30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Але повернемось до виступу 19 серпня 1991 р. Л. Кравчука по телебаченню. Характерно, що його заява в той момент була прийнята неоднозначно, оскільки багатьох не влаштовувала: ні Б. Єльцина та російських демократів, які чекали на політичну підтримку, ні українських націонал-демократів, які сподівалися на більш радикальні слова та дії, ні членів ДКНС, що розраховували на визнання законності їхніх дій, ні врешті-решт КПУ, яку не влаштовували ті положення виступу, що суперечили настановам ДКНС^[80]. (Вже через кілька днів – 22 серпня 1991 р. під час зустрічі Голови Верховної Ради Української PCP із зарубіжними журналістами Л. Кравчук пояснював певну поміркованість свого виступу тим, що частину його відповідей на гострі питання було вирізано цензурою. Зокрема, коли кореспондент радіо «Свобода» запитав: «Леоніде Макаровичу, з вашого короткого виступу по центральному телебаченню 19 серпня не ясно було, чи засуджуєте ви те, що Горбачов сьогодні назвав авантюрою», Голова Верховної Ради відповів: «Справа в тому, що з інтерв’ю, яке я дав для центрального телебачення, вони там залишили тільки чотири перших речення. А розмова тривала хвилин вісім. Я чітко сказав, що виступаю проти неконституційннх форм влади в будь-якій формі, виступаю проти того, щоб був затиск слова. Мені було навіть конкретне запитання: як ви ставитесь до того, що закривають газети, телевізійні канали? Я прямо відповів, що цього не можна допустити, ми на Україні цього ніколи не допустимо, поки буде та влада, яка є сьогодні: що не можуть бути демократичними дії, коли все починається з заборони права на слово. Але з усього сказаного залишили тільки початок, тільки те, що у нас на Україні спокійно і що ми працюємо. Тобто, була цензура і мого, й інших виступів. Друкували і давали в ефір тільки те, що відповідало інтересам тих, хто здійснив цю авантюру»^[81]. Так це було, чи не так, зараз сказати важко…)

Втім, у поведінці Голови Верховної Ради УРСР була своя логіка, логіка політичного прагматизму. На нашу думку, Л. Кравчук зайняв вичікувальну позицію не тому, що був нерішучим чи боягузом, адже гостро критичне ставлення до ДКНС у присутності свідків він виявив під час персональних розмов з В. Варенниковим та телефонних контактів з В. Крючковим, А. Лук’яновим ^[82]. За свідченням Л. Кравчука, 21 серпня він мав розмову з А. Лук’яновим, якому зателефонував сам. Свідком цієї бесіди став І. Юхновський, який у той момент перебував у кабінеті Голови Верховної Ради. У ході діалогу Леонід Макарович ультимативно заявив, що Україна нi в якому разi не може пiдтримати жодного кроку ГКЧП до тих пiр, поки всі процеси не будуть введені у правове поле. Л. Кравчук запропонував А. Лук’янову скликати сесiю Верховної Ради СРСР, запросити на це зібрання М. Горбачова з тим, щоб депутати, як представники держав, республік мали можливість отримати більше інформації і вислухати всі сторони.

Далі, зауважив у розмові Леонід Макарович, нехай сесiя Верховної Ради прийме тi документи, якi прийняв ГКЧП, і «тодi цi документи набудуть державної сили, i вже тодi ми будемо визначатись, як до них ставитись. А зараз ми не можемо навiть просто їх обговорювати». На, що А. Лук’янов відповів: «Да, Вы правы, Вы правы». Але в цілому, за свідченням Л. Кравчука, розмова була «дуже рiзка, в рiзких тонах». Ми говорили: «Що ж Ви там робите? Що Ви, це ж переворот, це ж зовсiм неконституцiйно. Де в Конституцiї записано, на яку статтю Ви можете послатись про це ГКЧП? Де воно є? В якiй Конституцiї? В якому документi? Це ж свавiлля, це переворот». – «Ну, мы вот… спасибо, мы подумаем», – але нiякої сесiї»^[83]. Цілком зрозуміло, що після цих бесід-сутичок назад дороги вже не було.

Основними чинниками, що визначили відносно помірковану тональність телевізійного виступу Л. Кравчука, були: по-перше, намагання уникнути кровопролиття в республіці; по-друге, погана поінформованість щодо розвитку подій (керівництво РСФСР, яке реагувало більш рішуче та радикально не лише раніше дізналося про наміри путчистів, а фактично кожної хвилини тримало руку на пульсі подій); по-третє, в Україні не було офіційно введено надзвичайного стану, що залишало спікеру українського парламенту певний простір для політичного маневру, в той час як Б. Єльцина підштовхували до активних дій танки на вулицях столиці та введення надзвичайного стану в Москві та Ленінграді; по-четверте, розвиток попередніх подій показав, що політичні сили республіки знаходяться в патовій ситуації, тобто жодна з них не має відчутної переваги. За цих обставин у Голови Верховної Ради УРСР не було впевненості, що більшість українського народу не підтримає ДКНС і піде на барикади як росіяни за Б. Єльциним; по-п’яте, на бік заколотників перейшли командуючі Київським, Прикарпатським, Одеським військовими округами та командуючий Чорноморським флотом – і як за цих обставин поведуть себе військові частини, дислоковані на території республіки, було важко передбачити.

Врешті-решт не варто скидати з рахунку і те, що політичний характер Леоніда Макаровича формувався апаратною роботою, яка стимулювала розвиток зваженості в оцінках та діях, вміння тримати паузу і не поспішати з виходом з невизначеної ситуації. По суті, в серпневі дні 1991 р. Л. Кравчук зайняв позицію, що знаходилась на межі, з одного боку холоднокровності та витримки, з іншого – нерішучості та обережності. Втім, відомі українські політологи М. Михальченко та В. Андрущенко певною мірою небезпідставно схиляються до думки, що в цей критичний для України та самого Леоніда Макаровича момент домінували все ж холоднокровність та витримка, які, на їх думку, і «відвернули реально існуючу загрозу збройного зіткнення в Україні…»^[84]. Показово, що таку ж вичікувальну позицію, як і Л. Кравчук, у перший день путчу зайняв і інший впливовий політичний лідер на теренах СРСР – Президент Казахстану Н. Назарбаєв.

Ввечері 19 серпня було скликано термінове засідання Президії Верховної Ради УРСР, але ніякого рішення прийнято не було. Це пояснюється тим, що, по-перше, не було кворуму і будь-яке прийняте рішення не мало б легітимності, по-друге, як і слід було очікувати, не було єдності у поглядах на те, що відбувається в країні, між комуністичною більшістю та некомуністичною меншістю. Після чотирьохгодинної дискусії, ініційованої депутатами від опозиції з метою попереднього обговорення заяви, яка супроводжувалась демонcтрацією сили заколотників – методичним «прасуванням» важкими бойовими вертольотами повітряного простору над будинком Верховної Ради, чітко викристалізувалися позиції сторін. Якщо О. Ємець, В. Яворівський, І. Юхновський, Л. Танюк, В. Гриньов зайняли активну антипутчиську позицію і наполягали на тому, щоб дати чітке визначення ДКНС як організації самочинної і контрреволюційної, то більшість, речниками якої виступили М. Гришко, О. Коцюба, Я. Кондратьєв, ухилялась від будь-якої оцінки (О. Коцюба навіть заявив: «Важливо не давати оцінки. Бо на нас це не розповсюджується»), мотивуючи свою позицію відсутністю інформації, бажанням не провокувати введення надзвичайного стану в Україні, реальністю перспективи застосування центром збройної сили^[85].

Якщо позицію Президії Верховної Ради УРСР у перший день путчу, в силу фактично діаметрально різних поглядів її членів, можна назвати невизначеною, або ж вичікувальною, то реакція найбільш впливових політичних сил України була по суті полярною. Демократичні кола, чудово розуміючи, що 19 серпня фактично розпочалось поетапне відновлення позицій союзного центру і запровадження надзвичайного стану в Москві і Ленінграді та потужний політичний тиск на керівництво РСФРР – лише перша фаза перевороту, активно виступили з рішучим протестом проти дій та самого існування ДКНС. Показово, що основними центрами антипутчиських виступів були Західний регіон республіки – основна база націонал-демократичного крила опозиції, Харків і Донецьк – оплот її загальнодемократичної частини та Київ, що синтетично та органічно об’єднував різні потоки антитоталітарних сил. Вже 19 серпня у Луцьку, Івано-Франківську, Житомирі, Харкові, Чернігові та Києві відбулися мітинги протесту проти запровадження надзвичайного стану та ДКНС. Лейтмотивом виступів на цих зібраннях було звинувачення комуністів у здійсненні державного перевороту, антиконституційних діях, встановленні диктатури, наступі на демократію. У Миколаєві та Полтаві з’явилися листівки УРП, що містили заклики до громадянської непокори, бойкотування указів ДКНС^[86].

Таку ж вичікувальну позицію, як і Л. Кравчук, у перший день путчу зайняв і інший впливовий політичний лідер на теренах СРСР – Президент Казахстану Н. Назарбаєв.

Львівська обласна рада закликала народ до масових актів громадянської непокори у відповідь на наступ консерваторів на права демократії. Рішучою була і позиція страйкомів у шахтарських районах України. Вже о 15 годині 19 серпня донецький страйком заявив, що «незалежно від того, яке рішення прийме Президія Верховної Ради УРСР у зв’язку з ситуацією в країні, донецький страйком не визнає путчиського ДКНС і його рішень». Ввечері цього дня Координаційна рада ВОСТ звернулася до громадян України з закликом бути готовими до всеукраїнської акції громадянської непокори. Крім того, вона висунула вимогу до Верховної Ради України скасувати постанови ДКНС на території республіки^[87]. У цей критичний для долі демократії момент на засіданні Ради Львівської обласної організації УРП Б. Горинь сказав мужні і разом з тим пророчі слова: «Довго заколотники не протримаються… Ми не повинні схилятися як раби. Наш голос повинен прозвучати… Ми повинні внести свою власну частку в боротьбу за незалежність… Можуть бути різні ситуації, бо боротьба пішла по великому рахунку… Україна може скористатися ситуацією i стати незалежною»^[88].

Разом із тим ситуація була дуже непростою. І рівень протестної народної реакції на дії путчистів був різним у різних регіонах. Яскраво це засвідчує ситуація у Києві, адже саме столиця як, наприклад, Москва, могла стати зразком, зачинателем всеукраїнських акцій протесту. Але того не сталося. Зокрема, коли 20 серпня Народна Рада прийняла рішення про те, що треба йти по київських заводах і піднімати народ на спротив путчу, практично здійснити це не вдалося. Ось як згадує про цей момент Т. Стецьків: «Нас всіх розподілили по заводах, розійшлися; як пам’ятаю, мене послали на АТЕК. Що я можу сказати? Практично всюди, куди ми прийшли, ніхто на зустріч з нами не зібрався. Не скажу, що Київ був переляканий, ні, він зачаївся, тому що тоді була заява Кравчука, який відповів Варєннікову, що він не буде вводити воєнний стан і закликав всіх до спокою. І Київ так принишк, зачаївся, і тому наша спроба підняти київські заводи закінчилася невдачею, ніхто не піднявся»^[89].

Думку про те, що кияни не виявляли протестної активності до тих пір поки ситуація з путчем не дійшла до логічної розв’язки, підтверджує і Я. Кендзьор: «Двадцятогого числа на Майдані Незалежності (площі Жовтневої революції – О. Б.) зібралися ой не багато людей, кількасот народу киян зібралося і усе, негусто було. Уже двадцять першого було більше людей… ми тішилися, що перелом у Москві відбувся, і тут осміліли всі… Але знову ж таки я не знаю, чи суспільство, громада українська, чи вона була здатна на той час, я й до сьогоднішнього дня не можу точно сказати, виступити із спротивом»^[90].

Те, що Україна у дні путчу в окремих регіонах виступила з активним протестом проти заколоту, а у інших – «зачаїлася», підтверджується інформацією тодішнього голови КДБ М. Галушко, відповідно до якої у акціях протесту проти заколоту по всій Україні взяли участь не більше 3 тис. осіб^[91].

Втім, треба відверто сказати, що крім протестної або ж пасивної була і інша реакція на дії путчистів. Характеризцючи дії представників цього табору, газета «Голос України» змушена була констатувати: «Але є на нашій землі ще й інші люди, які не переймаються клопотами про порядність. Вони своїми діями наче близнюки схожі на натхненників з т. з. комітету. Ті виводять танки на площі міст у зв’язку із загостренням у Президента радикуліту, а ці, як повідомляють наші власні кореспонденти, у зв’язку з оголошенням надзвичайного стану у Москві поспішають до своїх підприємств, організацій та установ знімати портрети Президента і збирати співробітників для обговорення питання про створення у своїх регіонах певних структур, з допомогою яких можна буде в майбутньому поглиблювати процеси, до яких кличе «радянське керівництво» на чолі з Г. Янаєвим. Саме на такі «кадри» розраховували путчисти»^[92].

У цьому контексті і слід розглядати той факт, що на противагу демократам представники обласних рад, що знаходилися під впливом та контролем Компартії України, зокрема, Дніпропетровської, Житомирської, Одеської, Миколаївської, Чернігівської та ін. заявили про свою підтримку ДКНС. Разом із тим, ЦК КПУ офіційно зберігав мовчання. Втім, це мовчання було умовним, оскільки ще 18 серпня 1991 р. Секретаріат ЦК Компартії України направив на адресу перших секретарів Кримського райкому, обкомів, київського міськкому партії таємну шифрограму-інструкцію, у якій зазначалося, що «найважливішим завданням партійних комітетів є сприяння Державному Комітету по Надзвичайному Стану в СРСР». Вказувалося, що особливе значення має «покладення краю екстремістським настроям, недопущення будь-яких протизаконних дій, які можуть викликати безпорядки, громадянську непокору, спричинити кровопролиття. Будь-які демонстрації, мітинги, маніфестації, страйки мають бути виключені». Партійним функціонерам на місцях рекомендувалося «зорієнтувати» керівників засобів масових інформації на «необхідність утриматися від публікації будь-яких матеріалів, що можуть дестабілізувати ситуацію». Для більшої переконливості у документі Секретаріату ЦК КПУ підкреслювалося, що дії та розпорядження ДКНС «відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України»^[93].

І хоча, за твердженням С. Гуренка, вже ввечері наступного дня цю шифрограму було відкликано, що свідчило про коливання керівництва ЦК КПУ, все ж певний орієнтир для партійних функціонерів на місцях було виставлено, програму дій задекларовано^[94]. У інформації ЦК КПУ про оперативну ситуацію в республіці поведінка провінційних партійних органів 19 серпня характеризується так: «На місцях вживаються заходи з дотримання правопорядку та попередженню провокаційних дій»^[95]. Оцінюючи «мовчазну» позицію КПУ, В. Гриньов пізніше влучно зазначить: «У політиці пауза, мовчання означають більше ніж слово… Пауза КПУ була красномовнішою за всякі слова. Мовчазна підтримка перевороту компартією – це факт»^[96].

Вранцi 19 серпня у Спiлцi письменникiв України зiбрались керiвники цiлого ряду полiтичних партiй, громадських органiзацiй (за оцінкою В. Філенка) чоловік тридцять-сорок. Серед присутніх були В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, О. Ємець, Т. Стецьків та ін. Оскільки голова Народної Ради І. Юхновський на момент початку путчу перебував у Львовi, головував його заступник В. Філенко. Було сформовано штаб протидїї ДКНС, опорними точками якого мали стати Спiлка письменникiв, штаб Народного Руху України, iнформацiйна i координацiйна роль була відведена Комiсiї з прав людини, що знаходилась на Садовiй, 3, яку очолював на той час народний депутат О. Ємець. На цьому засіданні дуже швидко відбулась консолідація демократичних сил, про яку мріяли ще з початку роботи Верховної Ради 12-го скликання, але все з різних причин ніяк не складалося. Ось як описує цей момент В. Філенко: «19 серпня я запропонував: «Давайте створим блок «Незалежна демократична Україна», який фактично стане базою цього опору… I був вироблений текст заяви вiдповiдний, що ми такi‐то, такi‐то, такi‐то, створюєм такий‐то блок з такою‐то метою, i зокрема вiн бере на себе завдання вiдпору путчистам. За двадцять хвилин повернувся цей аркуш – 27 пiдписiв, п’ятнадцять хвилин було потрачено на формування блоку, що ми не змогли зробити протягом року. Тобто фактор небезпеки, який виник з огляду на путч, вiдкинув, вiдмiв фактично всi тi дрiбницi, якi заважали нам цей блок зробити»^[97].

У документі Секретаріату ЦК КПУ підкреслювалося, що дії та розпорядження ДКНС «відповідають настроям переважної більшості трудящих і співзвучні з принциповою позицією Компартії України».

20 серпня політична ситуація в країні поступово почала набирати більш окреслених рис, інформація розширюватися, а активність політичних сил та окремих політиків помітно зростати. Центром, у якому зосереджувалась діяльність опозиції у столиці, став Будинок письменників України. В цей день тут відбулося засідання «Народної Ради», нарада представників «Народної Ради», Асоціації демократичних рад України, НРУ, політичних партій та інших громадських організацій демократичного спрямування, дві прес-конференції. На засіданні Народної Ради були присутні 52 члени із 128-ми, у тому числі: В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, І. Заєць, М. Батіг, Я. Зайко, О. Сугоняко, Д. Чобіт, Л. Скорик, Ф. Свідерський, М. Поровський, В. Філенко, В. Івасюк та інші. На цьому зібранні негативно були оцінені дії Голови Верховної Ради Л. Кравчука, якого звинувачували у бездіяльності особливо через його небажання терміново скликати Надзвичайну сесію Верховної Ради. У ході обговорення члени Народної Ради узгодили план активних заходів протидії путчу, основними серед них були: негайне скликання Надзвичайної сесії Верховної Ради (Лук’яненко, Сугоняко, Зайко), проведення референдуму про незалежність України (Чорновіл, Батіг, Чобіт), створення на основі Народної Ради та Асоціації демократичних рад України Парламенту України, альтернативного Верховній Раді Української РСР; у разі, якщо не буде скликано Надзвичайної сесії (Чорновіл, Мельничук, Конєв – депутат верховної Ради СРСР) та проведення з цією метою Надзвичайних зборів Асоціації демократичних рад України 23–24 серпня у Дніпродзержинську (Чорновіл, Мельничук, Конєв), скликати мітинги, готуватися до страйків, проводити сесії рад, а там, де це неможливо, – збори демократичних блоків у радах, за основу документів яких можна взяти заяви Бориса Єльцина про ГКЧП (Філенко, Сугоняко, Лук’яненко, Зайко, Чорновіл, Свідерський)^[98].

У цей день демократичними силами було прийнято звернення до громадян республіки розпочати о 12 годині 21 серпня Всеукраїнський політичний страйк. Крім того, було заявлено про об’єднання всіх політичних організацій демократичного спрямування для захисту демократії та суверенітету республіки у коаліцію «Незалежна Демократична Україна». До її складу увійшло 25 політичних партій та громадських організацій.

Під час прес-конференції, що відбулася 20 серпня, була дана оцінка поточного моменту та дій ДКНС, гострій критиці піддавалися позиція Л. Кравчука та Президії Верховної Ради УРСР. В центрі обговорення була проблема організації протидії заколотникам, мобілізації громадськості України на акції громадянської непокори. У своєму виступі Л. Лук’яненко підкреслив: «… Те, що ДКНС не пішов стрімголов на заборону демократичних інституцій, дає нам шанс розгорнути сили». На необхідності активних організаційних дій наполягав В. Яворівський: «так на карту суверенітет України ніколи не ставився, сьогодні треба йти у війська, на заводи, підняти Україну, покінчити з політичною розхристаністю». Лідери опозиції наполягали на розгортанні широкої пропагандистської роботи в масах, хоча і з тривогою відзначали, що «можемо не підняти значну частину населення»^[99].

20 серпня Президія Верховної Ради УРСР знову повернулася до обговорення питання про політичну оцінку ситуації, яка склалася у державі. Як і напередодні, члени Президії знову не дійшли згоди. На обговорення було винесено кілька варіантів заяви. У проєктах демократичного крила керівництва парламенту (І. Юхновського, А. Матвієнка та О. Ємця) мова йшла про засудження антиконституційного перевороту і про декларування невід’ємного права України на захист свого суверенітету. Запропонований більшістю проєкт заяви акцентував увагу на тому, що надзвичайний стан на території УРСР не запроваджено і тому в Україні діє Конституція СРСР. Разом із тим, навіть у цьому проєкті зазначалося, що будь-які спроби неконституційних дій «ми відкидаємо». Досить чітку позицію, за цих ще не до кінця визначених обставин, зайняв Голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук, який звернув увагу присутніх на те, що дії віце-президента фактично відміняють Конституцію України, через що може постати питання про відмову від Декларації про суверенітет, а в недалекій перспективі про розпуск українського парламенту. За оцінкою Л. Танюка, «це трохи остудило гарячі голови запальних представників більшості»^[100].

Виступаючи по республіканському телебаченню після засідання Президії Верховної Ради УРСР, Леонід Макарович зробив наступний політичний крок, назвавши зміну влади, що відбулася у країні, антиконституційною і заявивши, що республіка буде відстоювати власний суверенітет. У телефонній розмові з А. Лук’яновим Голова Верховної Ради України попередив співрозмовника, що надзвичайна сесія українського парламенту, яка розпочне свою роботу 22 серпня, не визнає ДКНС ^[101].

Бажаючи оприлюднити свою позицію, а також намагаючись підштовхнути комуністичну більшість Президії Верховної Ради УРСР до політичної визначеності, група демократично налаштованих членів Президії (В. Гриньов, О. Ємець, Д. Павличко, В. Пилипчик, Л. Танюк, І. Юхновський, В. Яворівський) 20 серпня о 14.00 підписали «заяву сімох», у якій висловили свою підтримку демократичним силам Росії та закликали громадськість України до акцій громадянської непокори в разі загрози державного суверенітету республіки^[102].

Лише ввечері цього дня після чергового раунду дискусій Президія Верховної Ради УРСР ухвалила текст заяви, що являв собою певний компроміс між демократичною меншістю та комуністичною більшістю. Про наявність такого компромісу переконливо свідчить той факт, що, з одного боку, у цьому документі вказувалося: «положення постанов Державного комітету по надзвичайному стану не мають сили на території України», з іншого – висувалося завдання «спільними зусиллями запобігти конфронтації і протистоянню, утриматися від страйків, мітингів та маніфестацій, зосередити всі зусилля на вирішенні найважливіших проблем повсякденного життя республіки»^[103]. (Через кілька днів, коли загроза вже минула, 22 серпня 1991 р. під час прес-конференції кореспондентка газети «Балтімор сан» запитала Л. Кравчука: «Я чула, що Єльцин критикував Україну за те. що вона не виявила різко своєї позиції». На це питання Леонід Макарович, виправдовуючи власні дії та позицію, відповів так: «Думаю, що він мав рацію, бо Президія Верховної Ради могла прийняти свій документ ще 19 серпня, а ми його прийняли 20-го. Це вже, як я говорив, залежало від складу Президії, почасти її членів. Тут є одне делікатне питання. Я не президент і не можу видавати указів, не можу сам приймати рішень. Фактично можу тільки підписати те рішення, яке прийме Верховна Рада або її Президія. Коли б скажімо, у мене були повноваження Президента, то міг би без Президії Верховної Ради прийняти відповідний документ, зробити офіційну заяву перед народом, а я, на жаль, цього не міг…»^[104].

Президія Верховної Ради УРСР: «Положення постанов Державного комітету по надзвичайному стану не мають сили на території України».

По суті ухвалене Президією Верховної Ради УРСР звернення було «заявою вчорашнього дня», яка ще 19 серпня, коли ситуація була більш невизначеною, могла сприйматися як обережна, але наприкінці дня 20 серпня, коли вже було відомо про розвиток подій у Москві, протестні акції демократичних сил республіки та переважно негативну реакцію світового співтовариства на дії ДКНС, вона могла оцінюватися лише як угодовницька. Пізніше, Л. Кравчук визнав, що у тій ситуації припустився однієї помилки: не скликав 20 серпня сесію Верховної Ради^[105].

Після незграбної спроби (чи імітації цієї спроби) заколотників оволодіти в ніч з 20 на 21 серпня «Білим домом» у Москві стало цілком зрозуміло, що путч зазнає поразки. Втім, резонним є і зауваження відомого російського політолога А. Бутенка про те, що хоча вже 21 серпня країною пішла інформація про поразку хунти, але лише пізно ввечері 22 серпня Президент СРСР повідомив світ, що він «цілком контролює ситуацію» і тому саме цей день і варто вважати остаточним провалом перевороту^[106].

21 серпня Л. Кравчук зустрівся з представниками Донецького страйкового комітету. Голова Верховної Ради УРСР погодився з вимогами страйккомів Донецька, Макіївки та Красноармійська про визнання незаконним ДКНС, про суд над його членами, а також заявив, що в разі втручання ДКНС в українську політику буде оголошено всеукраїнський страйк^[107]. На мітингу у Тернополі цього дня було прийнято резолюцію, що вимагала: розпуску КПУ, МВС, КДБ; відмови від реєстрації кандидатів комуністів на посаду Президента України; висловлення недовіри Л. Кравчуку; розпуску комуністичної фракції Верховної Ради УРСР; виходу України з СРСР^[108]. У Києві на майдані незалежності відбулася панахида по жертвах кривавих подій у Москві, яку відправив священик УАПЦ^[109]. Дедалі активніше та рішучіше свій протест висловлювали демократичні сили і в інших населених пунктах республіки.

Про основні тенденції ставлення громадської думки країни до антиконституційного перевороту в цей час свідчить статистика. За даними «Соцінформ», на запитання «Чи вважаєте Ви законною діяльність комітету з надзвичайного стану?» 20–21 серпня 1991 р. негативну відповідь дали у Львові 73 % респондентів, у Києві – 75 %, у Москві – 74, в цілому по Росії – 57 % (інерція мислення та страх перед системою були ще досить відчутними). На питання про можливість масових репресій ствердно відповіли у Москві – 71 % опитаних, у Львові – 63, у Києві – 68, у Ленінграді – 63, в цілому по Росії – 59 %^[110].

За цих обставин час вимагав рішучих, але виважених кроків. Обґрунтовуючи свою вичікувальну позицію у цей драматичний час, Л. Кравчук в одному з інтерв’ю часів незалежності акцентував: «Я не поспішав скликати сесію. Я скажу відверто, я побоювався… Ну, скажімо, уявіть собі – скликається сесія 22-го числа ще, або 21-го, більшість комуністів в залі, зорієнтувати їх було непросто, і вони не засуджують ГКЧП, не засуджують або приймають якесь рішення таке, ну, кругленьке, формулювання незрозуміле… в Москві перемагають прогресивні сили, під натиском того в Україні… піднімаються прапори за незалежність…. Верховну Раду просто змели б, абсолютно. Хто приймав би рішення тоді про незалежність? От я задаю собі завжди питання, хто прийняв би історичний цей Акт про незалежність? Верховну Раду змели б… Нема легітимного органу влади… Для Горбачова і для інших не мало б ніякого правового сенсу, – це була б просто трагедія»^[111].

Витримавши паузу, спікер українського парламенту 22 серпня на своїй прес-конференції озвучив траєкторію майбутнього розвитку подій, оприлюднивши порядок денний позачергової сесії Верховної Ради. Першочерговими кроками він вважав засудження путчу; встановлення парламентського контролю над розташованими в Україні військами, КДБ та міліцією; створення національної гвардії; вихід з перемовин про підписання нового Союзного договору. У своєму виступі голова Верховної Ради окреслив першочергові кроки: «Не треба стрімголов підписувати Союзний договір. Думаю, зараз у Радянському Союзі треба сформувати уряд перехідного періоду, можливо, комітет чи раду з дев’ятьох осіб чи близько того, що могла б захистити діяльність демократичних інституцій. Потрібно переоцінити всі форми політичного життя. Однак я впевнений, що ми повинні негайно підписати економічний договір»^[112].

22 серпня Президія Верховної Ради УРСР прийняла рішення про скликання 24 серпня позачергової сесії українського парламенту. Цього ж дня ЦК КПУ ухвалив спеціальну заяву щодо політичної ситуації в Україні, в якій фактично вже заднім числом засуджувалися «авантюрна спроба антидержавного перевороту, порушення конституції СРСР, нехтування законами радянської держави, створення антиконституційних органів влади»^[113].

Як бачимо, демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й при підтримці народних мас перемогти путчистiв. Втім, долаючи ейфорійні настрої, заступник Голови Верховної Ради УРСР В. Гриньов, як політик-прагматик, зазначав у ці дні у своєму інтерв’ю: «Сьогодні демократи здобули перемогу. Але перемогу здобули демократи Росії. І якщо сьогодні ми тут, на Україні, не використаємо цю перемогу для того, щоб втілити в життя демократичні реформи, зробити департизацію всіх органів внутрішніх справ, армії, КДБ, якщо не почистимо адміністративний апарат, то переконаний, через рік цей сценарій повториться на Україні»^[114].

Між тим події стрімко розгорталися. Окрилений перемогою над путчистами Б. Єльцин починає дедалі більше витісняти з політичної арени М. Горбачова. Особливо яскраво це було помітно на зустрічі глав союзних республік у Москві, що відбулася 23 серпня. Формально присутні погодилися з призначенням нових міністрів оборони, внутрішніх справ і голови КДБ та обговорили створення нового виконавчого комітету, покликаного замінити радянський уряд. Але напередодні Б. Єльцин змусив М. Горбачова відмінити його кадрові призначення і «перепризначити» головами силових відомств людей «Єльцинського» кола^[115]. У результаті на союзному рівні почала складатися нова політична реальність, у якій лідер Росії почав претендувати на роль ключового гравця…

Влучно характеризує вплив цих подій на позицію Л. Кравчука відомий історик С. Плохій, який акцентує: «Усе побачене в Москві лише посилило бажання Кравчука дистанціюватися від Москви й Горбачова та Єльцина. У Москву він їхав переконаним прихильником ідеї замінити всесоюзний уряд на комітет представників республік, але успішні маневри Єльцина, покликані посунути ставлеників Горбачова в союзному керівництві та замінити їх своїми людьми, а також його несподіване рішення заборонити діяльність російської компартії змінили політичний ландшафт у Москві не менше, аніж перемога дводенної давності над путчистами. Замість слабкого горбачовського центру народжувався сильний центр, підконтрольний Єльцину»^[116].

Серпневі події 1991 р. викликали серйозні змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденцiї в СРСР.

Б. Єльцин та Г. Бурбуліс. Фото: Kremlin.ru

Серпневі події 1991 р. викликали серйозні змiни у державному i суспiльному життi країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденцiї в СРСР. За цих обставин прийняття республiканським парламентом 24 серпня 1991 р. Акта про незалежнiсть України було цiлком закономiрною подiєю.