Історія Флоренції. Державець

Постійно звертаються до творчості Мак’явеллі й сучасні соціологи та політологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупції, бюрократії, політичного прогнозування.

Для нас, певна річ, особливий інтерес становить резонанс ідей Мак’явеллі в Україні. Та оскільки майже всі проблеми української історії й культури тільки тепер починають ґрунтовно досліджуватися, питання про поширення ідей Мак’явеллі в Україні можна розглядати лише опосередковано. Так, відомо, що в першій половині XVII ст. Петро Могила привіз в Україну твори Мак’явеллі. Неодноразово цитував Мак’явеллі Іоаникій Галятовський.

Проте це питання цілком закономірне, зважаючи на те, що зв’язки України з Італією були започатковані з давніх часів, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Україні активно поширюються гуманістичні та реформаційні ідеї. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з України навчалися в італійських університетах Падуї, Флоренції, Рима, Болоньї, Феррари. Деякі з них залишилися в інших країнах і стали вченими зі світовим ім’ям (Юрій Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станіслав Оріховський, який працював поза межами України близько 20 років, та ін.). «З кафедр Кракова й Болоньї, Падуї й Відня, – відзначає російський вчений І. Є. Голеніщев-Кутузов, – вихідці з українських степів коментували античних авторів»^[8]. Але більшість поверталася в Україну, несучи знання світової культури.

Це підготувало той розвій духовної культури в Україні, який ми спостерігаємо в XVI–XVII ст. Це був період становлення національної самосвідомості. Відбувався він завдяки формуванню світської й гуманістичної культури, нерозривно пов’язаної з тими процесами, які відбувалися у передових європейських державах.

Поширенню ідей гуманістичної культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у відповідь на посилення національного та релігійного тиску з боку Польщі, на території України створюється активний соціальний рух, який сприяє формуванню національної самосвідомості. А вона з давніх часів спиралася на певні ментальні особливості, в основі яких лежить культурний поліфонізм – толерантність і терпимість щодо інших культур та народів. Саме це відзначав М. Костомаров: «Південноруси споконвіку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з іншими обличчями та іншими уподобаннями… Південноруси, які отримали свою віру від греків, не засвоїли тої неприязні до західної церкви, що виникла в Греції. В південноруських містах греки, вірмени, жиди, німці, поляки, угри знаходили вільний притулок… Цей дух терпимості, відсутність національної зарозумілості, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народі досі»^[9].

За цих умов поширювалися ідеї ренесансних гуманістів насамперед через навчальні заклади – спочатку це була Острозька академія, що її викладачі удосконалювали свої знання в університетах Європи, передусім в Італії – Кирило Лукаріс здобув освіту в Падуї та Венеції, Діонісій Палеолог – у Римі. Пізніше до навчальних закладів долучилася Києво-Могилянська академія. Її засновник Петро Могила із самого початку взяв орієнтацію на тогочасну гуманітарну освіту. Тому професори академії знайомили спудеїв не лише з теологією та античністю, але й глибоко висвітлювали писання італійських гуманістів епохи Відродження, зокрема Марсіліо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованні Боккаччо, Галілео Галілея, Тассо.

Серед цих авторів ми знаходимо й ім’я Нікколо Мак’явеллі. Ідея сильної особистості була близька й зрозуміла Петрові Могилі, який своєю діяльністю реалізував її. Проте він не приймає ідеї Мак’явеллі про необхідність сильної світської влади державця – адже тоді треба було б визнати зверхність польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.

У системі поглядів Теофана Прокоповича – «голови вченої дружини» Петра І – ідея спільної влади державця стає основною.

Якщо врахувати те, що інтелігенція України, до якої належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих політично-державних програмах, то відшукати ідеї «національної єдності», проголошені Мак’явеллі, ми можемо лише в тих документах, які стосувалися козацького руху, – це козацькі літописи Самовидця, Григорія Граб’янки, Самійла Величка.

І все ж те, що виокремлює проблему розуміння «Державця» в Україні, – це поєднання політичних і моральних критеріїв. Адже для українців, завдяки їхньому менталітету, було неприйнятним проголошення аморалізму державця. Це добре усвідомлювали видатні діячі на ниві політичної національної боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та ін. Вони широко сприяли розвитку освіти й національної церкви. І кожен з них спирався не тільки на високий рівень знань світової культури та політики, але й на вічні моральні цінності народу, про що маємо чимало свідчень.

Повертаючись до Мак’явеллі, треба зазначити, що його творчість потребує постійної уваги – слід прислухатися до рекомендацій, які він пропонує, викладаючи суть «ремесла політика» в своєму «Державці». Чого варта лише думка про необхідність державця бути завжди здатним до нескінченних змін і політики, і ситуацій, і дій, бути, якщо потрібно, і «левом», і «лисицею». А хіба можна відкинути таку думку Мак’явеллі: «Про розум державця передусім судять з того, яких людей він до себе наближає; якщо ці люди віддані та здібні, то можна завжди бути впевненим у його мудрості».

І найголовніше, що робить Мак’явеллі близьким для багатьох народів, які в наші дні стали на шлях розбудови власної державності, – це той палкий заклик, з яким звернувся він свого часу до співвітчизників: «Італія ж, втрачаючи останні сили, чекає на того, хто вилікує її рани… Як сповнена вона прагнення та готовності стати під спільне знамено, коли б тільки знайшлося, кому його пронести!»

Ада Бичко

Історія Флоренції

Найсвятішому і найблаженнішому отцю, господареві нашому Клименту VII

покірний слуга Нікколо Мак’явеллі

Оскільки, найблаженніший і найсвятіший отче, ще до свого обрання Ваша святість доручили мені викласти діяння флорентійського народу, я з усією наполегливістю та вмінням, котрими наділили мене природа й життєвий досвід, постарався вдовольнити Ваше бажання. У писаннях своїх дійшов я до часу, коли зі смертю Лоренцо Медічі Пишного обличчя Італії змінилось, і, оскільки подальші події за величністю своєю та знаменністю потребують і викладення в дусі високому, вирішив, що правильно буде все мною до цього часу написане об’єднати в книгу і піднести Вашому найсвятішому блаженству, щоб могли Ви почати користуватися плодами моєї праці, плодами, отриманими від Вами посіяного зерна. Читаючи цю книгу, Ви, Ваше найсвятіше блаженство, насамперед побачите, наскільки великим лихом і владою багатьох можновладців супроводжувалися після занепаду Римської імперії на Заході зміни в долях італійських держав; побачите, як римський первосвященник, венеціанці, королівство Неаполітанське і герцогство Міланське першими досягли державності й могутності в нашій країні; побачите, як вітчизна ваша, саме завдяки розділенню своєму позбувшись імператорської влади, залишалась розділеною до тієї пори, коли нарешті дістала управління Вашого дому. Ваше найсвятіше блаженство особливо наказали мені викладати великі діяння ваших предків таким чином, щоб видно було, наскільки я далекий від хоч якихось лестощів. Бо якщо Вам любо чути з вуст людських щиру похвалу, то хвала брехлива, яка шукає блага, ніколи не може бути Вам до серця. Та це і викликає мої побоювання, ніби я, говорячи про добросердість Джованні, мудрість Козімо, гуманність П’єро, пишність і передбачливість Лоренцо, не заслужив від Вашої святості докору щодо недотримання ваших вказівок. Однак тут я маю можливість виправдатися як перед Вами, так і перед усіма, кому оповідь моя не сподобалась би, як така, що не відповідає дійсності. Бо, виявивши, що спогади тих, хто в різний час писав про ваших предків, сповнені всіляких похвал, я мусив би або показати їх такими, якими побачив, або замовчати їхні заслуги, як чинять заздрісники. Якщо ж за їхніми високими ідеалами ховалося честолюбство, вороже, на думку деяких людей, загальному благу, то я, не угледівши його, не мусив і згадувати про нього. Бо впродовж усієї моєї оповіді ніколи не мав я наміру ані прикрити шляхетну справу благоліпною личиною, ані кинути тінь на похвальне діяння під приводом того, ніби його мета негідна. Про те, наскільки далекий я від лестощів, свідчать усі розділи моєї оповіді, особливо ж публічні промови або приватні судження як у прямій, так і в опосередкованій формі, де у висловах і в усій манері оповідача у найпевніший спосіб виявляється його натура. Чого я уникаю – то це лайливих слів, бо гідність та істинність оповіді від них нічого не виграють. Кожен, хто без упередження поставиться до моїх писань, може переконатися в моїй безсторонності, насамперед зауваживши, як небагато я говорю про батька Вашої святості. Причина тому – його коротке життя, через що він не міг стати відомим, а я був позбавлений можливості уславити його. Однак пішли від нього справи великі й славетні, бо став він батьком Вашої святості. Заслуга ця переважує діяння його предків і принесе йому більше століть слави, ніж злощасна доля відняла в нього років життя. Я в усякому разі, найсвятіший і найблаженніший отче, старався в цій своїй оповіді, не прикрашаючи істини, догодити всім, але, можливо, не догодив нікому. Якщо це так, то не дивуюся, бо вважаю, що, викладаючи події свого часу, неможливо не зачепити доволі багатьох. Проте я бадьоро вирушаю в похід, сподіваючись, що, завжди підтримуваний і обласканий благодіяннями Вашого блаженства, знайду також допомогу та захист у могутньому воїнстві вашого найсвятішого розуміння. І тому, озброївшись мужністю та впевненістю, що не зраджували мені досі в моїх писаннях, я продовжуватиму справу, якщо тільки не втрачу життя або покровительство Вашої святості.

Передмова

Маючи намір викласти діяння флорентійського народу в його межах і поза ними, я перше хотів почати оповідь із 1434 року за християнським літочисленням, – з часу, коли дім Медічі, завдяки заслугам Козімо і його батька Джованні, досяг у Флоренції більшого впливу, ніж будь-який інший. Бо я вважав тоді, що месер Леонардо Аретіно і месер Поджо, двоє видатних істориків, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потім я уважно вчитався в їхні твори, бажаючи вивчити їхній спосіб і порядок викладу подій та наслідувати його, щоб заслужити схвалення читачів. І от виявилося, що перебіг воєн Флоренції з чужоземними державцями й народами вони справді виклали докладно, як належить, але стосовно цивільних розбратів, внутрішніх незгод і наслідків одного й другого вони багато чого зовсім замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож із цієї частини їхніх творів читачі не дістануть ні користі, ні задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що події ці видались їм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’яті поколінь, або тому, що побоювались образити нащадків тих, кого їм довелося б засудити. Такі причини – хай не гніваються на мене ці історики, – здаються мені зовсім не гідними великих людей. Бо коли в історії щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подій, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республікою, так це пізнання обставин, які породжують внутрішні розбрати й ворожнечу, щоб громадяни ці, навчені недобрим досвідом інших, уміли зберігати єдність. І якщо приклади того, що відбувається в будь-якій державі, можуть нас хвилювати, то приклади нашої власної республіки зачіпають нас іще більше і є ще більш повчальними. І коли в якійсь республіці панували неабиякі розбрати, то найвизначнішими були флорентійські. Бо більшість інших держав обмежувалися зазвичай однією якоюсь незгодою, котра залежно від обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до її загибелі; натомість Флоренція, не обмежуючись однією, породила безліч незгод. Загальновідомо, що в Римі після вигнання королів виникли розбрати між нобілями та плебсом і не затихали вони до загибелі Римської держави. Так було і в Афінах, і в усіх інших державах, що процвітали в ті часи. Та у Флоренції розбрати виникали спочатку серед нобілів, потім між нобілями і пополанами і, нарешті, між пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навіть серед переможців виникав розкол. Розбрати ж ці призводили до таких убивств, вигнання, загибелі цілих сімейств, яких не знало жодне відоме в історії місто. На мій погляд, ніщо не свідчить про велич нашого міста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже їх було цілком достатньо, щоб привести до загибелі навіть найвеличнішу й наймогутнішу державу. А проте наша Флоренція від них немов тільки зростала і зростала. Така видатна була звитяга її громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе і свою вітчизну, що навіть ті, хто виживав після всіх лих, цією своєю звитягою більше сприяли славі батьківщини, ніж сварки й розбрати могли їй нашкодити. І немає сумніву, що, якби Флоренція після звільнення від імператорської влади мала щастя дістати такий спосіб управління, за якого вона зберігала б єдність, – я навіть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неї: стільки б вона досягла у військовій справі та мирній праці. Адже відомо, що не встигла вона вигнати своїх ґібелінів у такій кількості, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардію, як під час війни з Ареццо і за рік до Кампальдіно ґвельфи за цілковитої згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренції тисячу двісті важкоозброєних вояків і дванадцять тисяч піхотинців. А згодом, у війні проти Філіппо Вісконті, герцога Міланського, коли флорентійцям протягом п’яти років довелося діяти не зброєю (якої вони тоді не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мільйона флоринів; по закінченні ж війни, невдоволені умовами миру та бажаючи показати міць свого міста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумію, чому ці внутрішні розбрати не гідні бути висвітленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменників стримувало побоювання зашкодити пам’яті тих, про кого їм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись і тільки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмінне прагнення людей до того, щоб імена їхніх предків та їхні власні не зникали з пам’яті нащадків. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гідним діянням, намагалися стати відомими через нечесні справи. Не зважили вони також, що діяння, котрі самі по собі певною мірою величні, – як, скажімо, всі справи державні й політичні, – хоч би як їх вели, до яких би наслідків приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто їх виконує, більше честі, ніж хули. Поміркувавши про це все, я змінив думку і вирішив почати свою історію від виникнення нашого міста. Але, не маючи наміру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрішні справи нашого міста до 1434 року, про зовнішні ж події згадуватиму, коли це буде необхідно для розуміння внутрішніх. В описі ж подальших років докладно висвітлюватиму і те, й інше. А для того щоб у цій історії були зрозумілішими всі епохи, які вона зачіпає, я, перш ніж говорити про Флоренцію, розповім про те, як Італія потрапила під владу тих, хто нею тоді правив. Усі ці початкові відомості як про Італію взагалі, так і про Флоренцію, складуть перші чотири книги. У першій буде коротко викладено всі події, що відбувалися в Італії після занепаду Римської імперії і до 1434 року. Друга охопить час від виникнення Флоренції до війни з папою після вигнання герцога Афінського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполітанського Владислава. У четвертій ми дійдемо до 1434 року і, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що відбувалось у Флоренції та поза її межами до сьогодення.

Книга перша

І

Народи, що живуть північніше від Рейну та Дунаю, на землях плодючих і зі здоровим кліматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рідні місця і шукати собі нові прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмірної кількості людей, усі його мешканці поділяються на три групи так, щоб кожна складалася з однакової кількості шляхетних і нешляхетних, заможних і бідних. Потім частина, на яку випаде жереб, вирушає шукати щасливої долі в інших місцях, а дві інші, позбувшись надлишкового населення, і далі користуються спадком своїх предків. Саме ці люди й зруйнували Римську імперію, у чому допомогли самі ж імператори, котрі покинули Рим, свою давню столицю, і перебрались до Константинополя, послабивши західну частину імперії: тепер вони приділяли їй менше уваги і, відповідно, віддали її на розграбування як своїм підлеглим, так і ворогам. І воістину: для того щоб зруйнувати таку величну імперію, що стояла на крові стількох звитяжних людей, потрібна була чимала ницість правителів, чимале віроломство підлеглих, чималі сила й завзяття зовнішніх загарбників; отже, згубив її не один якийсь народ, а об’єднані сили кількох народів. Першими вийшли з цих північних країн проти імперії після кімврів, переможених Марієм, римським громадянином, вестготи – ім’я це і їхньою мовою, і нашою означає «готи західні». Після низки сутичок уздовж кордонів імперії вони з дозволу імператора на тривалий час оселилися на Дунаї й, хоч із різних причин і в різний час, здійснювали набіги на римські провінції, їх усе ж таки постійно стримувала міць імператорської влади. Останнім, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосій: він настільки підпорядкував їх собі, що вони не захотіли обирати собі короля, але, цілком задоволені здійсненими ним пожалуваннями, жили під його владою і билися під його знаменами. Коли ж Теодосій помер, його сини Аркадій і Гонорій успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги і щасливої долі, а зі зміною правителя змінилися й часи. Теодосій поставив на чолі кожної з трьох частин імперії трьох управителів – на Сході Руфіна, на Заході Стиліхона, а в Африці Гільдона. Після смерті правителя всі троє замислили не просто управляти своїми володіннями, а домогтися в них цілковитої самостійності. Гільдон і Руфін загинули, ледь почавши втілювати свій задум, а Стиліхон зумів приховати свої наміри: з одного боку, він намагався здобути довіру нових імператорів, а з другого – внести такий розлад в управління краєм, щоб потім було легше заволодіти ним. Для того щоб налаштувати вестготів проти імператорів, він порадив припинити давати їм встановлену платню. А оскільки цих ворогів, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в імперії розлад, він заходився підбурювати бургундів, франків, вандалів і аланів (також північні народи, що вирушили завойовувати нові землі) до нападу на римські провінції. Втративши данину, що їм належала, і прагнучи сильніше помститися за кривду, вестготи обрали своїм королем Аларіха, напали на імперію і після цілої низки подій вдерлися в Італію, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларіх помер, а його спадкоємець Атаульф узяв собі за дружину Плацидію, сестру імператорів, і, маючи таку рідню, погодився допомогти Галлії та Іспанії, які з вищенаведеної причини зазнали нападу з боку вандалів, бургундів, аланів і франків. Урешті-решт вандали, що захопили ту частину Іспанії, яка звалася Бетикою, не в змозі відбити нападу вестготів, були покликані правителем Африки Боніфацієм захопити цю провінцію, охоче погодились, а Боніфацій був задоволений цією підтримкою, бо, повставши проти імператора, він побоювався розплати за свою зраду. Так під проводом свого короля Гензеріха вандали оселилися в Африці. На той час імператором став син Теодосія Аркадій. Він так мало опікувався справами Заходу, що всі ці зарейнські народи вирішили затвердитися на захоплених землях.

ІІ

Отже, вандали стали господарювати в Африці, алани й вестготи в Іспанії, а франки і бургунди не тільки захопили Галлію, а й дали своє ім’я захопленим краям, які стали називатися Францією і Бургундією. Усі ці успіхи підштовхнули й інші народи втрутитися в поділ імперії. Гуни, теж кочова народність, захопили Паннонію, провінцію по той бік Дунаю, яка, прибравши тепер ім’я цих гунів, дістала назву Хунгарії. До цих лих додалося ще одне: імператор, якого тіснили зусібіч, намагався зменшити кількість своїх ворогів і заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу і вплив варварів та послаблювало імперію.

Острів Британія, що нині зветься Англією, теж не уник лиха. Налякані варварами, що захопили Францію, не бачачи захисту з боку імператора, брити покликали на допомогу англів, одне з германських племен. Англи, під проводом свого короля Вортігерна, охоче відгукнулись і спершу захищали бритів, а потім вигнали їх із острова, затвердилися там, і почав він називатися Англією. Та первісні мешканці цієї країни, втративши батьківщину, змушені були розбишакувати і, хоч і не змогли захистити власного краю, вирішили заволодіти чужим. Зі своїми сім’ями перепливли вони море, захопили прилеглі до нього землі та назвали їх Бретанню.

ІІІ

Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонію, з’єдналися з іншими народами – гепідами, герулами, турингами й остготами (так називаються їхньою мовою готи східні) і вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францію їм не вдалось, оскільки її обороняли інші варвари, тому вони вдерлися до Італії під проводом свого короля Аттіли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не ділити з ним владу. Це зробило його всемогутнім, а Андаріх, король гепідів, і Веламир, король остготів, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італії, Аттіла взяв у облогу Аквілею. Хоча ніщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, і протягом цього часу він спустошив усю прилеглу місцевість і розпорошив усіх її мешканців. Звідси, як ми ще будемо говорити, почалася Венеція. Захопивши і зруйнувавши Аквілею та багато інших міст, він рушив на Рим, але від розгрому його утримався після умовлянь папи, якого він став так шанувати, що навіть пішов із Італії в Австрію, де й помер. Після його смерті Веламир, король остготів, і ватажки інших народів повстали проти його синів, Генріха й Уріха, і одного вбили, а другого змусили забратися разом із його гунами за Дунай, на батьківщину. Остготи й гепіди осіли в Паннонії, а герули й туринги – на протилежному березі Дунаю. Коли Аттіла пішов із Італії, західний імператор Валентиніан вирішив відновити країну, а, щоб легше було охороняти її від варварів, переніс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спіткали Західну імперію, імператор, який перебував у Константинополі, часто передавав владу на Заході іншим особам, вважаючи її справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волі, римляни, покинуті напризволяще, самі обирали собі імператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в імперії. Так, приміром, після смерті Валентиніана престол певний час посідав Максим, римлянин, який змусив Євдокію, дружину покійного імператора, взяти тепер із ним шлюб. Та походила з імператорського роду, і шлюб із простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таємно покликала до Італії Гензеріха, короля вандалів і правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко і вигідно буде заволодіти Римом. Вандал, жадаючи здобичі, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його і залишався там два тижні. Потім він загарбав і спустошив інші італійські землі, після чого військо його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого міста, оголосили імператором римського громадянина Авіта. Потім сталося ще дуже багато різних подій, змінилося багато імператорів і нарешті константинопольський престол дістався Зенону, а римський – Оресту і сину його Августулові, що захопили владу хитрістю. Поки вони збиралися силою втримувати її, герули й туринги, що осіли, як я сказав, після смерті Аттіли на березі Дунаю, об’єдналися під орудою свого полководця Одоакра і вдерлися до Італії. Покинуті ними місця відразу ж захопили лангобарди, також північний народ, під проводом їхнього короля Кодога, і, про що буде сказано свого часу, стали останнім лихом Італії. Одоакр, вдершись до Італії, переміг і вбив Ореста неподалік Павії, а Августул утік. Після перемоги Одоакр узяв титул не імператора, а короля римського, щоб у Римі змінилася не тільки влада, а й сама назва її. Він був першим із вождів народів, що кочували тоді римським світом, який вирішив утвердитися в Італії. Всі інші, чи то зі страху, що їм не утриматися в Римі, оскільки східний імператор легко міг допомогти Одоакру, чи то з якоїсь іншої потаємної причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якій-небудь іншій країні.

IV

У ті часи Римська імперія підкорялась кільком державцям: Зенон, що царював у Константинополі, правив усією Східною імперією; остготи володіли Мезією і Паннонією; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанією; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францією; герули і туринги – Італією. Королем остготів став на той час Теодоріх, небіж Веламира. Пов’язаний дружбою із Зеноном, імператором Сходу, він написав йому, що його остготи, які переважають звитягою всі інші народи, мають значно менше і вважають це несправедливим; що він уже не в змозі утримувати їх у межах Паннонії, і, отже, бачачи, що доведеться дозволити їм узяти зброю та шукати нових земель, вирішив повідомити про це імператора, щоб той запобіг їхнім намірам, поступившись якимись землями, де життя для них було б і більш достойним, і легшим.

І от Зенон, зокрема зі страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італії, надав Теодоріху право піти проти Одоакра і заволодіти Італією. Той негайно виступив із Паннонії, залишивши там дружніх до нього гепідів, удерся в Італію, вбив Одоакра і його сина, взяв за його прикладом титул короля Італії та місцем свого перебування обрав Равенну, з причин, які змусили ще Валентиніана вчинити так само. І у військових, і в мирних справах Теодоріх показав себе людиною найвидатнішою: у битвах він постійно перемагав, у мирний час осипав благодіяннями свої міста й народи. Він розселив остготів на завойованих землях, залишивши їм їхніх вождів, аби ті керували ними в походах і мирному житті. Він розбудував Равенну, відновив зруйноване в Римі й повернув римлянам усі їхні привілеї за винятком військових. Усіх варварських королів, що поділили між собою володіння Римської імперії, він тримав у їхніх кордонах – самою тільки силою свого авторитету, не застосовуючи зброї. Між північним берегом Адріатики й Альпами він збудував земляні вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італію нових варварських орд. І якби численні заслуги не були на кінець життя затьмарені жорстокістю щодо тих, кого він підозрював у заколотах проти своєї влади, наприклад, убивством Сіммаха і Боеція, людей святого життя, пам’ять його була б гідна найвищого пошанування. Його хоробрість і великодушність не тільки Рим та Італію, а й інші краї західної імперії позбавили безперервних ударів, що їх завдавали постійними набігами варвари, підняли їх, повернули їм досить стерпне існування.

V

І справді, якщо Італію та інші провінції, що стали жертвами варварів, які розбушувались, спіткали жорстокі лиха, то сталося це переважно за час від Аркадія і Гонорія до Теодоріха. Якщо поміркувати про те, скільки збитків завдає будь-якій республіці або королівству зміна правителя або основ управління, навіть коли вони спричинені не зовнішніми потрясіннями, а хоча б лише внутрішніми чварами, якщо мати на увазі, що такі нехай і незначні зміни можуть знищити навіть наймогутнішу республіку або королівство, – легко можна уявити собі, яких страждань довелося зазнати Італії та іншим римським провінціям, де змінювалися не тільки державці й уряди, а й закони, звичаї, власне спосіб життя, релігія, мова, одяг, імена. Адже навіть не всіх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнішої духом людини. Що ж відбувається, коли випадає їх бачити й зазнавати! Усе це призводило і до руйнування, і до виникнення й зростання багатьох міст. Зруйновано було Аквілею, Луни, К’юзі, Пополонію, Ф’єзоле та багато інших. Заново виникли Венеція, Сієна, Феррара, Аквіла та інші поселення і замки, які я задля стислості викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великі Флоренція, Генуя, Піза, Мілан, Неаполь і Болонья. До цього слід додати зруйнування та відновлення Рима й інших міст, які то занепадали, то відроджувалися. Із усіх цих руйнувань, із пришестя нових народів виникають нові мови, як видно з тих, котрими заговорили у Франції, Іспанії, Італії: злиття рідних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило нові манери висловлюватись. Окрім того, змінилися найменування не лише країв, а й озер, річок, морів і людей. Бо Франція, Італія, Іспанія мають тепер багато нових імен, що дуже відрізняються від колишніх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архіпелагу, щоб не згадувати багатьох інших, мають тепер інші назви, що являють собою дуже сильні викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’єтро, Джованні й Матео. Та з усіх цих змін найважливішою була зміна релігії, бо дивам нової віри протистояла звичка до старої й від їхнього зіткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релігія християнська являла собою єдність, то й негараздів було б менше; та ворожнеча між церквами грецькою, римською, равеннською, а також між сектами єретиків і католиками багато чим засмучували світ. Свідчення тому – Африка, що постраждала значно більше від прихильності вандалів до аріанської єресі, ніж від їхньої вродженої жадібності й лютості. Люди, живучи серед стількох лих, у погляді своєму видавали смертну тугу своїх душ, бо, окрім усіх страждань, яких їм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надією на яку живуть усі нещасні: адже більшість їх не знали добре, до якого бога звертатись, і тому без ніякого захисту й надії гинули в убозтві.

VI

Ось чому Теодоріх справедливо заслуговує на похвалу – адже він перший поклав край безлічі напастей. За тридцять вісім років свого панування в Італії він так звеличив її, що зникли навіть сліди воєн і розбрату.

Та після смерті Теодоріха влада перейшла до Аталаріха, сина його дочки Амаласунти, і невдовзі не вдоволена ще зла доля знову занурила країну в ті самі лиха. Бо Аталаріх помер незабаром після свого діда, престол перейшов до його матері, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особі помічника з управління державою. Він вбив її, заволодів королівським троном, та остготи зненавиділи його за цей злочин. Тоді імператор Юстиніан мав сподівання на вигнання їх із Італії. Очолити цю справу він доручив Велізарію, який щойно вигнав вандалів із Африки й повернув цю провінцію імперії. Велізарій завоював Сицилію та, перебравшись звідти в Італію, захопив Неаполь і Рим. Тоді готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його відповідальним за лихо, і обрали на його місце Вітігеса, якого після кількох незначних сутичок Велізарій узяв у облогу в Равенні й захопив у полон. Та не встиг Велізарій завершити розгром, як Юстиніан відкликав його, а замість нього призначив Іоанна й Віталія, які аж ніяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились і обрали королем Гільдобальда, правителя Верони, однак його невдовзі було вбито, і королівська влада дісталася Тотілі, який розбив військо імператора, захопив Тоскану і Неаполь, тож імператорським полководцям лишилася тільки остання з держав, відвойованих Велізарієм. Тоді імператор, вважаючи за необхідне повернути Велізарія до Італії, з’явився туди з військом, проте погано озброєним; отже, цей полководець не лише не здобув нової слави, а й втратив ту, яку мав. Справді, поки Велізарій зі своїм військом перебував іще в Остії, Тотіла в нього на очах захопив Рим і, розуміючи, що йому не вдасться ні втримати місто, ні безпечно відступити, значною мірою зруйнував його, вигнав усіх мешканців, захопив із собою сенаторів і, не думаючи про супротивника, повів своє військо в Калабрію, назустріч тим загонам, які прибували з Греції на допомогу Велізарію. Останній, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гідну: він захопив руїни Рима, відновив якнайшвидше його мури і знову покликав під їхній захист колишніх мешканців. Однак у шляхетній цій справі йому не пощастило. Юстиніана в той час тіснили парфяни, він знову відкликав Велізарія, який, підкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італію на милість Тотіли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотіла, однак, не обійшовся з ним так жорстоко, як раніше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тоді поважали за його святість, він навіть вирішив відбудувати вічне місто.