Круговерть

Невизначена сума

Поет Лонґфелло – чи це був Конфуцій, винахідник мудрості? – зазначав: «Життя – театр, а люди в нім актори»^[54]. І все не так, як здається.

Математика – от спасибі, старий друже, – єдина справедлива наука, за допомогою якої можна відміряти кількість життя, пристосувати нашу тему до законів великої формули «двічі по два – чотири». А показники, які неможливо оцінити, треба виставляти на противагу усім іншим.

Математик, прочитавши цей поетичний рядок, зауважив би:

– Гм! Молодий джентльмене, якщо ми припускаємо, що «х» – це плюс, тобто, що життя реальне, тоді все, з чого воно складається, також є реальним. Тоді все реальне те, що таким здається. Отже, якщо ми розглянемо твердження, що речі не такі, якими вони здаються, тоді виникне запитання – чому?

Але це блюзнірство, а не поезія. Ми залицяємося до солодкої німфи Алгебри, весь час гаємо, щоб потрапити в царину невловимого, спокусливого, переслідуваного, приємного, таємничого Х.

Незадовго до початку цього століття одному старому ньюйоркцю Септимусу Кінсолвінґу спала на гадку ідея. Він виявив, що хліб печуть із борошна, а не з пшениці. Відчуваючи, що зерно для борошна – у дефіциті, і що фондова біржа не має відчутного впливу на вирощування пшениці, пан Кінсолвінґ захопив весь ринок борошна.

У результаті сталося те, що коли ви або моя доморядниця (до війни їй ніколи не доводилося нічого робити власноруч, жителі Півдня постаралися), купувала буханець хліба за два центи, то ви докидали ще два центи для пана Кінсолвінґа як свідчення його проникливості.

Другий результат полягав у тому, що пан Кінсолвінґ вийшов із гри з двома мільйонами доларів комісійних.

Син пана Кінсолвінґа Ден навчався в коледжі, коли вдалися до цього математичного експерименту з хлібом. Юнак приїхав додому на час вакацій і знайшов там старого джентльмена в червоному халаті, котрий читав «Крихітку Дорріт» на ґанку свого будинку з червоної цегли на Вашинґтон-сквер. Він відійшов від справ із достатньою часткою в два центи з кожної хлібини, які, якщо їх вишикувати у ряд, п’ятнадцять разів обігнули б землю і збіглися з державним боргом Параґваю.

Ден потиснув батькову руку та поквапився до Ґрінвіч-віллідж, аби побачитися з Кенвіцом, давнім приятелем ще зі школи. Ден завжди захоплювався Кенвіцем. Той був блідий, кучерявий, вразливий, серйозний, математичний, старанний, соціалістичний, альтруїстичний і природний ворог олігархії. Кенвіц відмовився вступати до коледжу й вивчав годинникарство в ювелірній крамниці свого батька. Ден був завжди усміхнений, веселий, легкий у спілкуванні й толерантний до королів і жебраків. Двоє друзів зустрілися радісно, бо були вони повними протилежностями. Після цього Ден повернувся до коледжу, а Кенвіц – до своїх пружин і до своєї приватної бібліотеки в задній кімнаті ювелірної крамниці.

За чотири роки Ден повернувся на Вашинґтон-сквер із дипломом бакалавра та двома роками досвіду перебування в Європі. Він оцінив синівським поглядом солідний надгробний камінь Септімуса Кінсолвінґа в Ґрінвуді й відбув у нудну екскурсію машинописних документів із родинним адвокатом. А потім, відчувши себе самотнім і безнадійним мільйонером, поспішив до старої ювелірної крамниці на Шостій авеню.

Кенвіц відгвинтив зі свого ока збільшувальне скло, випхав батька з брудної задньої кімнати, розлучився з інтер’єром годинників і вийшов на свіже повітря. Він пішов із Деном, і вони присіли на лавку на Вашинґтон-сквер. Ден не надто змінився; він був мужнім і мав гідне обличчя, що мало схильність розпливатися в посмішці. Кенвіц був серйознішим, напруженішим, ученішим, більш філософським і соціалістичним.

– Тепер я пізнав, – нарешті промовив Ден, – світ цінних паперів, у чому мені дуже допомогли хитрі правники, котрі передали мені цілі колекції облігацій і бонів мого бідного старого батечка. Загалом десь два мільйони доларів, Кене. І мені повідомили, що він їх вичавив із людей, котрі платять свої гроші за хліб у пекарні за рогом. Ти вивчав економіку, Кене, і знаєш усе про монополії, трудові маси, спрутів і права простих трударів. Я ж ніколи не думав про ці речі раніше. Футбол і намагання бути добрим для своїх товаришів – такою була моя навчальна програма. Але з того часу, як я повернувся і дізнався, як саме татко заробляв гроші, я задумався. Я б дуже хотів відшкодувати все тим людям, котрим довелося платити занадто багато грошей за хліб. Я знаю, що це помітно скоротить мої статки, але хотів би вчинити чесно з ними. Чи можна це зробити знаними методами та засобами?

Великі карі очі Кенвіца спалахнули. Його тонке, інтелектуальне обличчя набуло майже сардонічного вигляду. Він схопив Дена за руку хваткою приятеля та судді.

– Ти не можеш цього зробити! – заявив він категорично. – Одним із головних покарань для вас, людей, котрі нажили маєток нечесним шляхом, є те, що коли ви покаєтеся, то виявиться, що ви втратили спроможність щось виправити. Я захоплююся твоїми добрими намірами, Дене, але ти нічого не можеш вдіяти. Ті люди вже позбулися своїх коштовних грошей. Занадто пізно виправляти зло. Ти не можеш їх їм повернути.

– Звісно, – погодився Ден, запалюючи свою люльку, – ми не зможемо вистежити кожного бовдура та віддавати йому належне. Дуже багато хліба купили за весь час. Ну, і дивні ж у них смаки. Я ніколи особливо не зосереджувався на хлібі, за винятком підсмажених грінок із рокфором, але ми могли б знайти хоча б кількох із них і повернути трохи грошей батька туди, звідки вони прийшли. Я б почувався краще після цього. Мабуть, неприємно бути пограбованими за посередництвом такої буденної речі як хліб. Либонь, ніхто не заперечив би, якби зросла ціна на варених раків чи крабів із прянощами. Берися до праці, Кене. Я хочу відшкодувати всі кошти, які тільки зможу.

– Є багато доброчинних організацій, – зронив Кенвіц механічно.

– Занадто просто, – видихнув Ден хмару диму. – Гадаю, я міг би дати місту парк або грядку спаржі біля лікарні. Але я не хочу, щоб Пол отримав вигоду з того, як ми обдерли Пітера, Кене.

Тонкі пальці Кенвіца швидко забігали.

– А ти знаєш, скільки грошей потрібно для того, щоб відшкодувати втрати споживачів від тієї афери з борошном? – запитав він.

– Ні, – твердо відповів Ден. – Мій адвокат каже, що я маю два мільйони.

– Навіть якби в тебе було сто мільйонів, – сказав Кенвіц у запалі, – то й тоді ти не міг би виправити навіть тисячну частку завданої шкоди. Ти не можеш уявити собі кількість зла, що накопичилося внаслідок неправильного використання багатства. Кожне пенні, витягнуте з худих гаманців бідноти, нашкодило їм тисячократно. Ти не розумієш. Бо не бачиш, наскільки безнадійним є твоє бажання щось виправити. За один раз зробити це неможливо.

– Облиш, філософе! – замирився Ден. – Немає такого горя вартістю в пенні, яке не виправить долар.

– У жодному разі, – стояв на своєму Кенвіц. – Я дам тобі один приклад, тоді подивимося. Томас Бойн мав невеличку пекарню на Верік-стрит. Він продавав хліб найбіднішим. Коли ж ціна борошна зросла, то й він був змушений підняти ціну на хліб. Та його покупці були занадто бідними, щоб платити стільки, тому бізнес Бойна був зруйнований, і він втратив свій капітал у тисячу доларів – усе, що мав.

Ден Кінсолвінґ грюкнув по лавці в парку міцним п’ястуком.

– Я приймаю цей приклад, – вигукнув він. – Веди мене до Бойна. Я поверну йому його тисячу доларів і куплю йому нову пекарню.

– Випиши чек, – сказав Кенвіц незворушно, – а тоді почни писати чеки для усунення наслідків. Випиши наступний на п’ятдесят тисяч доларів. Адже Бойн збожеволів після свого банкрутства й підпалив будівлю, з якої його хотіли виселити. Саме стільки це завдало шкоди. Відтак Бойн віддав Богові душу в психіатричній клініці.

– Не відходь від теми, – попросив Ден. – Бо не буде жодних страхових компаній у твоєму доброчинному списку.

– Випиши свій наступний чек на сто тисяч, – правив далі Кенвіц. – Адже син Бойна потрапив у погану компанію, коли пекарня зачинилася, і його невмотивовано звинуватили в убивстві. Його виправдали минулого тижня після трирічної судової тяганини, а уряд тепер планує зібрати з платників податків таку велику суму.

– Повернімося до пекарні! – нетерпляче лементнув Ден. – Уряду не потрібно стояти в черзі за хлібом.

– Останній рядок цього прикладу, ходімо, я тобі покажу, – запропонував Кенвіц, підіймаючись.

Годинникар-соціаліст був щасливий. Він був ворогом мільйонерів за своєю натурою і песимістом за ремеслом. Одним подихом Кенвіц міг запевнити вас, що гроші – це зло та корупція, і що вашому новому годиннику потрібне чищення і нове храпове коліщатко.

Він провів Кінсолвінґа на південь – з майдану на злиденну та бідну Верік-стрит. Вгору вузькими сходинками убогого цегляного будиночка вів він покірного нащадка спрута. Постукав у двері, і ясний голос запросив їх увійти.

У тій майже голій кімнатці сиділа молода жінка й шила за машинкою. Вона кивнула Кенвіцу як старому знайомому. Один маленький промінчик сонячного світла крізь брудне вікно пофарбував її важке волосся в барву стародавнього тосканського щита. Вона всміхнулася Кенвіцу та зиркнула дещо схвильованим поглядом.

Кінсолвінґ стояв і розглядав цю зворушливу красу в напруженій тиші. Таким чином вони перейшли до останнього рядка прикладу.

– Скільки цього тижня, панно Мері? – поцікавився годинникар. На підлозі лежала гора грубих сірих сорочок.

– Майже три тузини, – весело відповіла юнка. – Заробила майже чотири долари. Я вдосконалююся, пане Кенвіц. Навіть не знаю, що робити з такими грошима.

Її яскраві м’які очі зиркнули на Дена. Маленька рожева ямка з’явилася на її круглій і блідій щоці.

Кенвіц зареготав, немов пекельний ворон.

– Панно Бойн, – сказав він, – дозвольте мені репрезентувати пана Кінсолвінґа, сина чоловіка, котрий п’ять років тому підняв ціну на хліб. Він хотів би щось зробити, щоб допомогти тим, хто постраждав від цього вчинку.

Усмішка покинула обличчя молодої жінки. Вона піднялася і вказала пальцем на двері. Цього разу вона споглядала прямо в очі Кінсолвінґу, але це не був погляд, який міг би втішити.

Двоє чоловіків пішли по Верік-стрит. Кенвіц, дозволяючи всьому своєму песимізму, злості та ненависті до спрута вибратися назовні, насміхався над фінансовим становищем свого приятеля цілим потоком гострих слів. Ден, здавалося, прислухався, а потім обернувся до Кенвіца та гаряче потиснув йому руку.

– Я твій боржник, друже Кен, – сказав він у задумі, – тисячу разів боржник.

– Mein Gott!^[55] Ти з глузду з’їхав! – вигукнув годинникар, уперше за останні роки впустивши окуляри.

За два місяці Кенвіц увійшов до великої пекарні на нижньому Бродвеї з парою окулярів у золотій оправі, які він полагодив для господаря.

Якась жінка вичитувала клерку, коли Кенвіц зайшов досередини.

– Ці буханці по десять центів, – наполягав клерк.

– Я завжди беру їх по вісім центів у центрі, – заперечила леді. – Не загортайте, бо я заїду за ними дорогою додому.

Голос був знайомий. Годинникар прислухався.

– Пане Кенвіц! – сердечно заволала жінка. – Як ся маєте?

Кенвіц намагався зосередити своє соціалістичне й економічне розуміння на її хутряному боа та бричці, що чекала на вулиці.

– Але як, панно Бойн? – здивувався він.

– Пані Кінсолвінґ, – виправила вона. – Ден і я побралися місяць тому.

Дещо гідне інсценізації

Я мав знайомого газетного репортера, який десь вициганив кілька безкоштовних квитків, так я зміг пару днів тому переглянути один водевіль у провінційному театрі.

Одним із номерів там було соло на віолончелі, яке виконував пристойний на вигляд чоловік, котрому було трохи за сорок, із дуже густою сивою чуприною. Не відчуваючи потягу до музики, я дозволив системі випадкових звуків пролетіти повз мої вуха, доки розглядав виконавця.

– Місяць чи два тому сталася одна історія з цим хлопцем, – повідомив репортер. – Мені дали завдання. Треба було вести стовпчик у газеті, який мав бути надзвичайно легким і дотепним. Нашому редактору, схоже, сподобалися кумедні нотки, яких я додавав місцевим новинам. І так, тепер я працюю над комедією, точніше фарсом. Ну, я приїхав до театру, вивідав усі подробиці, але роботу не виконав. Повернувся до редакції і написав комічну замітку про похорон в Іст-Сайді. Чому? Бо не побачив у цьому жодного гумору. Можливо, з цього й можна було б зробити театральну трагедію на один акт. Але я розкажу тобі всі подробиці.

Після вистави мій приятель репортер виклав мені все.

– Не бачу причин, – зауважив я, коли той скінчив, – чому б із цього не зробити якусь кумедну історію. Ті троє людей не могли б вчинити абсурдніше та безглуздіше, навіть якби вони були реальними акторами в справжньому театрі. Я справді боюся, що вся сцена – це цілий світ, так чи інакше, і чоловіки чи жінки – усі актори в ньому. Це я так цитую Шекспіра, що весь світ – театр.

– А ти спробуй, – під’юджував мене репортер.

– І спробую, – здався я і зробив це, щоб продемонструвати, як можна писати дотепний стовпчик для газети.

Біля Абінґдон-сквер стоїть один будинок. На першому поверсі вже двадцять п’ять років функціонує невеличка крамничка, в якій продають іграшки, всілякі дрібнички та канцтовари.

Одного вечора двадцять років тому в помешканні над магазином святкували весілля. Власницею будинку та крамниці була вдова Майо. Її донька Гелен віддавалася за Френка Баррі. Джон Делані був дружбою. Гелен уже виповнилося вісімнадцять років, а її світлину надрукувала місцева ранкова газета поруч зі заміткою зі заголовком «Масові вбивства жінки» з Б’ютта, що в штаті Монтана. Після того, як ваше око та розум виявляли відсутність зв’язку між фото й текстом, ви хапалися за лупу й читали підпис під портретом, який оголошував панночку однією з найвродливіших краль нижнього Вест-сайду.

Френк Баррі та Джон Делані були «завидними» молодими кавалерами цієї ж околиці й найкращими друзями назавжди, від яких можна очікувати, що підкладуть один одному свиню щоразу, як підіймається завіса. Той, хто платить свої гроші за місце в партері та вигадку, саме цього й чекає. Це перша кумедна ідея, яка з’явилася в цій історії. Обоє енергійно добивалися руки Гелен. Коли змагання виграв Френк, Джон потиснув руку товариша та щиро привітав його.

Після церемонії Гелен побігла нагору, щоб одягти капелюшок. Вона виходила заміж у дорожній одежі. Адже подружжя вибиралося на тиждень до Олд-Пойнт-Комфорта. Внизу чекала буденна юрба шибеників, котрі в руках тримали потоптані черевики й паперові пакети з мамалигою.

Аж тут щось заторохтіло на пожежній драбині, і до покою стрибнув божевільний і залюблений Джон Делані, спітніле пасмо волосся прилипло до його чола. Прибулець зізнався в безнадійному й шаленому коханні до втраченої любаски, почав вмовляти її чкурнути з ним на Рив’єру, або до Бронксу, або до будь-якого іншого місця, де є італійське небо та dolce farniente^[56]. Та Блейна вибило б із колії, якби Гелен покинула його. З полум’яними та зневажливими очима вона справедливо остудила запал гостя запитанням, за кого він її має.

За кілька хвилин юнка його витурила. Уся мужність покинула невдаху. Він вклонився, щось пробурмотів про «непереборний імпульс» і запевнив, що завжди носитиме в своєму серці пам’ять про… проте вона запропонувала йому хутко повертатися на пожежну драбину.

– Я відбуваю, – заявив Джон Делані, – у найдальші закутки землі. Бо не можу більше залишатися поруч тебе та знати, що ти належиш іншому. Я подамся в Африку, де серед чужої природи намагатимуся…

– Заради бога, забирайся геть, – гримнула Гелен. – Бо ще може хтось зайти.

Відвідувач став на одне коліно, а господиня простягнула йому свою білу руку, щоб той міг залишити на ній свій прощальний поцілунок.

Дівчата, чи випадала вам нагода відчути благословення великого бога Амура, який винагородив вас чоловіком, котрого ви прагнете міцно та щиро, і водночас тим, хто вам бридкий, але пхається зі спітнілим пасмом на чолі й белькоче щось про Африку та кохання, яке незважаючи ні на що буде завжди цвісти щирицею в його серці? Знати свою владу й відчувати солодку безпеку власного щасливого становища; відправити нещасного з розбитим серцем у чужий клімат, поки ви себе вітаєте, а коли він залишає свій останній поцілунок на вашій ручці, справляєтеся, чи ваші нігті добре доглянуті. Е, ні, дівчатка, у такому собі відмовити ой як важко.

І тоді – як ви здогадалися? – певна річ, двері відчиняються, і в них входить наречений, котрий ревнує до капелюшка, який заслужив такої пильної уваги.

Закарбувавши прощальний цілунок на руці Гелен, Джон Делані зісковзнув пожежною драбиною з неухильним наміром податися до Африки.

Тут треба трохи повільної музики, якщо бажаєте, ридання скрипки, зітхання кларнета та стогону віолончелі. Уявіть собі цю сцену. Френк, багряний від люті, верещить, наче його ріжуть. Гелен квапливо хапає його за плечі, намагаючись усе пояснити. Чоловік скидає руки дружини з рамен, відштовхує їх – один раз, двічі, тричі кидає нею в різні боки – режисер продемонструє, як це робити – а потім штовхає жінку від себе на підлогу, скорчену, розчавлену, згорьовану.

– Більше ніколи! – лементує він, кидає на дружину прощальний погляд і продирається з будинку крізь юрбу зівак із вибалушеними очима.

А тепер, тому що це життя, а не вистава, публіка має вийти в справжній вестибюль світу, там узяти шлюб, померти, постаріти, розбагатіти, збідніти, стати щасливими або сумними під час антракту довжиною в двадцять років, що передуватиме повторно піднятій завісі.

Пані Баррі успадкувала крамницю і будинок. У тридцять вісім років вона могла затьмарити багатьох вісімнадцятирічних панночок на конкурсі краси як за балами, так і за загальними результатами. Лише кілька людей запам’ятало цю весільну комедію, але жінка не робила з цього таємниці. Вона не пакувала її в лаванду чи вату й не продавала в ґлянцевий журнал.

Якось один середнього віку заможний правник, котрий купував собі папір і чорнило, перехилившись через ляду, попросив молодицю вийти за нього заміж.

– Я вам дуже вдячна, – весело відгукнулася Гелен, – але я вийшла заміж за іншого ще двадцять років тому. Він був більше гусаком, ніж чоловіком, але я гадаю, що ще досі кохаю його. Востаннє я бачила його через півгодини після шлюбної церемонії… Потрібне копіювальне чорнило чи просто для писання?

Юрист церемонно вклонився над лядою зі старовинною вишуканістю і залишив шанобливий жінці поцілунок на тильному боці руки. Гелен зітхнула. Прощальні салюти, хоч і романтичні, також можуть набриднути. Їй було тридцять вісім, гарна й ефектна, але від своїх шанувальників молодиця отримувала лише залицяння та прощання. Що ще гірше, тепер вона втратила ще й покупця.

Бізнес завмирав, і вона вивісила оголошення «Є вільні кімнати». Два великі покої на третьому поверсі були готові прийняти гостей. Охочі регулярно прибували й із жалем відходили, бо оселя пані Баррі була храмом акуратності, комфорту та смаку.

Одного дня завітав скрипаль Рамонті й зайняв одну кімнату нагорі. Метушня і гамір у центрі міста ображали його витончений слух. А один приятель порекомендував йому цю оазу в пустелі галасу.

Рамонті був іще гожим на обличчя, із темними бровами, короткою, загостреною, іноземною борідкою каштанового кольору, монументальною головою з сивою чуприною, наділений темпераментом митця. Він мав світлий, веселий і співчутливий характер, тому й затримався в старому будинку біля Абінґдон-сквер.

Сама ж Гелен жила на другому поверсі, над крамницею. Архітектура помешкання була неповторною та дивною. Зала була великою і майже квадратовою. Вздовж її стіни тягнулася драбина, а коли досягала середини, спиналася на поверх вище.

Цей простір господиня облаштувала як вітальню та кабінет водночас. У кімнаті стояв стіл, за яким молодиця писала свої ділові листи. Там же вона сиділа вечорами біля лагідного вогню і шила або читала. Рамонті так сподобалася ця атмосфера, що він гаяв там купу часу, описуючи пані Баррі чудасії Парижа, де він навчався в одного особливо одіозного та скандального скрипаля.

Наступним вселився мешканець № 2, вродливий, меланхолійний чоловік, котрий лише минув межу 40 років, із таємничою скуйовдженою бородою й вічним благанням в очах. Він також прагнув дихати з Гелен одним повітрям. Маючи очі Ромео, а язик Отелло, він зачаровував жінку розповідями про далекі краї та залицявся до неї чемними натяками.

Зі самого початку Гелен відчула дивовижне та непереборне хвилювання в присутності цього жевжика. Його голос якимось чином повернув її до днів романтичної молодості. Це відчуття наростало, молодиця не пручалася, і це призвело до інстинктивного усвідомлення, що він став причиною її ніжних почуттів. І тоді з розумом досвідченої жінки (о, так, вони іноді міркують) вона оминула звичні силогізми, теорію та логіку й вирішила, що це її чоловік повернувся до неї. Бо вона бачила в його очах кохання, а жодна жінка не може його не помітити, тисячу тонн жалю і каяття, які викликали жалість, що небезпечно близька до любовного відгуку, який є обов’язковою sine qua non^[57] у будинку, який збудував Джек.

Але вона ніяк не видавала себе. Чоловік, котрий десь вештався двадцять років, а потім приперся знову, не може розраховувати на те, що його чекатимуть капці, акуратно поставлені в кутку, і запалений сірник для сигари. Він має спокутувати, усе пояснити і, можливо, отримати на горіхи. Трохи чистилища, а потім, можливо, якщо належним чином виявить смирення, йому можна буде довірити арфу та корону. Тому вона й не подавала жодних ознак того, що дізналася або підозрювала.

Але мій приятель репортер не побачив у цьому нічого кумедного! Він отримав доручення написати цікаву, веселу, блискучу грайливу гумореску про… але я не буду критикувати брата… тому продовжимо цю історію.

Одного вечора Рамоні затримався у вітальні-кабінеті Гелен і розповів їй про свої почуття з ніжністю та запалом захопленого художника. Його слова були неначе яскраве полум’я божественного вогню, що палає в серці людини, котра є мрійником і творцем водночас.

– Але перш ніж ви дасте мені відповідь, – продовжив він до того, як вона змогла звинуватити його, що застав зненацька, – я маю повідомити вам, що Рамонті – єдине ім’я, яке я можу вам запропонувати. Його мені дав мій менеджер. Не знаю, хто я і звідкіля узявся. Мій перший спогад – розплющування очей у лікарні, я був молодим і пролежав там кілька тижнів. Що було до того в моєму житті, для мене – загадка. Мені розповіли, що мене знайшли на вулиці з проломленою головою і привезли до шпиталю в кареті «швидкої допомоги». Вони вирішили, що я впав і гепнувся головою об бруківку. Не було нічого, що могло б вказати на те, хто я. А я так і не зміг згадати. Після того, як мене виписали з лікарні, я взявся за скрипку. Я мав успіх, пані Баррі, даруйте, не знаю вашого імені, крім того, що кохаю вас. Коли вперше я вас побачив, то второпав, що ви єдина жінка для мене на світі… і… ще багато таких речей.

Гелен знову відчула себе молодою. Спершу хвиля пихи та солодке почуття марнославства нахлинули на неї. Потім молодиця зазирнула Рамонті у вічі, і її серце затріпотіло. Вона не очікувала такого. Це здивувало жінку. Цей музикант став вагомою частиною її життя, а молодиця й отямитися не встигла.

– Пане Рамонті, – звернулася вона сумно (це відбувалося на сцені, не забувайте, у старому будинку на Абінґдон-сквер), – мені дуже шкода, але я заміжня.

І тоді вона розповіла йому сумну історію свого життя, як мала вчинити справжня героїня, рано чи пізно, чи то театральному критику, чи якомусь іншому журналістові.

Рамонті вклонився низько, взяв руку жінки та поцілував її, відтак пішов до своєї кімнати.

Гелен сіла й сумно оглянула свою руку. Їй можна було зрозуміти. Три залицяльники цілували їй руку, сідали на своїх скакунів і кудись мчали.

За годину зайшов таємничий незнайомець із блукаючим поглядом. Гелен сиділа в кріселку на гойдалці з верби та плела з вовни якусь непотрібну річ. Він відійшов від сходів і зупинився потеревенити. Сидячи за столом навпроти молодиці, чолов’яга і собі зізнався у коханні до неї. А потім додав:

– Гелен, чи ти мене пам’ятаєш? Гадаю, я побачив це у твоїх очах. Чи можеш ти забути минуле й згадати кохання, яке тривало двадцять років? Я дуже тебе образив, тому боявся повернутися… але мої почуття перемогли мій страх. Чи зможеш ти пробачити мені?

Гелен піднялася. Таємничий незнайомець тримав її руку чіпкими пальцями, що тремтіли.

Так вони стояли, і я шкодую, що в театрі не було такої сцени й не зображували такі емоції.

Бо вона стояла з розбитим серцем. Свіжа, незабутня, незаймана любов до її нареченого ще не вивітрилася з її душі.

Заповітна, свята, шанована пам’ять про її колишнього судженого заповнила половину душі жінки. Вона прагнула цього чистого почуття. Честь, віра та солодкий, тривалий роман прив’язали її до нього. Але інша половина її серця та душі була наповнена чимось іншим – пізнішим, повнішим, ближчим почуттям. І так старе воювало проти нового.

Поки вона вагалася, з горішньої кімнати полилася м’яка та болюча мелодія скрипки. Музика зачаровує найшляхетніших. Яґо казав, що швидше «почепить на рукав те серце, щоб його клювали галки», ніж відкриється комусь^[58]. Але той, хто носить у серці ніжність, всотує її вухами.

І ця музика, і виконавець вабили жінку, але честь і старе кохання стримували її.

– Даруй мені, – благав чоловік.

– Двадцять років – довгий час, щоб залишитися з тим, кого кохаєш, – зауважила молодиця, неначе натякаючи на чистилище.

– Звідки я міг знати? – не вгавав він. – Я нічого не приховуватиму від тебе. Тієї ночі, коли він відійшов, я пішов за ним. Я оскаженів від ревнощів. На темній вулиці я його вдарив. Він не піднявся. Я його оглянув. Головою вдарився об бруківку. Я не мав наміру його вбивати. Я просто шаленів від кохання та ревнощів. Я сховався неподалік і побачив, як «швидка допомога» забрала його. І хоч ти вийшла за нього заміж, Гелен…

– Хто ви такий? – заволала жінка з широко виряченими очима, вихоплюючи свою руку.

– Ти не пам’ятаєш мене, Гелен, того, хто завжди кохав тебе найдужче? Я Джон Делані. Якщо ти можеш мені пробачити…

Але вона вже бігла, підстрибувала, спотикалася, поспішала, злітала вгору сходами до музики й того, хто її забув, але знав, що вона єдина для нього в кожному з двох своїх життів. Коли молодиця підіймалася, то ридала, лементувала і співала:

– Френку! Френку! Френку!

Троє смертних таким чином жонглювали з часом, ніби кулями для більярду, а мій товариш репортер не побачив у цьому нічого кумедного!