Оже — ба! Раз — така робота не щодня i трапляється, а вдруге — з кожним днем мiняється й плата за роботу: то бiльшає, як багато товару присуне; то меншав, коли двi чи три берлини... Одначе плата за день нiколи не падала вiд карбованця; зате бiльшала iнодi й до п’яти. Все-таки далеко кориснiше косовицi!
Грицько радiв, дякував у душi порадникiв. А робив — як той вiл, цiлий день; спав на голiй землi або на колоддях; уставав тiльки що на свiт благословилося та знову за роботу брався; навiть мало що й їв, та й то все на ходу: пильнував, надолужав, як би бiльше заробити!
Пiзньої осенi, як уже плоти перестали пригонити, а барки та судна коли-не-коли приходили, роботи треба було дожидати днями, а не часами, Грицько полiчив свої, баришi: двi сотнi з лишкою лежало в його в кишенi!
Грицько радiв, як мала дитина. Тепер його надiя, що, як виходив на заробiтки, ще тiльки мрiлася, стала виразнiше виступати перед очима: i город з садком, i нова тепла хата мов уже лежала в його в кишенi...
«Воно б таке, що й додому час», — подумав Грицько, та зима застукала.
— Якi тут у вас заробiтки зимою? — питав вiн знайомих херсонцiв.
— Очерети косити, — раяли тi. Пiшов Грицько очерети косити.
— Все ж таки хоч на тi грошi проживу та одягнуся, а весна настане — зараз i потягну в Пiски!
Минула зима; наступила весна. Знову закипiла робота то на пристанi, то в полi.
Залишив Грицько думку вернутись повеснi додому: одiклав на осiнь. «А може, тимчасом хто надiйде з своїх, то тодi вже разом!». Грицько не помилився: прийшли весною пiщани; розпитують, як, що до чого; розказують за Пiски — хто оженився, хто замiж пiшов, хто вмер; розказують, як трохи крiпакам позначилося неволi, якi податки...
— А Чiпка як зажив, коли б ти знав, Грицьку! — хваляться йому.
— А ще не одружився?
— Ще. Та дурний буде, як не ожениться... Мати щодня гризе голову; так усе одкладав та й одкладає; немає, каже, по менi пари!
Грицько й тому радий.
— Ми з ним пасли вiвцi. Вiн парень добрий, та тiльки чудний собi. А тепер, кажете, зажив? От i добре!
Витрудив Грицько руки ту весну й те лiто; а восени вернувся з своїми в Пiски.
Як тiльки прийшов, зараз кинувся вишукувати грунту. Тодi їх не труднацiя була купити: козаки, почувши за кубанськi пустошi, що казна оддавала виселенцям, шарахнули на Кубань. Грицько швидко купив величезний огород з новою хатою, з повiтками, погребом, колодязем. За все те щось пiвтори сотнi, чи що.
Купивши грунт, почув себе Грицько зараз iншим, немов на аршин вирiс, на корх потовщав. I люди заговорили в селi: «От парубок! от хазяїн!» Батьки та матерi гострили на його зуби, як на корисного жениха, усобливо убогшi. Та Грицько тепер зовсiм iншими очима дивився на людей: до багачiв горнувся, а на голоту дивився згорда.
Мiж парубками вiн поводивсь звисока. Як же лучалося йому вийти на вулицю або пiти куди на вечорницi, вiн зараз пускав їм ману в вiчi. Де, мов, ви бували? що видали? Що ви знаєте?.. Ось як я був... отам i там!.. Та iнодi почне верзти таке, як той москаль, що вернувся в рiдне село по бiлету. Хлопцi слухають, уха розвiшавши, роти пороззявлявши. А вiн — таке плете, що й на голову не налiзе! Правда, дiвчата, постерiгши вiдразу такi баляси, по своїй жартiвливiй натурi, часом i геть-то смiялися з його, пришивали квiтки йому прилюдно; а проте на самотi кожна думала: «От би за Грицьком бути! Хата є, огород є, та й грошенята, мабуть, водяться... не треба б на перший раз дуже й працювати... От би добре!»
Оже Грицько, хвастаючи своею бувалiстю, пишаючись своїми достатками, сам тепер думав не про убожество. Йому бажалося до свого добра приточити ще й жiнчине, щоб вийшло одно та велике! Отак помiркувавши сам з собою, — засилав вiн старостiв до найбагатшого козака Лози, котрий щороку посилав в дорогу паровиць по десять за сiллю та за рибою. Так же й Лоза Грицькової натури. Вiн думав мати зятем не простого козака, не такого, що колись у драних штаненятах за вiвцями бiгав.
— Ще моя дочка небагато хлiба переїла, сидячи дома, — одказав Лоза старостам.
Це трохи збило пиху Грицьковi, осадило його наниз. Вiн притих, присмирiв, навiть зайшов якось раз до Чiпки, котрим став був гордувати, — та не застав дома.
Оселився Грицько на зиму в чужiй сiм’ї, в котрої купив город з уговором, що вони житимуть до весни у проданiй хатi. Пристав у сусiди, хоч i в своїй хатi, та й почав роздумувати: яку собi жiнку брати. Хочеться й багачки; хочеться, щоб була й уродлива... Довго вiя мiркував собi, перебирав у думцi всiх дiвчат на селi, — та сам незчувся: як i коли закохався в сусiдчину наймичку — веселу, моторну й робочу дiвчину, хоч i невелику красулю.
Христя — так її звали — зосталася малою пiсля батька-матерi. Родичi, iцо можна було, рознесли; осталося тiльки днiв на п’ять поля, та й тим орудував дядько, у котрого спершу вона й жила. Як пiднялась на ноги, бачить: скiльки не роби на дядька, нiчого собi не придбаєш. Так вона кинула дядька, а сама пiшла в найми. Перепелиха, заможна козачка-вдова, що жила недалеко од Грицькової хати, наняла Христю. Зажила вона з Перепелихи, як у себе дома. Перепелиха була вже стара людина, добра, жалiсна. Вона жила великою сiм’єю — з дочками, сиротами-онуками, за котрими треба було приглянути, нагодувати, напоїти. Христя — молода, весела, щебетуха, працьовита дiвчина — дядина ще змалку не давала ногам та рукам її одпочивку, призвичаїла до роботи. Хазяйка уподобала наймичку, а наймичка — хазяйку. Збоку дивлячись — Христя не наймичка, а дочка рiдна.
Так оця-то Христя, низенька, чорнявенька, не дуже хорошої вроди дiвчина, якось ненароком запала Грицьковi в серце. Забув Грицько про великий посаг, який думав затягти за жiнкою; годi думати про якусь незвичайну красу, — давай лицятися та женихатися з Христею... Недовго й тяглися її любощi: пiсля водохрестя заслав Грицько старостiв до Христi, а через тиждень нашi молодi й побралися.
На весну одiбрав Грицько в дядька Христину землю, купив парку бикiв та корiвчину за останнi грошi, якi заробив, плоти розбираючи, очерети б’ючи, та й став тую землю орати, спрягшись з таким же, як i вiн, небагатим козаком-сусiдом. Зажив Грицько тихим пахарським життям, хоч не таким, яке йому за парубоцтва думка висновувала, а все-таки гаразд — так, як i люди.
З жiнкою Грицько жив мирно, люб’язно: нi лайки, нi сварки не чула їх простора, весела хата. В буднi — обоє вони працювали; в свято — ходили вкупi до церкви; по обiдi — спочивали або куди в гостину ходили, або в себе гостей приймали... I стали вони мiж людьми поважними хазяїнами, чесними, робочими людьми, добрими сусiдами, навдивовижу парою...
— От з кого берiть, дiтки, примiр, як у миру жити! — не одна, не двi матiрки радили своїм дочкам з зятями або синам з невiстками: — з Грицька та Христi... Вiн зостався сиротою й вона сиротою. А що з них вийшло? Чесною працею он скiльки надбали! Чесно вони й поживуть його... у миру та в ладу, як брат з сестрою... нiхто з них i не замутить... Одна в них думка, одна рада... Отак, дiтки, треба на свiтi жити!
ЧАСТИНА ДРУГА
VIII. СIЧОВИК
Велике село Пiски. Розкинулось, розляглося i вздовж, i вшир, i впоперек на рiвнiй низинi, в балцi, а перед самим селом, мов хто борошна насипав — бiлого пiску серед чорної землi. Так, наче хто бiлий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бiк i вросла в землю. Не тiльки покрiвля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокiм згiрку, величезний палац свiтить дверима-вiкнами... I палац уже, видно, давнiй та ще й запущений. Стiни пооблупуванi — де-где вивалюється цегла; покрiвля поржавiла; у вiкнах шибок не долiчишся. Мабуть, нiхто не живе в тому палацi, бо й двiр нерозчищений — зарiс густою муравою. Тiльки двi протоптанi узенькi стежечки тягнуться через увесь двiр до двох невеличких будинкiв — по один i по другий бiк палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Пiски перед волею.
А лiт за пiвтори сотнi не тiльки цього палацу, а й самих Пiсок i слiду не було. Там стояло невеличке сiльце, або краще — невеличкi хутiрцi розсипались по балцi, як стоги сiна зимою по степу. Мазанок було всього, може, хат з п’ять, а то все — землянки при самiй землi, як могилки, повiддималися. Тiльки один димар нагадував, що то не берлога звiряча, а людська оселя, що берегла людей од звiра i од лихої години. Землянка була з присiнок, схожих на рiв, та з хати — льоху. У хатi була пiч, де можна зварити їсти та погрiтися; одним-одно вiконечко — мале, як оддушина у бджоляниках, виглядало збоку на шлях. Недалеко вiд землянки стояли кружком верби, мов зачарованi дiвчата, а посерединi чорнiла яма, обставлена очеретом. То — копанка для води. Огорожi — нiякої. То тепер тiльки стали городи обгороджувати, а тодi — нiхто цього i в думцi не мав. Зайвої землi лежало неозорно перед тобою й за тобою... Приходь, заори, скiльки хоч — нiхто тобi й слова не скаже. Хiба тiльки сусiднiй пан полковник або сотник подумає: «Ловись, мов, рибко, мала й велика!» Поки там пан налагодиться сплести невода, рибка собi в затишку плодиться, прибуває, виростає... Серед пустих степiв красуються, як квiтники, веселi хутори, присiлки, села; де-где вже, посеред села, й церква бiлiє, — ще здалека горить хрест на сонцi...
Так уродилося багато сiл i хуторiв кругом Гетьманського. Де був колись бiр — стало велике село Бiрки; серед ярiв та байракiв, мов з землi виросли. Байраки — малi й великi; там, де колись на лощинi вовки вили та лисицi нори рили, — красується село Вовча Долина. Тодi заснувалися й Пiски.
Отже, як не давно Пiски настали, що вже почала вивiтрюватись i людська пам’ять про їх настання, та людська пам’ять не сховала того: коли i як оселився в них захожий сiчовик Мирiн Гудзь. Заховала тiльки людська спомка, що цей Мирiн був уже немолодий чоловiк, коренастий, з довгими усами, з закрученим за ухо оселедцем, та що вiн ще довго пiсля того, як оселився, не кидав свого запорозького звичаю — воювання. «Воював, — казав вiн, — з ляшнею, воював з башею, воював з татарвою, а тепер воюватиму — з звiром!» I дивись: скинув рушницю на плече та й потяг подовж поля — скiльки оком взглянеш... Немає день, немає два, iнодi й на третiй не видно. А там — глянь! i несе шкур п’ять або шiсть вовчих.
Отак Мирiн доки воював, доки бився, рубався, поки й сам не набiг на свого звiра, що й його звоював. I нiхто другий звiр той, як Марина Зайцiвна, з пiщанських-таки хуторiв козача дочка.
Йшов якось раз Мирiн з полювання додому. Сонце стояло на вечiрньому прузi, а ще як огнем пекло. Вiтер подихав гарячий-гарячий... «Доходжу я, — каже Мирiн, — до Зайцевого хутора — виморений, змочений потом. Пити — аж душа горить. Коли — зирк! — вискочила ласочка з земляної нори з вiдерцем в руках, та скiк у кружало верб, до копанки! Як забачив я вiдро, то в мене аж закипiло всерединi... Пiду, думаю, нап’юся води холодної... Iду. А дiвчина нахилилась над копанкою, бере воду та стиха спiває... Та таким же то любим голосом, таким важним спiвом — аж за серце хапа... Пiдходжу я... — Дiвчино! кажу, дай лиш води напитися! — Вона глянула на мене — любесенько такта й спiвати годi... А менi вже тодi й пити перехотiлося... В її чорних, блискучих очах втопилася моя згага! Подала вона менi вiдро; нахилився я... «А бодай тебе, кажу, з такою водою... яка мутна та нечиста!» Та вже хотiв був напитися... Вона, — хвiть вiдро... Води — як не було, — тiльки калюжка на землi стала. — Стривайте, стривайте, — зацокотала дiвчина, — я друге витягну! — Та за вiдро, та до копанки... Прихилилась, витягла. Та вже ж i вода! холодна та чиста, як сльоза... Напився я, — трохи чи не цiлiсiньке вiдро видув; подякував, та й пiшов... Приходжу додому. Що за знак... з ума не сходить моя дiвчина: так перед очима i вертиться... Що за нечиста мати? — думаю. — От тобi й напився води!.. Переходить день, — все, одно, що вчора. Минав другий, — не забувавться... Пiду на полювання, — вона менi, наче мара, з-за бур’янiв привиджуэться!! Раз на вовка хука дав; удруге схибив; за третiм разом заряд у пеньок всадив... Овва! зовсiм здурiв...
— Так воно ж, бачу, тiльки на Сiчi добре козакувати, а на займанщинi — хлiб робити! — сказав сам собi та, дiждавши недiлi, i пiшов до Зайця на хутiр. Розказую йому свою пригоду та разом, нiби шуткуючи, й дочку сватаю. Гомонимо собi вдвох... Кликнув Заєць Марину, — старої не було, за рiк перед тим умерла... Отак i так, — каже дочцi: «Сватає тебе Мирiн. Чи пiдеш?» А вона — звiсно, молода, сором’язна: «Не знаю», — одказує... «А хто ж зна?» — питає батько. — Мовчить вона. Так ми удвох з Зайцем випили добре, та й справу зробили... Узяв вiн, та й поблагословив нас. А через тиждень, у недiлю, пiшли ми до попа на Побиванку та й повiнчалися...
З того часу заржавiла сiчова рушниця, злiгся порох, розгубилося кремiння.
Став Мирiн Гудзь поле орати та хлiб пахати, а Марина — сина Iвана колихати...
Серед широких та розлогих степiв, на вiльнiм просторi, вирощував Iвась свою молоду силу. Кров батькiвська, сiчова, ще змалку обiзвалася в жилах малої дитини. Найлюбiшою забавкою було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи, шанцi... Чуючи од батька страшнi приповiстi про вiйни та походи на Туреччину, на татарву, на панiв-ляхiв, — Iвась перекладав усе те в дитячi iграшки. Оце зробить окiп, та й давай його розвертати, буцiм з бою бере... Батько дивиться, смiється. Любо старому рубацi згадати на своїй дитинi свої молодi лiта! Вiн, було, Iвася й пiдохочує: «Ану-ну, синку! учися змалу: на старiсть — як нахiдка буде!»
Зате мати не дуже втiшалася тими страшними iграшками. Iвась у неї був одним один, їй тяжко й страшно було подумати, що, як виросте її одинчик, а тут, — не дай господи! — схопиться яка завiрюха з башею або з татарвою, та замче її ясного сокола бозна за який край свiта, — вона його, може, бiльше й не побачить... Там десь, в чужiй сторонi, серед кривавої сiчi, зложе вiн свою русяву головоньку, а вона, мати, не закриє очей своїй рiднiй дитинi: їх хижi орли з граками повикльовують, голоднi вовки-сiроманцi порозносять жовтi костi... Хiба тiльки зозулька, неутiшна вiщуня — принесе вiсточку, що її син бiдолашний полiг серед чистого поля!.. Важко матерi, таке згадуючи: гiрко та сумно на душi, боляче в серцi — так, наче хто шматочок одриває од його... I Марина падала навколюшки, молила матiр божу, щоб велика заступниця наслала мир на її рiдну сторону i захистила вiд напастi! Жахаючись тої страшної хуртовини, яка тодi часто й густо пiдiймалася, материне серце боялося, щоб Iвась у iграшках, бува, не привчився до неї. I, коли батько тi iграшки пiдхвалював, Марина гримала на батька й на сина, що збив таку кептюгу коло землянки.
А ввечерi, як не спиться Iвасевi, вiзьме мати його русяву головоньку в свої руки, цiлує, милує, i стиха, любим голосом, малює йому картину iншого життя-життя тихого, пахарського побиту: лiтньої працi на своїй добрiй нивi; зимньої лежнi у теплiй хатi, що як повна чаша; серед малих дiток, що одно говоре, друге белькоче, а третє в колисцi мугиче; серед добрих сусiд, що — не дай, боже, хвороби — i одвiдають, i провiдають... не то, що сiчове товариство, котре всюди несе смерть за собою!
Iвась пiсля того хилився на материну руч. На другий день уже вiн не рив ровiв, не копав шанцiв, не висипав окопiв, не брав їх з бою, а ходив собi по городу або по полю та весело виспiвував.
Такi речi разом вривалися в Iвасеву голову. Дитина сама не знала: що робити, кого слухати. Оце батько розкаже про наїзди на Туреччину. На другий день Iвась i воює з нею. А тут мати, увечерi, своїм пестливим голосом нашепче дитинi про любов до всього живого. Iвась кидає — свої боїща та руйнування, любується красою свiтовою, квiтучими рослинами, живлом усяким — пестить козачкiв, сонечко, коникiв, слухає дзвiнку жайворонкову пiсню... Гляне батько на дитину: той Iвась, та не той! — не висипає окопiв, не риє шанцiв, не бере їх боєм...
— А що ж ти, Іване, не береш свого Берестечка? — питає батько.
— Не хочу!
— Чому?
— Мати не велять...
— Чому?
— Кажуть: грiшка змалечку привчатись, як з людьми битись... Треба з ними в миру жити!
— Бреше мати! То з добрими, то й у миру; а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе уложать...
Оже важчим здається Iвасевi тихе, люб’язне материне слово, нiж суворе та грубе батькове. Так що, як повернуло Iвасевi на шiстнадцятий рiк, то вiн зовсiм покинув iграшки в бої, та став ходити бiля волiв, додивлятися до плуга, до борони. Спершу й це все було хлопцевi за iграшку, а далi — увiйшло в його щоденнi клопоти, близько припало до серця. Став вiн уже бiльше нудьгувати тодi, коли пiдласий або сiрий вiл захворiє, — нiж од приповiстки батькової за татарський набiг мати радiла. Та й батько — не то, щоб легко було його сiчовому серцю дивитись, як замирала в синовi лицарська вдача, а все ж i батько не дуже горював вiд того... Кругом уже старе лицарство розтавало. Не стало рiвностi — не стало братства. Козацька старшина, що колись, вибираючи, на її голови груддям кидали, щоб не зазнавалася, — позадирала тепер голови вгору, а простi козачi до самої землi понагинала... Дряпiжники, сутяжники, всякi вiйськовi товаришi, розкинули свої тенета — i, як зайцiв, ловили в них просту темноту... Не стало вже й гетьмана. Та й навiщо вiн тодi, кому вiн тодi здався?! Кругом Україну облягло панство, позалазило в саме серце — i, як те гайвороння, шматувало її полумертвий труп... Зажурились нашi левенцi — та вже було пiзно!.. Та сама земля, котру вони довгими списами скородили, своїми кiстками засiвали, обороняючись од лютих ворогiв, стала для них ворогом, од котрого приходилось тiкати... Пiднявся струс, бiганина... З одного мiсця переходили люди на друге, шукаючи волi, бажаючи панiв здихатись — не чужих, а своїх уже кревних панiв! Од панiв тiкали в козаки, давали вiйськовим дряпiжкам басаринки, щоб записали в «компут козачий»; а козаки не вряди-годи шукали ласки в панiв — бiгали од козацької старшини, просилися «пiд протекцiю»... А пан i старшина — як брати рiднiї. Ворон ворону ока не виклює. А часто — сам пан, сам i старшина... Хто сам собi ворог?
Правда, пiщани ще були вiльнi. Та що з того, коли приходилось дожидати, що от-от i їх залигають... А кругом неволя, кругом сум людський — нiкому порадоньки дати. Пiднялись були за Днiпром гайдамаки, та й тi повернулись у розбишаки, а не в справжнiх лицарiв. А тут уже чутка: Текеля на Сiчi попорався!! Розтеклося товариство — хто куди... Однi — в землю; другi — до турка; а третi — на Вкраїну, до плуга. Придибало їх щось два чи три й у Пiски, — та незабаром i померли. Тiльки й пам’ятки, що церков почали будувати...
Все це переживав старий Мирiн, за плугом ходячи; все це переболiло його гаряче серце, коло хазяйства нудячись... Зостався Мирiн сам собi, як палець. Як дуб серед осичок в лiсi, так вiн серед пiщанської громади. Один одинцем! I син, його кревная дитина, цурався батькiвського духу!! Сумне й недоладне прийшлося сiчовиковi волочити життя на старiсть... I скрiзь вороги — i ворогiв немає, бо люди понидiли: нiхто не хоче прямо мiрятись силою! Всюди тихо, хоч умирай... А ще козача вдача гучно одкликалася у старому серцi; рука шукала потягатись з ворогом... Так же й ворога, окрiм свого хатнього, немає... Сумно й глухо!
— Пустiє, глухне наш край! Незабаром i заплiснявiє серед такої каламутi! — казав iнодi Мирiн, згадуючи давнє.
— I порядки якi тепер настали?! Що воно за порядки?.. Свiй свого у неволю правторить... Старшина козацтво унiвець повернула... Усi землi посiла... Не, даром у пiснi спiвають: «Ой, дуки ви, дуки, позабирали ви нашi степи й луки!..» А тепер на них чужими руками роботизну справляють... Ой, не так колись було в нас, на Сiчi, у нашому козацькому краї! Усi рiвнi, усi вiльнi... Сьогоднi ти отаман, а завтра — я! А землi — скiльки хоч... Ори, сiй, жни, де любiшу мiсцину вибереш... Сказано: воля!.. А тепер?.. тепер що?.. Скажiть менi: до чого це йдеться?!. Нi! немає добра... немає — та вже, мабуть, його нiколи й не буде! — додасть, як гвiздком приб’є, та й замовкне.
Люди слухають, похнюпившись. Iншi — потилицю скребуть...
Трохи згодом, оддихавши, Мирiн знову розчинає: — З ляхами-панами ми билися, рубалися, вставали, як один чоловiк... Навiщо? На те хiба, щоб нас нашою ж старшиною побито, у неволю повернено?! Це на те й вийшло: нашим салом та по нашiй шкурi! Ну, й носiть її, здоровi, поки ще цiла... поки не здеруть... А через вiщо все? Усе через те, що кожне само про себе дбає... Братове лихо — чуже лихо! Немає єдностi — чорт має й волi! А якби гуртом забрали коси, та шарконули всю кропиву...
От би — так! Чого дивитись? Косiть, кажу! Косiть, а то гiрше буде!..
Отак не раз i не два вигукує було, розпалившись, п’яненький Мирiн своїм сусiдам, як посходяться де на гулянку, пiд недiлю або пiд свято.
Пiщани слухають, мiркують... Дехто з давнiших хлiборобiв i заспорить з Мироном: як i в старину добра та ладу не було, а були — тiльки бучi, колотнеча та сваволя.
— Що ми тодi од ляшнi та од татарви наруги прийняли! Що ми терпiли вiд турка та вiд москаля!.. Та часом i свiй брат запорожець, як, було, убереться в хату, то й ладаном не викуриш... Розор був!?
— А тепер? а тепер?? — кричить Мирiн.
— А тепер — що? Тепер, спасибi боговi, хоч тихо... У нас i хлiб є, й скотинка прибуває, й захист безпечний... Живемо, як i люди!
— Живете? — кричить Мирiн. — Нидiєте, а не живете! цвiтете... Та постiйте, постiйте трохи. Буде й вам те, що ведмедiвцям! Попомнуть i вам боки, як подiльцям!.. Тодi знатимете: чи живете, чи нi! Побачите... Видно вже, вiдкiль вiтер вiє...
— Поки хвалько нахвалиться — будько набудеться!
— Бевзнi! нiкчемники!.. пеньки головатi!! — закричить на остатку Мирiн та й затихне...
Тi, що недавно виселились звiдкiль-небудь до вiльних Пiсок, потягнуть руку за Мироном. Почнуть на всi боки кастити теперiшнi порядки, а найбiльше панiв. Стануть розказувати, як у Гетьманському не тiльки пан полковник над людьми знущався, а як панi полковниця черевиками зуби й очi вибивала; як по цiлому тижню в колодках морила сердешних дiвчат; як їм коси рiзала, голову дьогтем мазала й пiр’ям натикала; як нiхто нi женився, нi замiж не йшов, не заплативши куницi...
— Та воно й правду каже дядько Мирiн, — процiдить хто-небудь крiзь зуби. — Воно б то й викосити... та нiкому!
Мирiн сидить, насупивши брови, червоний, як жар — мовчить. Видно тiльки, як у його груди то пiдiймаються, то опускаються, та як iнодi, з-пiд густих брiв, блискав блискавка...
Отак поспорять, покричать; однi поблагословлять, другi прокленуть тодiшнi порядки, та й розiйдуться. А на завтра — i тi, й другi знову за щоденну хлiборобську працю.
— Хто таки нас займе?.. Вже коли за гетьманiв не зайняли, то тепер — байдуже!
I порплиться кожен собi в господi, як курка на гнiздi. Вимощує, пiдмощує, смиче, обсмикує, курчат висиджує... Ростуть Пiски — i багатiють... Не вряди-годи — дивись: нi вiдсiль, нi вiдтiль, та й вирветься який захожий: або з нової Сiчi, з-пiд турка (бо там вiра турецька, земля бусурманська!), або з-за Днiпра, вiд ляхiв — та все на вiльнi степи, все на вiльнi степи... Зопне курiнь, викопає землянку, вiзьме жiнку, та й заживе тихим хлiборобом. Глянь: землянка по землянцi, мазанка по мазанцi — з невеличких хутiрцiв набралося хаток на цiле село, з улицями, з городами, з садками, з левадами! Спасибi запорожцям, i церков своя... Не треба вже до чужого попа йти нi дитини хрестити, нi шлюб брати.
Уже Iвасевi за двадцять рокiв минуло. Парубок лiтнiй — час би вже i про жiнку подумати. Так же батько — не хоче про невiстку й слухати. «Молодий ще!» було, каже. У сина вже уси позакручувались, а Мирiн, аби згадали про невiстку, каже: «Ще молоко не обсохло коло губiв!» Усе ще мов чогось дожидав старий: не раяв синовi женитись. Тiльки тодi вже, як почув Мирiн, що зруйнували Очакiв, кликнув Марину (синовi старий сiчовик соромився про це нагадувати) та й каже:
— Нiчого вже тепер дожидати... Годi! Не так уже поцвiло все — хлiборобським ледарством припало... Не козакувати вже нi нам, нi дiтям нашим... Не треба нас!! Минулося козаче царство, настало хлiборобське господарство... Пора й синовi хазяїном стати... Час йому пошукати дружини — своє кубло звисти!
А мати — давно вже й дiвчину наглядiла. У заможного козака Кабанця була одним одна дочка Мотря. Уродлива, моторна дiвчина; працьовита й невсипуща хазяйка. Мати синовi: так i так — оте й те казав батько. У Iвася аж смiх пробiг по лицю. — Рає мати синовi Мотрю. А в сина давно вже серце он як тiпається, як де зустрiнеться з Мотрею.
Порадились отак; поблагословив батько з матiр’ю святим хлiбом Iвана; важко здихнув старий; мати заплакала — i вирядили старостiв до Кабанця.
Кабанець добре знав старого Мирона, знав Марину й рiд Маринин. Все люди чеснi, роботящi, не волоцюги, не п’яницi. Чого ще?
— Як знаєш, дочко! — каже Мотрi. А Мотря стоїть коло печi та в запiчку колупає. Почервонiла, розгорiлася — ще краща стала, нiж була.
— Як мати скажуть... — одмовляє батьковi.
— А що, стара? — Кабанець своїй жiнцi: — кажи ще ти!
— Та що ж менi казати? Марина жiнка добра... Мирiн трошки крутенький... Та хiба їй з Мироном жити?.. А Iван парубок — хоч куди!
— Ну, то й будьмо сватами! — одказав Кабанець старостам.
Пов’язали молодим руки, поблагословили їх святим хлiбом з сiллю. Вернувся Iван з великою радiстю: принесли старости обмiнений хлiб в батькову хату.
Через два тижнi повiнчали молодих.
Зажив Iван Гудзь з своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб’язно — спокiйним хлiборобським життям. Землю паше, добро складає. Мотря порядкує з свекрухою в хатi. Живуть — як мед п’ють... А тут уже й дiтки пустилися. Породила Мотря за три роки трьох синiв, як соколiв. Є бабi на старiсть утiха й забавка! А хлоп’ята справдi вдалися — нiвроку: один Максим, другий Василь, а третiй Онисько — здоровi, червонощокi, повнi! Радiло серце батькове та материне, на їх дивлячись; радiла й стара Марина, гойдаючи онукiв... Один тiльки Мирiн на все чогось понуро дивився... Одначе й вiн частенько садовив на колiна до себе Максима — i, поки дитина забавлялася його здоровенними сивими усами, вiн йому розказував грiзнi приповiстi про давнi чвари...
Од тих переказiв сiчова кров голосно загомонiла у серцi малого онука. Максим полюбив дiда бiльше батька, матерi; прийшлись йому до вподоби його розкази страшнi, а інодi й смiшнi; полюбились йому дiдовi вичити — розумнi, правдивi, добрi... Уподобав i дiд свого цiкавого й моторного онука. На крайнiм порозi життя оддав старий своє, лiтами та незгодами побите, серце малiй дитинi! Старiсть побраталась з молодiстю, — молодiсть прилипла до старостi. Жили одним життям; тiшились однiєю втiхою; сумували одним сумом... Старий сiчовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука!