100 знаменитих людей України

Гурченко Людмила Марківна

(народ. 1935 р.)

Популярна акторка кіно, театру, телебачення й естради. Виконавиця комедійних і драматичних ролей більш ніж: у 80 кіно– і телефільмах. Співачка, творець і виконавець відеомузичних композицій «Пісні війни» та «Улюблені пісні». Володарка почесних звань і нагород: заслуженої артистки РРФСР (1969р.); народної артистки РРФСР (1977р.); народної артистки СРСР (1983р.); ордена «За заслуги перед Вітчизною» 4-го ступеня (2000р.); Державної премії РРФСР за фільм «Старі стіни» (1976р.). Автор книг «Моє доросле дитинство» (1982р.) та «Оплески» (1997р.).

Як часто, дивлячись на кумирів сцени й екрана, шанувальники сумно зітхають про зів'янення зірок: погляд потьмянів, мова невиразна, обличчя не рятують пластичні операції, рухи скуті, статура запливла. Так хочеться, щоб усе-таки розкрили секрет Макропулоса і чудодійний еліксир повернув молодість хоча б талановитим людям. А от над Людмилою Марківною Гурченко, здається, час не владний. Микита Михалков якось помітив: «Цій акторці завжди 28». Вічно молода й екстравагантна, вона не втратила оптимізму й бажання жити, подобатися, полонити, її задерикувата юна усмішка, яка вперше блиснула на екрані в «Карнавальній ночі» ще 1956 р., не змінилася, хоча давно минула епоха чорно-білого кіно. А вже її фігурці – взірцеві витонченості й тендітності – можна тільки позаздрити. Лишається тільки здогадуватися, чому роки не владні над цією жінкою. Може, тому, що дитинство було для Люсі Гурченко тим найсильнішим внутрішнім імпульсом, що привів її в мистецтво. Це воно виховало в ній бійцівський характер і допомогло створити свій світ – світ театру однієї надзвичайної акторки. Це воно не дозволило їй постаріти.

Людмила народилася 12 листопада 1935 р. у Харкові й була єдиною дитиною в сім'ї. Її батько, Марко Гаврилович – сільський хлопець, душа товариства, «невідшліфований талант», – працював забійником на копальні, трохи провчився в музично-драматичному інституті, виступав як баяніст на різних масових заходах від Палацу піонерів, був завгоспом у науковій бібліотеці ім. Короленка. Мати акторки, Олена Олександрівна, москвичка з «дворян давнього роду», яка була вихована в суворості й отримала гарну освіту, вела гуртки художньої самодіяльності. Вона рано вийшла заміж і народила дочку в 17 років. Захоплений батько хотів назвати дочку Люсі, але зареєстрували її Людмилою, а вдома звали Люсею. Батько з перших років життя пророкував своїй улюблениці акторську кар'єру, захоплюючись її дитячими талантами.

«Не пам'ятаю сумних людей, сумних облич до війни… Начебто до війни всі були молоді. Молодий батько, молода мама, молоді всі. І я сама – щаслива, радісна і, як мене запевнив тато, зовсім виняткова», – так писала потім акторка у своїй книзі «Моє доросле дитинство».

1941 р. батько добровольцем пішов на фронт, пройшов усю війну з концертною бригадою. Шестирічна Люся залишилася з мамою в окупованому Харкові. Веселе безтурботне життя скінчилося. Довгі тоскні черги за водою до ополонки, холод промерзлої квартири, шибениці в центрі базару, жахливі вівчарки і патрулі, страх, що мама не повернеться додому. «Я все всотувала і нічого не забула. Я навіть розучилася плакати. На це не було сил. Тоді я росла і дорослішала не щодня, а щогодини». Голодна, вона крала із хлопчаками на базарі, торгувала поруч з мамою тютюном, бігала з каструлькою за супом у німецькі ремонтні майстерні й чекала тата.

Після звільнення міста Людмила пішла до школи, в якій не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. Восени 1944 р. склала іспити до музичної школи ім. Бетховена в «клас охорони дитячого голосу». На прослуховуванні вона виконувала «пісню з жестикуляцією» «Про Вітю Черевичкіна». Педагоги ридали від сміху, дивлячись на цю «творчість», а мама згоряла від сорому, почувши на додаток до програми «Зустрілися ми в барі ресторану». Але дівчинку зарахували в «майбутні акторки». У музичній школі говорили, що вона «пече пісні, як млинці», навчаючись усього на ходу, а ще боролися з її шепелявістю і великою кількістю «словесного сміття», що дісталося в спадщину від батька та війни. Але вже тоді Людмила любила тільки співати, «теорію музики відразу ж забула, а до гармонії так і не дійшла».

У задушливому, забитому людьми вагоні маленька Люся дала свій перший концерт на замовлення, за який захоплені попутники «хто скільки може заплатив». Це був її перший заробіток. Усі гроші пішли на оплату музичної школи.

У вересні 1945 р. додому повернувся батько, радісний, шумний, з подарунками. Голодній «доні» він привіз люстерко, велосипед і «доросле» концертне плаття, прикрашене бісером і камінцями. Але незабаром усе це було виміняно на продукти, тому що татова «клюковка», «доня» більше була схожа на «сухар» від довгого недоїдання.

Улітку 1953 p., закінчивши школу, Людмила зібралася вступати до Харківського театрального інституту, але батько наполіг на поїздці в Москву: «Іди, вшквар як слід. І нічого не бійся. Іди і дуй своє. Нехай усі будуть як люди, а ти вертись, як чорт на блюді». І вона, запрограмована татом на успіх (а вже вертітись їй довелося потім чимало), поїхала підкоряти столицю. Гурченко подала документи до трьох вищих навчальних закладів. Після двох турів вона передумала вступати на курс оперети до Державного інституту театрального мистецтва, зате пройшла одночасно в Щукінське училище й у Всесоюзний державний інститут кіно. Вибравши кіно, Людмила вчилася в класі С. Герасимова і Т. Макарової. На другому курсі знялася в невеликих ролях у фільмах «Дорога правди» і «Серце б'ється знову». А потім на неї звалилася слава «Карнавальної ночі». Цей фільм був експериментом для всіх членів знімальної групи. Сценарій Б. Ласкіна і В. Полякова кілька років нікого не цікавив. Режисер Е. Рязанов робив свою першу художню картину. Ігор Ільїнський знімався після багаторічної перерви. А Людмила Гурченко з Юрієм Чистовим уперше потрапили на головні ролі. Постановку фільму курирував І. Пир'єв. Саме він і затвердив на роль молоду акторку, що провалила проби (а вона їх провалювала й потім із дивовижною постійністю).

Фільм вийшов на всі часи. З роллю Людмила впоралася блискуче. Запальний азарт, талановита гра, чудовий голос, виточена фігурка «з осиною талією» полонили глядачів: до неї в одну ніч прийшла слава. І лише набагато пізніше прийде гірке протвереження: «Вона мене зламала і повністю спантеличила. Скільки разів потім, через дурість, в інших картинах я пробувала повторити Лєночку Крилову. Виходило жалюгідне наслідування самої себе». Розчарування публіки. Поступовий перехід до «другого сорту». Але відразу після виходу фільму був запаморочливий успіх, нескінченні зустрічі з глядачами й у фіналі обов'язково «Пісенька про п'ять хвилин». Вона повторювала й повторювала те саме зі сцени і з екрана, поки не вичерпалася. По-старому не хотілося, по-новому не вміла. А тут іще й розгромна стаття в газеті про «гроші в блакитних конвертах» за низькопробні творчі зустрічі й осуд із усіх боків. Почалися довгі роки простою в кіно. Акторка кинулася до театру. В «Современнике» не прижилася. Потім був Театр сатири, але й там вона не підійшла.

Тепер 17 років опали Гурченко пов'язує з відмовою працювати з іноземцями на Міжнародному фестивалі молоді (1957 p.). А в ті роки вона не могла зрозуміти, що ж трапилося. Використовуючи свої лірико-комедійні та вокальні дані, акторка зіграла в низці стрічок («Дівчина з гітарою», «Роман і Франческа», «Приборкувачі велосипедів»), але всі фільми були слабкіші за «Карнавальну ніч» і не приносили ні успіху, ні задоволення.

А от невелику роль Соні Бистрової у фільмі «Балтійське небо», згадавши всі жахи воєнних років, Гурченко зіграла прекрасно й розкрилась як драматична акторка. Вона дуже потребувала справжньої роботи не тільки через матеріальне становище, але й щоб довести всім і собі, що вона не «другий сорт». Діставши пропозиції на чергові проби, вона влетіла в студію – «Малиновий костюм з рудою лисицею, малинова шапочка, чорні ажурні панчохи в трояндах». У такому «відповідно до випадку» вбранні побачив її режисер, який запропонував їй роль у фільмі «Робітниче селище». Через кілька хвилин Людмилу було не впізнати: з верткої шансонетки вона перетворилася на типову робітницю.

Але інерція «Карнавальної ночі» була сильнішою за бажання грати. Незначний успіх не зміг змінити долю акторки в той період. Вона багато працювала над собою, боролася з харківською вимовою, нарощувала в собі «блакитну кров». І весь запас творчої енергії спрямувала на пісню, на естраду. «Ніщо так не загартовує, як естрада. У кіно, у театрі є режисер, є колектив, масовка. На естраді – сама. Сама собі режисер, масовка й актор, який миттєво реагує на відгук зали. Але право на соло треба заслужити. Треба привабити публіку й повести її за собою». Радощі від маленьких перемог на концертах – єдині безцінні хвилини в роки простою в кіно.

Особисте життя Людмили Марківни теж не було вдалим. Від першого шлюбу з режисером Борисом Андронікашвілі (син письменника Б. Пильняка) у неї народилася дочка Маша, яку виховували дід з бабою. Потім розпався її шлюб з Олександром Фадєєвим-молодшим. Нічого гарного не може згадати Гурченко й про спільне життя з Йосипом Кобзоном.

1969 p. їй було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР, і її знову стали запрошувати в кіно («Білий вибух», 1970 р.; «Один із нас», «Дорога на Рюбецаль», 1971 p.; «Тінь», 1972 p.). Переломного 1973 р. у житті Гурченко сталося кілька подій. Помер батько. Пішла з життя людина, яку вона любила і яка благословила її шлях на сцену. «Майже неписьменний, неосвічений за нинішніми мірками», він був головною її опорою. Це його життєлюбство передалось їй, його віра в талант дочки допомогла витримати в роки застою і перейти до «першого розряду». «Я абсолютно вірю, що цієї доброї і скромної людини, мого [четвертого] чоловіка – послав тато», – говорила Людмила Марківна про свого нового чоловіка. Цивільний шлюб із 23-літнім Костянтином Купервейсом, піаністом в естрадному оркестрі і композитором, який подає надії, вірність і самовіддача чоловіка дозволили акторці відчути розуміння і надійний тил протягом довгих 18 років. Але для Людмили Марківни це був стрімкий час творчого злету і повернення на екран як акторки різнопланової і непередбачуваної. Вона стала чітко дослухатися до режисерів, особливо в нетипових для її амплуа ролях. В. Трегубович, ризикуючи своєю і її подальшою кар'єрою, зняв Гурченко в головній ролі у фільмі «Старі стіни». Картина відкрила перед глядачами нові грані її майстерності, що значно підняли акторський престиж Людмили Марківни. За роль директора ткацької фабрики в цьому фільмі Гурченко було удостоено Державної премії РРФСР.

Подальше її акторське життя нагадувало «ріг достатку». Вона раділа кожній ролі. Іноді, не довіряючи акторському щастю та примхам режисерів, пропускала «більш цікаві і вагомі ролі». Це гарячкове «швидше в кадр» позбавило її ролі у фільмі Микити Михалкова «Незакінчена п'єса для механічного піаніно», зате маленькі глядачі побачили її в картині «Мама». Цю роль і кілька наступних вона грала з важким переломом ноги, отриманим на зйомках.

Гурченко прекрасно виконувала складні «життєві» ролі. «Можна пережити на екрані драму, трагедію людини тільки тоді, коли ти сам пережив у житті щось приблизно схоже. Можна зіграти, але не прожити». Дитячі, але чіткі спогади про війну, характери і поведінку сусідок і знайомих допомогли їй знайти основні риси й індивідуальні штрихи для своїх героїнь у фільмах «П'ять вечорів», «Сибіріада», «Двадцять днів без війни», «Польоти уві сні і наяву», «Прохіндіада». А в стрічках «Небесні ластівки», «Вокзал для двох», «Любов і голуби» вона грала «різну себе». У «Бенефісах» Крамарова, Мартінсона, Васильєвої і, звичайно, у своєму власному Гурченко розкрилась як незрівнянна акторка шоу. Вона злітала усе вище і вище і непомітно для себе одного разу залишила десь на землі людину, яка відмовилася від своєї кар'єри, ходила замість неї «по високих кабінетах», вносила на руках на знімальний майданчик і просто кохала. Після 18 років шлюбу Людмила Марківна розсталася і з четвертим чоловіком.

Гурченко сама не знає, чи вміє любити. Одного разу вона зізналася, що в неї була «любов № 1 – до тата, любов № 2 – до музики, кіно і професії». З дочкою вона не знаходить спільної мови, онуки називають її Люсею, «тому що я – акторка й акторкою буду до останньої хвилини. Я все віддаю вам [глядачам]. Тому діти й онуки мають дуже мало». Навіть смерть онука вона усвідомила через музику, виконавши рімейк пісні Земфіри «Хочеш».

У 55 років у її життя ввійшов продюсер Сергій Сенін. Гурченко вважає, що в неї тепер «є плече, на яке вона може обіпертися, що це та людина, до думки якої вона прислухається і навіть підкоряється». Їй важливо, щоб її любили такою, якою вона є:

 
«Главное, чтобы кто-нибудь любил —
Со всеми недостатками,
Слезами и припадками,
Скандалами и сдвигами
И склонностью ко лжи…» —
 

звучать слова и шлягеру.

Тепер акторка затребувана й у кіно, і в театрі, і на телебаченні. Вона може вибирати ролі, а не чекати, коли її запросять. Дозволити собі демонстративно вирватися з рамок сюжетної оповіді і перетворити фільм «Послухай Фелліні!..» в естрадний монолог акторки Людмили Гурченко. У пошуках нових незвичайних ролей акторка виступає в антрепризному театрі, де їй до душі стихія бенефісного жанру. Ельдар Рязанов зняв її у фільмі «Старі шкапи» (2000 p.), але погодившись на роль «старої», вона все одно «крутиться на одній ніжці».

Гурченко, як і раніше, працює в театрі. Зараз вона співробітничає з талановитим Гедімінасом Тарандою і Миколою Фоменком у мюзиклі «Бюро щастя». Виходять її нові компакт-диски та музичні відеокліпи. Про життя і творчість Гурченко написала у своїх книгах «Моє доросле дитинство» і «Оплески». Її внесок у мистецтво гідно оцінений званнями народної артистки РРФСР і СРСР. А напередодні її 65-річчя президент Російської Федерації В. Путін підписав указ про нагородження акторки орденом «За заслуги перед Вітчизною» 4-го ступеня.

Одного разу на зустрічі з глядачами Микита Михалков сказав, що є акторки, які родину, дитину не проміняють на гарну роль. І, обернувшись у бік Гурченко, додав, що вона «за гарну роль може підпалити свій будинок, сама принесе гас, – потім буде каяття, суд, але роль вона зіграє».

У неї було доросле дитинство, життя, яке складалося зі злетів і падінь, а в зрілість вона прийшла з душею захопленої дитини, якій усе цікаве і нове. Людмила Марківна досягла всього, про що мріяла маленька харків'янка Люся – грати, співати, танцювати, – вона стала Актрисою.

Данило Романович (Галицький)

(народ. 1201 р. – пом. 1264 р.)

Князь Галицький і Волинський, видатний полководець і державний діяч, перший український король.

«Із блискучою мужністю, славолюбством, спадковим у племені Ізяславовому, Данило поєднав здатність до великих державних задумів і до державної розпорядливості; із твердістю, умінням неухильно прагнути до раз запропонованої мети він поєднував м'якість у поведінці, розбірливість у засобах, у чому походив на друга діда свого, Ізяслава, і різко відрізнявся від батька свого, Романа», – писав про Данила Галицького відомий російський історик С. Соловйов.

Його державна діяльність тривала 59 років, хоча прожив він 63 роки. Чотирирічним вступив Данило Романович на цей великотрудний шлях, продовжуючи справу свого батька – знаменитого князя Романа Мстиславовича, правнука Володимира Мономаха по батьківській лінії й онука польського князя Болеслава Кривоустого – по материнській. Політичний світогляд Романа був дуже широкий. Не обмежуючись перемогами над внутрішніми ворогами, він почав успішну війну з половцями, зав'язав дружні відносини з Візантією. З ним змушені були рахуватися правителі Угорщини, Польщі та Литви. Загинув Роман Мстиславович як справжній лицар – на полі бою, 1205 р. На руках у молодої княгині Анни залишилися двоє синів – молодшому Василькові виповнилося два рочки, старшому Данилові – чотири. Переставши відчувати сильну князівську руку, боярська опозиція, з якою так довго боровся Роман, відразу змовилася проти його спадкоємців.

Удова Романа звернулася по допомогу до угорського короля Андрія II. Прислані ним війська тільки на короткий час відновили порядок, але коли вони пішли, непокірливі бояри покликали на галицький стіл Володимира Ігоровича. Княгиня з дітьми змушена була тікати у Володимир (на Волині). Але й там не знайшли вони притулку. Довідавшись про намір місцевої знаті видати їх новому галицькому князеві, Анна із синами тайкома, через пролам у міській стіні, залишила Володимир.

Юних Романовичів і їхню матір прихистив у себе Лешко Краківський. Незабаром Данило був відправлений до Угорщини, де й пробув до 1211 р. У цей час Галичина і Волинь страждали від міжусобних воєн, набігів ятвягів і литовців. Народ і навіть частина знаті все частіше згадували про синів Романа, які перебували у вигнанні. Налякані різаниною, що її влаштували Ігоровичі в Галичі, бояри хотіли скористатися малолітством Данила, щоб правити за його спиною.

1211 р. угорський король послав на Галич військо, яке оволоділо містом. Данило, що прибув слідом, був проголошений князем Галицьким. Оскільки управляти він іще не міг і за нього це збиралася робити княгиня Анна, бояри негайно вигнали її. Маленький Данило не хотів розставатися з матір'ю, плакав, а коли один із бояр зібрався відвести його коня, вихопив меч, аби ударити його, та промахнувся і ранив тільки коня. Анна вирвала з його рук меч й умовила залишитися в Галичі, а сама поїхала до Василька в Белз. Однак уже через рік Данило залишив батьків стіл і повернувся до Угорщини. У Галичі проголосив себе князем боярин Володислав – нечуване порушення феодального права, відповідно до якого князем на Русі міг бути лише той, хто ним народився.

1214 p. угорський король, уклавши союз із краківським князем Лешком, знову захопив Галич і посадив тут князем малолітнього сина Коломана, зарученого з дочкою Лешка. Тоді ж Данило з матір'ю за допомогою поляків повернули собі два волинські міста – Тихомль і Перемишль. За словами галицького літописця, «стали княжити там, на Володимир поглядаючи, і сказали вони: “Так чи інакше, а Володимир буде наш”».

Тим часом боротьба за Галич між Польщею та Угорщиною вкрай загострилася. Лешко зрозумів, що програє, тому звернувся до новгородського князя Мстислава Відважного з пропозицією зайняти галицький стіл. Лешко сподівався з допомогою прославленого полководця вигнати угорців і самому запанувати в Галичині. Але його планам не судилося здійснитись. 1219 р. Мстислав на чолі кінної дружини вигнав угорський гарнізон і почав княжити в Галичі. Данило, який уже став повнолітнім і затвердивсь у Володимирі-Волинському, вирішив вступити в союз із новим галицьким князем. Союз цей був скріплений традиційним для того часу династичним шлюбом: Данило одружився з дочкою Мстислава Анною.

Відтоді старший син Романа стає помітною фігурою на політичній арені Східної Європи. Разом із братом Васильком він заходився збирати під єдине правління батьківські землі – і почав з Волині. Данило вигнав поляків із західних областей Волині і відібрав Белз у свого вічного ворога Олександра Всеволодовича. Авторитет молодого князя зростав. Він був сміливим і таланистим, поступово його огорнув ореол героя, підтверджений численними перемогами в боях з ворогами.

1222 р. у причорноморських степах з'явилися монголо-татари. Загроза захоплення нависла над половецькими племенами, і вони звернулися по допомогу до руських князів. Ті зібралися на «снем» – спільний з'їзд – у Києві і справедливо розсудили: «Краще нам зустріти ворога на чужій землі, ніж на своїй». 31 травня 1223 р. об'єднане військо київського, чернігівського, смоленського, галицького, волинського й інших князів зійшлося з монголо-татарами на річці Калка. Під час битви передові загони кочовиків були зім'яті, але тут раптово половці кинулись навтікача, знищуючи флангові руські загони. Для русичів бій закінчився важкою поразкою. За непогодженість дій князі жорстоко поплатилися: багато хто був убитий в бою, а тих, хто вижив, татари поклали під настил, на якому всю ніч бенкетували.

Треба сказати, що в критичний момент битви 22-річний Данило виявив себе як холоднокровний і вмілий воєначальник, хоробрий воїн. Незважаючи на важке поранення в груди, він продовжував битися. Очевидно, доля зберігала його для майбутніх справ: Данило зі своїм тестем Мстиславом Відважним живими повернулися на Русь.

В останні роки свого правління Мстислав зблизився з угорцями і видав свою дочку за королевича Андрія. Той одержав від тестя спочатку Перемишль, а потім і Галич. Перед смертю Мстислав покаявся у скоєному, та було вже пізно. Данилові знову довелося битись за батьківську землю. Щоб заволодіти Галичем, старший Романович подолав опір боярської опозиції, помірявся силами з угорським військом – одним із кращих у Європі, дипломатичними шляхами нейтралізував агресивних польських князів і попутно розгромив хрестоносців під Дорогочином.

Молодий, але вже досвідчений полководець спочатку здійснив масштабну військову реформу. Раніше князі покладалися тільки на свою кінну дружину і народне ополчення, зібране нашвидкуруч і погано навчене. Данило ж своє регулярне піше військо набрав із городян: вони завжди підтримували його в боротьбі з боярами. Нова армія була численною і добре озброєною, а ставка на міський стан у тих історичних умовах виявилась єдино правильною. Саме городяни, які втомилися від нескінченних усобиць, підтримали сходження на престол Данила Романовича в Галичі 1238 р. Про ці події літописець писав: «Кинулися графські мужі до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела, і прийняв він стіл батька свого і відсвяткував перемогу і поставив на німецьких воротах прапор свій».

Однак благополучне правління Данила в єдиній Галицько-Волинській землі тривало недовго: на сході вже розгортався наступ полчищ Батия на руську землю. Першими удар прийняли Рязань, Володимир-на-Клязьмі, Ростов. 1239 р. були захоплені Переяслав-Південний і Чернігів. Данило Галицький спішно спробував створити антимонгольську коаліцію, вступивши в переговори про військовий союз із угорським королем Белою. Але той відмовив у допомозі Данилові, як і поляки і мазовшани.

Тим часом у грудні 1240 р. орди кочовиків штурмом взяли і майже знищили Київ, а потім пішли на Галицько-Волинську Русь. Були захоплені Володимир, Галич і більшість великих міст князівства. До кінця наступного року Батий завоював усю Південно-Західну Русь. Сам галицько-волинський князь перебував тоді в Польщі, марно намагаючись заручитися допомогою в боротьбі проти татар.

Повернувшись у свої володіння навесні 1241 p., Данило побачив усюди страшні сліди навали. У столиці Волині Володимирі «жодної живої людини не залишилося, церква Святої Богородиці була наповнена трупами, інші церкви були повні трупів і мертвих тіл». Руські землі лежали в руїнах, а колись могутні князі опинилися в залежності в хана. Однією з деяких областей Русі, де не визнавали влади кочовиків, були володіння Данила Галицького. Але Батий не забував про нього. Своєрідним попередженням свавільному князеві послужив набіг на Волинську землю 1243 р. і руйнування Пониззя.

До того ж, користуючись слабістю Русі, влітку 1245 р. об'єднане польсько-угорське військо вдерлося в Галичину. Перша ж фортеця на шляху завойовників – Ярослав – учинила лютий опір. 17 серпня 1245 р. біля її мурів стався вирішальний бій. Данило, командуючи галицькими і волинськими полками, показав себе вмілим і мужнім воєначальником. Угорське військо було розбите вщент.

Того ж року Данилові Романовичу довелося перетворитися на проникливого й обачного дипломата. Батий жадав од нього покори, воювати ж із татарами після бою з угорцями князь просто не міг – найкращі дружинники були втрачені. Зваживши все, він прийняв мужнє рішення: особисто з'явитись у ставку Батия і спробувати встановити з ним мирні відносини. Віддаючи себе у владу татар, Данило був готовий до всього. По дорозі він часто молився, просячи Бога вберегти його від лиха. Прибувши до Батия, князь виконав усі вимоги, запропоновані етикетом ханського двору, і за звичаєм обійшов із подарунками всіх впливових осіб.

Визнання Ордою Данила як законного Галицько-Волинського князя було куплене ним ціною приниження. З іншого боку, ця поїздка підвищила авторитет Данила Романовича в очах західних сусідів. Ніхто більше не збирався зазіхати на його власність.

Зміцнивши свої позиції на Заході і Сході, Данило Галицький почав старанно й енергійно готуватися до звільнення своїх земель від гніту кочовиків. Із цією метою він установив союзницькі відносини з недавніми ворогами – польським князем і угорським королем, а також підписав мирний договір із Литовським князівством. У пошуках союзників князь звернув свій погляд не тільки на захід, але й на схід. Прагнення молодшого брата Олександра Невського Андрія Ярославовича позбутись ординського ярма не залишилося без уваги Данила Романовича. 1251 р. він уклав із главою Володимиро-Суздальського князівства військовий союз, скріплений шлюбом їхніх дітей.

Одночасно Данило відновив переговори з Римом. Аби домогтися від Папи військової допомоги, галицький князь дозволив присутність і діяльність на православних українських землях католицьких чернечих орденів. Рішучим кроком до зближення двох церков мала стати коронація його присланим із Рима королівським вінцем. Розуміючи, що це спричинить гнів ординського хана, Данило барився. Однак 1253 р. у Дорогочині коронація все-таки відбулась. Але крім королівського титулу, ніяких відчутних результатів вона не дала, тому Данило без тіні сумніву розірвав домовленість із Римом.

Залишившись без підтримки перед грізним ворогом, князь-король продовжував зміцнювати старі та зводити нові міста і фортеці, переважно на східних рубежах князівства. Серед них насамперед варто згадати про заснування Львова (1256 p.), названого так на честь його сина Лева. Одночасно Данило переозброював військо. Особливу увагу він приділяв важкооснащеній кінноті. За свідченням літописця, Данило перейняв усе краще в іноземному озброєнні, у тому числі легкі й міцні китайські лати зі шкіри биків, які побачив у тих же монголів. Уся ця робота проводилася поспіхом, тому що татари щорічними набігами нагадували про себе.

Протягом 1252—1257 pp. битви з монголо-татарами були успішними для Галицько-Волинського князівства. Але коли на українські землі прийшли нові загони кочівників під керівництвом досвідченого полководця Бурундая, битися з ними сил уже не було.

Бурундай наказав зруйнувати укріплення в тих містах, узяти які татари не змогли б. Не маючи іншого виходу, Данило і Василько підкорилися. Фортечні споруди великих міст – Данилова, Стожка, Львова, Кременця і Луцька – були знищені. Розуміючи, що татари мстять за його опір, Данило вважав за потрібне виїхати до Польщі, а звідти до Угорщини. Цим він сподівався врятувати Галичину і Волинь від подальшого руйнування.

Повернувшись до рідного Холма 1260 p., Данило Романович Галицький більше не воював, залишивши це заняття молодим – синам і онукам. Останні свої роки він присвятив улаштуванню життя в князівстві. Було закладено нові міста, заохочувався розвиток торгівлі та ремесел, видавалися закони, які захищали селян від сваволі феодалів.

На жаль, нащадки Данила не зберегли цілісності та незалежності Галицько-Волинської Русі. У середині XIV ст. вона була захоплена більш могутніми сусідами – Литвою і Польщею. Але все-таки пам'ять про великого об'єднувача Західної Русі залишилася.

Помер Данило Романович 1264 р. у Холмі (нині Хелм на території Польщі) і був похований у церкві Успіння Богоматері.

Історична роль Данила Галицького, безсумнівно, велика. Він зумів, незважаючи на несприятливі умови, об'єднати Галицьку і Волинську землі в могутнє князівство й успішно протистояв монголо-татарським завойовникам. І нехай йому не вдалося звільнитися від ординського ярма, своєю мудрою державною політикою і полководницьким талантом князь зробив великий внесок у багатовікову традицію боротьби українського народу за незалежність.