Книга Відлиги. 1954–1964

– Ще рік.

– От через рік, коли звільнятимешся, хочеш, щоб тобі одразу дали направлення в інститут? От звідки ти призивався в армію?

– З Одеси.

Сказавши це, сержант несподівано згадав осліплого товариша полковника, у якого мама колись працювала хатньою робітницею. Якось мама прийшла від Рувінштейнів дуже засмученою і стурбованою. Андрій тоді довго допитувався, що й до чого, аж поки не добився бодай короткого пояснення: «Ох, синку, синку!.. Схоже, у Пінхаса Шаулевича щось із головою не в порядку, бо він стверджує, що ми всі ледь-ледь уникнули Третьої світової війни з киданням атомних бомб. Я не повторю його слова так само гладко, як він сам казав. Та й не треба… Ну його! Рувінштейни – вони хороші люди, але коли з головою негаразд… Отож забудь».

Андрій і забув. Але ж те, що мама почула від Пінхаса Шаулевича, і те, що він сам щойно почув від майора Осьмініна, – воно ж практично збігалося! То що ж це означає?! Вони ж обидва не просто вояки, але старші офіцери – полковник і майор. Хоча не генералітет, а все ж таки знають дещо більше від цивільних… То невже можлива Третя світова… та ще й атомна?! Чи ця… термоядерна. Розпитати про це товариша майора хотілось докладніше, однак він не наважився. Між тим Осьмінін продовжив своє:

– Отже, ти з Одеси призивався. Ну-у-у, сержанте, Одеса – це ж місто таке… Там або десантників готують, або ж протиповітряну оборону. Якщо ж авіацію нашу брати, то це або Харків, або Київ.

– Нещодавно мама писала, що хоче до Києва повернутися. Власне, ми ще напередодні та під час війни в Лісниках під Києвом жили. Тож мама з сестрою Лідкою хочуть назад перебиратися. Тільки не в самі Лісники, а…

– О, прекрасно, прекрасно! – товариш майор пожвавішав. – Скажу тобі по секрету: нібито є така ідея – на базі КВІРТУ²⁴ авіаніженерів готувати. Нам уже команду дали потроху кандидатів на навчання собі виглядати. Ти саме службу строкову закінчиш – отож і поїдеш із направленням по всій формі! А якщо виключно про цивілку мову вести… Також є в Києві інститут цивільного повітряного флоту²⁵, якщо тільки захочеш, зробимо тобі направлення туди. Маючи армійський досвід авіатехніка Ту-16, знаєш, з яким задоволенням… Та нема про що говорити!

– Дякую, я подумаю, – дипломатично мовив Андрій.

– Він подумає! Він, бачте, подумає!.. – Осьмінін зміряв його зневажливим поглядом. – Ти таки дурний, сержанте, хоча й хитрий… Ну гаразд, думай собі, доки попереду ще маєш рік служби. На сьогодні все, завершуємо. Давай приберися тут, підрізану печатку на місце наліпи, тоді й підемо. Бо мені хоч до жінки під бік, а тобі ще звідси по морозу до казарми бігти. І дивись мені, не патякай про те, що тут говорилося.

– Так точно, не патякатиму, можете не переживати.

– Та знаю, знаю! Це я просто так, для проформи. А хлопець ти перевірений, надійний.

І Осьмінін по-батьківськи поплескав Андрія по коротко голеній потилиці.

1956 Калиновий кулон

Село Княжичі, Київщина, 6 травня 1956 року

– Ну от, тепер у нашій хаті ніби посвітлішало навіть!

Жінка відступила на пару кроків і з любов’ю та благоговінням оглянула ікону, яку щойно повісила в красному кутку їхньої хати в ласкавих обіймах білого рушника, колись вишитого нею власноруч. Що ж до ікони Господа нашого Ісуса Христа, то її намалював меншенький синок Федько.

Почалася ця історія на Різдво. Тоді ще тринадцятилітній підліток то до хворого батька шкандибав, то за матір’ю чи за старшою сестрою Ганею кульгав і промовляв чи то здивовано, чи прохально:

– А я Бога бачу!.. А я Бога бачу…

Старша сестра зазвичай поралася по господарству, отож лише плечима знизувала, думаючи про щось своє – про дівоче. Матір ставилася до слів меншенького синочка з незмінною увагою… проте не більше: адже вважала себе недостойною давати хоч якісь поради підліткові, удостоєному честі бачити Самого Бога!.. Хай навіть підліток цей – її любий меншенький хлопчик Федько…

Лише батько мовчав, бо мучився через застарілі, ще на війні з фашистами отримані рани, що жахливо розболілися з настанням морозів. Мовчати мовчав, так… Але ж одного разу візьми та й скажи:

– То який він? Яким є Бог, Якого ти бачиш?

– Ну-у-у… Він такий… Такий!.. – спробував пояснити Федько… Та зненацька відчув, що йому бракує слів для будь-яких пояснень, в чому й поспішив відверто зізнатися батькові.

– А намалювати можеш?

– Що? – сторопів підліток.

– Не «що», а «Кого», – виправив батько. – Бога намалюй, Яким ти там Його побачив.

– А-а-а… хіба так можна?

– Синку! Люди ж, мабуть, недарма кажуть, що краще один раз побачити, ніж сотню разів почути, – Костянтин Кирилович усміхнувся, спостерігаючи за розгубленістю підлітка, і додав: – Я впевнений, що тобі краще намалювати, ніж на словах розказати. Ти ж, бува, майструєш з картоплі, буряка, цибулі та квасолі всякі дивні штуки, а тут намалювати треба. Це ж, вважай, майже те саме.

Коли у батька згодом намагалися з’ясувати, чому він раптом запропонував таке, чоловік лише плечима пересмикував:

– А хтозна! Чомусь та й сказав. Думав, він вугликом на припічку намалює, а хто ж знав, що воно отак вийде?

У будь-якому разі результат виявився геть неочікуваним. Малювати Бога вугликом на припічку Федько не став. Натомість для початку вибрав гладко обстругану дощечку. Потім, дочекавшись свого дня народження²⁶ і набравшись неабиякого нахабства, хитрун навідався додому до самого голови колгоспу і прямо спитав, по-перше, чим розмальовують усякі писані миски, ложки та інший посуд, що продається на ярмарках, а по-друге – чи є щось таке для розпису у них в колгоспі?

Голова довго не міг второпати, з якого дива приперся цей кульгавий підліток і чого він хоче загалом. Коли Федько, мабуть що, з десятого разу нарешті розтлумачив задумане – довго реготав. Можливо, за інших обставин товариш голова надавав би новоявленому «богомазу» копняків і вигнав з хати… Однак надворі стояв уже лютий місяць – «мертвий сезон» на селі. До того ж Федько Тетянич з раннього дитинства кульгав через пошкоджену ногу, а викидати з хати вбогого копняками… Крім того, недобре відмовляти у проханні дивакуватому підлітку із злиденної сім’ї в самий день його народження…

Отож несподівано для самого себе голова мовив:

– Пошукай вдома порожні пляшечки чи там баночки і приходь завтра на госпдвір, подарую тобі дещо.

Коли ж Федько заявився туди, маючи при собі декілька порожніх скляночок з-під ліків, які час від часу купувалися хворому батькові, то найбільшу голова наповнив оліфою, ще в три менші налив потроху червоної, жовтої та синьої олійних фарб і сказав на прощання:

– Візьмеш у матері вапна, яким вона хату білить, або сам зі стін нашкрябаєш, розітреш з оліфою – буде тобі біла фарба. Розітреш сажу з печі – буде чорна. Пензлів не дам – надто жирно, та й нема у нас тонких, а товсті тобі не згодяться. Як мішати фарби між собою – сам розберешся. Перш ніж малювати, пробуй на чомусь сторонньому. Мішай фарби потроху, обачно, бо більше не дам – і не проси навіть. Баночки прикривай – інакше фарба засохне. Все, дуй звідси, богомазе нещасний…

Федько вчинив так, як сказав голова: вапна і сажі нашкрябав з печі, розтер з оліфою – у нього побільшало на дві фарби. Замість пензлів зі скіпок, клаптиків лляної тканини й ниток накрутив з десяток «квачиків». Баночки з фарбою дбайливо прикривав, змішував украй обережно. Щоб робити проби, вибрав ще три менші дощечки.

У перший же день його вправлянь мама поцікавилася, чим таким дивним тхне в хаті, що аж у носі закладає. Підліток відповів просто:

– Бога я малюю. Як тато сказали, так і роблю.

І продемонстрував головну дощечку, на якій саморобною чорною фарбою були обведені нечіткі обриси, всередині наполовину замазані саморобною побілкою. Мати спочатку жахнулася через те, що синок пішов зі своїми витребеньками до самого голови колгоспу. Однак второпавши, що той поставився до Федькової затії прихильно і навіть з гумором, навпаки здивувалася, скликала все сімейство і показала розмальовану дощечку. Останнє слово, звісно ж, було за батьком. Костянтин Кирилович лише почухав потилицю й мовив:

– Що ж, хай собі старається. Побачимо, що з того вийде.

А вийшло таке, що за два тижні на дощечці постав малюнок чоловіка. Був він немов живий, з темно-русявим хвилястим волоссям до плечей, з довгастим обличчям, невеличкою гострою борідкою і невеличкими вусиками, з піднятою вгору правою рукою, три пальці якої були складені щіпкою, два притиснуті до долоні. Але найдивнішими були три речі: по-перше – матово-прозора, з легеньким рум’янцем на вилицях шкіра, що немовби світилася зсередини, по-друге – проникливі волошково-блакитні, з влучно підмальованими світловими бліками очі, що нібито заглядали тобі в душу, й по-третє – жовтувато-променистий німб довкола голови.

Поза сумнівом, це було зображення Самого Бога! У кожного, хто дивився на розмальовану дощечку, мимоволі здіймалася рука для хресного знамення. Навіть у голови колгоспу, якому схвильовані батьки теж показали Федькове творіння… Втім, товариш голова вчасно впорався з власними почуттями, кахикнув у піднесений до рота кулак, мовив стримано:

– Талант. Учитися вашому Феодосію треба, на маляра вчитися, – і дременув з хати Тетяничів швиденько, немов чорт від ладана.

Втім, усі вони були, по суті, малоосвіченими селянами – а от що скаже про все це справжній священик?! Ледь дочекавшись Великодня, матір сімейства відправилася до Києва. Метою поїздки Тетяни Михайлівни була Покровська церква на Подолі: саме там мав правити урочисту великодню службу отець Олексій Глаголєв, до якого колись возили Федька і який стверджував, що у хлопця має розкритися якийсь загадковий талант. То чи не хист до малярства мав тоді на увазі священнослужитель?..

З далекої подорожі матір приїхала вкрай щасливою і просто окриленою. Покровська церква і досі працювала, отець Олексій правив там службу, як і раніше. Оглянувши малюнок на дошці, він з неприхованим подивом констатував, що зображення Ісуса Христа відповідає майже всім церковним канонам. Хіба що волосся у Сина Божого зазвичай зображують не темно-русявим, а світло-русявим…

Однак враховуючи, що «раб божий Феодосій» використовував саморобні фарби та й загалом малював ними вперше у житті, його досягнення було просто неймовірним! Тому отець Олександр саморобну ікону після прискіпливого вивчення освятив та передав щасливій матері зі словами:

– Ваш син – художник від Бога. Зробіть усе можливе, аби тільки дати йому пристойну освіту, бо погубити такий талант – це великий гріх. Отож допоможіть йому в ім’я Господа нашого Ісуса Христа!..

Що ж, про це належало подбати в майбутньому, а поки що несказанно щаслива і горда за найменшого синочка жінка повісила ікону в красному кутку їхньої хати, прикрасивши власноруч вишитим рушником.

Дитячий будинок, Білки, Борова Мотовилівка, Київщина, 18 травня 1956 року

– Семене Опанасовичу, як же ми тепер без вас?! Нащо вам нас кидати? Що ми не так зробили, скажіть! Що?..

Вихованці дитбудинку оточили директорський стіл щільним кільцем і закидали запитаннями, що мали аж надто очевидні відповіді. Коли Калабалін нарешті стомився вислуховувати потік прихованих скарг, то на його губах з’явилася слабенька і до того ж трохи сумна посмішка, й лише потім почалися відповіді, одна за іншою:

– Послухайте, давайте будемо серйозними, гаразд?.. Що означає «як же ми тепер без вас»? Працювати я сюди прийшов майже шість років тому, але ж хіба переді мною тут не було іншого директора – мого попередника?.. Отож, що був! А якщо так, то і тепер мене кимсь замінять. Можете не хвилюватися, держава про це подбає.

Що означає «буде не те, що при вас»?! Все, що зроблено – все це ваших рук справа, все в повній відповідності до моїх виховних принципів. Отже, якщо ми з вами висадили тут яблуневий садочок, то він на своєму місці й залишиться, нікуди не дінеться. Чи, може, вважаєте, що в повітрі розчиниться?! Чи я висаджені яблуньки із собою заберу?.. Отож і не треба.

Що маєте на увазі, кажучи, нібито я вас кидаю?! Не кидаю, зовсім ні, аж ніяк. Просто мене на іншу роботу переводять, бо піонерськими таборами²⁷ хтось також мусить управляти. Та й не я один керую дитбудинком, погодьтесь. От узяти для прикладу мою дружину Галину Костянтинівну: вона ж поки що тут залишиться²⁸ – її звідси ще ніхто не прибирає! Отже, через неї можемо й надалі спілкуватися, якщо тільки захочете. Або от через Левка, який у вас теж вихователем лишається. Зрештою, ви всі грамотні, листи писати вмієте – пошта у нас справно працює, пишіть мені листи!..

Хто каже, нібито ви зробили щось не так?! До чого тут ви загалом?.. Просто начальство з республіканського Міністерства просвіти вирішило саме так, а не інакше: «Годі з вас, товаришу Калабалін! Попрацювали тут, у Мотовилівці, – отож і годі! Переходьте на інше місце роботи, передавайте свій безцінний педагогічний досвід там». Отак от! А ви кажете…

Приблизно в такому дусі відбувалася вся прощальна бесіда. Семен Опанасович говорив як завжди аргументовано і дуже переконливо. Однак про одне-єдине він все ж таки промовчав: в переведенні на іншу посаду зіграло роль також його особисте бажання. Адже через давню ідіотичну історію з шефським подарунком – килимом, який він нібито привласнив, – у вищих інстанціях і досі періодично зчинявся рейвах. Час був неспокійний: після смерті товариша Сталіна на всіх рівнях змінювалися чиновники, і кожен, хто починав труди праведні на ниві просвіти, вважав своїм святим обов’язком перевірити «злодійкуватого» директора дитбудинку, який нібито «обікрав» вихованців.

Зрештою Семену Опанасовичу це набридло, і він таки попросив начальство про переведення кудись подалі від Мотовилівки – туди, де підлеглі не пишуть на своє начальство анонімки. Тим паче тепер любителі «паперотворчості» почали додавати до своїх «шедеврів» ще один мотив: нібито «навмисне вбивство» сторожа Завади. Як не прикро це визнавати, але після пам’ятної всім розповіді про подвиги часів Громадянської війни Мокій Кононович настільки розхвилювався, що йому стало зле. Стан старого й надалі погіршувався повільно, але невпинно. Скінчилося тим, що він зліг і більше не піднімався. А потім і помер…

І хоча любителі анонімок прекрасно знали, що розповісти про шпигування в лавах банди отамана Струка Заваду попросив зовсім не директор, а вчитель історії Єрохін, вони з неймовірним ентузіазмом взялися за нову тему. З Калабаліна і без того вистачало слави «крадія» – то невже сюди треба додати ще й тавро «вбивці за змовою»?! Ні-ні, піти з директорської посади простіше і спокійніше. Так буде краще всім.

Ще багато часу витратив Семен Опанасович, відповідаючи вихованцям. Коли ж запитання скінчилися – мовив:

– Ну все, годі. Мені вкрай потрібно закінчити деякі справи саме сьогодні, отож прошу надати мені таку можливість.

Сумуючи від усвідомлення марності докладених зусиль, діти й підлітки почали залишати директорський кабінет. Як раптом Калабалін відчув, що на нього хтось дивиться невідривно і дуже уважно. Наступної миті їхні погляди схрестилися. Ну так, ну так, це потрібно залагодити невідкладно…

– Гайдамака!

– Так, Семене Опанасовичу?

– Будь ласка, залишся. Нам потрібно зараз же поговорити сам-на-сам, як чоловік з чоловіком.

Дехто з хлопців пригальмував ходу і занепокоєно озирнувся на товариша, однак Льока Гайдамака зробив їм знак, що все гаразд.

– Леоніде, – звернувся до вихованця директор, коли інші вийшли з його кабінету в коридор, – я займався вашою з Любою справою буквально весь останній тиждень і…

– Семене Опанасовичу, а до чого тут Люба? – здивувався хлопець. – Ви ж тільки мене збиралися всиновлювати, Антон²⁹ саме про це просив…

– Ти дослухай спочатку, а потім вже запитуй, – доволі стримано мовив директор. Переконавшись, що вихованець зніяковіло мовчить, продовжив: – Так, збирався, але ж у підсумку вийшло зовсім не те, на що я розраховував. Вийшло так…

Калабалін подумав трохи, потім мовив:

– Коротше кажучи, всиновити ні тебе самого, ані разом з твоєю сестрою я не можу, бо не маю на те ніякого права.

– Як тобто не маєте права?! – здивувався хлопець.

– А так, не маю. Бо при живій матері…

– Як тобто при живій!

– Отож-бо! З’ясувалося, що твоя мати жива.

– Що-о-о?!

– Те, що чуєш. Жива вона. Жива і здорова. Більше того, живе тут же – в Мотовилівці. Та й загалом, у тебе з Любою тут півсела родичів.

– Не може того бути…

– Ще й як може, – зітхнув Семен Опанасович. – Я тут з твоїм дядьком розмовляв, він усе підтвердив. Насправді ваше з сестрою прізвище – не Гайдамаки, а Голомозі. Батько ваш кадровим військовим був, він загинув, а мати жила всі ці роки поруч з вами. Враховуючи це… – Директор подивився на вихованця із співчуттям: – Як не шкода мені й як не шкода нашому Антону, однак всиновлювати тебе при живій матері означає йти проти закону. Вчинити так я не можу, сам розумієш. Та й ким ти станеш, подавшись слідом за мною? Педагогом?.. Це явно не твоє покликання, хлопче. Отож раджу тобі залишитися в цьому дитбудинку до повноліття – чекати вже недовго. А там… А там житимеш, як доросла людина. Отакі-то справи.

Льоня мовчав, похнюпившись. Бо поки що було зрозуміло одне-єдине: всі його сміливі плани на майбутнє щойно зазнали нищівного краху.

Дачний кут Микільської слобідки ³⁰ , Київ, серпень 1956 року

Ох, як же добре, що столиця УРСР розкинулася на живописних берегах Дніпра! Переважно на правому, ясна річ… І тим не менш це прекрасно по самій своїй суті!!! Адже коли ртутний стовпчик термометра вдень долає 30-градусну позначку, повзе дедалі вище й невідомо, де зупиниться, коли міський центр майже готовий розплавитися від літньої спеки, немовби позабута на столі прямокутна пачка вершкового пломбіру між двома вафельками і з білим ведмедем на блакитній паперовій обгортці – в таку погоду існує одне-єдине спасіння: тікати на пляж, щоб освіжитися. І як же добре, що потопаючі в обіймах зелені дніпровські пляжі з дрібоньким золотавим пісочком – вони тут же, поруч…

А ще краще, що на дніпровському лівобережжі розкинулися цілі дачні масиви – Русанівські сади та Микільська слобідка. Винайняти на літо хатку, до якої рукою подати – це ж неоціненна зручність! Тим паче, якщо дача не проста, а з усіма можливими зручностями. Та й збудована з високоякісної цегли… Принаймні Зінаїда Євдокимівна стверджувала саме це, умовляючи чоловіка прийняти відомчий «дарунок долі» в довічне користування. Звідки вона заздалегідь, ще до відвідин майбутньої сімейної власності, знала про такі тонкощі, як матеріал стін?! Хтозна… Та вже на місці товариш Федосов переконався: дружина має рацію – такої цегли в Києві давно вже не виробляють, «дарунок долі» треба приймати.

– Інтуїція. Жіноча інтуїція спрацювала, мій любий, – мило усміхнулася вона у відповідь на здивоване запитання чоловіка. Товариш Федосов лише плечима знизав і про всяк випадок вирішив не докопуватися до джерел жіночої інтуїції. Він просто погодився стати власником сімейної дачі.

І добре, що так – бо невдовзі після історичного ХХ з’їзду КПРС його спровадили на почесну пенсію, обґрунтувавши цей крок тим, що всі державні органи потребують оновлення, й система держбезпеки нічим не краща. Ніякого особливого кохання між чекістом Федосовим і його благовірною не було, їхній шлюб нагадував швидше діловий союз. Тому, починаючи з цьогорічної весни, чоловік з шиком розквартирувався на Притисько-Микільській вулиці, тоді як дружина облюбувала собі дачу. Більше того, на Микільській слобідці вона була згодна жити хоч до самої смерті!..

Роз’їзд влаштовував обох. Тепер кожен нарешті мав можливість жити своїм життям, зустрічей раз на місяць їм вистачало з головою. Як раптом днями в подільській квартирі задзеленчав телефон, і коли товариш Федосов неквапом, після шести «дзень-дзелеників» нарешті підняв слухавку, то почув у ній тремтливий і якийсь замогильний голос Зінаїди Євдокимівни:

– Приїжджай. З нами біда.

– З тобою? – спробував уточнити чоловік. І почув:

– Ні, з нами обома.

* * *

Звісно, дача – це добре, а дача на Микільській слобідці (себто фактично в межах міста… і не простого міста, а республіканської столиці) – добре і сто разів, і навіть тисячу! Проте, з другого боку, сімейство Федосових неабияк витратилося на ремонт, бо в’їжджати в нові хороми, щоб нюхати запахи попередніх власників, які в’їлися в побілку, стінну фарбу, штукатурку і шпалери, – це не зовсім comme il faut³¹, як колись казали в Інституті шляхетних дівиць. Отже, без освіжаючого ремонту було не обійтися. Та й якщо Зінаїда Євдокимівна збиралася жити тут цілий рік, дачний будиночок треба було нашпигувати відповідним чином. А це означало нові витрати.

Особливих проблем з цим не було. Рухоме майно й різноманітний коштовний мотлох, дбайливо знесений додому її першим чоловіком – Пилипом Арсеновичем при арешті в жовтні 1937 року спочатку конфіскували, але як винагороду за співпрацю зі слідством половину повернули потім. Увесь дріб’язок вдалося вивезти із собою в евакуацію, а там вберегти. Та й другий її чоловік – товариш Федосов – у повоєнні роки старався потішити дружину чим міг. Тому принаймні з меблями проблем не мало виникнути, меблів у київській квартирі було навіть з надлишком. Лишалося небагато: якнайвигідніше продати частину сімейного «золотого запасу» і цим коштом оплатити ремонт та переїзд – ото й усі проблеми…

Хоча… Як з’ясувалося згодом, не всі. Зовсім навіть не всі! Бо якщо раніше Зінаїда Євдокимівна переважно скуповувала у надійних перевірених ювелірів те, що впало в око, то тепер, навпаки, широким жестом викинула на продаж невеличку часточку власної колекції. Надійні перевірені ювеліри не могли скупити одразу все, натомість вони порекомендували дружині поважного пенсіонера-чекіста деяких своїх клієнтів.

От саме поміж цих клієнтів, як з’ясувалося згодом, затесалася паршива вівця на ім’я Ірма. Це була залізнична провідниця років 20—25, на вигляд нібито без особливих прикмет… якщо не враховувати фіолетову газову косинку, яку вона не знімала з голови, навіть попри літню спеку. Але ж хіба можна запідозрити когось у підступних намірах, тільки ґрунтуючись на такій дрібниці?! Зінаїда Євдокимівна й не запідозрила…

Хоча якщо розібратися, то трохи дивним видавався шлях, яким вона потрапила до клієнтки. Адже до ювеліра Ірма прийшла зовсім не для того, щоб купувати: нібито прибираючи чергове купе, вона знайшла простенькі сережки-пусети³² із «самоварного» золота, очевидно, загублені якоюсь роззявою-пасажиркою – отож і шукала, кому б їх продати з вигодою. Природно, за всіма правилами коштовну знахідку треба було здати до міліції… але дівчина конче потребувала грошей, отож і знехтувала службовою інструкцією.

І вже переговоривши з ювеліром про предмет своєї зацікавленості, раптом різко змінила поведінку, побачивши у нього срібні сережки-підвіски з невеличкими гранатами. Згодом ювелір пригадав навіть, що Ірма трохи відсахнулася, та й очі її якось дивно звузились. Проте наступної ж миті дівчина защебетала соловейком.

Виявляється, гроші їй таки були потрібні… тільки не зовсім для себе: наближався день народження найкращої подружки – от саме їй на подарунок вона і збирала копієчку до копієчки, карбованець до карбованця! Ні-ні, сережки-підвіски з гранатами залізничній провідниці навряд чи по кишені, але якби ювелір розповів, хто здав йому ці прикраси!.. А раптом саме там і подарунок для подружки знайдеться?!

Отак Ірма й опинилася у дружини пенсіонера-чекіста товариша Федосова. І тут щебетала вже зовсім інше – біда лише в тому, що Зінаїда Євдокимівна геть нічого не запідозрила! Ні-ні, професію Ірма назвала ту саму – залізнична провідниця. Навіть уточнила, що працює на потягах, які курсують від станції «Дарниця». Але про пусети з «самоварного» золота навіть не заїкалася, як і про сережки-підвіски з гранатами. Просто сказала, що знайомий порекомендував Зінаїду Євдокимівну, бо в неї буцімто можна розжитися пристойною «ювеліркою» за «божеською» ціною.

– Ну, знаєте!.. Мені теж ремонт не задурно зробили, інакше б загалом нічого не розпродувала. То про яку таку пристойну ціну мова?! – підібгала рясно напомажені губи товаришка Федосова. Однак поступово змінивши образу на милість, усе ж продемонструвала намічений до продажу дріб’язок. Хоч як шкода, але примхливу гостю нічого не влаштувало.

– Щось ви занадто перебірливі там, на своїй Південно-західній залізниці, – зрештою фуркнула господиня, не розуміючи претензій. Тоді підступна Ірма і попросила рівним буденним тоном:

– А чи маєте щось із гранатами? Дуже вже я полюбляю ці крихітні червоненькі камінчики, хотіла би бодай прицінитися.

– Ні-ні, так не піде, ніяких прицінювань! Тільки якщо братимете.

– Ви покажіть спочатку, – резонно заперечила дівчина. Загалом-то продавати цю штучку Зінаїда Євдокимівна не планувала… Та все ж ремонт дачі й подальше безбідне життя на ній чогось коштувало! Отож підвівшись з улюбленого крісла, привезеного на дачу з Києва (та спеціально на честь переїзду наново оббитого свіженьким дерматином), і продемонструвала гості срібний кулончик, що зображував китицю калини (кожна ягідка – манюсінький гранатик, криваво-червоний, немов крапелька крові) на тендітному калиновому листочку, вкритому зі споду дуже натуральними канавками-прожилками. При цьому мовила через губу:

– Тисячу карбованців. І то лише тому, що прикраса срібна, а не золота. І без ланцюжка. Та й камінчики так собі… не дуже. Звісно, якщо ви на камінчиках обізнані.

Хоча якщо чесно, то скидати ціну можна було і до восьмисот, і навіть до семисот п’ятдесяти. Але Зінаїду Євдокимівну надто образила фразочка про «божеську» ціну, тож починати вирішила з тисячі. Як раптом…

– О-о-о, так-так! Ця прикраса варта і тисячі карбованців, і значно більшого, – мовила гостя, прикипівши поглядом до кулончика. І навіть зараз господиня не звернула уваги на те, як дивно змінився не тільки її погляд, але й голос. Просто вона не очікувала, що Ірма настільки легко погодиться на завищену ціну, тому трохи отетеріла від несподіваної радості.

– За цю прикрасу я б і значно більшу ціну ладна була заплатити, оскільки вона з секретом, – між тим продовжувала провідниця.

– З секретом?! З яким ще секретом… – не зрозуміла господиня.

– А там треба на дві калинові ягідки натиснути, тоді кулон-чик розкриється й на браслет перетвориться.

– На браслет?!

– Ну так, два в одному. І ще отут, у цьому місці, – гостя вказала пальцем, кінчик якого ледь помітно тремтів, – буде вигравірувано два імені. Точніше, одне жіноче ім’я двома мовами. Та ось, будь ласка, дивіться.

І вправно натиснула на дві ягідки китиці великими пальцями обох рук одночасно. Під дією прихованої пружинки кулончик розкрився і просто в руках гості розклався по акуратних канавках-прожилках на споді.

– А ось і воно, ім’я…

Дівчина продемонструвала ошелешеній господині спідню частину тендітного срібного браслетика, вкритого кривавими крапельками гранатів. На одній із секцій було вигравірувано:

– Те слово, яке ви не можете прочитати, – це на давньоєврейській «Маріам». «Марія» по-вашому. А «Марі» – домашнє скорочення від нього. Якщо там переставити літери, то з «Марі» вийде «Ірма».

Перелякана Зінаїда Євдокимівна заклякла в своєму улюбленому, наново оббитому дерматином кріслі, а гостя якось аж надто спокійно додала:

– Так, Ірмою мене на честь мами назвали.

* * *

Після погрому 1903 року з Гомеля втік один єврей-ювелір, який згодом оселився в Харкові. Коли його улюблениця – молодша дочка Маріам виходила заміж, то він подарував їй срібні сережки і кулон на ланцюжку, прикрашені криваво-червоними гранатами. При цьому кулончик, виконаний у формі калинової китиці на характерному листочку, мав секрет: при одночасному натисканні на дві ягідки він розкривався й розкладався в симпатичний браслетик. Що ж до вигравіруваного двома мовами імені…

– Коли ти виростеш і виходитимеш заміж, ім’я ми перепишемо. Шкода, що дідусь не може зробити цього власноруч, але ми знайдемо, хто за це візьметься. Сережки я собі залишу, вони мені подобаються більше, натомість кулон твоїм буде, не сумнівайся.

Чому дідусь-ювелір не міг виправити ім’я власноруч? З цього приводу дівчина коротко зазначила:

– У тридцять восьмому році я була ще надто малою, мені не пояснювали.

А невдовзі розпочалася війна, на фронт пішли всі чоловіки й навіть старша сестра, яка пройшла прискорену підготовку на курсах радистів-операторів. Вдома лишилися тільки Маріам з молодшенькою Ірмою. 24 жовтня 1941 року Харків окупували німці, всіх євреїв і циганів ретельно переписали, а в середині грудня почали відправляти їх у гетто, розташоване на східній околиці в районі Харківського тракторного заводу.

Звісно, їм ніхто не сказав, що в бараках вони проживуть недовго і що їхні життя обірвуться в Дробицькому Яру. Навпаки, спочатку пильність людей приспали повідомленням, нібито гетто невдовзі переведуть кудись на Полтавщину. Та в будь-якому разі Маріам ні на які умовляння й погрози не піддалася, в гетто не поїхала, а вирішила разом з дочкою сховатися у добрих людей. Німцям їх видав чоловік зі шрамом на обличчі.

– Прикметний такий шрам через усю щоку, майже від самого ока і до щелепи, – мовила Ірма, не зводячи пильного погляду з Зінаїди Євдокимівни. Та мимоволі здригнулася, оскільки обличчя товариша Федосова було спотворене саме таким застарілим білуватим шрамом. «На хлібозаготівлях від куркулів перепало. Дякувати треба, що не вбили», – пояснив він якось і більше до цієї теми не повертався. Як раптом зараз!..

– Ага! Бачу, мерзотник зі шрамом вам не чужий, – задоволено кивнула Ірма. – Цікаво, хто він вам: чоловік чи брат? Чи хтось іще…

– Чоловік, – немов загіпнотизована, мовила Зінаїда Євдокимівна.

– Втім, особливого значення це не має, – сумно всміхнулася дівчина. – Ким би покидьок не був, однак саме він прийшов до нашої схованки на чолі з поліцаями. А як спалахнули його очі, коли мама потихеньку простягнула йому улюблені прикраси і попросила: «Відпустіть!.. Згляньтеся, будь ласка». Прикраси чоловік зі шрамом забрав собі так, щоб інші не бачили. Однак далі спокійно махнув поліцаям – і ті заарештували як мене з мамою, так і людей, які надали нам притулок. Що сталося з цими добродіями, не знаю. Нас же передали німцям.

Далі Ірма розповіла, як уже проти ночі їх повезли в гетто і як неподалік місця призначення мотор автомобіля заглух на грудневому морозі. Тоді молоденький лейтенант наказав водієві розібратися з двигуном і взявся особисто відконвоювати Маріам з дочкою до бараків. Пішки. Практично в повній темряві на околиці міста…

І тут сталося несподіване: відійшовши на достатньо велику відстань, лейтенант раптом наказав обом бранкам зупинитися й заговорив. На щастя, знаючи як їдиш, так і німецьку, мати усе зрозуміла, а також змогла розтлумачити його слова Ірмі.