Грицько йому розказує. Лушня виправляється, i тут же, мiж тихим словом, дивись, i вкине якого гедзика. Другi аж за боки беруться, регочуться. Чiпка на мирову зводить, частує. Грицько мов трохи i втихомириться, посидить ще, вип’є ще чарку, — та швидко й додому поривається.
Пiсля того, як поли врiзав вiд Чiпчиної хати; казав i Христi, щоб не ходила. Одначе вона iнодi викрадеться нишком на хвилину та й побiжить провiдати куму та Мотрю: Явдохи й Христя незлюбила.
Горiлка, кажуть, всьому злому злодiйка. А у Чiпки в хатi горiлка тепер господиня. Рiдко проходив той день, щоб п’яне гульбище не збиралося, не гуло, не кричало... А коли не гульня — то гризня жiноча: матерi як не кусають одна одну... Така колотнеча була Чiпцi гiрше полину. Вiн став солодити свою душу гульнею та горiлкою... Без гульнi йому нудно, сумно. Сновигає iнодi по двору вiд хати до ворiт, вiд ворiт до хати, хмурий, насуплений, як з хреста знятий, — за цiлий день вiд його слова не почуєш... А прийде ввечерi товариство, вродиться боклаг — прощай, розуме! Наїдяться, нап’ються, погуляють, — та й з двору... i Чiпка з ними! А перед свiтом везуть повну повозку всякої всячини...
— Що це ти, сину, робиш? — з плачем докоряє Мотря, а серце в неї як не розiрветься вiд горя. — Другi кривавим потом заробляють, а ти... Сину, сину! Бога побiйся, коли людей не страшно! Згадай: у яких ми злиднях жили, в якiй нуждi гибiли, та нiхто про нас не скаже слова лихого... А тепер i достатки...
— Не ваше дiло! — шпарко переб’є її Чiпка: — лежiть там собi на печi, коли лежиться!..
Застогне Мотря, обiллється гарячими сльозами та й замовкне. Аж недужа вiд того стала, аж почорнiла... її рiдна дитина, її єдина надiя... «Краще б я тебе не родила, або малого задавила, нiж тепер отаке бачити!» Та й почне проклинати товариство, котре до такого пiдводить сина.
Явдоха чула це й бачила, та нарошне йшла проти Мотрi: пiдохочувала Чiпку, вiтала його братчикiв. Живучи цiлий вiк таким життям, вона звикла до його сама, радiла всякiй удачi, допомагала в розбишацьких затiях... Чiпка щодень робився все хижiший та й хижiший. Як той звiр, кидався вiн на кожного заможного чоловiка... Перше «карав» тiльки пана та жида, а то вже став «одбирати своє» i в свого брата — заможного козака: обдере, як липку, тiльки живу душу на свiт пустить...
Галя, хоч вiд неї крилися й ховалися з цим, усе те волею-неволею бачила, та не мала сили що-небудь подiяти... Вона одмагалась сльозами. «Оце й менi, так як i матерi, приходиться привикати до цього, — думала вона серед ночi самотою, як Чiпки не було. — Невже ж i я така стану, як мати? Чи, може, вона вродилася такою?.. Нi, то, видно, стала така за таким замужжям... Горенько моє! Це ж, видно, i менi не краща доля судилася: розбишацька дочка — розбишацька й жiнка! Господи!» I гидкий i страшний здавався їй Чiпка: вона його тодi жахалася... Коли ж, пiд добру годину, в любу хвилину прокидалося в його серцi добро, сповiдався вiн своїй Галi, обнiмав, голубив її, — вона не вiрила тому, що вчора думала. «Нi!.. розбишака не вмiє пестити так любо, не вмiє пригортати так щиро, так гаряче цiлувати... Нi! Мiй Чiпка не розбишака... Нi... нi! Вiн любий, добрий... Вiн карає неправду... карає?... хто йому велiв карати?.. хто?.. Нi, вiн не робить так!..» I впивалася щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям...
А Явдоха гризлася з Мотрею, не давала їй спокою. Прийде оце в її хату, перекидає все, лає її. Спершу Мотря одгризалася, не мовчала, а потiм, як побачила, що Чiпка потакає тещi, кривдить її, матiр стару, то промовила сама собi: «Їродове кодло! Ти ж моє добро вкрало, над моєю надiєю насмiялося!» Та як замовкла, то й мовчала вже, що б там Явдоха не казала, не робила. Тiльки обливаючи сльозами поритi недолею та лiтами щоки, прохала в бога смертi. «Господи! — часто й густо мовила вона: — прийми мене, безталанну, до себе! доки вже я мучитимуся на свiтi?»
Думала Мотря про смерть, виглядала її, сподiвалася, а вийшло так, що Явдоха несподiвано вмерла. У недiлю, пiсля обiду, зразу вхопила її завiйна. Душить її, пiд серце пiдступає, у грудях давить, дух випирає...
— Ой лишенько... умираю! — скрикнула Явдоха та й дух спустила.
Галя як з-за угла прибита ходить. Блiда, з заплаканими очима, вона не примiчає, що й волосся вибилося з-пiд її очiпка, — так розпатлана й сновигає, бiлi руки ломить, голосить на всю хату... Де ж? Зранку ще Явдоха така весела була, жартувала, смiялася; а на вечiр — один труп, без дихання, вiд неї... Страшно й тяжко! Чiпка собi блудить, як бовдур, не знає, що й розпочати: чи Галю втiшати, чи коло мертвої порядкувати?.. Одна тiльки Мотря при пам’ятi. Вона не те, щоб рада була, — нi! Вона жалкувала Явдохи: вона бачила тут кару божу. «Отже й померла — без сповiдi, без святого причастя... прости, господи, як...» Одначе вона не дуже й убивалася... А за Чiпку радiла. «Може, хоч тепер кине... тепер нiкому буде настроювати... може, оханеться...»
Третього дня, як поховали Явдоху, справив Чiпка по тещi бучнi поминки. Зiйшлися люди не тiльки з Пiсок, прийшли й з хуторiв. А старцiв-старцiв... як на печерах у Лаврi! Люди обiдали в хатi; для старцiв поприроблювали лави надворi. Понаварювали великi казани всякої страви: Чiпка на поминки заколов свиню, зарiзав три овечки, убив великого бузiвка. А горiлка — як вода, лилась за царство небесне... А пiсля обiду Мотря старцям роздавала по шматку паляницi в торбу, а Чiпка — по сiм гривен у руку.
На другий день пiсля того Чiпка запрiг коней та й поїхав з двору, не сказав i куди. Не було день, два... А на третю нiч вернувся, везучи повнi вози всякого добра. Аж скрикнула Мотря, як побачила. Серце її не видержало, стала вона корити, ганьбити i сина й товаришiв. Тi на докори не змовчали, загризлися з Мотрею. Пристав i Чiпка. Зчинилася в них лайка, буча — Галя перелякалась, заперлась у себе в хатинi. Лушня розпалився, кричав; Мотря собi лаяла; вiн їй збив з голови очiпок.
Сердешна материна голова! «У своїй хатi... волоцюга... розбишака...» Не доказала, залилася гiркими.
Вранцi пiшла жалiтися у волость — не за крадiжку, а за те, що її «волоцюга побив...» За те вона мовчала: боялася за свою рiдну дитину. Набiгли волоснi в хату, де саме гульня йшла. Чiпка зараз до їх. Поналивав так, що ледве додому рачки долiзли. Тим Мотрина жалоба й кiнчилась. Тiльки Чiпка, як пiшли волоснi, розпалився, як огонь, налаяв п’яний матiр «сучкою» i нахвалявся побити... Мотря обливалася гiркими слiзьми та нишком проклинала свою долю, що дала їй таку «прокляту дитину»...
А Чiпка знов засiв — п’є та гуляє з братчиками.
— Нi, — кричить Лушня: — нiколи не буде в тебе, Чiпко, такої матерi, як Явдоха була! Ото — рiдна мати; а це в тебе — собака, а не мати! Гляди лиш, чи не вона, бува, й Явдоху з свiта звела?..
Страшно якось загуло це слово в кожного в ухах. «А справдi, чи не так? — подумав кожен. — Дивись пак: любiсiнька, милiсiнька була жiнка зранку, а на вечiр — тiльки тiло зосталося, та й те задубло!..»
— А й справдi?! — скрикнув Чiпка. Серце в його повернулося... Коли б мати була перед очима, — здається, вбив би вiдразу.
Галя, сидячи у себе в хатинi, гiрко плакала. Як же почула те скрiзь стiну, то зразу кинулась — гадки в неї схибнулися... «А справдi?..» I неначе вiтер провiйнув в її серцi. Одначе чула душа не подалася тому вiтру. «Нi, нi, — шептала Галя: — то зле серце таке тiльки може пригадати... Свекруха правду каже: то матiр господь скарав за таке життя. Нi, Мотря — не така людина...» I Галя одганяла вiд себе, як ув’язливу муху, злу думку.
Як розiйшлась п’яна ватага, Чiпка прийшов у хатину. Галя не видержала, напустилась на його, корила, лаяла, плакала...
— Чiпко, Чiпко! чи я ждала такого вiд тебе, чи сподiвалася? Попустив рiдну матiр на поталу волоцюзi, гайдамацi... I звiр такого не зробить, як ти зробив, i розбишака хижий!..
— Ти чула, що Лушня казав? — спитав вiн грiзно жiнки.
— Лушня?.. Лушня... Коли було серце, котре нi разу не грiла правда, то серце Тимофiйове! Коли чий язик не дубiв вiд брехнi, котрiй немає й назвиська, то язик Тимофiїв! Сучка, а не жiнка тiльки хiба зроде ярчука такого, як Лушня! А ти йому вiриш? ти його слухаєш?..
— Що ж, ти боїшся людського поговору, чи що? Плювати я хотiв на їх поговiр!.. та й на них разом!
— Не поговору, Чiпко, не слави, — перебила його Галя, — хоч i її нiяково слухати, — а правди, котру ти так любиш та нехтуєш... А ще кажеш: немає правди мiж людьми! А де ж у тебе правда?.. де?..
Останнi слова гострим ножем шибонули в саме серце Чiпцi.
— Ти завжди мене винуватиш. Ти проти мене завжди йдеш! — скрикнув вiн, виходячи з хати i грюкнувши дверима. Цiлу нiч вiн проблукав по двору, а Галя цiлу нiч навзрид проплакала.
На другий день пiшов по селу гомiн, що Чiпка трохи не вигнав матерi з двору.
— Як їла хлiб з остюками, то й усе добре було; а перейшла на буханцi, то у нiс закололи: пiшла на сина жалiтись!! — винуватили Мотрю однi.
— Який вiн син? який вiн син, коли рiдну матiр попустив волоцюзi вдарити?! — оступаються за Мотрю другi.
А Мотря вiд такої зневаги, вiд тяжкого удару, вiд тривоги занедужала, в постiль злягла; не їсть, не п’є, мутно очима дивиться... Галя ходить коло болящої, як коло рiдної матерi. Прикликала до неї знахарок, тi шептали, зiтхали, давали якогось зiлля та ледве-ледве одходили Мотрю.
— Галю! — каже вона: — я знов чую, що одужую... Менi знову легшає... Навiщо?.. Я молила бога, коли б умерти... Краще б менi на тiм свiтi, нiж на сiм... Та не дає менi бог смертi... Його свята воля... Вiн-то знав, нащо мене пускав ще жити. Може, додержить до тiєї пори, коли Чiпка оханеться, я його побачу, як свою дитину, як свого сина... Галю! дитино моя!.. рiдная моя! Ти ж менi тепер найрiднiша... Уговорюй його, як жiнка: вiн тебе почитав, кохає щиро, — може, тебе послухав, коли вже мене не хоче слухати... Боже! що б я дала, що б я зробила?.. Я б свого серця влупила та дала йому, коли б тiльки вiн став чоловiком. Я б тодi вмерла спокiйно. А то?..
I свекруха й невiстка рясно-рясно плакали...
XXX. ТАК ОЦЕ ТА ПРАВДА!
Стояла люта зима. Ще такої холодної та снiжної не зазнають люди. Багато тодi народу померзло — забило їх пiд лиху хуртовину, закидало, замело снiгом, там богу й душу оддали. По веснi вже несла вода рiчками мерзлi трупи, а других серед поля вовки поїли.
На зиму Мотря зовсiм одужала. Сидить, пряде вовну, а Галя або шиє, або й собi пряде на прядцi. У хатi в них тихо, тепло, — було б i одрадно, коли б не тума якась стояла в кожного перед очима, не повiтря важке носилося по хатi. А то сидять вони собi при ясному свiтi свiчки — тихi, сумнi, мовчазнi, тiльки однi тiнi вiд них колишуться по стiнах та чутно, як прядка гуде та наводе якийсь сум, викликав сон-дрiмоту. I в душi у них гiркий смуток, на серце налягла важка туга, журливi думки сповили їх голови. Iнодi по хатi пронесеться глибоке зiтхання; увiрветься нитка й затихне на який час гуркання прядки, поки її налагодить Галя; або випаде починок з рук у Мотрi, глухо вдариться об пiл i розбуркав тишу сумну. Тiльки коли-не-коли вирветься з уст живе слово, пронесеться по хатi, як мара страшна, злякавши i сум, і нiмоту, — та й замре без вiдгомону. Чiпка собi нудиться свiтом, коли немає нiкого з товариства. Ляже — душно йому, встане — холодно. Слухав iнодi, що розказує мати з свого молодого вiку — i встають перед його очима дитячi лiта, встає сива бабуся, дiд, степ, вiвцi... «Щасливий я був тодi!» — дума вiн i не знає, де тепер себе дiти.
Нiч, як куйовда, стояла надворi; мела страшенна хуга; завiрюха крутила; та холод такий, що страшно й носа виткнути з хати; мороз перся в хату, позамуровував шибки узорчатими виводами; а в димарi, як голодний звiр, ревла та вила вiдьма-буря, кидаючи в вiкна кiм’ями снiгу, мов хто добивався в хату знадвору. Галя й Мотря сидiли собi та мовчки пряли. У кожної чогось так тяжко було на серцi, що вони аж попригинались до гребенiв. Чiпка лежав на лавi, задравши голову вгору, мовчки дивився в стелю та слухав божевiльнi заводи буйного вiтру. Свiчка на тринiжку неясно горiла; знай гнiт нагоряв-жужелився, i знай його зривала або Мотря або Галя, кленучи вогонь, що так немилосердно пiк у пучки. Разiв два чи три ненароком свiчку зовсiм гасили — i тодi в темрявi проносився жарт та смiх, немов боявся свiту, бо справдi, коли знову засвiчували свiтло, то немов воно замикало вуста їм — нi одне слово не зривалося з язика, наче то не люди сидiли, а якiсь тiнi — глухi й нiмi...
Коли це зразу, як грiм, загуло коло хати, й почало щось стукати у вiкно. Чiпка кинувся, скочив з лави, мов хто його скинув з неї, та мерщiй надвiр. Засов клацнув, почувся гомiн, тупiт. Незабаром Чiпка ввiв у хату Лушню, Матню, Пацюка та ще чоловiка семи незнайомих людей. Були мiж ними москалi i Сидiр там, були й простi.
— Господи! — ледве вимовила стиха Мотря та й прикипiла до гребеня.
— Здоровi в хату! — обiзвався дехто.
— А ти, стара, вже одужала? — питає Матня Мотрi. — Оже їй-богу, час тобi вже вмирати. Дивись: зуба в ротi немає, а ти ще й досi живеш — марно тiльки хлiб переводиш!
— Вiдчепись од мене, лихий чоловiче! Чого ти прийшов у чужу хату насмiхатися з старої людини? — одказала Мотря.
— Не займай її, Якиме, — обiзвався Пацюк: — бач, як зуби вискиря... покусає ще!
— Щоб уже ти вискиряв та й не стуляв їх нiколи, розбишако! — гiрко мовила Мотря.
Гайдамацтво пiдняло регiт.
Галю разом ухопив за серце жаль i образа; серце в неї затiпалось.
— I воно так слiд добрим людям робити?! — призро кинула вона цим питанням у вiчi товариству.
Регiт стих; усi похнюпили очi в землю; одна тiльки Галя гостро дивилася на всiх гультяїв — i червона краска грала на її щоках, тодi як серце пiдкидалося в грудях, а груди поривчато дихали. Разом i лиха й хороша була вона в ту годину. Як вовчиця, оберiгаючи дiтей, уся наїжиться, жде тiльки одного замаху, щоб разом кинутись на свого ворога — так вона — гордо й призро дожидала ще хоч одного слова... Слова не було.
Чiпка помiтив скриту бурю, похопився промовить: «Ходiм, пани-браття, в свiтлицю, бо тут з бабами нiякого пива не звариш... хай вони собi прядуть...»
Як ноги вломили братчики з хати — мерщiй перейшли за Чiпкою в свiтлицю, Мотрi зробилося так тяжко на душi, так гiрко на серцi, що вона аж не зисидiла на гребенi; встала, побралася на пiч, лягла — та так i залилася сльозами. А Галя, оставшись одна, думала: «Пiдожди ж! Пiдуть твої братчики... це вже не первина... постiй же... проклятi, каторжнi!» — i лютувала разом на Чiпку i на його товариство.
А в свiтлицi тим часом обходила рядова, розв’язувала й без того смiлi язики, дурманила безпутним життям задуренi голови, надавала силу i без того дужiй волi; неслися смiхи, реготня, гвалт окривав хату i несамовито вривався в другу, де була Мотря з Галею.
— А що, отамане? — обертається Лушня до Чiпки: — в яку мутну воду закинемо сю нiч свiй невiд?
— Коли б так, щоб i недалеко, i рибки пiймати, — вставив червоний, як пiсля лазнi. Матня.
— Ми оце з Петром, — веде далi рiч Лушня, — налагодились до Хоменка на хутiр.
— Воно туди й небезпешно, — обiзвався хтось з гурту: — в його така вармiя...
— Та правда, що в його три сини, як кати, — каже Лушня, — та й сам такий, що, посмоливши вiрьовку, ведмедя вдержить, — та сiлькiсь! Он той братко припас задля його таку важну штуку, що й не здивує. — Кажучи се, Лушня показав на москаля Сидора.
— Яку? — питає Чiпка, котрий до того мовчав. Сидiр витяг з-пiд поли рушницю, мовчки показав Чiпцi. Той понуро глянув — i нiчого не одказав.
Обiйшла ще раз чарка кругом столу, — посоловiли в кожного очi ще дужче.
— Та коли йти, братця, то вже й пора, — своє-таки Лушня.
— Чи пора, то й ходiмо, — понуро одказав Чiпка, пiдводячись.
За ним повставали другi. Випили ще на дорогу; вийшли з хати. Чiпка погасив свiтло — i собi за ними... «Кукурiку!» — прокричав на сiдалi пiвень, залопотавши крилами. Усi кинулись.
— Пху, проклятий!.. перелякав!!. — обiзвався Лушня.
Галя почула, що п’яна зграя побралася. «Чи то ж то й Чiпка пiшов, чи, може, в свiтлицi?» — подумала вона, взяла свiчку i пiшла в свiтлицю.
У свiтлицi не було нi душечки. На столi стояли порожня пляшка з горiлки, та три порожнiх чарки, та два полумиски на денцi з росолом, — видно, були з огiрками. На столi поналивано горiлкою, понакришувано хлiба, де-где валялися недоїденi гузки з огiркiв. Пiд столом валявся порожнiй боклаг, аж воронка торохтiла. Ослони в хатi попереставлюванi: один вздовж, другий впоперек. Накурено так, що дихати важко було; страшенно смердiло горiлкою... Сказати: була то не свiтлиця заможного хазяїна, а корчма п’яна!
Галя не могла довго побути в нiй, так її давив дим, змiшаний з горiлкою. Вона грюкнула дверима — i увiйшла до себе в хатину, де стояла її постiль, заслана добрим коцем. Галя зняла коц, мала була лягати, — та сама незчулася, як опустилася на стулець, обперлася на стiл рукою, на руку схилила голову — i задумалась... Довго вона думала; потiм покотилися з очей сльози i, заливаючись ними, вона впала на постiль; довго-довго плакала, та незчулася, як i заснула. На столi свiчка догорiла й сама потухла...
Мотря, качаючись на печi, цiлiсiньку нiч не спала, теж плакала. Так її вразили лихi речi «проклятих людей». А скiльки-то думок переплило в материнiй головi за ту нiч! Думала вже всяко. Думала пiти сказати на сина, що вiн розбоєм промишляє, щоб узяти його разом з його лихою ватагою: тодi вона буде знати, що вже немає в неї дитини! То знов нова думка: а може, оханеться? Та шкода й сердешної Галi — вона так мучиться, так побивається за ним!.. I знову вiзьме жаль материне серце: стане вона молитися боговi, щоб послав їй смерть швидше, та знову плакати... Так цiлу нiч проплакала та продумала.
Прокричали другi пiвнi. Коли геть за пiвнiч почувся здалека тупiт, гомiн. Далi — ближче... ближче... коло самої хати... «Їдуть!» — подумала Мотря. «Хоч би ж хоч сюди не заходили», — прошептала. Коли чує — повернули в свiтлицю.
Перегодя трохи рипнули дверi, увiйшов хтось у хату.
— Хто там? — питає вона з печi.
— Це я, — одказує Чiпка.
I чує вона — став над помийницею вмиватись... У серцi їй наче хто гострим ножем шпортонув.
— Що то, сину?
— Нiчого...
— Ой сину, сину! хоч би вже ти на т е не пускався... Хай би крав, хай би грабив... а то...
— А Явдоху хто з свiта звiв? — питає гостро Чiпка.
— Що ти кажеш?
— Хто, кажу, Явдоху струїв?
— То це я, сину??!
— Уже ж не я...
— Спасибi...
Не доказала, замовкла... Запекло коло серця, мов хто огню приложив; плач, злiсть, досада разом пiднiмались з душi, — бунтували стару кров; як обухом, ударило в голову, задзвонило у вухах, потемнiло у вiччю...
— Краще б я руки наложила на себе, нiж таке чути! — прошептала, качаючись на печi та стогнучи.
Незабаром повходили в хату й другi. Засвiтили свiтло. Мотря виглянула з-за комина — i затрусилася... На кожному виднi були слiди свiжої кровi. Мотрi зробилося страшно, холодно. Вона забилась у самий куток печi: трусилася, як в лихоманцi... Далi вона почула, як стали в печi огонь розводити — одежу палити. Вона боялася, щоб не скрикнути, боялася зiтхнути, та все мiцнiше й щiльнiше стискувала зуби, тулилася в куток...
Упоравшись, як слiд: повмивавшись, попаливши, яка була в кровi, одежу, розбишаки погасили свiтло, побрались у свiтлицю.
— О-ох!.. — здихнула Мотря. — Хоч би Галя коло мене... Ох, господи!.. — стогнала вона: — дай менi дожити до завтрього... Одсахнусь тебе... зречусь тебе, мiй сину... моє лихо... перед усiм свiтом скажу... на все село прокричу... Ох!.. Чого хоч нiч така довга?.. чого хоч вона так нешвидко тягнеться?.. Хоч би швидше свiта дiждати... Господи... боже наш! сохрани й заступи...
Та злiзла з печi, впала навколiшки перед образом та тихо й чуло молилася, б’ючи земнi поклони. Не чула вона, коли й третi пiвнi прокричали; не помiтила, коли почало на свiт благословитися. Од щирої молитви одiрвав її, розбуркав несамовитий крик та стук у вiкно.
— Ря-а-туй-те... Ой... рят-у-у-те!.. — кричало щось пiд вiкном молодим дитячим голосом... Мотря кинулась до вiкна.
— Хто там?.. — питала вона з хати.
— Це я... рятуйте... хто в бога вiрує... Одчинiть-пустiть! — аж плакало та просило.
Мотря тихенько вийшла надвiр — та трохи не омлiла... Перед нею стояла лiт десяти дiвчинка, в однiй сорочцi, об’юшенiй кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, — стояла й трусилася...
— Що се?.. що з тобою, дочко?.. чия ти?.. де ти була?.. звiдкiля вирвалась?.. — тремтячи сама всiм тiлом, питала Мотря дiвчинку.
— Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве вимовляла дiвчинка. — Я з хутора... розбишаки були... всiх побили... порiзали... постреляли... батька... й матiр... дiда... бабу... дядькiв... дядину... маленького братика... усiх... усiх... Одна я зосталася... одну мене не знайшли... втекла...
— Як утекла?
— Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько менi!.. — скрикнула дiвчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла...
— Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто тi розбишаки... Мовчи!.. То мiй син, клятий!.. Цить... а то як почує, — не животiти тодi нi тобi, нi менi...
Дiвчинка прихилилася до Мотрi та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.
— Ходiм у волость... у волость ходiмо! — шепче вона, а сама чує, що голова в неї кружиться, очi страшно горять, ноги трусяться... от-от упаде! — Ходiмо, дочко... поки ще сплять...
— Я змерзла, бабусю... холодно... — шепче дiвчинка, тулячись до Мотрi.
— На, хоч мої старi чоботи взуй... Он платок... юпка... швидше!..
Похапки назула вона на дiвчинку старi закорублi чоботи, накинула юпку, платок; на свої старi плечi натягла кожушанку — i вийшли удвох тихо з хати.
Червоне зарево вдарило їм прямо в вiчi. Дiвчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тiєї пожежi — то горiла їх хата... Хутко вони обидвi повернулися спинами до широкої полоси огняного свiту, що пiднiмалась високо вгору, наче хотiла запалити хмару, — та й потягли пiдтюпцем на другий край села. Червоний пiвень просвiчував їм шлях своїми кривавими очима... а навкруги собаки валували...
Незабаром прибiгли волоснi, назбиралось народу повнiсiнький двiр, обступили кругом хату. Нi одної душi не випустили: всiх побрали, пов’язали. Пiднявся крик, гвалт.
Вiд крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини... Як глянула вона на Чiпку, що з скрученими назад руками стояв i понуро дивився в землю, як углядiла об’юшену кров’ю дiвчинку:
— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом i несамовито залилась божевiльним смiхом...
Тiло в неї тряслося; очi помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава пiна, а вона все смiялася, все смiялася...
Чутка про все те, як грiм, розкотилася на всi кiнцi, рознеслася на всi боки — в одну мить обхопила все село.
Збiгалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, вiд страху богу молились.
— Чула? — як божевiльний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.
Христя глянула на його та й пополотнiла.
— Що там? пожежа?..
— Чiпка людей порiзав... усю Хоменкову сiм’ю виполонив!
— О-о-о... — якось чудно загула Христя. Очi в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хатi.
— Уже погнали в город... в тюрму, — каже Грицько.
— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя,
— Не знаю... здається, дома...
Христя мерщiй за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побiгла з хати.
Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нiчого того не чула, — була вже далеко.
Перегодя трохи вернулася, — як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
— А що? — спитав Грицько.
— Галя... — знову перехрестилася: — повiсилась...
— Отуди к лихiй годинiї — виторопивши очi, сказав Грицько та й замовк.
Цiлий день вони обоє мовчали: смутнi, блiдi, неспокiйнi, мов дожидали смертi. Двоє дiток їх, хлопчик та дiвчинка, помiтили це, та не розумiючи, вiд чого воно, сидiли собi тихо на печi й шепталися:
— Чого це тато та мама сердитi? — питав стиха хлопчик.
— Не знаю... — одмовила дiвчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ить! мовчи... битимуть!..
Це вже було туди пiд осiнь, на другий рiк. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не грiло, а пекло. Дощ, як затявся, i трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв вiн i в воздусi, як сивий туман, лiз у вiчi, душив у горлi... Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовицi. По тому ж самому шляху простувала в Сибiр, на каторгу, цiла валка скованих по руках, по ногах рештантiв, кругом їх цiлий звод москалiв з ружжями.
Пройшовши Пiски, валка стала коло волостi, на вигонi, на перепочинок. То був Чiпка з своїм товариством.
Як почули люди, то стали збiгатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.
У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Вiн — за одним, Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидiв на третiм поверх снопiв, тiльки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волiв, а самi пiшли до гурту... та й поторопiли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, пiдступив ближче.
— Що це, брате Чiпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.
У тому запитаннi, в його голосi, не було нi докору, нi помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата...
Чiпка скоса зиркнув, здвинув густi брови — та й одвернувся.
Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.
Незабаром старший москаль, що вiв етап, скомандував у дорогу.
Рештанти стали пiдводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнiмання, почувся плач, голосiння... Плакали люди, обнiмаючи своїх безталанних братiв; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможностi: той шага, той копiйку, а хто й гривню... Плакали розбишаки, навiки прощаючись з рiдним селом, з своїми людьми — рiдними й нерiдними. Один Чiпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв вiн нарiзно всiх, звiсивши на груди важку голову, в землю потупивши очi, — тiльки коли-не-коли з-пiд насуплених брiв посилав на людей грiзний погляд... Не знайшлося душi, щоб пiдiйшла до його, попрощалася... Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.
— Хай тобi бог помагає на все добре, — крикнув навздогiн Чiпцi Грицько.
Чiпка озирнувся — i одгукнув з дороги:
— Грицьку! поклонись матерi... Скажи: хай мене дожидає в гостi, коли не сконiє до того часу...
— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя: — напути його на все добре! — та разом з Грицьком й повернули до возiв.
— Воно таки правда, що цей Чiпка непевний...
— Такий i батько був...
— I вродився, так, — прости господи!
Балакали люди, проводжаючи очима потонувшу в сiрiй курявi валку. Довгенько ще вони стояли, судачили, рахували, — поки не перевели розмову на врожаї, на посiви та другi хазяйськi турботи; а тодi вже й порозходились по домiвках.
Мотрю взяв Грицько догодувати до смертi. Швидко пiсля того вона й умерла.
Чiпчину хату опечатали, забили. У нiй однi сови та сичi плодилися та тiчки собак товклися по вгороду, що весь зарiс бур’яном, як лiсом. Через рiк — веселе колись мiсце опустилося, зглухло. Облупана пустка стояла ще страшнiша, нiж та, котру купив Хрущ. Люди знову стали її вiдхрещуватись, як проходили мимо; а малi дiти боялися й здалека глянути на того чоловiчка; що, як те страховище, позирав з ворiт на шлях своїми витрiшкуватими очима.
А недалеко од Пiсок, над самим шляхом, коло Хоменкового хутора, насипано високу могилу, а на нiй стоїть височенний хрест — оглядає навкруги хутори, села, всi околицi... Пiд ним тлiє вiсiм безневинних душ, загублених в одну нiч «страшним чоловiком».
А посеред села насупроти похилої церковцi, тоне в саду, як у раю, видивляється на свою красу в ставковi води, поновлений палац — у позолотi, у розкошах. В йому тепер живе новий хазяїн Пiсок — перший дукач на все Гетьманське, перша голова в повiтi, найщирiший земець, предводитель, предсiдатель, банкiр, заводчик-сахаровар — Данило Павлович Кряжов. I як тепер весело в тому палацi! Якi бувають iнодi гулянки... встала б генеральша, якби можна! Тепер уже не з одного, не з двох якихось повiтiв, а з цiлої губернiї саме спинкове панство, саме найзаможнiше купецтво знаходить тут щирий привiт, добру учту веселого й щедрого хазяїна...
Минав рiк; минав другий... Стояла на край села сиротою пустка, — завидувала палацу. Аж ось — випало й їй несподiване щастя: купив її у казнi за безцiнок давнiй знакомий — жид Герiпко, причепурив трохи зокола облупанi боки, полатав, де попрогнивала, оселю, — та й завiв шинок. Щонедiлi, щосвята, а часом i серед будня, щоб не одстати од вельможного сусiди, — бенкетує тут п’яне море темної простоти... Оже ще й досi, пiд пiзнiй вечiр, подирає мороз поза шкурою веселих гуляк, як глянуть вони на хрест, що геть-геть здалека чорнiє над Ромоданом...