Дороги, що ми обираємо = Тhe roads we take

Роман біржового маклера

Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максвела, дозволив своєму зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його роботодавець у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пітчере», він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.

Молода стенографістка працювала у Максвела вже рік. То була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько стенографічного. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м’яким, сором’язливим світлом, її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі мінилися спогади.

У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість того, щоб пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона нерішуче затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максвела досить близько, щоб він міг помітити її.

Людина, що сидить за столом, – більше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якій дзижчать коліщата і розмотуються пружини.

– Ну, в чому річ? Що таке? – різко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Його гострі сірі очі, байдужі й холодні, блиснули на неї майже неприязно.

– Нічого, – відповіла стенографістка і, всміхаючись, відійшла.

– Містере Пітчер, – звернулась вона до довіреного клерка, – містер Максвел казав вам учора про нову стенографістку?

– Так, – відповів Пітчер. – Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась.

– Тоді я працюватиму, як завжди, – сказала молода жінка, – поки хтось не прийде на моє місце.

І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим пером папуги на звичне місце.

Той, кому не доводилося бачити гарячкової діяльності заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, не може вважатися справжнім знавцем антропології. Поет оспівує «переповнену до вінця годину славного життя». Година маклера не тільки переповнена, хвилини й секунди в ній тримаються за ремені й висять на буферах та підніжках передніх і задніх платформ.

Сьогодні ж у Гарві Максвела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрічку, телефон на столі слабував на хронічні припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, які зверталися до нього через бар’єр – хто весело, хто різко, хто гнівно, хто схвильовано. Вбігали і вибігали посильні з листами й телеграмами, клерки контори бігали і стрибали, як матроси під час шторму. Навіть на обличчі Пітчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.

На біржі бушували урагани та снігові бурі, виникали обвали, ожеледі та виверження вулканів, і усі ці стихійні лиха відбувалися в мініатюрі в конторі маклера. Максвел відсунув стілець до стіни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Він стрибав від телеграфного апарата до телефону, від столу до дверей з професійною спритністю арлекіна.

Серед цього дедалі зростаючого напруження маклер раптом помітив перед собою високо закручений френзель золотавого волосся, над яким похитувався балдахін з оксамиту і страусових пер, торбинка із штучного хутра та низку великих, завбільшки з добрячий горіх, коралів, на кінці якої, десь аж біля підлоги, бовталося срібне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд із нею стояв Пітчер, готовий пояснити її появу.

– Це з стенографічного бюро, щодо місця, – сказав Пітчер.

Максвел обернувся; в руках у нього були папери і телеграфні стрічки.

– Якого ще місця? – спитав він, насупившись.

– Місця стенографістки, – відповів Пітчер. – Вчора ви наказали мені подзвонити в бюро, щоб сьогодні вранці прислали нову стенографістку.

– Ви збожеволіли, Пітчере, – сказав Максвел. – Як я міг дати вам таке розпорядження? Міс Леслі вже цілий рік, відколи вона тут, чудово працює. Місце залишиться за нею, поки вона сама не надумає відмовитись од нього. У нас нема вільних місць, мадам. Повідомте бюро, Пітчере, і нікого більше до мене не водіть…

Срібне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись і зачіпаючи конторські меблі. Пітчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтерові, що «старий», що не день, стає все більше неуважним та забудькуватим.

Натиск невідкладних справ ставав дедалі більшим, темп роботи зростав. На біржі топтали і шматували з півдюжини акцій, у які клієнти Максвела вклали великі гроші. Накази про купівлю та продаж літали туди-сюди, як ластівки. Під загрозою була частина власного портфеля акцій Максвела, і він працював з величезним напруженням, мов складна, чутлива і сильна машина, запущена на повну потужність; не вагаючись, він вчасно знаходив потрібні слова, рішення і діяв швидко й точно, як годинниковий механізм. Акції та облігації, кредити й іпотеки, прибутки й цінні папери – це був світ фінансів, і в ньому не було місця ні для світу людини, ні для світу природи.

Коли прийшла пора обіду, цей вир на якийсь час трохи вщух.

Максвел стояв біля столу, в руках у нього було повно телеграм та меморандумів; за праве вухо він заклав авторучку, скуйовджене волосся пасмами спадало йому на лоба. Вікно було відчинене, бо мила двірничка Весна вже вмикала радіатори парового опалення землі.

І через вікно в кімнату проникали – може, випадково – чудові пахощі, тонкий запах бузку, який змусив маклера на мить завмерти. Бо цей запах належав міс Леслі. Це був її запах, і тільки її.

Цей запах поставив її перед ним – видиму, майже реальну. Світ фінансів раптом стягнувся у цятку. А вона була в сусідній кімнаті, за якихось двадцять кроків.

– Їй-богу, я це зроблю, – мовив Максвел напівголосно. – Зараз я її спитаю. Дивно, як я раніше не зробив цього.

З поспішністю біржового гравця, який намагається покрити недостачу вже проданих товарів, він кинувся в суміжну кімнату до столу стенографістки.

Вона глянула на нього і всміхнулась. Легкий рум’янець зарожевів на її щоках, а погляд у неї був лагідний і щирий. Максвел сперся ліктем на її стіл. Він усе ще тримав у руках купу паперів, а за вухом у нього стирчала авторучка.

– Міс Леслі, – поспіхом почав він, – я маю щонайбільше хвилину вільного часу. За цю хвилину хочу вам щось сказати. Чи згодні ви стати моєю дружиною? У мене не було часу залицятися до вас, як це звичайно роблять, але я справді люблю вас. Кажіть, будь ласка, швидше – ті хлопці вибивають останній дух з «Об’єднаних Тихоокеанських».

– Ой, що ти говориш? – вигукнула молода жінка. Вона підхопилася і дивилася на нього широко розплющеними очима.

– Ви не розумієте мене? – занепокоєно спитав Максвел. – Я хочу, щоб ви вийшли за мене заміж. Я люблю вас, міс Леслі. Я давно хотів вам сказати про це й ось урвав вільну хвилину, поки там трохи стихло. О, знову мене кличуть до телефону! Скажіть їм, щоб почекали хвилинку, Пітчере. То як, міс Леслі?

Стенографістка повелася дуже дивно. Спершу, здавалось, вона здивувалась, з її розгублених очей потекли сльози, а потім вона радісно всміхнулась крізь сльози і ніжно обняла однією рукою маклера за шию.

– Тепер я розумію, – сказала вона лагідно. – Це все робота, вона вибила на якийсь час із твоєї голови все інше. А спершу я злякалась. Невже ти забув, Гарві? Ми ж обвінчалися вчора о восьмій вечора в Маленькій церкві за рогом.

Короткий тріумф Тільді

Якщо ви не знаєте їдальні-ресторану Богля, ви багато втратили. Бо якщо ви один з тих щасливців, хто обідає дорого, вам слід було б поцікавитись, як споживає продовольство інша половина людства. Коли ж ви належите до тієї половини, для якої поданий офіціантом рахунок є подією, то вам слід познайомитися з Боглем, бо там ви одержите за свої гроші те, що вам належиться (принаймні за кількістю).

Ресторан Богля міститься на головній магістралі буржуазного кварталу, бульварі Брауна-Джонса-Робінсона – на Восьмій авеню. У залі два ряди столиків, по шість у кожному ряду. На кожному столику – підставка з пляшечками з різними приправами. Із перцівниці можна витрусити хмарку чогось меланхолійного, без смаку, як вулканічний пил. Можете й не сподіватися, що вам пощастить добути щось із сільниці. Навіть людина, здатна витиснути червоний сік з білої ріпи, зазнає поразки, якщо захоче видобути сіль з Боглевої сільниці. На кожному столі стоїть також пляшечка підробки того соусу, що виготовляється «за рецептом одного індійського раджі».

За касою сидить Богль, холодний, повільний, грізний і корисливий, він приймає гроші. Виглядаючи з-за гори зубочисток, Богль дає вам здачу, наколює ваш чек і уривчасто, як жаба, квакає кілька слів про погоду. Найкраще – не ризикувати й обмежитися підтвердженням його метеорологічних висновків. Ви не друг Богля, ви тільки випадковий відвідувач – прийшли до нього поїсти і, можливо, не зустрінетеся з ним до того дня, коли сурма Гавриїла скличе всіх на останній обід. Так от, беріть здачу і йдіть собі – під три чорти. Такі до вас у Богля почуття.

Відвідувачів Богля обслуговували дві офіціантки та Голос. Одну з них звали Ейлін. Вона була високою, гарною, жвавою, привітною й уміла пожартувати. Її прізвище? У ресторані Богля потреби у прізвищах було не більше, ніж у чашах для споліскування пальців.

Другу офіціантку звали Тільді. Чому неодмінно – Матільда? Вслухайтесь іще раз: Тільді, Тільді. Тільді була кремезною, некрасивою і прагнула всім вгодити. Перечитайте останнє речення разів два-три – і ви побачите, що в ньому є певний сенс.

Голос у ресторані Богля був невидимкою. Він виходив із кухні і не відзначався оригінальністю. Це був неосвічений Голос, який задовольнявся повторенням кулінарних вигуків офіціанток.

Сподіваюсь, вам не набридне слухати, якщо я знову нагадаю, що Ейлін була красивою. Якби вона одягла вбрання у кількасот доларів та пройшлася в ньому на Великдень вулицею і ви б побачили її, то й самі поспішили б сказати те саме. Клієнти ресторану Богля були її рабами. Вона вміла обслуговувати відразу шість столиків. Ті, що квапилися, стримували своє нетерпіння заради насолоди помилуватись її швидкими руками та граційною поставою. Ті, що вже поїли замовляли ще щось, щоб побути в сяйві її усмішок. Кожен чоловік, – а відвідувачами були переважно чоловіки, – намагався справити на неї враження.

Ейлін уміла обмінюватись жартами одночасно з десятком клієнтів і робила це прекрасно. Кожна її усмішка влучала, як дробинки з дробовика, в багато сердець. І в той же час вона проявляла дива спритності, подаючи замовлені свинину з квасолею, рагу, яєчню, ковбасу з пшеничним соусом та інші страви у пательнях і сотейниках. Ці бенкети, флірт і веселі дотепи робили ресторан Богля дуже схожим на салон, у якому Ейлін грала роль мадам Рекам’є.

Навіть випадкові клієнти захоплювались чарівною Ейлін, а постійні відвідувачі були просто закохані в неї. Між ними існувало серйозне суперництво. Ейлін могла б мати ангажемент від своїх залицяльників хоч щовечора. Щонайменше двічі на тиждень хтось із них водив її до театру чи на танці. Один гладкий джентльмен, якого вони з Тільді прозвали між собою Кабаном, подарував їй перстень з бірюзою. Другий, що працював у ремонтній майстерні трамвайної компанії і дістав прізвисько Нахаба, збирався подарувати їй пуделя, тільки-но його брат-візник отримає контракт на Дев’ятій вулиці. А чоловік, який завжди замовляв свинячі реберця зі шпинатом і казав, що він біржовий маклер, запросив її на «Парсифаля».

– Я не знаю, де цей Парсифаль, – завважила Ейлін, обговорюючи все з Тільді, – але не зроблю й стібка на своїй дорожній сукні, доки у мене на пальці не буде обручки. Правильно чи ні?

А Тільді…

У ресторані Богля, повному пари, балаканини та запаху капусти, назрівала душевна трагедія. До Тільді, незграбної, з приплюснутим носом, волоссям кольору соломи та ластовинням на обличчі, ніхто ніколи не залицявся. Чоловіки не проводжали її поглядом, коли вона бігала туди й сюди по ресторану, за винятком тих випадків, коли вони, голодні, як вовки, виглядали замовлену страву. Жоден з них не жартував з нею, викликаючи на кокетливий обмін дотепами. Жоден з них не зачіпав її вранці, як Ейлін, і, коли траплялися якісь затримки зі сніданками, не казав їй, що вона, певно, вчора допізна гуляла й тому сьогодні невиспана. Ніхто не дарував їй персня з бірюзою і не кликав її у мандрівку до таємничого, далекого «Парсифалю».

Тільді була хорошою офіціанткою, і чоловіки терпіли її. Ті, що сиділи за її столиками, перемовлялися з нею короткими цитатками з меню, а потім уже зовсім іншим голосом зверталися до красуні Ейлін. Вони крутилися на стільцях, щоб десь побачити Ейлін і щоб її краса обернула їхню яєчню із салом на амброзію.

І Тільді задовольнялася своїм становищем скромної трудівниці, до якої ніхто не залицяється, аби тільки Ейлін діставалися лестощі та пошана. Приплюснутий ніс був вірнопідданим короткого грецького носика. Вона була подругою Ейлін і раділа, коли бачила, як та панує над серцями і відвертає увагу чоловіків від смачного пирога й лимонного безе. Але у всіх нас, навіть зовсім невродливих, десь глибоко під поцяткованою ластовинням шкірою і волоссям кольору соломи живе мрія про принца чи принцесу, які прийдуть не до когось, а тільки до нас.

Якось уранці Ейлін прийшла на роботу з підбитим оком і Тільді так співчувала їй, що того співчуття було б досить, аби вилікувати будь-які хвороби очей.

– Уяви собі, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлін, – учора ввечері, коли я поверталась додому, причепився до мене на розі Двадцять третьої та Шостої вулиць. Але не на таку напав! Я відшила його як слід, і він відчепився. А потім виявилося, що він ішов за мною і на Вісімнадцятій знову спробував причепитися. Я як мазнула його просто в морду! Тоді він мені й підбив око. Воно справді має жахливий вигляд, Тіль? Як мені прикро, що містер Ніколсон побачить це, коли о десятій прийде пити чай з грінками.

Тільді слухала розповіді про цю пригоду, затамувавши подих. Жоден чоловік ніколи й не намагався чіплятися до неї. На вулиці вона була в безпеці, усі двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли чоловік вистежує тебе і від любові підбиває тобі око!

Серед відвідувачів ресторану Богля був юнак на прізвище Сідерс, який працював у пральні. Містер Сідерс був худий та білявий, і здавалося, що його тільки-но висушили й накрохмалили. Він був надто сором’язливим, щоб добиватись уваги Ейлін, тому звичайно сідав за один із столиків Тільді, прирікаючи себе на мовчанку і варену рибу.

Якось містер Сідерс прийшов трохи напідпитку. В ресторані було тільки два чи три відвідувачі. Покінчивши з рибою, містер Сідерс підвівся, обняв Тільді за талію, гучно й безцеремонно поцілував її, вийшов на вулицю, показав своїй пральні дулю і подався в пасаж, де були всілякі атракціони, до гральних автоматів.

Тільді на мить скам’яніла, потім до її свідомості дійшло, що Ейлін киває на неї пальчиком і каже:

– Оце так Тіль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти відіб’єш у мене всіх моїх хлопців. Доведеться мені за тобою стежити, моя мила.

І ще одна думка сяйнула у свідомості Тільді. Ця дівчина з безнадійної, тихої шанувальниці вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як і всемогутня Ейлін. Вона сама тепер стала Цірцеєю, мішенню для стріл Купідона, сабінянкою, яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Чоловік визнав її талію привабливою, а уста – жаданими. Цей стрімкий, закоханий Сідерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як це відбувається у пральні. Він зняв з неї ряднину непривабливості, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував і дав їй легке, прозоре, вишиване вбрання, гідне самої Венери.

Ластовиння на щоках Тільді зникло в полум’ї рум’янцю. Тепер Цірцея і Психея разом узяті проглядали з її променистих очей. Навіть саму Ейлін ніхто не обіймав і не цілував у ресторані привселюдно.

Тільді не могла втримати в собі цю чудову таємницю. У мить короткого затишшя вона підійшла і стала біля каси, де сидів Богль. Очі її сяяли, вона намагалася говорити так, щоб її слова прозвучали гордовито чи хвалькувато.

– Один джентльмен сьогодні образив мене, – сказала вона. – Він обійняв мене за талію і поцілував.

– Справді? – спитав Богль, на мить скинувши броню своєї діловитості. – З наступного тижня ви одержуватимете на долар більше.

Коли в ресторані знову було повно відвідувачів, Тільді, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жінка, чиї принади не потребують підтвердження:

– Один джентльмен образив мене сьогодні в ресторані. Він обійняв мене за талію і поцілував.

Ті сприймали це одкровення по-різному: одні недовірливо, інші вітали її, ще інші засипали її жартами, які досі призначалися тільки Ейлін. А серце Тільді сповнювалося щастям – на обрії сірої рівнини, якою вона так довго блукала, замаячили вежі романтики.

Два дні містер Сідерс не приходив. За цей час Тільді твердо посіла позицію жінки, до якої залицяються. Вона накупила стрічок, зробила таку саму зачіску, як у Ейлін, і затягнула свою талію ще на два дюйми. Їй ставало і моторошно, й приємно від самої думки про те, що містер Сідерс може вдертися до ресторану і застрелити її з пістолета. Він, мабуть, безнадійно закоханий у неї, а ці палкі закохані завжди страшенно ревниві. Навіть у Ейлін ніхто не стріляв з пістолета. І Тільді вирішила, що краще було б, щоб він не стріляв у неї; вона ж завжди була вірною подругою Ейлін і не хотіла затьмарити її.

На третій день о четвертій годині дня містер Сідерс прийшов. За столиками не було нікого. В глибині ресторану Тільді накладала гірчицю, а Ейлін різала пиріг. Містер Сідерс підійшов до них.

Тільді підвела очі й побачила його. Їй перехопило подих, і вона притисла до серця ложку, якою накладала гірчицю. Її волосся було пов’язане червоним бантом, на шиї висіла емблема Венери з Восьмої авеню – блакитне намисто з символічним срібним сердечком.

Містер Сідерс червонів і ніяковів. Одну руку він занурив у кишеню штанів, а другу – у свіжоспечений гарбузовий пиріг.

– Міс Тільді, – мовив він, – я хочу просити пробачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тоді добряче хильнув, а то ніколи не дозволив би собі такого. Я б ніколи з жодною жінкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподіваюсь, міс Тільді, що ви приймете моє вибачення й повірите, що я б ніколи цього не зробив, якби не був п’яний і тямив, що роблю.

Виголосивши цю виправдальну промову, містер Сідерс позадкував до дверей і вийшов, відчуваючи, що загладив свою провину.

А Тільді за рятівною ширмою схилила свою голову на стіл і серед кружалець масла та кавових чашок виплакала біль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сіру рівнину, де блукають такі, як вона, – з приплюснутими носами і волоссям кольору соломи. Вона зірвала з голови червоний бант і кинула його на підлогу. Вона глибоко зневажала Сідерса. Його поцілунок видався їй тоді поцілунком сміливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану країну сну і завести її годинники. Насправді ж той поцілунок був п’яно-сентиментальним і випадковим. Помилкова тривога не сполохнула придворних, і Тільді назавжди судилося лишатися сплячою красунею.

Але не все ще було втрачено. Ейлін обняла її; і почервоніла рука Тільді намацала спочатку кружальця масла, потім руку Ейлін і відчула теплий дружній потиск.

– Не зважай, Тіль, – сказала Ейлін, яка не зовсім розуміла її. – Сідерс з обличчям, як ріпа, не вартий цього. Якби він був хоч трошки джентльменом, ніколи не вибачився б.

Останній листок

У невеликому районі на захід від Вашингтон-скверу вулиці просто збожеволіли і розпалися на маленькі смужки, що їх назвали «проїздами». Ці «проїзди» утворюють дивні кути та вигини. Одна вулиця навіть перетинає саму себе раз чи двічі. Якийсь художник виявив цінну властивість цієї вулиці. Скажімо, приходить збирач коштів з рахунком за фарби, папір та полотно, перетинає саму вулицю – і зненацька зустрічає самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!

Тому незабаром у химерному старому Гринвіч-Вілліджі завелася мистецька братія, полюючи на помешкання з вікнами на північ, фронтони вісімнадцятого століття, мансарди в голландському стилі та низьку орендну плату. Потім вони завезли з Шостої авеню трохи олов’яного посуду, одну чи дві жаровні і стали «колонією».

Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсі» – дружнє від Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга – з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному з італійських ресторанчиків на Восьмій вулиці і виявили таку спорідненість поглядів на мистецтво, салат із цикорію та модні широкі рукави, що в результаті виникла спільна студія.

Це було в травні. А в листопаді холодний недобрий чужинець, якого лікарі назвали Пневмонією, пройшов колонією, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. Східною стороною цей убивець крокував сміливо й нахабно, вражаючи свої жертви десятками, але лабіринтами вузьких, замшілих «проїздів» його ноги рухалися повільніше.

Містера Пневмонію аж ніяк не можна було назвати «шляхетним сивим джентльменом». Маленька жінка зі здоров’ям, розніженим каліфорнійськими зефірами, навряд чи була гідним суперником для старого бовдура із замашними кулаками і важким подихом. Та він побив Джонсі, і вона лежала майже нерухомо на своєму пофарбованому залізному ліжку, дивлячись крізь дрібні секції голландської шиби на глуху стіну сусіднього цегляного будинку.

Одного ранку заклопотаний лікар порухом своїх кошлатих сивих брів викликав Сью до коридору.

– Вона має один шанс зі… скажімо, десяти, – мовив він, збиваючи ртуть у термометрі. – І цей шанс полягає у її бажанні жити. Оця людська звичка ставати на сторону похоронного бюро ставить всю фармакопею в ідіотське становище. Ваша панянка вже вирішила, що не одужає. Чим вона цікавиться?

– Вона… вона хотіла б намалювати Неаполітанську затоку, – відповіла Сью.

– Намалювати? Дурниці! Чи цікавиться вона чимось, про що справді варто було б думати, наприклад, якимсь хлопцем?

– Хлопцем? – у голосі Сью з’явилися металеві нотки. – Чоловіки взагалі не варті… та ні, лікарю, про таке вона не думає.

– Значить, вона просто ослабла, – сказав лікар. – Я зроблю все, на що спроможеться наука через мої посередницькі зусилля. Але тільки-но мій пацієнт починає рахувати кількість екіпажів у своїй похоронній процесії, я віднімаю п’ятдесят відсотків від цілющих властивостей ліків. Якщо ви змусите її хоч раз поцікавитися цьогорічною модою на рукави зимових пальт, я обіцяю, що її шанси покращаться від одного з десяти до одного з п’яти.

Коли лікар пішов, Сью зайшла до робочої кімнати і плакала, доки зовсім не розмокла паперова серветка, якою вона витирала сльози. Потім вона бадьоро, насвистуючи регтайм, ввійшла до кімнати Джонсі, несучи креслярську дошку.

Джонсі лежала під ковдрою обличчям до вікна і не ворушилася. Сью припинила свистіти, думаючи, що та заснула.

Вона встановила дошку і почала малювати пером ілюстрацію до журнального оповідання. Молоді художники прокладають свій шлях у Мистецтво малюнками до журнальних оповідань, якими молоді автори торують собі дорогу у Велику Літературу.

Виконуючи ескіз фігури головного героя, ковбоя із Айдахо, з моноклем і у гламурних штанях для родео, Сью почула тихий звук, що повторився кілька разів. Вона швидко підійшла до ліжка.

Джонсі лежала з широко розплющеними очима. Вона дивилася у вікно і рахувала – рахувала у зворотному порядку.

– Дванадцять, – сказала вона, а трохи згодом: – одинадцять, – а потім: «десять» і «дев’ять»; – потім: «вісім» і «сім» – майже одночасно.

Сью стурбовано поглянула за вікно. Що там можна було лічити? За вікном виднілося лише голе сумне подвір’я і за двадцять футів – глуха стіна цегляного будинку. Старезний плющ із шишкуватим стовбуром та підгнилим корінням видряпався, звиваючись, до половини цієї цегляної стіни. Холодний подих осені позривав листя з лози, і майже оголений скелет із гілок чіплявся за розтріскану цеглу.

– Що там, люба? – запитала Сью.

– Шість, – сказала Джонсі майже пошепки. – Тепер вони опадають швидше. Три дні тому було майже сто. В мене аж голова розболілася їх рахувати. Але зараз це легко. Ось іще один впав. Тепер лишилося тільки п’ять.

– П’ять – чого, люба? Скажи своїй Сьюді.

– Листків. На лозі плюща. Коли впаде останній, піду і я. Я знаю це вже три дні. Хіба лікар не казав тобі?

– Господи, я ніколи не чула більшої нісенітниці, – з королівською зневагою промовила Сью. – Яке відношення має листя старого плюща до твого одужання? А ти ще так любила цей плющ, нечемне дівчинко! Припини це глупство. А лікар, навпаки, сказав мені сьогодні вранці, що шанси на твоє швидке одужання – зараз згадаю точніше – сказав, що вони становлять десять до одного! Послухай-но, це такі ж хороші шанси, як у Нью-Йорку, коли ми їдемо в трамваї чи йдемо повз новозбудований будинок. А тепер спробуй з’їсти трохи бульйону і дозволь Сьюді знову взятися за свій малюнок, аби вона змогла продати його редактору і купити портвейну своїй хворій дівчинці, а собі, ненажері – свинячих відбивних.

– Не треба більше купувати вина, – сказала Джонсі, не зводячи погляду з вікна. – Ось іще один упав. Ні, я не хочу ніякого бульйону. Залишилося тільки чотири. Я хочу побачити, як упаде останній, поки не стемніло. Тоді відійду і я.

– Джонсі, люба, – сказала, схилившись над нею, Сью, – обіцяй, що не розплющуватимеш очей і не дивитимешся у вікно, доки я не скінчу працювати, добре? До завтра я повинна скінчити ці малюнки. Мені потрібне світло, а то я закрила б штори.

– Ти що, не можеш малювати в іншій кімнаті? – холодно запитала Джонсі.

– Я краще буду тут з тобою, – відповіла Сью. – А ще я не хочу, щоб ти весь час дивилася на оте дурнувате листя плюща.

– Як тільки скінчиш – скажи, – мовила Джонсі, заплющуючи очі, – бо я хочу побачити, як упаде останній листок. Мені набридло чекати. Мені набридло думати. Я не хочу більше ні за що триматися, я хочу зірватися і полетіти далеко-далеко, як і той бідолашний втомлений листок.

– Спробуй поспати, – сказала Сью. – Мені треба покликати Бермана, щоб він побув для мене моделлю рудокопа-відлюдника. За хвилину я повернуся. Не рухайся, доки я не повернуся.

Старий Берман був художник, що мешкав на першому поверсі під ними. Йому було за шістдесят, він мав бороду, як у мікеланджелівського Мойсея, що кучерями спадала з голови сатира на тіло чортика. У мистецтві Берман був невдахою. Сорок років він тримав у руках пензля, але так і не зміг торкнутися хоча б до краю мантії своєї Музи. Він завжди хотів написати шедевр, але цього так і не сталося. Декілька років він не малював нічого, крім випадкової халтури для торгівлі чи реклами. Заробляв трохи, позуючи молодим художникам у колонії, які були не в змозі оплачувати послуги професіоналів. Пив забагато джину і все ще любив поговорити про свій майбутній шедевр. В усьому іншому це був капосний дідок, що глузував з чужої доброти і вважав себе привілейованим сторожовим псом, що захищав двох молодих художниць зі студії на мансарді.

Сью знайшла Бермана внизу, в його погано освітленому лігвищі. Від нього сильно відгонило ялівцевими ягодами. У кутку на мольберті стояло полотно, що двадцять п’ять років чекало на перший мазок майстра. Вона розповіла йому про фантазії Джонсі і про те, як вона боялася, що та й справді відлетить, легка і тендітна, мов той листок, коли ослабне її нетривкий зв’язок із цим світом.

– Майн гот! – скрикнув той. – Чи є у світі дурні, ладні вмерти тільки через те, що з тієї бісової лози падає листя? Я про таке не чув. Нє, я не позуватиму для твого дурного відлюдника. Як ти дозволила, щоб така неймовірна нісенітниця навернулася їй на думку? О, бідолашна міс Джонсі!

– Вона дуже хвора і слабка, – сказала Сью, – і лихоманка погано вплинула на її розум, забивши його дивними фантазіями. Що ж, містере Берман, можете не позувати мені, якщо не хочете. І все-таки я гадаю, що ви… ви – противний старий базіка.

– Ти говориш, як жінка! – вигукнув Берман. – Хто сказав, що я не позуватиму? Давай. Я йду з тобою. Півгодини я намагався сказати тобі, що позуватиму. Божечку! Тут зовсім не місце хворіти таким гарним дівчатам, як міс Джонсі. Колись я напишу шедевр, і всі ми заберемося звідси. Таки так, чорти б його побрали!

Коли вони піднялися нагору, Джонсі спала. Сью опустила штору аж до підвіконня і жестом запросила Бермана до іншої кімнати. Вони підійшли до вікна і з острахом подивилися на плющ. Потім якусь хвилину вони мовчки дивилися одне на одного. Йшов сильний холодний дощ зі снігом. Берман, у своїй старій синій сорочині, зображаючи рудокопа-відлюдника, всівся на перевернутий чайник, що зображав уламок скелі.

Наступного ранку, коли Сью прокинулася, після короткого сну, вона побачила, що Джонсі широко розплющеними очима незмигно втупилась в опущену зелену штору.

– Підніми її, я хочу подивитися, – пошепки наказала вона.

Сью стомлено скорилася.

Але що це?! Після зливи і несамовитих поривів вітру, що тривали цілісіньку ніч, до цегляної стіни все ще тулився один листок плюща. Це був останній листок на лозі. Ще зелений біля стебла, із зубчастими краями, яких торкнулася жовтизна тління і розпаду, він відважно висів у двадцяти футах над землею.

– Це останній, – сказала Джонсі. – Я думала вночі він точно впаде. Я чула, який був вітер. Ну то впаде сьогодні, і в ту ж мить я помру.

– Дорогенька моя! – мовила Сью, схиливши зморене обличчя над подушкою, – подумай про мене, якщо не хочеш думати про себе. Що ж я без тебе робитиму?

Та Джонсі не відповіла. Найодинокіше на світі – це душа, що готується піти у свої далекі мандри. Здавалося, ця думка заволодівала нею дедалі дужче, у міру того як слабшала павутинка, що прив’язувала її до друзів і цього світу.

День минув, але навіть у сутінках вони могли бачити саодинокий листок, що тримався біля стіни на своєму стебельці. Коли настала ніч, знову скаженів холодний північний вітер, а дощ продовжував періщити у вікна і з барабанним стукотом падав на низькі голландські карнизи.