XIX. СЛИЗЬКА ДОРОГА
Хто спускався на громаку з високої гори?.. Спершу не то спускатись, — униз страшно глянути... Як уперше сядеш на громака, як подумаєш, де той у бога низ, — волосся подереться вгору... А громак уже їде вниз, усе вниз... холод проймає душу, на лобi пiт виступає... Доїдеш до гребня гори, спустишся прожогом униз — тодi вже нiколи боятись... Дух захоплює, якась звiряча радiсть проймає тебе, — у тебе тiльки й думки: коли б швидше, коли б швидше! Така саме думка пройняла й Чiпку, як вiн, прийшовши до пана в гостi, спустився в комору з пашнею... Попорався як знав: вирнув — та й наткнувся на сторожа... Чи пан, чи пропав?.. На слизькiй дорозi бiльше пропадає пiд такий час... Оже Чiпка не такої натури, що сам на сам звертав кому з дороги... Не звернув вiн i сторожевi, а кинув харчати пiд коморою — ледве живого...
Спить Чiпка. Совiсть, задобрена горiлкою, його не мучила; страху вiн зроду не знав: пшеницю вергаючи, втомився та й спав у себе в барлозi, наче пiсля тяжкої працi... Уже сонце встало; люди почали снувати по селу; а сон усе не випускає його з своїх цупких рук, ранком ще мов мiцнiше давить... А скрiзь по селу, як у дзвони дзвонять — про крадiжку, про сторожа... Заворушилися, загомонiли: хто? як?
— Авжеж не хто, як не отi харцизяки! — гомонять люди, показуючи рукою в той бiк, де Чiпчина хата. — Щодня п’ють та гуляють... за вiщо? Хай спершу — гуляли на худобу того чортового сина, а тепер же — все чисто пропив, матiр прогнав... з чого ж його, як не красти?
Така поголоска дiйшла до волостi... «А що ж? може, й правда!» — мiркують мiж собою волоснi, — та зараз кинулись до Чiпки.
Прийшли на дворище, обiйшли навкруги город, заглянули в хлiвець, у загороду, — чи не приховано чого; голова навiть покорписав палицею гнiй, що зостався пiсля коняки й корови... нiде нiчого! Повернули до хати. Хата була засунена. Поторгав голова дверi, — нiхто не озивається. Тодi пiдiйшов пiд вiкно, глянув у розбиту шибку: спить Чiпка на полу, аж хропе...
— Гей! ти! — гукнув голова. — Вiдчини! Чув? Чiпко! чи як тебе? Вiдчини!
Чiпка почув крiзь сон чужий голос, поворухнувся, перекинувся на другий бiк, замурчав, та й знову заснув.
Один з соцьких зайшов за хату, пiдiйшов до дiрявого причiльного вiкна, сунув Чiпку пiд бiк палицею. Чiпка кинувся.
— Кий там чорт штовхається? — питає спросоння.
— Вiдчиняй, злодюго! — гукає, розсердившись, голова. — Вiдчиняй, а то дверi виламаю!.. гiрше буде!
— А ти що за птиця? — питає Чiпка, протираючи очi. — Я тебе виламаю!!
— Бийте дверi!.. — кричить голова. — В’яжiть його, злодюгу!
Уразила така мова Чiпку.
— Ану, бий-бий... чи зуби будуть цiлi?
— А чому ж ти не вiдчиняєш?.. Гайдамака!.. Ти сю нiч крав у пана? Ти сторожа прибив, душогубе?..
— У якого пана? якого сторожа? — позiхаючи та потягаючись, питає, мов i не вiн. Чiпка.
— Не знаєш, у якого пана? Ти не знаєш, який у нас пан?.. Злодюго! Вiдчиняй! Ми тебе трусить прийшли.
— Трусить?.. Добре... Трусiть... Що ж? йди трусить! — каже Чiпка, пiдводячись.
Незабаром дзенькнув засов — у хату увiйшов голова з п’ятьма чоловiками соцьких.
— Шукайте... трусiть скрiзь! — гукає голова соцьким.
Чiпка пiдпер спиною одвiрки, стоїть мовчки, дивиться, що далi буде. Соцькi кинулись по всiх кутках, заглядали пiд пiч, пiд пiл, лазили на пiч, перекидали на долiвцi солому... нiде нiчого!
— Ведiть його у волость! — порядкує пiсля трусу голова, — та зв’яжiть, щоб не втiк бува!
— Нi!.. цього не буде, щоб я дався зв’язати... За що ти мене в’яжеш? — визвiрився на голову Чiпка.
Соцькi з вiрьовкою до Чiпки... Запалали в його очi.
— Гетьте, люди добрi! — крикнув вiн, рукою одвiвши вiрьовку... — За що ти мене в’язати хочеш — я тебе питаю?.. — до голови.
— За те, що ти злодюга, розбишака!.. Нiчної доби залiз у комору до пана, чоловiка прибив...
— Хто бачив?
— Усi кажуть.
— Хто всi?
— Усе село каже, що ти з Лушнею, та з Пацюком, та з Матнею... Вас тiльки чотири на все село й є, що день у день п’єте, гуляєте та розбишакуєте...
— Що п’ємо та гуляємо, то так; а що ми розбишаки — брехня!
— А за що ж ви п’єте?
— А тобi яке дiло?.. Он — бач: добра була повна хата, а тепер — одна пустка зосталася!..
— Та що з тобою довго балакати? В’яжiть його! В’яжiть та ведiть у волость, та в город, та в тюрму... там з тобою побалакають...
— Стережiться, люди добрi, лихої години! — Чiпка [каже] соцьким. — Не слухайте отого старого дурня... Я й так пiду, коли треба. Вiн дума, як голова, то й велика цяця?!
Голова, мiг би, очима його з’їв; та гляне — Чiпка як огонь...
— Накидайте на його арканом! — кричить голова, штовхаючи соцьких... — В’яжiть його, бугая дикого!..
— Ось ну-ну! — грiзно глянувши та зложивши кулаки, каже Чiпка. — Ось попробуй... От тобi хрест — голова на в’язах не всидить! За що ти мене в’яжеш, га? Хто бачив, щоб я крав або вбив кого?.. Коли в волость треба, скажи... Я сам пiду... Ти думаєш — страшна менi твоя волость? Куди ж пак!! Ходiм... Зараз ходiм!
Та, вхопивши шапку, скинув на плечi драну свитину, що на полу була розiслана замiсть постелi, перший вийшов з хати... За ним слiдом голова й соцькi.
У волостi Чiпка застав уже товариство: по них ходив писар з другими соцькими. Зiбравши всiх докупи, голова помiркував з писарем та й позапирали їх у чорну — поки приїде становий.
Мотря того лихого дня прокинулась, ще тiльки стало на свiт благословитись. Ще все село спало, а вона прокинулась.
— О-ох! щось менi не спиться... так погано спала, так погано! Та сни такi недобрi верзлися, — хвалиться бабi. — На серце наче хто камiнь навернув...
— Та то воно вiд думок! — утiша її баба.
Мотря помолилася богу, умилася й сiла за гребiнь — сумна, зажурена.
Через годину, а може, через двi, — сонце вже пiднялося, — увiйшла в хату сусiда — Хiвря Дмитренчиха. Поздоровкалась.
— Чували новину?
— Яку?
— Сю нiч пана обiкрадено. Щось дуже багато забрано... й сторожа прибито... чи й доживе до вечора...
— Господи боже! — шепче Мотря, зiтхнувши.
— А оце вашого, Мотре, повели в волость... або й не повели, а вiн повiв... Сам уперед iде, а ззаду голова з соцькими... А вiн їм щось так вичитує, так вичитує!..
Як почула це Мотря, поблiдла на виду, заткнула в мичку веретено та мутними очима дивилася на Дми-тренчиху: жаль, досада й разом страх виглядали з її жовтих очей... А далi не видержала, залилася сльозами :
— Сину ж мiй, дитино моя! краще б я тебе в землю своїми руками зарила, нiж отаке чути про тебе!..
— Та чого ти, Мотре, так себе мучиш? — обiзвалася баба. — Може, то ще брехня. Мало на кого набрешуть?
Не чує Мотря утiхи, — плаче... Далi встала, накинула на плечi стару кожушанку i, згорбившись, боса, вийшла з хати.
— Куди ти, Мотре? — питає баба.
Нi слова Мотря, — пiшла, зiгнувшись, мов не до неї рiч. Тяжка печаль одбирає i слух, i мову.
Сусiда, — ще молода молодиця, — якось болiзно усмiхнулася, зглянулась з бабою й нiчого не сказала... Тихо та важко стало в хатi, як у льоху... Бабина онука Христя, — дiвка сiмнадцяти лiт, — низенька, некрасива, чогось важко зiтхнула на всю хату; зiтхання те так i загускло, так i окрило всiх... Голова в кожної схилилася; очi вниз потупились... Кожна щось думала сама про себе...
— Що-то — мати! — через скiльки часу глухо промовила баба... — її зневажають, з хати виганяють рiднi дiти, а їй усе-таки шкода!..
Нi сусiда, нi онука нiчого не одмовили, тiльки ще сумнiшi стали.
Мотря майнула аж у волость. Чiпки вже не застала: посадили в чорну. Як сова, згорбившись-скарлючившись, ходить вона кругом чорної; поглядає на невеличкi, залiзом перевитi вiконця, — та плаче-плаче... «Хоч би мої очi його побачили! Хоч би менi одно слово вiд його почути! Хай би я знала: чи правда тому, що люди кажуть?..»
Стала вона прохати соцького, щоб пустив до сина. Соцький не пускав...
— Голова приказував — нiкого не пiдпускати, не то що... аж поки не приїде становий...
— Я на одну хвилину, мiй голубе! — молить Мотря.
— Не можна, матусю, й ключ узяв з собою... Походила Мотря ще коло чорної, поплакала ще трохи, та й пiшла додому, сумнiша, нiж сюди прийшла. Давили її жалiснi сльози; жалiла вона й на голову, i на пана, жалiла i на соцького; жалiла на увесь мир — на панiв, що давлять мужикiв, на мужикiв, що пруться в пани... Материне серце заклекотало прокльонами на весь свiт! Жаль у материнiм серцi не має спину, не знає угаву...
А Чiпцi з товариством — байдуже! У чорнiй завели жарти.
— От, не знали де виспатись! I тихо й безпечно... Спи собi, — соцький стереже, щоб, бува, хто не вкрав...
— Якби сюди горiлки з пiввiдра, — одказує Матня, — то хоч би й довiку сидiти...Попивав би потроху, заїдав варениками та спав...
— Де б же ти взяв? — питає Пацюк.
— Голова б принiс... вiн з людей надрав, а нам — оддав!
— Сподiвайся, поки опухнеш з голоду й холоду, — увернув Лушня.
— А справдi холодно... От би погрiться! — знову за своє Матня.
— Грiйся — в тiсної баби!
— Цур їй!.. Якби горiлка... То й баби не треба!
— А менi якби дiвчина, — каже Лушня.
— То й я б до тебе пристав у прийми, — шуткує Пацюк.
— А знаєте що, братця? — не слухаючи їх розмови, каже Чiпка. — Як тiльки розв’яжемось з цим дiлом, у першу ж нiч голову обшахрати... Та не так, як пана... а он як! Хай знає, погань, що вiн не хто-небудь, а наш брат Савка — тiльки що наздирав з бiдоти, дукачем став... Тепер, бач, у пани лiзе, кирпу гне...
— Добре! їй-богу, добре! — провадять усi в один голос. — Як липку, облупимо... Та й писаря завряд...
— А то — дивись пак: хотiв мене в’язати! — Я тебе, — кажу, — сучого сина, як зв’яжу, то й довiку не розв’яжешся!
— Та ну-бо... так i сказав?
— Їй-богу! А за що ж вiн мене в’язати сiкається? Ти спершу докажи, що я там був, а тодi вже — й на вiрьовку... Страхав тюрмою... Побачимо, — кажу, — хто там перший буде: чи безневинний бiдак, чи багатир, що сирiтське добро заїдає.
— Що ж вiн? — питав Лушня.
— Мовчить, пуздрата собака, мов не до його рiч...
— Ну, а розкажи нам, — обiзвався Пацюк, — як ти впорався з сторожем... то теж чоловiк ручий.
Чiпка став широко розказувати, як вiн полiз у комору, як наткнувся на сторожа, як борюкався пiд коморою, поки той не захарчав...
— То ти таки добре його попом’яв?.. — пита Лушня.
— Та знатиме, що в добрих руках побував... Як насiв, то тiльки стогне, — вже й не кричить, як спершу, а тiльки стогне...
— От i пропав чоловiк! — каже Пацюк.
— Хай не лiзе, куди не слiд! — одказав Матня за Чiпку.
— I то правда, — закiнчив рiч Лушня та й зiтхнув. Усi замовкли. Мовчав i Чiпка. Швидко поснули. На другий день приїздить становий. Кликнули Чiпку. Становий давай його розпитувати.
— Знать — не знаю, вiдать — не вiдаю! Я, — каже, — чотири днi вже й з хати не виходив.
Покликали других. I тi те ж саме: — не знаємо, вперше чуємо!
Одвели їх знову в чорну; знову замкнули на замок дверi. Становий поїхав, а їх звелiв ще крiпше держати, щоб не дали, бува, дьорки.
Сидять хлопцi день, сидять другий, сидять i третiй. Їсти їм дають... чого ще? Лежать собi, висипляються, та точать один одному баляси з баляндрасами, а iнодi й правду розказують, пригадуючи кожен свої пригоди. Один Матня сумує.
— Чого ти, Якиме, журишся? — питають його. — Та хай увесь мир зiйдеться та доказує, то й то нiчого не вдiє: не були й не знаємо нiчого... от i все!
— Та не в тiм, братця, сила, що кобила сива! А ось уже четвертин день, як горiлка в ротi була... аж уха попухли...
Смiх та регiт пiднявся в чорнiй вiд такого тяжкого суму; а Яким знову за своє:
— Смiються?! I якого бiса їм смiшно?! Хiба не правда, що уха попухли?.. їй же ти богу, поробилися як вареники завбiльшки... А їм смiшно!!
Чiпка аж за живiт береться та регоче: «О-ох... ох!.. о-ох, лихо!.. уха попухли!!. Як вареники... ха-ха-ха! О-ох! Дай хоч дух перевести, а то помру зо смiху! О-ох, ох!»
Матня одвернувся вiд товариства, насунув шапку на очi, лiг черевом униз на долiвцi...
Цiлий тиждень просидiли хлопцi в чорнiй, аж поки з города не приїхав слiдователь та не повипускав.
— Глядiть же, хлопцi, не забувайте!.. — гукнув Чiпка з дороги, прямуючи з чорної до свого двору.
— Добре... не забудемо! — вiдгукують тi, окриваючись в улицi, що вела напрямки в шинок.
На другий день голосила по селу чутка, що прошлої ночi якiсь страшидла, в бiлих сорочках, у чорних бородах, з носами, як крючками, з одним оком у лобi, як у песиголовцiв, убрались до голови в хатину, де вiн спав i куди нiколи нiкого не пускав; зв’язали головi руки й ноги, накрили кожухом, забрали велику силу грошей — та й були такi...
Загвалтувало село вiд краю до краю: пiшли суди та пересуди та поговiрка... Настала робота язикам — i дебелим чоловiчим, а надто гострим та довгим жiночим...
— Це, видно, господь його карає за безневиннi сльози! — як сокирою, рубає одна жiнка серед цiлої юрби сусiдок — Просився торiк мiй чоловiк, щоб записали в виселенцi... не записав! Оце ж йому за те! Коли б ще й писаревi... П’ять карбованцiв зiдрав... живцем зiдрав... останнi зiдрав... Казав, запишу... на казенний кошт вирядять... землi щось десятин з тридцять дадуть... а тепер — так! I не записав, i грошi пропали... щоб йому добра не було!
Це так гомонiли одного ранку. А на другий — чутно: писаря ограбованої Руки йому вiрьовками до нiг поскручувано; натушковано на його зверху кожухiв, подушок, — так що як витягли його, то пiт у три ручiї ллє, а сам — мов рак печений...
— Якби, — каже, — ще хоч з пiвгодини так пополежав, то задавився б!
— Хто ж то такий? — розпитують його.
— А чорт його знає! Якiсь татари — не татари, не по-нашому розмовляють; та смiються, вражi сини, та вонючi!
— Оце так!.. Ну, тепер, — каже йому голова, — один одному смiятись не будемо. Тiльки менi щось чудно: й до тебе три, й до мене три... До мене ж такi марюки, що як глянув, то й умер; а до тебе, кажеш, чи турки чи татари... Воно тут щось є... Я догадуюсь, що це воно, та мовчу поки що... Ось ходiм лиш до волостi!
Пiшли до волостi; а дорогою все щось один одному говорили: чи то радились, що його робити, чи жалiлися, що їм роблено... А люди їх так очима й проводять та як у дзвiн дзвонять про крадiжку... I знову всi показують на Чiпку з товариством.
Оже як не питали, як не шукали — нiчого! Уже головиха з писарихою їздили кудись у село до циганки-ворожки. Набрехала вона їм i про чорнявого, i про бiлявого, взяла по полтинику з кожної та тiльки всього... Потрусили ще раз Чiпку, — нiчого не знайшли... Пропало!
Дiждавши недiлi, голова закликав батюшку, одслужив молебень, освятив воду, окропився — та пiсля того вже годi й запиратися...
Запалив Чiпка рай тихого щастя в Грицьковiй хатi та й покинув куритися...
Христя звiдала на своїм вiку нетрохи нужди та лиха через людську неправду... Дозолила вона їй до самих живих печiнок... Часто й густо вона думала: чи вже людям не можна жити правдою?.. А як би добре було, коли б усi жили по нiй!.. Чому ж вони не живуть нею?.. Думки Христинi розбивалися об житечнi пiдстави, як хвилi об кам’янi береги... Серце в неї щемiло; душа допитувалась: чи правду вона думає?.. Коли це — нi вiдсiль, нi вiдтiль — десь узявся п’яниця, харцизяка — i загукав про те саме... Не тихим, слабим голосом, не жiноцьким хибливим почуттям, — а криком болячої душi, дужою мiццю зiпонув гайдамака те саме! Грицько її, добрий її Грицько, нiколи нiчого такого не казав, не натякав навiть... Чому?.. Чiпка, що казав, усе те правда, свята правда... А Грицько — мовчав... Нi! тут або щось не так, або щось не те... Так часто думала сама собi Христя.
Пригадуючи гострий погляд, смiливий вид Чiпчин, вона тремтiла: боялася його...
Стала Христя зовсiм iнша й до Грицька. Ласка, з котрою кожна жiнка виходить на спiрку з своїм iнодi й геть-то крутим чоловiком, котрою завжди побиває його, та сама ласка — як став помiчати Грицько — зробилася нещирою, холодною... Грицько помiчав, як Христя стала, мов нехотя, прихилятися до його — немов себе неволила.
Оце iнодi заманеться йому, як молодому чоловiковi, пожартувати з жiнкою. Сумно дивитись на його зачепи! Христя якось болiсно усмiхається до його, мов крiзь сльози слова йому ронить... Грицька то в жар укине, то наче холодною водою обдасть.
— Що з тобою сталося, Христе?
— Що ж зо мною сталося?..
— Якась чудна ти стала... невесела, небалакуча... мов чого недостає тобi... Чи ти чого сердишся?
— Чого ж би я сердилась?.. на кого? скажи, бога ради! А що менi невесело... То не вiк же дiвувати! Не на те ж ми бралися, щоб смiхи та жарти заводити... Треба про все подумати, та й...
— Та й що?.. — Грицько глянув на неї — i догадався. — Коли ще те буде? Де те теля, а ти вже й з довбнею! — закiнчив, усмiхаючись...
— Та воно вашому братовi не що...
— А вашому... чого журитись?..
— Того... I я сирота, i ти сирота, нi батька, нi матерi немає нi в кого... А пiд той случай — знаєш?.. Якби своє, то воно б i порадило, i доглянуло всього; а то — не дай, боже, чого! — чужi й кутки рознесуть...
Христя заплакала.
— От коли зiбралась батькiв оплакувати! Нехай собi со святими спочивають, коли померли; а нам, кажу, все-таки нiчого журитися...
То була пора, коли Христя почула себе матiр’ю, з її думками, з острахами, з сумом, сльозами... Дарма Грицько утiшав її, дарма хотiв розважити. Христя сумувала, журилася, а часом сама собi гiрко плакала...
Одно до одного — й журба Христина ширшала, вищала, глибшала... Грицькова рада нiчого не вдiяла.
Грицько сердився, став гримати на Христю — чого вона все журиться. Не помагало: Христя не кидала свого суму. Тодi сам Грицько став журитися, став роздумувати, давай нишком помiчати за Христею... I помiтив, що Христя чогось ховалася з своїми сльозами, наче соромилась його... Злякане Грицькове серце догадалося. Оже вiн мовчав: боявся зачiпати: боявся тушити той вiхоть, що курiв у його хатi... «Може, сам собi потухне, — думав вiн, — а може, сама вона заллє його — сльозами». Одначе думка про це не давала Грицьковi спокою. Вона йому нагадувала, з якою охотою бралася Христя помагати йому довести до розуму той хлiб, що Чiпка подарував; як вона його вихвалювала; як раяла зоставити на насiння «добре жито»...
Дивлячись на сумну Христю, думка Грицькова знай верталася та й верталася назад у той лихий день, коли Чiпка сповiдався у їх хатi... Грицько не помилявся, що палка розмова Чiпчина запала глибоко в душу Христi; що його грiзна, а разом люба постать, коли вiн кричав, свiтячи очима: «А правда де? де її подiли?» — кинули жарину в жалiсне жiноче серце... Все те вiн бачив тепер своїми очима; чув своїм серцем — та боявся назвати словами... Вiн ще тодi, в той лихий день, побачив, що Чiпка справдi якийсь неабиякий чоловiк; вiн знав ще тодi, що Чiпка казав правду; вiн навiть згоджувався з ним у думцi, хоч i перечив у словах... А слова тi — як та завiрюха, вривалися прожогом у душу, перевертали в головi думки, розбуркували в серцi почуття. Грицько бачив: Чiпка хоч кого пiдхилить пiд себе — i боявся... боявся за Христю: йому нiкому не хотiлося оддати свою добру, свою любу Христю!.. Часом темної, довгої ночi Грицько не спав i на волосину: все придумував та пригадував, що б його перед жiнкою вивести таке, щоб звихнути Чiпчину правду... Думав — та не надумав, а тiльки бiльше та бiльше мучився...
Аж ось тепер — скiльки поговору! Грицько зрадiв, кинувся на його, та давай подiлятися з Христею.
— Чи ти чула, Христе, про нашого праведника? — вскочивши в хату на другий день пiсля крадiжки в пана, питає вiн жiнки.
— Про якого праведника?
— А про Чiпку?.. Ти чула, як вiн тут за правду розпинався, а он що вийшло?!.
— Що ж там таке?
— Пана обiкрав... сторожа прибив... чого доброго, досi боговi й душу вiддав...
— Невже?!. — дивлячись пильно на його мутними очима, скрикнула Христя — i пополотнiла, оторопiла.
— Їй-богу!.. Тепер у чорнiй сидить... Он воно якi люди бувають! Подумай: на крадiжку, на душогубство пустився?!!
— Господи! мати божа! який тепер свiт настав... — ледве вимовила Христя та й перехрестилася... — Та хiба воно й тодi не видно було, що з його добра вже не ждати, — закiнчила вона.
Грицьковi це — все одно, що по губах медом. Пiсля цього давай вiн ще гiрше розписувати Чiпку перед Христею, немов самого лютого ворога, а не колишнього свого товариша.
Як Чiпку випустили з чорної, Грицько перший принiс Христi звiстку, що, мов, викрутився, харцизяка, вибрехався! Як стали гомонiти по селу про голову й писаря, Грицько уп’ять перший сповiстив про це Христю i Христом богом присягався, що те дiло не втiкало Чiпчиних рук.
— А моє серце ще тодi щось недобре вiщувало, — одказала на його присягу Христя. — Знаєш що, Грицьку? Чи не вiддати б нам його жита? Ще — чого доброго — коли-небудь уночi прийде та й зарiже за жито!
— Ото, хай бог милує! — похопивсь Грицько. — Нi, вiн, Христе, не такий уже, щоб за те, що сам вiддав, та й зарiзати.
— А коли при нуждi та п’яний?
— Вiн швидше прийде правити грошей... Отодi, як прийде, я йому й вiддам жито... Та й то навряд!
Отак собi побалакали — i в Грицька наче од серця одлягло. «Ну, — сам собi мiркує: — тепер уже не вернеться те... не так я його пiдцюкнув!»
Оже Христя все-таки не стала веселою. Вона ще дужче хапалася за свою думку... Коли такий чоловiк отаке робить, що ж уже другi???»