— Нiчого... — нешвидко вже одмовив, та й знову замовк.
Сумно стало в хатi, як у льоху... Чiпка сидiв на лавi, ноги звiсив, голову спустив трохи не до колiн... Якби його так намалювати, — сказали б: то не чоловiк сидить, то — сам сум!
Мотря, дивлячись на його та згадавши давнє тихо плакала...
— Нi! Недобре зробив батько, — глухо якось, з протягом, почав Чiпка... — Нi... негаразд!.. Чому вiн їх не вирiзав, не випалив?..
— Кого, сину?
— Панiв! — одказав твердо Чiпка.
— Що це ти, сину, кажеш? Хай їм господь за те оддячить, а не люди!
Чiпка мовчав. Мотря перехрестилась та й знову заплакала. Тихо носився той плач по хатi пiд темний вечiр; тихо слався по долiвцi, по стелi, по бiлих стiнах та давив, як обценьками, серце i в матерi i в сина.
Вiн сидiв зажурений, нiмий, як стiна. В його думцi, перед його очима, носився чорним вороном батько...
«Бiдний мiй тату! — думав вiн. — Не знав ти долi вiд самого малку — може, аж до смертi... Ганяла вона тебе з одного краю свiта на другий, од панського двору до Дону, од Дону — до прийому... Де ж тепер ти? Що тепер з тобою?.. Чи тлiє пiд землею твоє наболiлеє тiло? Чи порвала його московська нагайка на шмаття? Чи пронизала тебе вража куля у бої?.. I загребли твої костi з кiнськими кiстками в одну домовину, в одну високу могилу?! I нiкому вона не скаже, не по-вiда, що пiд нею лежить твоя мучена душа без одплати... А може, тебе доля занесла куди в далеку чужину, на iнший край свiта, ти думаєш-гадаєш, не досипляючи ночей, про матiр: як вона тут, бiдолашна, повертається, що з нею виробляють люди... Ой, боже наш, боже! Ти — всесвiтнiй царю: ти все бачиш, все знаєш... ти один наглядаєш над землею i маєш волю над нею... Чому ж ти не скараєш злого — хай не карає доброго?! Чому ти не вдариш на злочинця своїм гнiвом праведним?.. Нi... ти мовчиш... мовчиш, як глупа нiч... До тебе не доходить плач наш... нашi сльози... їх заступили од тебе вороги нашi... Ти не скараєш їх... нi?!
Знемiгся Чiпка. Як колода, повалився на лаву, та тiльки стогнав. Силу його пiд’їхала важка, несподiвана туга; думки помутилися, куйовдились у головi без порядку, як завiрюха зимою... Не пам’ятав вiн, що думав; не почував, як тяжко стогнав...
— Чого ти стогнеш, сину? — питає журливо Мотря. Мовчить Чiпка.
— Чи ти нездужаєш?
Мовчить.
— Ти спиш, сину?
Мовчить.
Дощ давно вже перестав; хмари розiйшлися; виплив ясний мiсяць, заглядав у вiкна, а на долiвцi й по стiнах розмальовував чуднi якiсь виводи-узори. Мотря тихенько пiдвелась, пiдiйшла крадькома до лави, де спав Чiпка, заглядає в його блiде лице. Очi йому вiд знемоги закрилися, зуби зцiпленi, вид — страшний, грiзний. У матерi аж серце боляче повернулося од того виду страшного...
— Хай тебе криє мати божа вiд усього лихого, — шепче вона. — Спи, сину, може, переспиш.
Та, прокинувши на полу ряднину, лягла й сама хоч задрiмати.
Тепер Чiпку не напала пропасниця, тiльки помарнiв на виду трохи. Зате сум обняв його голову. Такий сум та журба, що аж дивно: як-таки такий молодий парубок, та такий сумний!
Сяк-так добув Чiпка пiдпасачем до осенi. Восени почали з дiда правити грошi. Дiд не давав, бо десяти карбованцiв не було, а п’яти не прийняли. Потягли дiда, як до рiзницi вола, до пана Польського у двiр... На Чiпку налягла ще гiрша журба, ще мiцнiше сповивав його смуток. То, було, хоч з дiдом одведе душу, розважиться, а тепер — дiда нема... i в двiр не пускають!
VI. ДОЗНАВСЯ
Лягла зима. Вийшов Чiпка за царину, ходить коло землянки, голову повiсивши. Дiдова оселя снiгом прикрита; мороз малi вiконця позамуровував; дверi замело, забило. Розгрiб Чiпка ногами снiг, одкинув трохи, одхилив дверi, увiйшов у землянку. Пусто та холодно! — «Нема дiда, — думає Чiпка, — i землянка, така ще недавно привiтна, тепла, стала холодною та неодрадною... От що робить сильний з немiчним! Пани — з крiпаками... Вони й з моїм батьком таке виробляли... одiбрали його вiд мене... я його не знаю, не бачив... покрили мою голову соромом, докорами... Проклятi!»
Вертає Чiпка в село. Йде вулицею мимо шинку; роздивляється, прислухається. Там люди сновигають; там чоловiки бiдкаються своїм убожеством та лютими морозами; там молодицi сваряться через тин... Коло шинку крiпакiв цiла юрба, позбивались у купу. Крик, гук, спiрка, змагання...
Однi викрикують:
— Що вони нас дурять?.. що вони над нами знущаються? Ще якiсь два роки видумали?.. ще трохи?!
— А видно, що трохи, — одказують другi. — Так вони, бач, намовились, щоб не зразу свої панськi руки покаляти...
— Кат їх бери, з їх руками! — озиваються третi: — вони звикли чужими жар загрiбати...
— Егеж... А тепер прийшлося своїми, так вони: хоч ще два роки!
— Так-то, видно, їм нашi руки подобались, — зарiшає сивоголовий дiд.
— Ну, стривай! — кричить знову хтось з гарячiших: — тiльки дiйде до царя чутка, що вони й його й нас дурять, — знатимуть вони! Вiн їх зараз у крiпаки поверне, а нас панами поробить...
— Це тодi буде, як на долонi волосся виросте, — охолоджує неймовiрний.
— Чого волосся виросте? — кричить гарячий. — Скаже цар: будьте панами... ну, i будемо!
— Оттодi-то буде!! — глузує неймовiрний.
— Авжеж... не те, що тепер!
— Я б свого зараз, як бовкуна запрiг у санчата — та по дрова... а то тепер у хатi така холоднеча, що аж вовки виють, — каже хтось з гурту.
— Ну, вже й морози! Ще таких сю зиму й не було... — загомонiв гурт.
— То чи не пiдемо грiться до Гальки?
— Ходiм, ходiм! — одказало разом кiлька голосiв.
Юрба посунула в шинок. Чiпка пiшов додому, повiсивши голову, про все, що чув, роздумуючи... Прокльони клекотали в його серцi, пекли його, мучили.
На весну радиться Чiпка з матiр’ю:
— Що, мамо, робити? дiд у неволi... чи не взятись менi з ким овець пасти?
— Знаєш, сину, яка моя рада? — каже мати. — Ось покинь ти свої вiвцi, не вiк же їх тобi пасти... Приймайся краще коло землi. Не все ж чужим та чужим її робити. Може, як-небудь розгорюємось на скотинку: свiй хлiб буде. Сам хазяїном станеш... А на осiнь, як бог приведе дiждати, треба й об чому iншому подумати. Я вже стара, нiкчемна стала... хто в хатi порядок дасть? Слава тобi господи, й ти вже немалий... Другi твоїх лiт дiтей мають...
Та не слуха Чiпка материної ради. Степ, привiлля, — от що йому сниться! «Я зрiс, викохався коло овець... коло них i посивiю», — дума вiн.
На другий день пiшов радитись з громадою.
Не прийняла його послуги громада. — «Молодий ще, ненадежний... Нам треба вiвчаря старого, щоб овець не порозгублював». — Так одказали Чiпцi хазяйськi голови й наставили вiвчарем якогось дiда з другого села.
Тяжко образила Чiпку громадська неправда. «Чи я не служив? чи я не годив? чи за мене яка пропажа сталася?.. I де правда? де вона? I громада, бачу, живе кривдою... Скрiзь однаково...»
Вернувся вiн додому, трохи не плачучи. Волею-неволею треба було за плуг братись.
Закипiла в Чiпки у руках робота. Найняв плуг, волiв, зорав поле, засiяв, заборонив; зiйшло — як щiтка! У косовицю став за косаря — викосив дванадцять копиць сiна. Є чим овечок узиму годувати. Настала жнива — мiсячної ночi жне. Розгорювався десь на десять рублiв; купив у заїжджого цигана стару кобилу; звозив хлiб, поставив у току: отакi скирти понавертав!
Дивуються люди, що Чiпка до хазяйства такий удатний! А Чiпка, дивись, уже й хлiб вимолотив, сама солома стоїть — завалив увесь город ожередами. Скоту нема. Продав Чiпка бiльшу половину соломи, кiлька мiшкiв хлiба, та восени купив корову на ярмарку.
Радiє Мотря. Коло тiєї корови, як коло дитини, ходить. Ось i телятко знайшлося. I молоко своє, i сир, i маслечко. Чого ще? Є для себе, є й для людей. Продає Мотря молоко глечичок по глечику, складає копiйку до копiєчки. Настягалася рублiв на кiлька грошей та к рiздву справила Чiпцi парубоцьку одежу: купила добру сиву шапку, червоного пояса, чоботи добрi юхтовi. Дякує боговi, що з Чiпки вийшли люди...
Ось знову весна-красна. Чiпка так i припадає до хазяйства. Рано встає, пiзно лягає, — та все в полi та в полi. Хоч не дуже радiє, та й не журиться: за роботою нiколи. Сам на себе,, на свою працю всю надiю покладає. Припадає до того поля, наче закохався в його... Не тiльки в будень — i в свято...
— Чого се ти, сину, так унадився в те поле, що й у недiлю не посидиш дома? — питає Мотря. — Чи ти, бува, не наглядiв чого там?
— Егеж, наглядiв, — смiється Чiпка: — там така перепеличка!
— Ти б собi пошукав, сину, хазяйки, а менi — помочi...
Чiпка нiчого не одказав: узяв шапку, вийшов з хати.
Недiля. День випав якийсь хмурий. Дощу не було, — тiльки десь сонце заховалося, небо сiрими хмарами обмазалось. Стали благовiстить до церкви. Чiпка убрався, пiшов з матiр’ю. Вернулися з церкви, пообiда’ли. Напоїв Чiпка корову, кобилу. Рано ще. Ходить вiн по двору, нудиться. «Хiба пiти? — дума. — Пiду... її не побачу, — на поле налюбуюся...»
Знявся й пiшов. Перехопивсь через мiсток, доходить до луки. Коли чує — знову той самий голос... Вiн увесь затрусився, а серце — отак заходило!
— Нi, постривай... тепер не так! — прошептав вiн. — тепер незчуєшся, звiдкiля й лихо складеться!.. — Постояв ще трохи, послухав та присiв у борозну й тихо, як той злодiй, порачкував на голос.
Дiвчина сидiла на обнiжку, на зеленiй травi, та плела вiнок з ромену, сокирок, трав’янок i других польових квiток, що тут же недалеко на луцi розстилались чудовим цвiтним килимом, напували пахощами обвiтря. Вона сидiла спиною до того мiсця, звiдкiля пiдкрався Чiпка. Кругом неї обсипано було квiтками, натрушено травою; повна фартушина того польового добра розстилалась на колiнах. Дiвчина знай опускала туди то одну, то другу руку, витягала квiточку по квiточцi, пiдбирала один колiр до другого, сплiтала докупи, перев’язуючи гнучкими Петровими батогами. Одначе робота ця забрала не всi її думки: дiвчина стиха спiвала... Тихенький подихав вiтер, шевелив її невеличкими чорними кучерями, що повибивались на висках з товстої та довгої коси, маяв червоною широкою стьожкою, заплетеною в косу, й розносив по полю журливу пiсню... По сумному голосу, по задуманому личку можна було помiтити, що дiвчина не жила без лиха...
— Здорова була! — гукнув їй на саме ухо Чiпка, скравшись з-за спини.
Дiвчина кинулась, затряслася; схопилась, щоб утiкати, та, висипавши на землю квiтки з фартушини, похопилася, знову опустилась на траву й стала обома руками гарбати й. кидати назад у фартушину польове добро.
— А куди ти тепереньки втечеш вiд мене? — пита її Чiпка.
— Я й тiкати не буду... — перевiвши дух, одмовила вона, та й пiдвела на його свої оксамитнi очi. — О-ох... та й злякав же ти мене... хай тобi!
Од iскристого погляду, од її голосу, свiжого та дзвiнкого, — так i звився Чiпка. — «А хороша ж яка!.. а люба та мила!..» — промелькнуло у його в думцi. Вiн стояв перед нею мовчки та милувався такою вродливою красою. Мовчала й вона, пiдбирала квiтки. Вiн осмiлився — сiв поруч з нею.
— Що це буде? — обiзвався перший, показуючи на недоплетений вiнок.
— Хiба не бачиш? — вiнок! — аж скрикнула. Знову замовкли обоє. Вiн схилився бiля неї трохи на лiкоть та скоса поглядав на її личко, що вiд такої несподiваної, тривоги зашарiлось, здається — пашiло полум’ям. Вона пiдбирала квiтки та зв’язувала в невеличкi пучечки одномасних кольорiв. Навкруги тихо, гарно, зелено; тiльки буйнi жита стиха шурчали довгими колосками, мов розмовляли з собою; од квiток пахощi разом з повiтрям втягались грудьми — i легко й мило було дихати...
— Се твоє поле? — трохи згодом, якось боязко, спитала вона Чiпки, не одриваючи очей вiд вiнка.
— Моє.
— I хлiб твiй?
— Мiй.
— I то, пiд гаєм, твоє?
— Моє.
— А я тут мiсцину найдужче люблю... Бач, якi на нiй гарнi квiтки ростуть.
Чiпка не потрапив, що їй одмовити, — та замiсть того уставивсь на неї очима. Розмова перервалася. Хвилина... двi... Чiпка не спускає з неї очей.
— Чого ти дивишся на мене? — обiзвалася вона, скинувши на його погляд. — Дивись, яку моду вигадав... мов з’їсти хоче...
Чiпка не одриває очей. Так йому мило дивитися на неї!
— Не дивись! — скрикнула вона та й затулила йому очi своєю рукою.
Чiпка — сам не свiй... так йому любо, що вона доторкнулася до його виду своєю бiленькою, пухкенькою рукою... Здається, якби можна, так би й гамкнув за мiзинчик-пальчик, що свiтився навпроти свiта, як рожева квiтка... Вона в одну мить прийняла руку. Вiн знову, осмiхаючись, уп’яв свої очi.
— Не дивись! чуєш?.. а то повернуся! — Та взяла справдi й повернулась до його спиною.
Чiпка, як мала дитина, перелiз на другий бiк, — та все-таки заглядав в вiчi.
— А-а-а, осоружний... причепа! не дивись, кажу! не дивись! — Та давай його вiнком по головi й по виду бити.
«Бий, — думає Чiпка, — бий дужче... бий хоч цiлий вiк так, тiльки не прогонь вiд себе... Менi так любо та мило з тобою!»
Вона трiпала об його вiнок, а вiн тiльки осмiхався... Вiнок швидко розсипався; головки од квiток поодлiтали; бадилля вона кинула геть у траву й зацокотала:
— Бач, що ти наробив? Бач, що? Бач?! — Та, згорнувши попiд лiктями свої бiлi руки, — сама вже послала йому бiсики очима...
Чiпка не видержав. Як кiт на мишу, — так вiн кинувся на неї; мiцно-мiцно здавив її цупкими руками, влiпивши в щоку такий поцiлунок, що аж виляски роздалися, наче хто удрав долонею з усiєї мочi.
— Пу-у-сти... п-у-у-ст-и-и! — закричала дiвчина, пручаючись. Вiн її ще мiцнiше пригортав, поки вона, випручавши руку, не мазнула його по виду...
Тодi вiн випустив.
— Ну, та й удрала ж, — аж закрутило в носi! — каже вiн, скривившись.
— А чого ж ти лiзеш, безстиднику? Рад, що саму дiвчину застукав на полi, то вже й лiзе!.. — каже вона. А в самої очi — так i смiються, так i грають!
— Дурна ти... хiба що?
— Як що? Он, послинив... ве-е! — та й стала витирати рукавом щоку.
— Не одкусив же, — смiється Чiпка.
— Ото б добре, якби одкусив... Тодi б я тобi очi видрала.
— Якби подужала.
— Тодi б побачив...
Розмова знов унишкла. Вона кудись геть-геть дивилася, а вiн — на неї. Повiнув вiтрець; розiрвав димчасту хмарку, що застувала сонце; воно з-пiд неї виплило в своїй пишнiй красi й обдало їх хвилями блискучого свiту, наче гарячим золотим дощем осипало. Жита зашамотiли, пiднiмаючи догори свої похиленi колоски.
Дiвчина прямо глянула Чiпцi в вiчi; якраз стрiлася з його очима та, спустивши вниз довгi й густi вiї, запитала :
— Де ти був, що так довго тебе не видно було? чому ти сюди не приходив?
— Нiколи було, — не признається Чiпка, а сам собi подумав: чому я її не зустрiчав тут?
— Що ж ти робив? — вона йому.
— Коло хазяйства...
— А в тебе земля ще де є?
— Нi, нема.
— А хата є?
— Є.
— А батько та мати? брати та сестри?
— Одна мати.
— Де ж ти живеш?
— У Пiсках. А ти де?
— Тобi навiщо?
— А ти ж мене питала...
— Нащо ж ти розказував?
— Скажи хоч: як тебе зовуть?
— Так, як хлiб жують...
— Чия ти?
— Батькова та материна...
— Чудна ти!
Вiн прилiг грудьми на землю, пiдпер своє лице обома руками пiд щоки та пильно-пильно дивився на неї.
— Чи ти справдi налагодився мене з’їсти?.. Чого ти витрiщив очi?
— Бо хороша дуже...
Вона осмiхнулася, навела на його свої чорнi очi — гладила ними, вабила...
— Iди вже собi додому... Чого ти прийшов?.. ковтнуть хоче! не дав вiнка доплести...
— Нащо ж ти побила?
— Чого ж ти лiз, безстиднику? Геть собi! — Та як пихорне його руки своїми, — так Чiпка й клюнув носом у зелену траву. Вона зареготалася молодим та дзвiнким смiхом, мов хто срiбло розкотив по золотiй тарiлцi.
Не вспiв Чiпка пiдняти голову, коли чує, щось гукає: «Галю!.. Галю!.. Галю!..»
Дiвчина кинулась, стрепенулася. Чiпка дивиться то на неї, то в той бiк, звiдкiля вчувся голос.
— Хто то? — питає вiн.
— Не знаю! — промовила вона. — Та як сполохнута перепелка, разом зiрвавшись з гнiздечка, прожогом пурхає вгору, — так вона одскочила вiд його, i — тiльки оком моргнути — майнула подовж жита.
Чiпка пiдвiвся, встав, випрямився, не спускав її з очей... Вона, як вихор, мчалася густим житом, воно тiльки розлягалося за нею, як розлягаються хвилi пiд натиском дужої руки, що керує човном. Далi та далi, пролинувши через квiтучу луку, вона пiднялась на гору, стала з очей зникати... Чiпка пiдтюпцем побiг собi в догоню за нею... Вона окрилася за горою... Вiн напружив ноги, наче доганяв злодiя; мчався стрiлою; миттю вискочив на гору, перевiв дух, глянув на долину — i йому в вiчi кинулось ось що. Коло хутора, гiн, може, зо двоє вiд гребеня того самого згiрка, на котрiм стояв вiн, пiд двором стояла натоптувана жiнка, наставивши руку над очима вiд сонця, та на всю околицю гукала Галю. Дiвчина бiгла прямо до жiнки, та ще здалека озивалася: «Чого ви? Я — ось! Ось-ось — зараз!.. зараз...» — Незабаром вона опинилася коло жiнки, та разом обидвi й пiшли у двiр.
— Ну, тепер же i я знаю, чия ти! — промовив голосно Чiпка й весело повернув назад.
Пiслля того — не пiзнати Чiпки: з лиця спала давня туга, очима не виглядав смуток; став вiн веселiший, привiтнiший; iнодi можна було й пiсню почути вiд його... Щастя його манить до себе, пестить, голубить доброю надiєю; свiт йому любо усмiхається, хоч i бачить вiн у йому лиха багато, плачу, лементу... Вiн тепер дивиться на його не злим оком; прислухається чутким серцем; хочеться йому увесь мир обняти, втерти йому сльози, втихомирити горе...
Повернеться вiн до себе думкою, чує, як у головi борюкається острах з надiєю: то надiя подужує острах, то острах — надiю. Оже надiя все-таки зверху! «А може... всього на свiтi буває! Часом убогий покохає багачку, а багачка убогого, та й поберуться...» А страх знову сполохне надiю: «Може, москаль її пановi судовому кохає... не попусти, боже! зав’яне, помарнiє свiжий квiт її вроди пiд холодним, жовтим поглядом судовика... погаснуть яснi очi, поблекнуть рожевi уста... захляне душа... Не доведи, господи! не одна душа згине, а разом аж двi! А може... — проривається наверх-таки надiя: — щастя, як трясця...» — I очi в його засяють радiстю; серце затрепече в грудях вiльнiше...
З того часу — поле як причарувало його. Перебуде день, два, — та й iде... — «Може, хоч здалека побачу, коли не доведеться побалакати...» — Ходить по полю, з ниви на ниву, вiд шляху до гори, вiд гори до шляху; всюди никає, до всього додивляється... — «Отут її вперше забачив... осьдечки вiнок плела... ось та мiсцина, де сидiли... сюди тiкала... а це, видно, недавно ходила, бо свiжий слiд...» Дививсь — не стямився й звiдки, вихопилась та й почимчикувала житами, тiльки одежа матнається... Чiпка помiтив — берегтися стала.
— Ач, утекла!.. — мовить вiн голосно. — Ген-ген уже... за горою... Ну, та й дiвчина ж!!
I вертає вiн назад у Пiски, радий та веселий, що хоч здалека побачив.
VII. ХАЗЯЇН
Ну, а Грицько що?
Грицько — непромах. Як тiльки почув, що дiда в двiр беруть: «Е-е, коли так, мабуть, годi на баранах їздить, годi за вiвцями ганяти, — бо невеличка з них користь... Ось служив-служив, та тiльки й того, що на менi... Час, мабуть, про хлiб подумати». Подумав, — та тiєї ж таки весни й покинув дiда. Виходили на заробiтки пiщани, — потяг i Грицько з ними, скинувши через плече косу, а за спину — торбину з сухарями, лихеньку свитину та не кращi й чоботи.
Невiдомi мiсця, котрi довелось Грицьковi вперше переходити, люди, яких їм лучалося стрiчати, — все це мало незвичайний пошиб на парубка. На все те вiн дивувався, рота роззявивши.
«Ач, як люди живуть! Ач, як будови помурували!.. якi дверi, вiкна повставляли... всього тебе, як у водi, видно! I що то воно коштує?.. Адже, якби взяв цеглину та пошпурив у шибку, мабуть би, й за рiк не од-служив за неї!.. Таке багатство, такi розкошi!» — думав вiн, проходячи широку вулицю величезних магазинiв.
Улиця — справдi на диво. По обидва боки сплош-ним муром витяглись у струнку височеннi палаци: i бiлi — як снiг, i зеленi — як рута, i блакитнi — як китайка. Пiстрота кидалась у вiчi. Парубок не знав, на чому зупинитися, на вiщо подивуватись: чи блискучими проти сонця, як кришталь, дверима, над котрими висiла або стояла по боках здоровенна червона або блакитна дошка з золотою наковкою, або з гарним малюнком усякої всячини — машинерiї, окулярiв, хлiба, ковбас, свинячих окост; чи дзеркальними, у чоловiчий рiст, вiкнами, з котрих визирали на вулицю до ладу розставленi рiзнi золотi й срiбнi виробки, пiстрiли всякими кольорами ситцi, шовковi саєти блищали, м’якi оксамити сизiли, червонiли, цiле море роблених квiток, як живi, вабили носа понюхати... По вулицi, з одного й з другого боку, снували лавами люди по серединi, битiй каменем, гуркотали карети, коляси, фаетони, деренчали звощицькi дрожки... Заробiтчани проходили мимо магазина з дитячими цяцьками.
— Дядьку Остапе! — обернувсь Грицько до одного з своїх. — Що то?
— Ляльки.
— Навiщо?
— Панам на iграшки...
— А дивiться, що то за звiр роззявив так страшенно рота, немов тебе з’їсти хоче! Гляньте — як у ротi червоно!.. А зуби якi?! От, якби такого випустити та пiймав вiн кого на зуби!..
— Хiба, ти думаєш, вiн живий? То зроблено з чогось.
— Невже? Де ж таки?! Ви гляньте: он як у його очi блищать!
— То що, що блищать? I очi йому шклянi повставляли...
— А чого ж вiн такий страшний? I навiщо робити таку страшну iграшку?! — допитувавсь Грицько, приглядаючись крiзь шкло на неї.
— Та хай йому цур! Ходiмо... а то ще тут по гамалику заробимо.
Пiшли. Одначе в Грицька з ума не сходила та страшна лялька. «I що воно за звiряка? — думав вiн. — Грива тобi, як у коня; а само — бог його знає, на вiщо й схоже! А люте, мабуть?.. Лютiше вовка!.. Недаром так рота роззяпило, зуби вищирило... А чи воно то можна такого чоловiковi зловити? Навряд чи зловиш! Воно, мабуть, дужче вiд найдужчого чоловiка... А чи я б. то його подужав? Нi, мабуть... I Чiпка б, мабуть, не подужав... а вовка вiн раз сам на сам одiгнав вiд овець... Цього навряд чи одженеш... I де воно заведеться таке!.. Господи ти мiй милий...»
— Дядьку Остапе!
— Чого?
— Що воно таке за звiряка ото? — питає знову Грицько, як перейшли вони вулицю з магазинами та йшли трохи глухiшою.
— Та я й знав, як його звати, та забув!
— Кого там звати? — питає третiй чоловiк.
— Звiряку... Там ми бачили в вiкнi одного: грива бiла, само руде, голе, рота роззявило, немов тебе проглинути збирається, — одмовляє Грицько.
— А хвiст довгий?.. на кiнцi з китицею?
— Еге-ге!
— То — лев.
— Лев?! — вимовив здивовижений Грицько. — Що ж то воно за лев?
— Звiр такий... Цар над звiрами...
— Цар?! Так ото той цар!! А нестеменний тобi цар! Уже, мабуть, що тiльки вiн не скаже, то кожен послухає. Бо де його такого страховища не послухати?!
— А звiсно. На те вiн i цар, — одмовляв чоловiк.
— Та, мабуть же, вiн i здоровий дуже, сильний?
— Авжеж сильний: сильнiше вiд усякого звiра!
— Як же його ловлять такого? — пита Грицько.
— Як? Звiсно — якось-то ловлять... прирозумiли якось — коли, кажеш, держать у хатi.
— Його, мабуть, один наш цар тiльки й зможе пiймати; а нашому братовi — не сiкайся! — каже Грицько.
— Так! цар тобi ловитиме, — увернув дядько Остап. — Пошле таких, як ти... от i лови!
— А як покуса? як з’їсть?!
— То що, що з’їсть?
— А як я не хочу?
— То голову зiтнуть...
— Та як же його таке пiймати, коли на його й глянути страшно... Вовк який, — та й того боїмося... а то ж таки таке страховище, господи!
— Царевi до того дiла немає. Сказано: лови! то й лови...
— А що ж у нас нiде такого не чутно, щоб ловилося?
— Та воно у нас не водиться.
— А де ж воно водиться?
— Десь за морем.
— А хiба й за морем є земля?
— Бог його знає. Видно, в, коли цей звiр з-за моря...
— А чого ж старi люди кажуть, що за морем уже землi немає, а тiльки три коти... на них i земля держиться...
— То, може, воно там, мiж тими котами, й водиться! — одказав третiй чоловiк. Розмова на цiм обiрвалася.
Iшли вже заробiтчани мовчки, нога за ногою, кожен сам — з своєю думкою.
Вийшли з мiста в поле на битий шлях. Тут уже iншi речi клопочуть Грицькову голову; iншi думки захоплюють його серце.
Серед широкого й просторого степу, рiвного як долоня, над котрим носився тiльки буйний вiтер та чорний ворон коли-не-коли скрикував над головою, прорiзуючи дзвiнко обвiтря своїм дужим крилом, або степова чайка кигикала, з купини на купину злiтаючи, мов за дiтками плакала мати, — тут йому думка розмальовувала картину за картиною... То перед його очима_ виводила обстави городського життя, бучного, шумливого, клопiтливого. Усе те ревло та клекотiло, як вода в прiрвi, й лякало його своїми розкошами, бiганиною, вигуками та викриками. Заквилила чайка — й разом перенесла його думку на село, в тиху сiльську — хатину, нагадала про жiнку, про дiток... Жiночка така маленька, чепурненька, швиденька, — усе в неї до ладу якось не тiльки в хатi, а й у роботi: швидко вона повертається, дiло горить у неї в руках, — чисто, гладко... Дивиться вiн на її роботу, а самого жаль бере, що вона так працює. Вiн аж розривається, щоб найбiльше зачепити, найважче самому зробити, а жiнцi, щоб менше зосталося, щоб вона не натрудила своїх бiлих ручок. Хай коли й робить, то так, ненароком, мов для iграшки, а не вiд нужди. А прийде свято, недiля, пiдуть вони у парi до церкви, з церкви — обiдати; пiсля обiда — полягають одпочити... А тут — дивись: Iвась або Василько прилiзе, стає дибки коло матерi, спинається їй на руку, не дає задрiмати.
— Пiди, Iвасю, пiди гратися, — каже мати, — поки тато задрiмає...
— Дi-ма-ю... ма... — лепече дитина.
А тато чує це, дивиться на дитину крiзь вiї да серцем радiє...
Син одступив од матерi; дибає малими ногами до його. Вiн умисне повернув набiк голову — скоса поглядає на дитину.
— Бач, бач! розбудив батька, — каже мати, — не дав спочити...
— Бу-див... ци-ти... — одно лепече дитина.
— А батько вiзьме прута, та — аж-аж-аж-а! Дитина стоїть, пильно дивиться то на батька, то на матiр.
— Жа-жа!.. жа-жа! — промовило й собi за матiр’ю, замахуючи малою ручкою коло батькового виду.
— Ой ти, сучий сину! за що ти б’єш батька? Ось постiй: я тебе закину, — обiзвався вiн; пiдвiвся, бере на руки дитину, гойдає. Дитина лежить-усмiхається. Жiнка любо-приязно поглядає то на дитину, то на чоловiка...
— Нiчого я б у свiтi не хотiв, — шептав вiн серед таких думок, — тiльки б хату теплу, жiнку любку та малу дитинку! А то б — усе мав... Хлiба б ми заробили за лiто та й зажили б цiлу зиму!
Голублячи таку думку в серцi, непримiтне переходив вiн безкраї степи без утоми, безводнi довгi шляхи без пекучої згаги; тiльки й бажав, щоб швидше стати на мiсце, заробити грошей, вернутись у село, купити дворище, оженитися та й зажити тихим сiльським громадянином.
— У мiстi дуже багато крику та галасу, а в селi найкраще — i тихо й вiльно...
Прийшли вони на мiсце. Грицько не кидався своїх. Цiлою громадою стали вони на косовицю сiна, а потiм i хлiба.
Легка тому робота й сама найважча, сама найзабарнiша, хто її робить по своїй волi, залюбки, хто пестить у серцi надiю, що немарно вона пiде, що через ту роботу вiн засягне свого щастя, котре ще й не видне, ще не чутно його й шелесту, котре десь далеко-далеко, ген за скiлькома роками працi, нужди, всякого горя, малює його думка рожевими квiтками надiї... Легко тому за всячину братись, робить вiн, як вiл, без утоми; працює, як хазяїн, завжди веселий, покiйний.
Так робив Грицько весну й лiто. За цiлий день випускав косу з рук тiльки тодi, коли треба було попоїсти та виспатись. I спав вiн ту коротеньку лiтню нiчку мертвим сном, яким тiльки спить чоловiк, виморений важкою роботою. А тiльки що свiтова зоря займалася, починав жеврiти схiд сонця, — знову в Грицькових руках звивалась коса, як та гадюка, по рiвному степу. Хазяїн зглянувся на його щиру працю, похвалив його й набавив трохи плату.
— Либонь ти, Грицьку, маєш думку городи та села закупити, що так налягаєш на роботу? — казали йому земляки-селяни.
— А що? — усмiхаючись, питав Грицько. — Чого тут дивиться? Узяв косу — чеши!
— Гляди лиш, щоб очкур не урвався, — хто-небудь щипне.
— Не бiйсь: не твоєї натури! — одкаже Грицько та й знову за косу.
Одначе, як щиро не налягав Грицько, як з мочi не рвався, а прийшлося пiд осiнь лiчити заробiтки, — тiльки сотню й налiчив!
«Воно й добре, — дума сам собi, — оже все-таки трохи. Що ти з сотнею вдiєш? Поганенький грунт можна купити, — так же до грунту ще багато треба. Де ти, об вiщо руки зачепиш?.. Хiба на зиму зостатись?»
I справдi Грицько зостався. Селяни пiшли назад додому, а вiн потяг далi — до Ростова. На дорозi зустрiв вiн таких, як i сам.
— А куди? — завжди питали його подорожнi.
— До Ростову.
— Не ходи до Ростову, ходiм до Херсону! — раяв йому один з них.
— Чому?
— Там малий заробiток, а в Херсонi на кораблях дуже добрий.
— Зате ж далi.
— На пiвтижня... То що? Ходiм!
— Та чи ходiмо, то й ходiмо, — подумавши, одказав Грицько, та й пiшов з людьми.
Прийшли вони в Херсон ще заранi; обiйшли город; роздивилися; пiшли на пристань. Лиман перед їх очима — скiльки засягнути — лелiв; по йому, мов великi палаци, ходили судна, берлини, баркаси, плоти, а мiж ними й пароходи снували. Люди на пристанi, як черва, ворушилися, бiгали, всяку всячину виносили, кричали, гвалтували.
— По полтинику од сотнi дощок! — кричав хазяїн з плоту. Народ бiг туди.
— По три семигривеники! — кричав з другого — i народ, як хвиля, кидав цей плот, перебiгав до другого.
— По карбованцю день! — кричали з судна.
— По карбованцю з четвертаком!.. По пiвтора!
Усяк викрикував свою цiну, усяк бiгав, як несамовитий, од одного судна до другого, де бiльше давали; од плоту до плоту... Сторгувавшись в цiнi, робiтники злазили на плот або на берлину, виймали звiдти усячину, i нерiдко, по пояс у водi, виносили на головах дошки, бочонки, качали на вiрьовках сороковi бочки.
Став i Грицько, до одного плоту. За день — мало не три карбованцi заробив.
«Еге! — подумав вiн, — та це мiсяць отакої роботи, то й багатирем станеш?»