30 років незалежності України. Том 2. Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року

Мітинг на площі біля Верховної Ради України. Київ, 24 серпня 1991 р.

Фото: Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С. Пшеничного

А справді що за феномен, що за метаморфоза?

Виступаючи у 2016 р. на круглому столі «Роль Верховної Ради України в проголошенні та утвердженні незалежності української держави», Л. Кравчук резонно зауважив: «Як так сталося, що в залі 370 комуністів і тільки 80 національно-патріотично зорієнтованих людей проголосували спочатку за Декларацію, а потім про Акт? Ось запитання. Я думаю, що на нього ще немає повної відповіді ні нашої історичної науки, ні нашої політичної науки»^[142]. Це питання залишається актуальним і без чіткої відповіді і нині.

Так чому комуністи підтримали Акт про незалежність України?

Однозначної відповіді тут бути не може. Ймовірніш за все спрацював цілий комплекс факторів – суспільно-політичних, економічних, психологічних та ін. При чому були фактори загальні, які діяли на всю «групу 239», а були й індивідуальні. У результаті практично у кожного депутата-комуніста міг бути свій індивідуальний набір факторів, що зумовив його мотивацію до голосування. На нашу думку, ключову роль відіграли наступні чинники:

1. Існування напрацьованої у ході роботи над Декларацією про суверенітет моделі компромісу між «більшістю» і «меншістю», що став підґрунтям підтримки комуністами розвитку української державності (Ось як про це сказано у стенограмі засідання Верховної Ради від 16 липня 1990 р.:

Кравчук Л. М., секретар ЦК Компартії України (Ямпільський виборчий округ, Вінницька область): «Я не хочу називати дати, я не хочу називати рішення, які приймали комуністи України, але саме історична справедливість вимагає того, щоб ми сьогодні в цьому залі сказали, що комуністи України були з народом. Вони засвідчили своє бажання і прагнули до цього, і зробили немало, в тому числі і в цьому залі, для того, щоб цей день настав (виділено – О. Б.)».

Шульга М. О., завідуючий відділом національних відносин ЦК Компартії України (Лутугинський виборчий округ, Луганська область): «Декларація сплавила в собі думки різних людей, різних політичних течій. Це один з перших наших прикладів тієї консолідації, тих розумних Компромісів, без яких неможливо нам, нашій Україні досягти добробуту, демократії, гуманного суспільства… (виділено – О. Б.) Я хотів би подякувати весь зал, який був не тільки не байдужим, а надзвичайно активним, і завдяки цьому ми створили документ, який є спільним нашим надбанням на подальше наше співробітництво» (виділено – О. Б.).

Юхновський І. Р., керівник Львівського відділення статистичної фізики Інституту теоретичної фізики АН УРСР (Червоноармійський виборчий округ, Львівська область): «Леонід Макарович виступав і вітав вас як представник від Комуністичної партії. Я повинен сказати, що тут зібралися всі однодумці. Всі ми, які тут є, хочемо одного – хочемо суверенної України. І цієї суверенної України ми всі добилися (виділено – О. Б.)»^[143]. Важливість досягнутого компромісу у процесі вітчизняного державотворення визнавав і Левко Лук’яненко: «Рік перед цим (проголошенням акту про незалежність України – О. Б.), 16 липня, ВР ухвалила програму будівництва незалежної України під назвою Декларація про державний суверенітет України. Ця програма так само була схвалена більшістю. Без комуністів процес не пішов би.»^[144])

2. Вплив демократизаційних процесів доби перебудови (Л. Лук’яненко: «Чому вони (комуністи – О. Б.) проголосували? Тому що процес демократизації всього Радянського Союзу до 91-го року набув широкого розмаху»^[145]

3. Еволюція поглядів під впливом розширення доступу до інформації та реформаційних процесів у СРСР. Згадуючи про фактори, які у період перебудови вплинули на його світобачення і політичну позицію «член групи-239» Б. Качура (Член Політбюро ЦК КПУ – у 1980–1990 рр.; секретар ЦК КП України у 1982–1990 рр.) зазначає, що ще у 1989 р. коли він працював у Верховнiй Радi Радянського Союзу i займався складанням річного бюджету країни, то вперше побачив реальні цифри союзного бюджету. «I менi було дуже неприємно, – підкреслює Борис Васильович, – коли я побачив iнвестицiї, якi вкладалися в розвиток тiєї чи iншої республiки…» От, якщо в цiлому на одну людину в Радянському Союзi приходилось на рік 760 крб iнвестицiй… то у Росiї приходило 938 крб, у Казахстані – десь близько 800 крб, а в Україну приходилось всього 560 крб» Це при тому, як акцентує Б. Качура у спогадах, що вклад України у загальносоюзний бюджет «був досить таки великий»: у сiльському господарстві, займаючи близько 2,6 % земель, зайнятих у сільському господарстві СРСР, Україна давала 23–24 % усього обсягу сiльськогосподарської продукцiї Радянського Союзу. Металургiя України давала 50 млн тонн сталi, – це майже половина того, що давав Радянський Союз, 38 млн тонн прокату, 100 мiльйонiв тонн руди i т. д. «Але коли я взяв i подивився, а куди дiвались кошти, – акцентує Борис Васильович, тут же Мiнiстерство чорної металургiї, збираючи кошти всi, видiляло бiльше коштiв на Магнiтку, на Челябiнськ, i зовсiм мало на Макієвку, на той же Марiуполь i так далi…» Висновок Б. Качури красномовний: «Але ж, не можна було цього не бачити…, що тут пiдхід зовсiм не такий, як би ми хотiли. I тому, коли рiч йшла про самостiйнiсть, про незалежнiсть, так вона йшла про те, щоб Україна займала належне їй мiсце»^[146].

Доречно зазначити, що під тиском суспільних настроїв навіть КПУ на ХХVІІІ з’їзді прийняла резолюцію про державний суверенітет.

4. Бажання змінюючись мати перспективу (О. Мороз: «… якщо пленум ЦК, який повинен відбутися найближчим часом, не візьме на себе сміливість заявити про автономізацію комуністів України, то я беру на себе відповідальність організовувати Українську комуністичну партію»)^[147].

5. Боязнь за майбутнє супільства, партії та власне. (А. Мартинюк: «Виходячи з тої ситуацiї, яка складалася, вище полiтичне керiвництво кожної iз компартiй союзних республiк, вiдповiдно вище керiвництво кожної союзної республiки, бачачи, розумiючи, аналiзуючи процеси, якi вiдбуваються в єдинiй партiї, в єдинiй державi, i мабуть, бiльше усвiдомлюючи, нiж ми на своїх посадах, я й зі своєї посади говорю, що твориться в країнi у вищому полiтичному керiвництвi, шукали шляхiв, шукали можливостi збереження партiї i збереження суспiльства, i збереження держави. I один з таких шляхiв був саме пошук дiйсно бiльше суверенiтету, бiльше незалежностi, бiльше державностi кожної союзної республiки». В. Філенко: «Комуністи боялися Єльцина. Вони думали, що краще зберегти уламок СРСР в Україні, ніж мати справу з демократичною Росією. Тож інтриги у тому, чи проголосують комуністи за незалежність, не було». О. Мороз: «Підтримали, бо розуміли: царські ігри в Москві можуть погано закінчитися для України…». Г. Крючков: «Ви подивiться, партiю забороняють, репресiї… Єльцин уже демонстративно, в присутностi Горбачова, пiдписує указ про заборону компартiї. Багато людей просто перелякалися i проголосували. За все що завгодно тодi, мабуть, проголосували б. Я кажу дуже такi, мабуть, образливi слова, для людей, якi це рiшення приймали, але знаючи багатьох, думаю, що саме цього вони не знали: що з ними буде далі..» В. Гриньов: «…тоді комуністи не були патріотами незалежності, це був спосіб саморятування. Треба чітко розуміти, що прийняття Акту про незалежність 24 серпня – це не є перемога демократичних сил в Україні, це просто була реакція комуністів на неприємні явища, які раптом з’явилися ззовні». Л. Танюк: «Незалежність… була способом самозбереження в такому чисто історичному аспекті, самозбереження і компартійної еліти, і тієї інтелігентної еліти, яка була» ^[148].

І. Плющ: «…тодi був такий час, що пiсля путчу в Москвi у Верховнiй Радi ясно було видно, що 250–260 депутатiв… проголосують в iм’я незалежностi, не рахуючись нi з чим…. якщо пiсля цього да почнуть розбиратися… (комуністи більшості – О. Б.) хотiли вiдмежуваться вiд такого ЦК, вiд такого керiвництва, вiд такого Полiтбюро, вiд таких ортодоксiв. I вони це зробили вiд страху, i на всякий випадок…»^[149].

6. Несприйняття факту здобуття Україною незалежності як серйозної загрози існуванню СРСР (Г. Крючков: «Незалежнiсть якось не сприймалась ще, як повний розрив Союзу…» Б. Качура: «Коли мова йшла про незалежнiсть – за це всi, економiчна незалежнiсть – так. Але мова про те, щоб розвалити Радянський Союз, щоб кожен став зовсiм самостiйним, не йшла про це мова.»)^[150].

Іван Плющ.

Фото: С. Семенець (uk_soborna)

7. Певна поміркованість та виваженість демократичного крила парламенту, у якому переважили сили, що не вимагали одночасного пакетного прийняття Акту про незалежність і декомунізаційних законів. З цього питання у демократичному таборі була гостра дискусія. Виступаючи у сесійній залі, В. Гриньов наголошував: «Я думаю, що ніхто з вас не може сказати, що я проти незалежності України. Але я бачу грізну небезпеку сьогодні в тому, що ми приймаємо цей акт ізольовано. Без гасіння проблем декомунізації України цей акт стане порожнім місцем. Ми створимо тоталітарне комуністичне суспільство на Україні. Я пропоную цей акт приймати тільки в пакеті з питаннями, в яких буде руйнуватися тоталітарне суспільство на Україні. Інакше історія нам цього не пробачить…»^[151] Під впливом цих ідей та настроїв, частина депутатів від Народної Ради звернулась до Л. Кравчука з тим, що у сесійній залі немає можливості прийняти жодного документа, оскільки «ми не можемо брати незалежність з рук комуняк». На що Леонід Макарович відповів: «А від кого тоді? Тут 450 депутатів, і з них 375 комуняки. Від кого? Немає у нас інших». Тоді представники опозиції запропонували спочатку розпустити Верховну Раду, а потім обрати нову, яка і проголосує за незалежність. На що досвідчений політик/номенклатурник відповів «Ну ви як діти. Поки буде існувати радянська влада та Комуністична партія, оберуть тих, кого обрали»^[152]. Урешті-решт прагматизм взяв гору. Так народилась формула «спочатку незалежність – потім декомунізація», яка значною мірою і забезпечила успіх при голосуванні за Акт незалежності України.

8. Чітка поляризація політичних позицій під впливом путчу. (Л. Кравчук: «Ви знаєте, от сила цього серпня 91-го року полягала в тому, що тi, хто коливався, кажуть, «болото», не примкнув ні до того, ні до того, вони остаточно визначились i перейшли до конструктивної частини…»^[153]

9. Психологічний тиск та вплив «фактора вулиці». (Д. Павличко: «… був страх цих людей (комуністів-депутатів – О. Б.) – навколо Верховної Ради 100 тисяч людей ходить, видно, що весь народ український цього (прийняття Акту про незалежність України – О. Б.) хоче, принаймні, вони так відчували…»)^[154]

10. Потужна агітація (кажучи термінологією компартійних номенклатурників, «організаційно-виховна робота»), в основі якої лежали дві тези «організаційно працювати» (Л. Кравчук) і «виховувати» (Л. Лук’яненко) (Л. Кравчук: «Його (Акт про незалежність України – О. Б.) підтримали 346 депутати. Навіть комуністи голосували «за». У цьому не сумнівався. Протягом кількох днів до цього працював з керівниками областей. Хотів дізнатися, як голосуватимуть депутати. Після перемовин зрозумів, що за Акт голосуватимуть не менше 300 депутатів»^[155]. Л. Лук’яненко: «Із 15 травня 1990 року, коли вперше зайшли до зали, ми взялися виховувати комуністів. Від Гельсінської спілки ми створили групу «За незалежність». Спочатку було 23 людини, потім 28. Ми виховували комуністів усюди: з трибуни, в коридорі, в туалеті, в буфеті… За два місяці ми їх так переагітували, що вони 16 липня проголосували за програму будівництва незалежної України. Звичайно, рух до демократії був широкий і позитивний… Наша з ними дискусія наблизила їх до розуміння, що Україна має бути самостійною державою.»^[156]. Думку про різноманітність і тотальність «виховної» роботи з комуністами підтверджує і В. Шишкін: «Хмара не соромлячись говорив, що з кожним нормальним комуністом (у нього було таке слово «нормальним» – думаючим) в курилці, в туалеті, в кулуарах проводив бесіду»^[157]. Різкіше про методи «виховної» роботу націонал – демократів з комуністами висловився Лесь Танюк: «Звичайно, проголосували вони за це (Акт про незалежність України – О. Б.) пiд колосальним впливом Народної ради… перед тим, ми прямо з ножем до горла до них iшли, – або Ви загинете, або Ви зробите так, як ми хочемо».)^[158].

11. Звичка комуністів наслідувати дії Центру. (Л. Лук’яненко: «У Росії Єльцин проголосив декларацію про державний суверенітет РФ. Українські комуністи звикли бігти за московським возом, то вони біжать і за московськими саньми. Вони собі зрозуміли, що можуть проголосувати за Україну. Це був значний чинник.)^[159].

12. Суперечливий вплив на процес голосування матеріального фактора. З одного боку, у більшості комуністів ще не було ні власного бізнесу, ні активів у банках, тому їм не було чого втрачати. (Л. Лук’яненко: «У комуністів тоді не було свого бізнесу, своїх інтересів. У дискусії вони були чесні, бо історична правда була на нашому боці». Л. Кравчук: «Просто ті люди не мали в банках активів, і їм нічого було втрачати. Тому проголосували за те, що було найважливішим для них – УКРАЇНА. А якщо в банках багато активів, а ще більше власності, то є що втрачати, і є над чим подумати – голосувати чи не голосувати. Ось чому всі Верховні Ради після першої вже голосують через гаманець, тому що політика для них набула «зеленого» кольору.)^[160].

З іншого боку – у цей час уже було дано старт приватизації, і частина «групи 239» готова була перетворити її у номенклатурну «прихватизацію». На думку тодішнього народного депутата С. Волковецького: «Сам процес і мотиви проголошення України засвідчили, що тодішня компартійна еліта далеко не в першу чергу керувалася національними інтересами України, її перспективою. Особисті інтереси, влада, а потім бізнес за допомогою влади – тільки цим можна пояснити приватизацію-прихватизацію, яка перетворилася у справжнє пограбування народу. Звідти ідуть джерела формування сьогоднішньої кланової олігархічної системи правління, безпрецедентна торгівля національними інтересами на шкоду народу»^[161]. За цих обставин, як не парадоксально, у обох цих груп – і у тієї, якій «не було чого втрачати», і у тієї, яка розраховувала на перспективне збагачення, була своя мотивація голосувати за незалежність України.

13. Розуміння частиною комуністів, що незалежність України відкриває як для країни, так і для для них особисто нові можливості та перспективи (Відповідаючи у одному з інтерв’ю часів незалежності на питання журналіста В. Портникова: «У вас не було тоді (24 серпня 1991 р. – О. Б.) відчуття, що ваша політична кар’єра закінчується з усім цим?», О. Мороз відповів: «Ні. У мене було таке враження, що вона починається. Був розрахунок на те, що стартові можливості прекрасні, колосальні. Якби ми розвивалися по нормальному демократичному шляху, як європейські країни, то мали б зовсім іншу країну.»)^[162].

14. Послаблення партійної дисципліни та посилення центробіжних рухів у лавах «групи 239». (Характеризуючи стан справ у таборі комуністів перед прийняттям Декларації про державний суверенітет України, В. Василенко, вітчизняний правник, який брав участь у розробці цього документа, акцентував: «Комуністи дотримувались партійної дисципліни, але тоді дисципліна була вже не така, як в 1937 році. За інакодумство вже не розстрілювали, не відсилали вже у концтабори. І в (комуністичній) групі «239» були суверен-комуністи, люди з життєвим і професійним досвідом, які стояли на українських позиціях. І вони проголосували так, як підказувала їм їхня совість і бачення майбутнього України. Тобто, комуністи не були однорідними»^[163]. Уже на початку серпня 1990 р., за даними ЦК КПУ, з 380 комуністів, які стали народними депутатами, 44 були виключені або заявили про свій вихід з партії, з них 40 увійшли до опозиції. Але дезінтеграційні процеси у лавах комуністичної більшості йшли далі… і у листопаді 1990 р. Політбюро ЦК КПУ змушене було констатувати, що на «послідовних партійних позиціях» залишалося на той час близько 200 народних депутатів^[164].

Після путчу ці дві тенденції (послаблення дисципліни та посилення центробіжних рухів) у лавах комуністів-депутатів лише посилились та поглибилися. У цьому контексті характерно, що 22 серпня 1991 р. на питання кореспондента газети «Індепендент»: «Як вплинуть, на вашу думку, останні політичні події на депутатську «группу 239»?» Л. Кравчук відповів: «Скажу, що такої групи сьогодні у нас немає. Це на перших порах у списку однієї з груп було 239 депутатів. А зараз пройшло розшарування, дальше розмежування позицій депутатів… утворились інші групи, сформувалися інші партії»^[165]. На поступову диференціацію у лавах народних депутатів-комуністів вказує і В. Шишкін: «Група 239 була, але це не відображає комуністичне середовище того парламенту… Коли ви відкриваєте книгу народних депутатів… я нарахував, їх (комуністів – О. Б.) 375 чи 376, тоді де різниця між 239 і 375 чи 376, куди вона ділася, вони ж всі сиділи в парламенті. Я їх поділив на три групи, незважаючи на цю групу 239: ті, які… згадали, що вони спочатку українці. Друга група, яка хотіла зберегти себе при владі і зрозуміла, що московський центр вже рухнув, якщо ще не остаточно, то завтра рухне, немає перспективи. Для збереження влади вони зрозуміли, що краще мати синицю в руках, ніж журавля, який десь літає… І третя група – це ортодоксальні комуністи… Сама компартія фактично була розшарована, із тими першими двома групами, особливо які відчували себе українцями, якраз було дуже комфортно працювати на агітацію»^[166].

15. Наростання розбіжностей між партійною номенклатурою – з одного боку, і радянською та господарською – з іншого. Ще під час прийняття Декларації про державний суверенітет України народний депутат О. Барабаш помітив якісні зміни у поведінці комуністичної більшості: «…Це вже не були комуністи за переконанням, це були члени партії (виділено – О. Б.), і я скажу своє спостереження, дуже багато особливо, скажімо, господарських керівників тяжилися своїм якимось, я би так сказав, підлеглим становищем порівняно з партійними функціонерами… їх приваблювала економічна самостійність… вони дуже активно брали участь у розробці потім закону про економічну самостійність, про підприємства і так далі»^[167]. З плином часу та поглибленням перебудовчих процесів, які переміщували політичне ядро влади у Ради, а економічні важелі у господарські структури, саме радянсько-господарській частині номенклатури стало вкрай невигідно залишатися під контролем партії, оскільки вона перестала приносити дивіденди, але разом із цим залишалася для них «вуздечкою», що не дозволяла перетворитися на повноправних власників. За цих обставин здобуття Україною незалежності для цієї групи номенклатурних працівників було шансом остаточно позбутися партійного контролю^[168]. Очевидно, саме радянсько-господарська номенклатура, що була частиною комуністичної більшості, у першу чергу і почула тезу з виступу І. Юхновського про те, що після проголошення незалежності України відбудеться департизація, у результаті якої «люди спокійно залишаються на своїх робочих місцях, але звільняються в першу чергу від тягаря парткомів».

16. Зростання настроїв пасивності та апатії у лавах комуністичної більшості. Аналіз роботи депутатів-комуністів, проведений у відділах ЦК КПУ на початку серпня 1990 р., показав, що лише третина з них істотно впливала на діяльність Верховної Ради, вносила пропозиції та доповнення до законопроектів, активно використовувала в політичних цілях депутатську трибуну, засоби масової інформації. Разом із тим, майже половина народних депутатів від КПУ мала слабку професійну підготовку: відчувалися брак правових знань, нездатність швидко і точно формулювати свої думки, небажання розібратися в аргументації опонента. Кожний десятий з них жодного разу не виступив на пленарних засіданнях і не виявив активності в постійних комісіях^[169].

17. Намагання комуністичної більшості, враховуючи «реальний розклад» сил у Верховній Раді, зберегти шанси для маневру (І. Плющ: «Я вам хочу сказати, що в тiй Верховнiй Радi було 375 чи 376, я зараз не пам’ятаю, комунiстiв, з яких сформувалася «група 239»…. То вже ж 130 не пiшло майже в цю «групу». Так от уявiть: 130 i 120 чи 130 демократiв, – то це вже 260. А для прийняття рiшення достатньо 226. А у нас така свiдомiсть: якщо будемо упираться чи не будемо, а рiшення все одно прийнято, то як же я прозiвав? То я, i я «за» тодi… I от, вiдчуваючи, що все одно рiшення буде прийнято, що розстановка сил у Верховнiй Радi така, що буде прийнято рiшення, та ортодоксальна частина комунiстiв, там бiля сотнi десь, якi, вiдверто скажу, на всякий випадок проголосували, щоб потім… можна було маневрувать…»^[170])

18. Тактичні маневри комуністів у розрахунку на те, що референдум «поставить все на свої місця». (Д. Павличко: «…в перерві, потім ми з комуністами зібралися, Юхновський і я, ми пішли на фракцію комуністів, там їм сказали, що «Голосуйте за цей проєкт чи ні!» Ну, вони сказали: «Давайте референдум!», – сподіваючись, що на референдумі все це буде завалено. Ми сказали: «Добре, хай буде референдум». І. Заєць: «Комуністам треба було заховатися за волю народу. Вони начебто не могли проголосувати за незалежність. Але оскільки буде референдум, це ж «дозволяємо народу вирішити свою долю».)^[171].

19. Спроба використання частиною «групи 239» Акту про незалежність у якості інструмента збереження в Україні «комуністичного заповідника». Характеризуючи погляди і позицію значної частини «групи 239» під час прийняття Декларації про суверенітет України, депутат із Народної ради С. Соболєв зауважував: «Вони вважали, що проголошення незалежної Української держави дасть їм можливість відокремитися від єльцинської Росії, яка просунулася набагато далі в ситуації свободи слова і демократизації. І вони вважали, що саме автономізація України дасть можливість законсервувати на території України той устрій, який є. Розклад був такий: з одного боку 239 депутатів – це Компартія, з іншого Народна рада, яка налічувала приблизно 135 чоловік. І все це давало їм підстави вважати, що вони зможуть і надалі контролювати парламент, а через нього і все інше»^[172]. У цьому контексті ймовірніш за все, у серпні 1991 р. частина комуністичної більшості українського парламенту могла вбачати у Акті про незалежність своєрідний інструмент відмежування від єльцинської Росії та збереження в Україні «комуністичного заповідника».

Цю думку підтверджує і В. Філенко: «Чому комуністи голосували? Вони злякалися тих процесів, які відбувалися в Росії. І злякалися, так би мовити, на той час демократичної позиції Єльцина. І вони хотіли до певної міри… вони хотіли так, бути більшою рибою в меншому ставку. Зробити заповідник комунізму в Україні (виділено – О. Б.). Вони ж від всього відмовилися. Мова українська – будь ласка, тризуб – скільки завгодно, синьо-жовтий прапор – та ясна річ, партквитки, та ну, вони нам самим заважають. Вони одного не віддавали: вони не віддавали крісла і себе рідних у цих кріслах. Вони не віддавали владу. І вони були готові голосувати»^[173].

Дуже чітко дає оцінку подібним настроям та позиції старої номенклатури, що складала основу «більшості» в українському парламенті, Є. Гайдар: «Комуністична олігархія сама стала могильником свого ладу, втім, корисливим, який сподівається збагатитися на власних похоронах, точніше, перетворити похорон свого ладу в своє звільнення від нього і народження нового… теж номенклатурного ладу»^[174].

Якщо уважно підійти до аналізу перерахованих чинників, то можна дійти висновку, що структура мотивів поведінки депутатів-комуністів під час голосування за Акт незалежності України певною мірою відповідає «піраміді Маслоу»: Потреби в безпеці (потреби в захисті від фізичних і психологічних небезпек з боку навколишнього світу і впевненість у безпеці на перспективу); Соціальні потреби (потреби в приналежності до чого-небудь або кого-небудь, підтримки); Потреби в повазі (потреби в особистих досягненнях, компетентності, повазі з боку оточуючих, визнанні); Потреби в самовираженні, самореалізації – потреби в реалізації своїх потенційних можливостей і зростанні як особистості.

Цікаво, що у сесійній залі під час голосування було фактично нівельовано основний недолік теорії Маслоу, який зводиться до того, що їй не вдалося врахувати індивідуальні відмінності людей. Як вже зазначалося, практично у кожного депутата-комуніста був свій індивідуальний набір факторів, що, з одного боку, створював критичну масу і зумовив його персональну мотивацію до позитивного голосування, з іншого – фактично забезпечував сумарне колективне досягнення одного і того ж результату незалежно від намірів та мотивів. Дуже точно цей феномен, в основі якого лежить потреба у незалежності, розкриває у своїх спогадах академік К. Ситник, який був членом ЦК Компартії України у 1982–1990 рр.: «Була значна кiлькiсть людей, якi щиро внутрiшньо все‐таки хотiли незалежностi, самостiйностi… Бiльшiсть людей мрiяло, навiть керiвних, навiть той же Щербицький вiдчував на собi тиск там, де його могло б не бути. Тому очiкування, може це рiзна незалежнiсть, рiзна мiра незалежностi, але у кожного бажання цiєї незалежностi було…»^[175].

Є. Гайдар: «Комуністична олігархія сама стала могильником свого ладу, втім, корисливим, який сподівається збагатитися на власних похоронах, точніше, перетворити похорон свого ладу в своє звільнення від нього і народження нового… теж номенклатурного ладу».

Лаконічну і фактично інтегральну характеристику тогочасного складу Верховної Ради України, яка проголосувала за Акт незалежності України, дав В. Пилипчук: «Повертаючись до пам’ятних днів проголошення Незалежності, слід відмітити, що перший склад Верховної Ради був високоінтелектуальним і вільним від корупції, а розбіжності в ідеологіях не стали антагоністичними, не стали перепоною в завоюванні незалежності, бо носії ідеологій керувались і розумом, і почуттями. Почуттями відповідальності перед народом, перед історією. Керувалися почуттями українського патріотизму, але не секрет, що деякі – острахом залишитися поза процесами (як варіант – поза посадами)»^[176].

Після прийняття Акту про незалежність України Р. Лубківський запропонував внести в до зали Верховної Ради український прапор, а В. Чорновіл вніс пропозицію підняти національний прапор над куполом парламенту. У залі піднявся сильний шум, депутати висловлювали дуже широку палітру емоцій: від гарячої підтримки – до цілковитого несприйняття. На думку ініціаторів цих символічних дій з національним прапором, для такого розвитку подій було щонайменше три переконливих аргументи: по-перше, Україна проголосила свою незалежність; по-друге, за свідченням В. Чорновола, саме цей прапор був на одному з танків, які захищали російський парламент; по-третє, мітингарі на вулиці кілька годин скандували: «Прапор на Раду». За цих обставин Л. Кравчук прийняв компромісне рішення: він дозволив внести прапор усередину Ради, нібито на знак торжества демократії в Москві, назвавши цей стяг «пам’ятним прапором, який був на танку, який захищав Верховну Раду РРФСР», але червоно-блакитний прапор над куполом змінювати тоді не стали, до внесення до Конституції змін про символіку. Прапор вносили під пісню, яку співали депутати, «Ой у лузі червона калина…»^[177].

У одному з інтерв’ю часів незалежності Л. Кравчук розкрив першу реакцію Б. Єльцина та М. Горбачова на Акт проголошення незалежності України і висновки які він з цього зробив: «Я Єльцину потелефонував і сказав, що в нас отака ситуація, Горбачову також. Що ситуація дуже складна у Верховній Раді… «Ну, що ж, – Єльцин сказав, – ну, це нормально». – А Горбачов каже: «Що, як же воно, ну, що це означає?» А потім подумав і сказав: «Ну, це ж Верховна Рада приймає, а був же березневий референдум, де проголосували за Союз у березні, а Верховна Рада не може…відмінити березневий референдум, де більшість населення проголосувало за збереження Союзу. Після цієї розмови з Горбачовим у мене виникла зразу ідея прийняти рішення про референдум…»^[178].

Між тим суспільні процеси почали вибухово прискорюватися. Зважаючи на обставини, Президiя Верховної Ради за короткий термiн прийняла цілий ряд принципово важливих постанов: про власнiсть Компартiї України та КПРС на територiї України; про заборону дiяльностi КПУ та ін.

Що це за обставини? Чому всі питання, пов’язані з департизацією, у сесійній залі Верховної Ради активно блокувалися (навіть постанова, яку запропонував Володимир Гриньов, – про опечатування комітетів Комуністичної партії – не набрали необхідної кількості голосів), а тут Президія парламенту, у якій комуністи переважали ще більше, ніж у Верховній Раді, раптово і швидко прийняла рішення? Що переконало самого Л. Кравчука, який за його визнанням «сам був не готовий до департизації» («Я, – характеризує свою позицію на той момент Леонід Макарович, – не був переконаний, що цей крок приведе до полегшення ситуації в країні, а не стане причиною загострення конфлікту, в тому числі у Верховній Раді»)?

Причин для таких дій Президiї Верховної було щонайменше три: по-перше, висновки Тимчасової комісії, створеної для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади у дні державного перевороту 19–21 серпня 1991 р.; по-друге, це обнародувана В. Чорноволом шифротелеграма, яку надіслав ЦК Компартії України в усі обкоми партії із закликом і рекомендаціями підтримати ДКНС (напередодні 24 серпня, коли у Верховній Раді ламалися списи стосовно питання про департизацію, інформації про існування цього документа ще не було); по-третє, вибухоподібна реакція народних мас України на дії комуністів, які підтримали путчистів (адже на місцях дуже важко було втаїти шило у мішку»). Але події розгорталися не так вже й просто.

26 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради УРСР було утворено Тимчасову комісію для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управлінь, об’єднань і організацій у зв’язку з державним переворотом 19–21 серпня 1991 р. До її складу увійшов 21 народний депутат, зокрема Р. Богатирьова, Ю. Костенко, І. Салій, Л. Скорик, В. Шишкін та інші. Очолив комісію Ю. Гайсинський. Аналогічні комісії мали утворити Верховна Рада Кримської АРСР та місцеві ради народних депутатів, які повинні були опечатати службові приміщення партійних комітетів КПУ і взяти їх під охорону. Цього ж дня Президія Верховної Ради України тимчасово припинила діяльність КПУ до з’ясування усіх обставин, пов’язаних з її діяльністю під час державного перевороту.