Круговерть

Дівчисько та шахрайство

Одного дня я зустрів свого старого приятеля Ферґюсона Поґа. Він – добросовісний шахрай найвищого ґатунку. Його штаб-квартира – уся Західна півкуля, а його фахом є все – від спекуляції на міських наділах Великих рівнин^[40] до гендлювання дерев’яними іграшками в Коннектикуті, зробленими зі шкаралупи горіхів, почавлених гідравлічним пресом.

Час від часу, коли Поґові вдається хороша афера, він приїжджає до Нью-Йорка відпочити. Він каже, що глечик вина, буханець хліба та «З Долею ти, мабуть, посварився?»^[41] приблизно такий самий відпочинок і приємність для нього, як гойдалки в атракціоні для президента Тафта.

– Дайте мені, – каже Поґ, – велике місто, щоб я міг відпочити. Найкраще – Нью-Йорк. Я не дуже люблю ньюйоркців, але Мангеттен – мабуть, єдине місце на земній кулі, де їх не знайти.

Поки Поґ вештається мегаполісом, його завжди можна знайти в одному з двох місць. Одне з них – маленька книгарня на Четвертій авеню, де він читає книги на свої улюблені теми – іслам і таксидермію. Але я знайшов його деінде – у його апартаментах на Вісімнадцятій вулиці, де він сидів у шкарпетках, намагаючись зіграти «Береги Вабашу» на маленькій цитрі.

Чотири роки він терзав цю мелодію, але якихось успіхів досі не досяг. На шифоньєрці лежав кольт сорок п’ятого калібру з воронованої сталі та щільний рулон десяток і двадцяток, достатньо великий, щоб виказувати приналежність до класу багатіїв. Поруч у приймальні нервувала покоївка, котра прибирала кімнату, не в змозі увійти чи дати драла, ошелешена ногами в шкарпетках, налякана кольтом, але безсила зі своїми міськими інстинктами позбутися магічного впливу жовтого рулону.

Поки Ферґюсон Поґ теревенив, я сидів на його валізі. Ніхто не міг бути відвертішим або чеснішим у своїх промовах. Поряд із його висловами, волання Генрі Джеймса^[42] з приводу годування хлібом у віці одного місяця здавалося б халдейською криптограмою. Він із гордістю розповідав мені історії з досвіду власного фаху, який вважав мистецтвом. І мені було дуже цікаво запитати його, чи знав він якихось жінок у цій професії.

– Леді? – виправив Поґ зі західним лицарством. – Ну, небагато. Вони не дуже вправні в мистецтві шахраювання, бо вони всі залучені у вкрай банальні обов’язки. Чому? Бо мусять. Хто має гроші в цьому світі? Чоловіки. Чи ти знав колись чоловіка, котрий дає жінці долар просто так? Чоловік може подарувати іншому чоловікові все вільно, легко й на дурняк, але якщо він кине хоч пенні в один із тих автоматів, якими керує Асоціація доньок Єви, і звідти не випаде жувальна гумка з ароматом ананасу після того, як він смикне за важіль, то ви за чотири квартали почуєте, як він кличе поліційного інспектора. Чоловік – це найважча завада, з якою стикається жінка, він ощадливий, тому їй доводиться працювати понаднормово, щоб змусити чоловіка заплатити. Два рази з п’ятьох жінка нічого не досягає. Вона не може покладатися на поліцію і дорогі машини. Бо чоловік одразу ж усе помітить і долучиться до гри. Жінки змушені досягати успіху в тому, що мають, а це ранить їхні ніжні рученята. Дехто з них – це природні водостічні жолоби, і вони можуть вимивати по тисячі доларів із тонни. Ті, хто зі сухими очима, змушені вдаватися до листів із підписами, фальшивих кучериків, співчуття, вихляння стегнами, батогів із сирівцю, смачного варива, сентиментальних присяжних, замовляння зубів, шовкових запасок, пращурів, макіяжу, анонімних листів, парфумів, свідків, револьверів, турнюрів^[43], фенолу, місячного сяйва, холодного крему та вечірніх газет.

– Ви просто обурливі, Ферґу, – зауважив я. – Безумовно, не буває жодного шахрайства, як ви його називаєте, у щасливому та гармонійному подружжі!

– Ну, – зронив Поґ, – нічого такого, що вимагає виклику поліції, надсилання підмоги та може стати темою для водевілю. Насправді це відбувається так: припустімо, ви мільйонер із П’ятої авеню, високого лету птаха, і з грошима у вас усе гаразд. Ви повертаєтеся додому пізньої ночі й приносите леді, котра претендує на вас, брошку за дев’ять мільйонів доларів. Віддаєте її. Вона лементує: «О, Джордже!» й перевіряє, чи вона застрахована. Відтак підіймається і цілує вас, а ви ж тільки цього й чекали. І це отримав. Оце і є підкуп.

Та я хочу розповісти тобі про Артемізію Блай. Вона була з Канзасу та й сама нагадувала кукурудзу з усім, із чого вона складається. Її волосся було жовтого кольору, як кучма цієї рослини. Її тіло було таке ж довге та зграбне, як стебло, що стирчить зі землі мокрого літа, її очі були такими самими великими та вражаючими, як зерна, а зелений був її улюбленим кольором.

Під час моєї останньої поїздки у звабні куточки вашого ізольованого міста я познайомився з чоловіком на ім’я Вокросс. Він був багатієм, мав десь із мільйон. І цей жевжик мені повідомив, що працює на вулиці. «Вуличний продавець?» – спитав я зі сарказмом. «Саме так, – підтвердив він, – я старший партнер у концерні з укладання тротуарної плитки».

Він мені сподобався. Тому я й зустрівся з ним на Бродвеї одного вечора, коли мені зовсім бракувало гарного настрою, удачі, тютюну та грошей. Він був увесь показний: у циліндрі, з діамантами, накрохмалена білосніжна сорочка. Остання вражала найбільше. Якби ти поглянув на себе в дзеркало, то побачив би, що маєш вигляд чогось середнього між графом Толстим і травневим хрущем. Удача покинула мене. Я знову дозволив собі звести погляд на цього дуку.

Вокросс зупинився і потеревенив зі мною кілька хвилин, а потім завів мене до дорогого ресторану пообідати. Там пригощали музикою Бетховена, соусом бордоле, французькою лайкою, франжипаном, дещицею зарозумілості та цигарками. Коли я щедрий, то буваю в таких місцях.

Та цього разу, я, мабуть, мав такий кепський вигляд, як у журнального ілюстратора, коли сидів там без грошей, а моє волосся було все зім’яте, ніби я був артистом, найнятим, аби почитати щось із «Шкільних днів Ельзи» в занюханому богемному театрі в Брукліні. Але Вокросс поводився зі мною, як дурень із писаною торбою. І йому було начхати на офіціанта.

«Пане Поґ, – пояснював він мені, – я вас використовую».

«Продовжуйте, – погодився я, – і сподіваюся, ви не прокинетеся».

А потім він каже мені, розумієш, який він чоловік. Він житель Нью-Йорка. Його єдиним прагненням було, щоб його помітили. Він хотів бути помітним. Хотів, аби люди помічали його й кланялися, розповідали іншим, що він за цабе. І звірився, що це завжди було жагою всього його життя. У нього був лише мільйон, тому він не міг привертати увагу тим, що смітить грішми. Він сказав, що якось намагався привернути увагу громадськості тим, що засадив часником невеличку ділянку на східній околиці міста для безкоштовного користування біднотою, але як тільки Карнеґі вчув про це, відразу ж забудував цю ділянку бібліотекою галльської літератури. Тричі він кидався під автомобіль, але єдиним результатом стало п’ять зламаних ребер і повідомлення в газетах про те, що невідомого чоловіка, зростом п’ять футів і десять дюймів, з чотирма вставними зубами, ймовірно, останнього члена знаменитої банди Рудого Лірі, збила машина.

«А ви пробували журналістів», – поцікавився я.

«Минулого місяця, – зітхнув пан Вокросс, – мої витрати на обіди для журналістів склали 124,8 доларів».

«І щось отримали за це?» – запитав я.

«Ага, – згадав він, – додайте ще вісім п’ятдесят за пепсин. Бо я мав проблеми з травленням».

«Тож як я можу допомогти вам стати популярним? – спробував пожартувати я. – Контрастом?

«Я й справді мав на увазі щось подібне цього вечора, – підтвердив Вокросс, – мене це засмучує, але я просто змушений вдатися до ексцентричності».

І тут він кидає серветку в зупу, підіймається і кланяється чоловікові, котрий жере картоплю під пальмою в іншому кінці кімнати.

«Комісар поліції», – пояснив мій супутник радісно.

«Друже, – тоді кажу я швидко, – майте амбіції, але не вибивайте драбину з-під своїх ніг. Якщо ви використовуєте мене як сходинку, щоб вітати поліцію, то псуєте мені апетит на тій підставі, що я можу бути приниженим і звинуваченим. Будьте обережні».

Коли подали сквоб^[44], мені раптом пригадалася Артемізія Блай.

«Припустімо, що можу організувати, щоб ви потрапили в газети, – кажу я, – щодня по одному стовпчику в кожній із них і ваша світлина в більшості з них упродовж тижня. Скільки ви за це погодилися б заплатити?»

«Десять тисяч доларів, – не завагався Вокросс і звеселів, – але без убивств, – застеріг він. – Також не буду носити рожеві панталони на балу».

«Я б таке й не просив, – визнав я. – Буде почесно, стильно і по-жіночому. Скажіть офіціанту, щоб приніс демітассе^[45] і ще трохи бобів, тоді розкажу мій opus moderandi^[46]».

За годину, сидячи в червоній кімнаті в стилі рококо, ми уклали угоду. Того самого вечора я телеграфував панні Артемізії до Саліни. Вранці вона прихопила кілька світлин і листа з автографом до старійшини Четвертої пресвітеріанської церкви, отримала на горіхи та вісімдесят доларів. Юнка затрималася в Топіці достатньо довго, щоб втулити віце-президентові довірчого товариства валентинку за розклад потягів і пачку п’ятидоларових банкнотів, оперезаних стрічкою з написом «250 доларів».

На п’ятий вечір після того, як вона отримала моє повідомлення, дівчина чекала, демонструючи глибоке декольте й відповідно виряджена, щоб ми з Вокроссом відвезли її на вечерю в один із тих жіночих ресторанів Нью-Йорка, куди чоловіки не можуть потрапити, якщо тільки не грають у «безик»^[47] і не курять цигарки з порошком для депіляції.

«Вона приголомшлива, – вигукнув Вокросс, коли побачив юнку, – вони дадуть за неї навіть два стовпчики».

Це була схема, яку вигадали ми утрьох. Це була добра справа. Вокросс упродовж місяця мав показуватися на люди з панною Блай із усією відвертістю, пристрастю й емоціями, на які він тільки здатен. Звісно, це нічого не додавало до його амбіцій. Чоловік у білій краватці та лакованих шкіряних черевиках, котрий смітить доларами, наче з рогу достатку, щоб пригостити вишуканими стравами та засипати квітами високу білявку, із тих, що зустрічаються в Нью-Йорку так само часто, як сині черепахи в нападі білої гарячки. Але він має писати їй любовні листи щодня – листи кохання найгіршого штибу, такі, які ваша дружина опублікує лише після вашої смерті. Наприкінці місяця він мав кинути її, а вона – подати позов на 100 тисяч доларів за порушення обіцянки.

Панна Артемізія мала отримати в нагороду десять тисяч доларів, якщо виграла б позов, а якщо програє, то однаково отримає їх. Про це підписали контракт.

Іноді вони брали мене зі собою, але не часто. Я не міг довго тримати їхній фасон. Вона іноді витягувала його листи, критикувала їх, наче йшлося про накладні на товар.

«От скажи! – казала вона. – Як це назвати: листом до торгового агента від його племінника про те, що його тітка підхопила кропивницю? Ви, східні телепні, знаєте, як писати любовні листи так само, як коники стрибунці в Канзасі тямлять у буксирах. «Моя люба панно Блай!» Невже це покладе рожеву глазур і трохи червонястого цукру на весільний торт? Як довго вдасться тримати аудиторію в залі суду такими фразами? Треба серйозно приступити до справи, називати мене «милим пупсиком», «солоденькою», а підписуватися «поганий мамин хлопчик», якщо хочете привернути увагу. Пишіть сентиментальніше».

Після цього Вокросс опустив ручку в соус табаско замість чорнила. Його листи почали читатися, як любовний роман. Я вже бачив, як присяжні кам’яніють, а жінки скидають капелюшки одна одній, аби почути, що там читають. І я вже бачив, як пан Вокросс стає таким знаменитим, як архієпископ Кранмер, Бруклінський міст або канапки зі сиром і салатом. Така перспектива, здавалося, його дуже тішила.

Нарешті настав той день. Я стояв на П’ятій авеню біля фешенебельного ресторану й спостерігав за ними. Увійшов судовий виконавець і вручив Вокроссу, котрий сидів за столом, повістку. Усі витріщалися на них, а мій приятель мав такий самий гордий вигляд, як у самого Цицерона. Я повернувся до своєї кімнати й запалив сигару за п’ять центрів, бо знав, що десять тисяч доларів були наші.

Десь за дві години хтось постукав у мої двері. Там стояв Вокросс і панна Артемізія. Вона чіплялася, так, сер, чіплялася за його лікоть. І вони мені втовкмачують, що тільки-но повернулися зі шлюбу. І торочать якісь тривіальні дурниці про кохання і таке інше. Відтак поклали якийсь згорток на стіл, сказали «На добраніч» і звіялися.

– Ось чому я кажу, – резюмував Ферґюсон Поґ, – що жінка занадто зайнята своїм природним покликанням та інстинктом шантажиста, як їй дають для самозбереження та розваги, щоб досягти успіху в шахрайському ремеслі.

– А що було в згортку, який вони залишили? – запитав я зі своєю звичною цікавістю.

– Ну, – сказав Ферґюсон, – там був квиток на потяг до Канзасу й дві пари старих панталонів пана Вокросса.

Спокуса гостиною

Коли інавгурація закінчилася, раф-райдери^[48] вшанували святкування своєї присутністю. Усі знають, що ці відчайдушні та віддані колишні вояки запрудили велике місто. Газетні репортери повитягували зі своїх валіз старі капелюхи з широкими крисами та шкіряні паски й змішалися з юрбою відвідувачів. Жодної шкоди це не спричинило, крім частого вживання слова «новаки» за різних обставин. Західняки спокійно витріщалися на хмарочоси на висоті третього поверху, позіхали на Бродвеї, відкидалися у великих фотелях у готельних коридорах і загалом виглядали знудженими та пригніченими, неначе полковник, відлучений від денщика під час маневрів.

Від цієї делегації джентльменів «Королівських гончаків на ведмедів» доброго короля Тедді відколовся такий собі Реп’ях Най із Пін-Фізера в Аризоні.

Щоденний циклон у годину пік на Шостій авеню відтіснив його від компанії побратимів. Пилюка від шурхоту тисячі спідниць заполонила йому очі. Потужний гуркіт потягів, що мчали над землею, ошелешив зайду. А відблиск двох тисяч блискучих очей засліпив його.

Буря була настільки несподіваною та приголомшливою, що першою думкою Реп’яха було впасти на землю і схопитися за якийсь корінь. Тоді він згадав, що переполох вчинили люди, а не погода, і пірнув від нього з усмішкою в якийсь під’їзд.

Журналісти писали, що нічого, крім капелюхів з широкими крисами, не видавало західного походження цих ґаучо Півночі. Нехай небо протре їм очі! Костюм із чорної діагоналі^[49], дуже пом’ятий у неможливих місцях; яскраво-синя краватка, зав’язана на фабриці; низький, відкочений донизу комір часів Сеймура та Блера, білосніжний, як аркуші меню на вікнах ресторанів, відчинених цілодобово, крім неділі; криві ноги – від верхової їзди; своєрідний вигин великого пальця правої руки й інших пальців – від міцного тримання ласо; глибоко вкорінена літня засмага, яку не здатне спричинити навіть найгарячіше сонце в Кейп-Мей^[50]; блакитні очі, що рідко моргають і несвідомо розділяють натовп на четвірки, буцімто їх випустили зі загону; відокремлена самотність і врочистість виразу обличчя, немов в імператора або того, чиї горизонти не простягаються далі, ніж на день їзди конем – усі ці ознаки Заходу були на Реп’яху Наю. О, так, він носив капелюха з широкими крисами, любий читачу, такого самого, як ті, що носять листоноші з поштових відділень на Медісон-сквер, коли вирушать до парку в Бронксі в неділю по обіді.

Несподівано Реп’ях Най кинувся в рухомий табун столичної худоби, схопив якогось чолов’ягу, висмикнув із людського потоку та так втелющив йому в груди, що того аж до стіни відкинуло.

Потерпілий підняв свого капелюха з розлюченим поглядом жителя Нью-Йорку, котрий зазнав обурливого до себе ставлення і має намір написати про це до «Триб’юн». Але поглянув на свого нападника і второпав, що цей стусан був проявом любові та прихильності в манерах Заходу, котрий вітає своїх друзів п’ястуками нахабно та гамірно, а ворогів – пристойно та стримано, щоб добре прицілитися.

– Хай йому грець! – вигукнув Реп’ях, міцно тримаючись за передню ногу своєї жертви. – Невже це Сохатий Меррітт?

Інший чоловік був – таких щодня повнісінько на Бродвеї – дуже діловим: модний капелюх, хороший перукар, бізнес, хороше травлення і кравець.

– Реп’ях Най! – вигукнув він і схопив руку, що його ляснула. – Мій любий друже! Я такий радий тебе бачити! Яким вітром? А, справді, інавгурація. Пригадую, що ти приєднався до раф-райдерів. Ти мусиш пообідати зі мною.

Реп’ях сумно, але міцно притиснув приятеля до стіни рукою, що своїм розміром, формою і барвою нагадувала сідло Мак-Клеллана^[51].

– Сохатий, – промовив він сумним голосом, що вмент порушив вуличний рух, – що вони з тобою зробили? Ти поводишся, як містянин. Вони зробили тебе в’язнем цього міста. «Ти мусиш пообідати зі мною». Раніше ти ніколи не казав би так на харч.

– Я живу в Нью-Йорку вже сім років, – пояснив Меррітт. – Уже вісім років минуло, відколи ми вкупі таврували корів у старого Ґарсії. Ходімо в кафе. Приємно знову чути слово «харч».

Вони продерлися крізь натовп до готелю і, підкорюючись закону природи, почалапали до бару.

– Кажи, – запропонував Реп’ях.

– Сухий «мартіні», – замовив Меррітт.

– Кара Божа! – вигукнув Реп’ях. – І це той сам чоловік, із котрим ми колись винищували «зеленого змія» в шинках, що утікав від нас у каньйоні Диявола? Нічого сухого не треба. Віскі без нічого й за твій кошт.

Меррітт усміхнувся і заплатив.

Вони пообідали в невеликій прибудові, що була пов’язана з кафе. Меррітт спритно ухилився від вибору свого приятеля, який уминав шинку з яйцями, замінивши його на пюре зі селери, відбивну з лосося, пиріг із куріпки та фруктовий салат.

– Того дня, – повідомив Реп’ях тихим і сумним голосом, – коли я не зможу випити більше, ніж одну чарку перед їжею з приятелем, котрого не бачив вісім років, за столом два на чотири фути в тридцятицентовому місці о першій годині третього дня тижня, то прагнутиму, щоб дев’ять мустангів протягнули мене сорок разів по ділянці землі розміром у 640 квадратних акрів. Розумієш статистику?

– Авжеж, друзяко, – засміявся Меррітт. – Офіціанте, принесіть абсенту, а що тобі, Реп’яше?

– Віскі без нічого, – траурним голосом замовив Най. – Ти раніше пив прямо з горлечка пляшки. Прямо з горлечка пляшки на скаку… аризонського «Червоного ока», а не ці помиї… Хоча, що з того? Це ж ти платиш.

Меррітт підсунув винну карту під свій келих.

– Гаразд. Вочевидь, ти вважаєш, що мене зіпсувало місто. Але я такий самий ковбой, як і ти, Реп’яше, але якимось чином не можу зважитися повернутися назад. Нью-Йорк комфортний. Я добре заробляю і живу, більше ніяких мокрих ковдр і заганяння табуна снігової бурі, сала та зимної кави та розваг один раз на шість місяців. Гадаю, що залишуся тут ще надовго. Ми підемо до театру цього вечора, Реп’яше, а після цього повечеряємо в…

– Я скажу тобі, хто ти, Меррітте, – відрубав Реп’ях, встромивши один свій лікоть у салат, а інший – у масло. – Ти – концентрована, слабка, безумовна, короткорука, козовуха панна Саллі Волкер^[52]. Бог створив тебе прямоходячим і годящим для того, щоб їздити верхи та брутально лаятися. Ти осквернив його витвір, коли перебрався до Нью-Йорка, одягнувши тісні мешти, зав’язані шнурівками, і корчачи гримаси на обличчі, коли балакаєш. Я бачив, як ти арканив і в’язав бика за сорок дві з половиною секунди. А якби ти його побачив тепер, то написав би заяву комісару поліції. А ці дурнуваті напої, які ти вливаєш у себе – ці настоянки з бур’яну з жолудями в них і бальзамом – таке не гідне справжнього для чоловіка. Ненавиджу бачити тебе таким.

– Ну, пане Реп’ях, – спробував виправдовуватися Меррітт, – у дечому ти маєш рацію. Іноді я відчуваю, що мене вигодували з пляшки. Але, скажу тобі, що в Нью-Йорку комфортно. У ньому щось є – видовища та натовпи, і те, як усе змінюється щодня, і саме повітря, яке, здається, в’яже коло довжиною в один кілометр навколо шиї чоловіка, а інший кінець закріплює десь на Тридцять четвертій вулиці^[53]. І сам не знаю, що це таке.

– Бог знає, – сумно промовив Реп’ях, – і я знаю. Схід тебе проковтнув. Ти був дичиною, а став телятиною. Ти нагадуєш мені вазонок із квітами на вікні. Тебе підписали й запакували. Мені аж у горлі від тебе пересохло.

– Чарку зеленого шартрезу, – звернувся Меррітт до офіціанта.

– Віскі без нічого, – зітхнув Реп’ях, – і гроші з тебе, ти ренегате заїздів.

– Винен, але благаю про милосердя, – сказав Меррітт. – Ти собі навіть не уявляєш, як це, Реп’яше. Тут так зручно, що…

– Будь ласка, не верзи мені свої дурниці, – зупинив приятеля Реп’ях. – Якби я не бачив, як ти якось переблефував трьох картярів із Мазацал-сіті з порожнім револьвером у Феніксі…

Голос Реп’яха розчинився в суцільному горі.

– Сигари! – гучно покликав він офіціанта, щоб приховати свої емоції.

– Пачку турецьких цигарок для мене, – додав Меррітт.

– Ти платиш, – нагадав Реп’ях, намагаючись приховати своє презирство.

О сьомій вони повечеряли в ресторані, який рекламують у газеті.

Того вечора там зібралося вишукане товариство. Яскраво сліпило від надмірної кількості вродливих жінок і від – нехай так – мужніх чоловіків. Оркестр грав чарівно. Як тільки офіціант передавав грошовий привіт від котрогось відвідувача, уся капела вибухала чарівними звуками. Чим більше пива пили, тим ставало гарячіше. Така закономірність.

Меррітт за вечерею намагався переконати свого приятеля. Реп’ях був його давнім товаришем, і теперішній ньюйоркець його любив. Він вмовляв друзяку сьорбнути коктейлю.

– Я візьму м’ятний чай, – заперечив Реп’ях, – заради старих часів. Але я віддаю перевагу чистому віскі. Ти платиш.

– Правильно! – підтвердив Меррітт. – А тепер поглянь на це меню, чи не знайдеться там чогось цікавенького?

– Щоб я провалився! – буркнув Реп’ях із вибалушеними очима. – Невже в цьому вагончику є всі ці позиції? Що це таке? Конина зі задишкою? Я пас. Але погляньте! Тут харчу на двадцять обідів. Зачекаю, поки сам не побачу.

Страви замовили, і Меррітт звернувся до карти вин. – Цей «медок» цілком непоганий, – зауважив він.

– Ти лікар, тобі видніше, – гмикнув Реп’ях. – А мені краще чисте віскі. Ти платиш.

Реп’ях окинув поглядом кімнату. Офіціант приніс страви та забрав брудний посуд. Гість спостерігав. Він побачив, як саме юрба розважається в ресторані Нью-Йорка.

– Якими були справи з худобою, коли ти покинув Ґілу? – поцікавився Меррітт.

– Люксусово, – відрубав Реп’ях. – Бачиш молодицю в червоному шовку з цятками за тим столом? Я б їй дозволив спекти боби на своєму вогнищі. Так, із худобою все гаразд. Вона виглядає так гарно, як той білий мустанг, якого я якось побачив на Чорній річці.

Коли принесли каву, Реп’ях поклав одну ногу на крісло поруч себе.

– Ти сказав, що це зручне місто, Сохатий, – у задумі зронив він. – Атож, місто зручне. Воно відрізняється від рівнин, овіяних північним вітром. Як ви називаєте цю мішанку в горщику з вухами, Сохатий? А, так, соус камберленд. Непоганий. Білий мустанг саме так крутить головою і трусить гривою – поглянь на неї, Сохатий, якби я знав, що зможу продати своє ранчо за справедливу ціну, то гадаю, що…

– Гярсонгу! – раптом заволав він голосом, який паралізував кожен ніж і кожну виделку в ресторані.

Офіціант приплив до столу.

– Ще два коктейлі, – замовив Реп’ях.

Меррітт поглянув на нього та багатозначно всміхнувся.

– Я оплачую, – заявив Реп’ях і видихнув у стелю дим.