, то він міг би був знайти хиба одну: оту здібність «пана двох світів» нести на собі такий тягар, який не всякий осел міг би витримати…

Але, повертаючи до пригоди з Рамзесом XIII, треба додати, що маневри він, розуміється, програв, доводячи тим, що вояка він – ні до чого не здібний, а його чужинецьке військо, на яке він так покладався, тільки шкодить славі держави. Отож військо те розпустили, а невдасі ерпатрові не дали під команду навіть і одного корпусу…

Людський вік
Перська казка

Було це так давно, що вже мало в кого й пам’ять про те лишилася: саме тоді, як Алах (турецький бог) закінчив творити світ і все, що на ньому існує.

Так от, закінчивши творення, сів він у раю (а була тоді раєм уся земля) й поплескав у долоні. Доразу перед ним станув янгол Джебраїл:

– Що звелиш, всемогучий? – покірно запитав він.

– Поклич сюди, Джебраїле, всіх сотворінь, – промовив Алах, – най самі скажуть, чи задоволені вони своїми іменами та віком життя?

За хвилинку вже всі сотворіння стояли перед Алахом. Кожде було всім задоволене, тільки осел, пес, малпа та чоловік стали аж позаду й, видко, чекали, щоби поговорити з Алахом насамоті. Вони бо не були зовсім задоволені й хотіли просити собі дечого іншого. Алах тільки глянув і відразу догадався:

– Ну, кажіть, чого бажаєте?

Першим підступив осел:

– Змилуйся, Алаху: ти звелів мені жити аж 40 років. Поміркуй сам: 40 років тягати тягарі, 40 років діставати бійку і слухати лайку, майже ніколи не мати відпочинку, їсти ріп’яхи та бур’ян!

Осел упав навколішки:

– Май же до мене милосердя: вкороти мені віку, бо ж сам розумієш, що такого життя жадний осел 40 років не витримає. Почнуть мої братчики топитися або зі скелі кидатися! Ось пригадаєш моє слово!

Алах згодився.

– Добре, – говорить. – Най буде по-твойому: живи 30 літ. Ну, а ти, песику, чого просиш?

Пес поплазував на череві до Алаха, лизнув йому ногу й жалібно проскавучав:

– Милосердний Алаху, як на те вже твоя воля, то й мені вкороти віку!.. Подумай бо: призначив ти мені також 40 літ працювати на чоловіка. Я ж не матиму супокою 40 літ ні вдень, ані вночі. Не кажу вже про те, що кождому набридне 40 років гарчати й гавкати, але ж не можна забувати й того, що чоловік мене й буде бити й ногами штовхати. Їсти мені не буде давати й ще й моїм іменем лаятися. Вже за цих кілька днів я всього спробував: коли мовчу, то кричать, що я – лінюх; коли гавкну, лають, що брешу. Ляжу за хатою, кажуть: «Бач, тільки в холодочку вилежується, а господарства не глядить». Прийду на поріг, гонять мене. А увечорі господиня викине якісь недоїдки, котрих вже ніхто не хоче; та й то лише тоді, як не забуде… Змилуйся, Алаху, досить з мене й половини…

– Нехай буде й тобі, як ослові! – відповів Алах. – Заберу в тебе 10 років… А ти що хочеш, малпо?

Малпа впала перед Алахом на всі чотири та так і зайшлася слізьми:

– Вкороти… вкороти й мені. Де ж таки видано, щоб аж 40 років бути посміховиськом для всякої істоти, а вже особливо для людей. Послухав би ти, як вони з мене глузують! Ти ж добрий, Алаху, не схочеш мені вчинити такої кривди!

Алах аж посмутнів, але махнув рукою:

– Добре! Одбираю й тобі 10 літ, скачи собі…

Тоді підійшов чоловік. Вже по обличчу можна було бачити здалека, що він був дуже незадоволений і тільки злегка вклонився Алахові.

– Поговоримо по-щирости, всемогучий Алаху. (І досі чоловік, коли хоче висловити своє незадоволення, починає з того, що «говорити буде по-щирости».)

– Говори й по-щирости, – байдуже промовив Алах.

– Так от, посуди сам, чи ж добре ти робиш! Звичайно, я не хочу тебе повчати! (І досі чоловік, коли хоче кого повчити, говорить, що він саме повчати й не хоче.) Але ж ось поміркуй сам: присудив ти мені всього 30 років життя. А тим часом дав мені розум, щоби я студіював та творив науки. Дав ти мені й волю – тож я мушу зробити щось і для себе та своїх дітей. Дав мені серце: тож мушу ужити якихсь радощів. Нарешті ти ж мені сам дав несмертельну душу. Не забувай: душу несмертельну! Ото мушу, мабуть, я і про неї трохи подбати, якось забезпечити собі щасливу вічність. А все це протягом 30-х років! Кумедія та й годі! Коли ж я встигну все це поробити, як мого життя лише 30 літ?! А з них ще четвертина діточина? Чи не пожартував ти, Алаху?!.

Алах почухав потилицю. Видко було, що він сподівався не такої подяки. Ну, та що вже казати: раз сотворив, то вже сотворив.

– Ну, гаразд. Я тебе послухаю, тільки ж що в мене нема вже вільних років.

– Та як же нема? – навіть образився чоловік. – Ти ж тільки що відібрав ось хоч би в осла.

– Добре, – усміхнувся Алах. – Я оддам їх тобі, тільки ж пам’ятай, що ці десять літ – від 30-го до 40-го року – ти будеш змушений працювати, як осел. За перших 30 літ ти мусиш вивчитися, нагулятися, подумати про душу, а від 30-ох будеш мати найтяжчу й найнуднійшу працю – дбати про своїх дітей. Задоволений ти?

– І так, і ні, – відповів чоловік. – По-перше, що я собі цілком не так сподівався. Ну, та нехай уже буде по-твойому, бо ж ти таки Алах!.. Але ж мені цього мало!

– Тобто як? – здивувався Алах. – Я тобі додав четвертину, а ти кажеш: мало?

– Та кажу ж!

– Добре! Бери собі й 10 років пеських. Тільки ж знай: від 40 до 50 літ перестануть тебе бавити радощі життя. Все тобі буде не по-твойому, а ти будеш нарікати та на всіх гаркати. То ж не здивуйся, коли од кого почуєш: «Старий пес!»

– Гм… – похнюпився чоловік. – Небагато обіцяєш ти мені приємности, Алаху! Ну, та вже най: все ж таки мені здається, що ліпше собаче, як жадного! Отож знаєш, що я тобі скажу? Оддай вже мені й решту, що маєш в запасі.

– Як і малпячі роки? – аж здивувався й сам Алах. – Ну, й ненажерливий же ти, чоловіче! І хто міг би подумати?

– Та ж вони тобі не потрібні, – відповів чоловік.

– Коли так тобі кортить, то бери й цих 10. Тільки ж з ними ти береш і малпячу вдачу… Отож не нарікай на мене, коли з тебе сміятися будуть твої діти та онуки… Ти сам собі це випросив.

Алах позіхнув і пішов відпочивати.